"Любов до України підкаже вам ваші обов'язки"

40 років тому, 8 травня 1984 р., в Києві помер Борис Антоненко-Давидович (справжнє прізвище Давидов) — вояк Армії УНР, письменник, перекладач, член літературної організації Ланка-МАРС, дослідник розвитку й культури української мови. Народився у с. Засулля (нині частина м. Ромни на Сумщині) в 1899 році. Член Української комуністичної партії, після її ліквідації (1925) до жодної партії не належав. За відмову зросійщувати словники української мови заарештований (1935) і засуджений до страти, яку замінено на 10 років концтаборів. Повернувся до Києва лише в 1957 році.

В 19-річному віці Борис Давидов служив козаком в лавах Запорізького корпусу. В квітні 1918 року він брав участь у поході на Крим, та залишив дещо кумедний спогад, як його, зеленого, полковник Петро Болбочан призначив комендантом станції Мелітополь:

"Доїхали до станції Мелітополь. І раптом — що таке? Бачимо триколірний прапор: білий, червоний, синій — прапор білої гвардії. Виявляється, на день раніше перетнув нам дорогу загін генерала Щербачова, який ішов на злуку з генералом Денікіним. Козаки повискакували з вагонів, вивісили жовто-блакитний. З'явилася делегація від Щербачова до Болбачана: "Для чого нам ворогувати? У нас спільний ворог — більшовики. Завтра вранці ми покидаємо станцію, і ви берете владу на себе".

Викликає мене сотник:

— Пане Давидів! Вас кличе полковник Болбачан!

Полковник із своїм штабом перебував у першокласному вагоні цього ж ешелону. Доповідаю йому:

— Козак першого куреня першої сотні Давидів!

— Ви студент?

— Так!

— Так от, я роблю вас комендантом станції Мелітополь.

— Але ж я не старшина, а рядовик, і не знаю обов'язків коменданта.

— А зараз старшина на вагу золота. На Чонгарському мосту точаться бої… А любов до України підкаже вам ваші обов'язки. Видати пану Давидову нову шинелю, шаблю і наган! Ідіть до російського коменданта станції приймати від нього комендатуру.

Іду. Мені неповних дев'ятнадцять років. Походжає поручик. Глянув на мене, здає телеграф (система Бодо, Морзе). Кажу:

— Давайте опис.

— Я принимал от большевиков без описи…

Через годину ешелон відходить. Я залишаюся один — представник війська Центральної Ради, всієї України.

Зайшов начальник станції, просить, щоб пан комендант дав дозвіл на відхід поїзда на північ, на пропуск громадян.

Спати ліг на дерев'яній канапі, під голову — шапку, накривсь шинелею.

На другий день повалили прохачі: двірники питались за мітли; одна жінка просила, щоб розстріляли її чоловіка-більшовика, та ін. З'явився кореспондент "Мелітопольського листка" брати інтерв'ю про становище на фронті. Я із знанням справи йому розказав, що наші війська підійшли до Чонгарського мосту і немає сумніву, що після запеклих боїв ми звільнимо землю від більшовиків.

Серед дня прийшли двоє: один вертлявий, другий — опецькуватий.

Рекомендуються:

— Городской голова и представитель земства. Приглашаем вас на банкет по поводу освобождения Мелитополя от большевиков.

Який я не був сопливий, але тримався з гідністю, говорю з ними тільки українською мовою. Прийняв запрошення.

— Мы пришлем извозчика. Банкет будет в ресторане гостиницы.

Увечері приїхав візник у циліндрі. Я при повному параді, тобто з шаблею, сідаю. Проїхали тих кілометрів два, що відділяли станцію від міста. Біля готелю кидаються мене зустрічати:

— Вот они! Господин товарищ комендант…                

Ведуть до залу. Я думаю: "Тут, звичайно, чужі мені люди — міщани, буржуазія. Головне — триматися гідно, адже я представник української армії". Садять посередині, на почесному місці. Питають, як я дивлюся на те, щоб випити. Потім об'явили:

— Украинская власть в лице коменданта не возражает выпить… Пускай живет вольная Украина!

Практика випивки в мене була невелика, а тут налили великий стакан нерозбавленого спирту. Куди дінешся? Випив, та ще й гордо не запив водою. Пропонували повторити, але відмовився:

— Я на службі. Один випив, більше не можу.

Поцікавились, чи можна бал, бо більшовики не дозволяли. Я не проти.

Жінка голови просить мене відкрити бал. Відстебнув шаблю, пішов з нею.

Танці я любив, але від вальсів у мене завжди крутилась голова. Крім того, боявся наступити їй то на ногу, то на шлейф. Тому пройшов всього один круг, а як порівнявся з стільцем, довів жінку до місця і поцілував їй руку.

Це викликало загальне захоплення. Коли всі закінчили вальс, я пристебнув шаблю, сказав, що служба чекае — мушу йти, подякував товариству, шарконув ногою, вклонився і пішов до виходу. Візника на вулиці не було, тому пішов пішки. Тут мене якось одразу розвезло. Заносило добряче, поки дістався до станції. Відіспався на лаві".

Уривок з твору Бориса Антоненко-Давидовича "На шляхах і роздоріжжях"