Останній день на рідній землі

21 листопада 1920 року Армія УНР перейшовши кордон покинула територію УНР. Уродженець Кубані, колишній сотник Дієвої Армії УНР, командувач Окремої кінної дивізії, а згодом полковник Іван Цапко у спогаді "Останній бій Армії УНР" писав:

"… На цих рештках ще вільної території України перебували державні інституції Української Народньої Республіки, всі обози армії. З наказу Головного Отамана, командарм генерал Михайло Омелянович-Павленко, в ті дні відбув наради з командирами дивізій та вищими старшинами в Підволочиськах та в приявності членів Уряду в Фридрихівці, де було вирішено, з огляду на ситуацію, перейти кордон тодішньої Польщі, щоб потім у слушний час знов розпочати боротьбу. Генерали Гулий-Гуленко й Юрій Тютюнник висловилися за прорив большевицьких ліній й похід у запілля ворога.

Після догоди з польським командуванням, вже 20 листопада 1920 р. було видано наказ Командуючого Дієвою Армією — зранку 21 листопада 1920 р. всім обозам вирушити до Збруча й перейти обсаджений польським військом кордон. За обозами переходять кордон всі піші частини армії і вже за Збручем, згідно з приписами міжнародного права, складають вогнепальну зброю й маршують до призначених місць тимчасового розташування.

Іншими словами, Армія УНР переходить на положення інтернованого війська. Польський кордон переходить все українське військо, головно в пунктах: Ожигівці та Підволочиська, частини ж Кулеметної дивізії відходять до Румунії. Проти сконцентрованого большевицького війська, де крім кінних полків при піших дивізіях була ще й їхня армійська кіннота, як 8-ма кінна дивізія, кінна бригада Котовського, кінна Башкирська бриґада й ще одна кінна бригада з загоном Байла.

З нашого ж боку, для прикриття наших відходячих обозів і іншого війська, виступила майже вся кіннота, що була в Армії УНР, а саме: Окрема Кінна Дивізія, Козацька кінна дивізія полк. Яковлева та кінні полки й окремі сотні стрілецьких дивізій, з артилерією (лише ті батерії, що ще мали трохи набоїв). Утримувати позиції треба було до вечора, до часу, коли прийде наказ відійти.

Большевицькі змасовані війська можна було спостерігати неозброєним оком. Наші частини майже всі були в лавах. Час від часу вискакували, на московське "Ура!", окремі большевицькі відділи з метою прорвати фронт, та діставши належну відсіч і, втративши частину солдатів, були змушені втікати, нищені рідким, але влучним вогнем наших гарматчиків. Слід назвати таких видатних і хоробрих артилеристів, як генерал-хорунжого Олекси Алмазова, сотника Палієнка, сотника Мартинова та інших. Не одна большевицька кулеметна тачанка полетіла в повітря, влучена лише одним пострілом з гармати…

…З появою вечірніх сутінків 21 листопада 1920 р., наші кінні частини почали стягатися до переправи, залишаючи прикриття (піхота вже до 5-ї години по полудні перейшла за Збруч). Недалеко від Збруча, коло села Ожигівці виднілася балка і там можна було бачити генерала Гулого-Гуленка коло одного кінного старшини, що тримав прапор з написом "Україна або смерть!".

Цей старшина звертався до вояцтва із закликом: "Панове старшини й козаки з доброю зброєю й на добрих конях! Хто хоче в партизанщину, шикуйтеся тут, за прапором!". Так генерал Гулий-Гуленко, зібравши в цей спосіб загін добровольців, під прикриттям ночі пішов через ворожі лави в Україну...

Большевики, користаючи із запавшої темряви, бо надходила ніч, підсувалися чимраз ближче. Тоді окрема Кінна дивізія під командою інспектора української кінноти генерал-хорунжого Івана Омеляновича-Павленка вдало провела флянґово-ар'єрґардний бій, стримуючи до ночі насідаючого ворога й тим давши можливість перейти кордон всім решткам піших частин та обозам з пораненими вояками та цивільними, як теж і обозові з державним і військовим майном.

Нарешті опівночі, підходить до кордону Окрема Кінна Дивізія, маючи в останньому прикритті два полки — 1-й кінний Лубенський та 2-й кінний Запорізький.

Переправа... Міст через Збруч. З другого боку вже польська територія. На мості з другого боку горять ліхтарі, освічують білі прапори, що визначають територію, зайняту польським військом. На мості стоять — польський майор і підпоручник, а далі гори скиданих рушниць. Козаки, проїжджаючи, теж кидали свої рушниці, згідно з попередньо отриманим наказом, а поміж цими горами зброї — увихався якийсь польський підстаршина й кричав: "Сюди... Сюди скидати!..".

Колона Окремої Кінної Дивізії вже виїздила на горб, що за Ожигівцями, щоб потім шляхом у напрямку Тернополя, перейти в район сіл — Дичкова, Красівки, що були вказані для тимчасового постою дивізії, коли щось сталося позаду в Ожигівцях. Там зчинився крик і стрілянина. Це "товариші" Котовського й Байла, гадаючи, що в українців уже нема зброї, сміливо кинулись через міст та вже на польській території хотіли показати своє геройство.

Польської піхоти не було й наша кіннота мусіла миттю завернути та ставити чоло большевикам і погнати їх назад за переправу. Майже подібний до цього епізод мав місце і в Підволочиську, де переходив кордон останній Кінний полк Чорних Запорожців.

Так, в той день, властиво вже ніч 21 листопада 1920 р. Дієва Армія, в повному порядку, з останнім боєм вийшла на територію Галичини, окупованої Польщею, яка зрадивши тоді свого союзника, нині й сама потрапила під червону, насправді російську владу... Армія Української Народньої Республіки перестала існувати, але створила невмирущу традицію боротьби за державну незалежність України!"

Про цю трагедію збереглися також й свідчення інших учасників. Одне з них – вояка Окремої кінної дивізії Івана Калиновича. "Коли я під'їхав до Ожигівців, – згадував він, – то побачив величезну силу обозів, парків і війська… Мене зацікавило те місце, де ми мусіли переходити Збруч. Це був невеликий місток, на скору руку підправлений; на ньому стояли поляки, а збоку лежала купа рушниць, яка ввесь час збільшувалася...

Оден за одним проходили вози, з брязкотом падали на купу рушниці, та лиця козацькі ставали все більш похмурими... Тріск кулеметів щохвилини наближався. Недалеко за горбом загукали гармати. Це Алмазовці казали останнє слово на ріднім терені – московській кінноті, яка мала намір піти в атаку.

Біля гармат довгою лавою стояла перша бригада Окр. Кін. Див., кожної хвилини готова прийняти цю атаку, жовті прапори з кінськими хвостами ліниво полоскалися в морозному повітрі. Ген-ген, далеко між кущами, маячила ворожа кіннота. Часами з їхнього боку важко бухали гармати, але не робили нам ніякої шкоди.

У цей час на переправі почалася страшенна давка: кожному хотілося перебратися скоріше.

Гармати бухали все частіше, все ближче тріскотіли кулемети, і обози не видержали; як вода після дощу, розлилися вони на кілька рукавів і сунули просто через Збруч... У всі боки летіли зіпсуті рушниці, розсипалися набої, котились бочки з медом, переверталися вози, а посеред цього можна було бачити суворі постаті козаків Кінної дивізії, яких було послано прискорити переправу...

Почало темніти. Тріск кулеметів на хвилину замовк... – це дивізія востаннє пішла в атаку. Не хотілося так, без бійки, відходити. Ворог відступив.

Уже всі обози переправилися; тихо було на переправі, і сумно на горі щось загомоніло, засіріло, заіржали коні... Це відходила на переправи Кінна дивізія".

Армія перейшла в галицьке село Токи, хатки якого були в якійсь сотні метрів, а часом і менше від хат Ожигівців… І ось тепер по малому місточку через Збруч переходимо в Токи й ми. У вухах лунає іржання коней, брязкіт заліза, крики "Прощай, Україно"…

Над селом поважно височіла старовинна фортеця. Звичайно, ми оглянули її, як, напевно, і вояки Армії УНР. Хоча чи до того їм тоді було?

А ось вже й Волочиськ. Спершу під'їхали до залізничного мосту, який лучив два береги Збруча. І знову нахлинули спогади. Це ж отут, десь за сотню метрів, 21 листопада 1920 р. лунали страшної сили вибухи – то українські бронепотяги з гонором завершували свій бойовий шлях. А біля іншого моста, на стоянці вантажних автомобілів запорозької авіації, стояли тоді, обійнявшись, шофер Е. П. і хорунжий К. Сумно вбираючи очима український берег Збруча, вони чуло виводили:

Де ти бродиш, моя доле?

Не докличусь я тебе...

Мостом сунули Збруч частини Армії УНР. "Ось пройшли й перемикінці з оркестром. По той бік Збруча чулись згуки бою... За півгодини розміреним алюром наблизилась кіннота 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка й, не поспішаючи, почала переходити на галицький бік. "Перепустивши всіх, велично і навіть натхненно, нагадуючи бога війни Марса, полковник Удовиченко на білому коні зі своїм штабом останнім перейшов слідом за своїм військом". За 5 – 10 хвилин до містка вже підскочили котовці, й тільки черга польського кулеметника поверх їхніх голів зупинила розпашілих погонею більшовиків.

На місток назустріч один одному вийшли польський і червоний командири. Потиснувши руки та перекинувшись словом, вони швидко розійшлися. Так – рукостисканням наших ворогів – і закінчився 21-й день листопада 1920 року, останній для багатьох на рідній землі".

Перейшли міст й ми. Опинившись у Підволочиську Тернопільської області, одразу відчули різницю: старовинні одно- і двохповерхові будиночки австрійського стилю пофарбовані, охайні, скрізь чисто... І тризуб на в'їзді в місто значно більший, як на в'їзді до Волочиська...