Формула геноциду. Формула незламності
До 90-х роковин Голодомору Суспільне Мовлення спільно із Fresh Production Group випускає в ефір 4-серійний документальний цикл «Голодомор. Літописці». Автори разом із провідними істориками світу досліджують формулу кремлівського геноциду українців. Але заключний епізод циклу оповідає не так про історію, як про сучасність: яким чином пам’ять про Голодомор стала ключовим елементом у формулі української незламності під час новітньої агресії Кремля?
Увечері 10 вересня 1933 року тричі колишній прем'єр-міністр Франції зійшов з поїзда. Рига стала першим містом вільного світу після двох тижнів подорожі "Країною Рад". Едуарда Ерріо оточив натовп журналістів. Гучний тріск фотоспалахів приглушував вигуки репортерів. У вигуках ясно було чути про потьомкінські села і голод в СРСР. Ці вигуки раптово розлютили Ерріо.
"Потьомкінські села? Не знаю… Те, що я бачив у Росії, було прекрасно, а про те, чого я не бачив, я не можу говорити!.. Але голод?!" – газети докладно описували емоції колишнього прем'єра Франції: запитання про голод вивело його з рівноваги. Ерріо роздратовано грюкнув кулаком: "Голод? Це брехня! Чистісінька, чистісінька, чистісінька брехня!.."
Протягом трьох місяців перед візитом Ерріо в Україну Нестор Білоус звично записував "хроніку дня". Тьмяне світло гасової лапи освітлювало, як на поганий папір звичайного шкільного зошиту лягають чорнильні літери:
"20 травня 1933 року. Щодня люди мруть від голоду. Сільрадою призначена санітарна комісія для прибирання трупів та їх похорону. Адже хоронити тих людей нема кому, тож тепер сільрада виганяє людей, риють велику яму – душ на 10, і тоді заривають…"
ЧИТАЙТЕ ЩОДЕННИК У ПУБЛІКАЦІЇ "Нестор-літописець Голодомору"
Нестор Білоус був звичайним селянином. Він мешкав у 50 кілометрах від тодішньої столиці УСРР Харкова – в селі Лебяж'є. Свій щоденник Нестор розпочав іще перед Першою світовою. Але під час Голодомору його як прорвало. Він починає писати частіше і частіше:
"31 травня. Дощі весь час ідуть дуже великі. День і ніч… А люди знай мруть голодною смерттю…"
"10 червня 1933 року. Люди вмирають голодною смерттю: на залізничних станціях, у Харкові, на полі – і ніхто не прибирає. Наприклад, Костенко Микола помер біля Таганки. Вже цілий місяць – і ніхто не прибрав трупа… І нема нікому діла, що труп вже розклався…"
"28 червня. Дощі весь час ідуть дуже великі – день і ніч…. А люди знай мруть…"
"15 липня. Померла Мамаша об 11 годині вечора на 68 році життя. Померла через недоїдання".
Мати Нестора Білоуса померла від голоду за три тижні до візиту Ерріо в Україну. Раніше консул Королівства Італії Серджо Ґраденіґо повідомляв у Рим італійському диктатору Беніто Муссоліні, що за чутками в Україні померло від голоду від 10 до 16 мільйонів її мешканців. Подібні повідомлення направляли до своїх столиць дипломати інших країн.
Ще навесні 1933 року інформація про мільйони голодних смертей в Україні просочилась у західну пресу. Та жоден уряд жодної країни світу не заявив протест, не висловив обурення. Всі хотіли дружити із Сталіним.
Авторка книжки "Червоний голод. Війна Сталіна проти України", пулітцерівська лавреатка Енн Епплбом під час одного з своїх виступів у Києві зауважила, що одними геноцидними намірами Сталіна неможливо пояснити масштаб жахіття Голодомору.
Формула геноциду складалася з трьох складових: байдужість світу, колаборанти комуністичного режиму на місцях та власне геноцидні наміри Сталіна.
Сталін у будь-який момент міг зупинити Голодомор. Але його задум був іншим: залякати, упокорити напоєне козацьким духом українське селянство.
Без цих геноцидних намірів Сталіна не мали б тієї жахливої сили й інші складники формули. Без намірів Сталіна їх просто не було б.
Але для сучасного українського суспільства важливо належно відрефлексувати усі три складові смертельної формули.
Як так сталося, що світ закрив очі на голодну смерть мільйонів українців? Чим їм замастили очі? Якими кремлівськими інформаційними спецопераціями? Як вдалося корумпувати Захід, щоб його журналісти і політики мовчали? Які корисні ідіоти допомогли Кремлю у 1933-му?
Як так сталося, що десятки тисяч українців взялися допомагати комуністичному режиму виморити голодом своїх земляків? Якими були механізми залучення колаборантів? Що їх мотивувало до співучасті в такому нелюдському злочині?
Ми – автори фільму "Голодомор. Літописці" – спробували реконструювати тогочасну реальність та відповісти на всі ці питання.
Ми залучили "репресовані щоденники" свідків Голодомору, які зберіглися у розсекречених архівах комуністичних спецслужб. Щоденники селянина Нестора Білоуса з села Лебяж'є на Харківщини докладно оповідають, що бачили і як сприймали перебіг тих трагічних подій українські селяни.
У двадцяти кілометрах далі на захід, у сусідньому селі Велика Бабка вчителька Олександра Радченко також занотовувала свої спостереження до шкільних зошитів.
Ці щоденники – це анатомічний розтин злочину. Видно все: причини, наслідки, усі найжахливіші подробиці геноциду.
Ми скористалися з щоденників валійського журналіста Ґарета Джонса, який нелегально відвідав Харківщину і потім намагався докричатися до глухого і сліпого західного суспільства про смерть мільйонів в Україні.
Спогади одного із співучасників злочину геноциду Дмитра Гойченка з відвертим натуралізмом пояснюють, як саме комуністичному режимові вдавалося вишикувати шеренги місцевих колаборантів собі у поміч.
Спогади австрійця Александра Вінербергера – автора найбільш відомого і достовірного фоторепортажу про Голодомор – доповнюють картину жахіть, що була зафіксована його фотокамерою.
Празький інтелектуал Ольгерд Іполит Бочковський теж був одним з тих, хто намагався докричатися до сплячого сумління тодішньої безхребетної Європи. У своїх публікаціях він зібрав усі відомі факти голоду в Україні. Він гнівно засудив брехню Ерріо. Він боровся за правду, коли брехня майже перемогла.
Італійський консул Серджо Ґраденіґо фіксував усе, що він бачив у Харкові та околицях, та надсилав свої рапорти до Риму.
Всі вони – Білоус, Радченко, Джонс, Гойченко, Вінербергер, Бочковський та Ґраденіґо – увійдуть в історію як літописці Голодомору. Їх свідчення безцінні, щоб зрозуміти, що, чому і як сталося в Україні у 1932-33 роках.
Ще наприкінці весни 1933 року Ґраденіґо завершував свій рапорт "Голод і Українське питання" такими словами: "…я роблю висновок: теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ані про Україну, ані про український народ, а отже не буде і української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії".
Ґраденіґо ще навесні 1933 році описував те, що лише після Другої світової війни отримало спеціальне визначення новим словом – геноцид.
Контекст того, що фіксували наші літописці у своїх щоденниках, публікаціях та спогадах, коментує блискуча міжнародна команда експертів – вже згадана Енн Епплбом, Сергій Плохій з Гарварда, Рорі Фіннін з Кембріджу, молода дослідниця Голодомору Дарія Маттінглі, і більш знані Юрій Шаповал, Ярослав Файзулін та Ніна Лапчинська, на історії Ґарета Джонса фокусується польський письменник і публіцист Мірослав Влеклий, професор Андреа Граціозі розповідатиме про рапорти консула Ґраденіґо, а професорка Оля Гнатюк та Мирослав Чех нагадають нам про зусилля Ольгерда Іполита Бочковського.
Але заключний епізод документального циклу оповідає не так про Голодомор, як про його тінь, що впала на чотири покоління українців, впливаючи на національний характер та поведінкові стереотипи. Парадокс полягає в тому, що травми нашого минулого зробили нас сильнішими перед обличчям сучасних геноцидних намірів Кремля.
Гравітація минулого має значення. Ми всі знаходимося під впливом тяжіння минулого. Ми часто не усвідомлюємо цього тяжіння минулого, так само, як ми не усвідомлюємо земної гравітації. Але щойно ми спробуємо стрибнути у небеса – земля в ту саму мить поверне нас на місце
Катастрофи народжують травми. Травми впливають на цінності. Цінності мажуться на хліб. Ці травми успадковуються через поведінкові стереотипи як стратегії виживання. І передаються від покоління у покоління.
– Бабусю, а що там за горбки на пасовиську, де ми кіз припинаємо?
– То моголи, Вітечку, там лежать. То моголи.
– Мамо, а навіщо ви оті сухарі щороку сушите стільки, що я їх на горище відношу
– Ееее, Вітечку, краще тобі цього не знати!
Потім цей хлопець виріс. Але розмови із найближчими про їх досвід Голодомору він не забув.
У 2005-2006 роках, коли президент Віктор Ющенко розпочав масштабні зусилля з відновлення пам'яті про жертв Голодомору, українці у деяких східних регіонах були проти. 44% не підтримували ці зусилля Ющенка. Лише 35% підтримували його політику пам'яті та визнання Голодомору – геноцидом. Деякі не дуже розумні люди називали цю політику "танцями на кістках".
Але створення національної книги пам'яті та Музею Голодомору, збір свідчень, документів, опрацювання засекречених колись архівів спецслужб, оприлюднення всіх цих матеріалів – усе це звільнило і розвіяло в часі і просторі привидів минулого. Усвідомлення проблеми – є першим кроком для вирішення проблеми.
Конформізм – один із наслідків травм тоталітарного режиму, травм Голодомору. Ти не можеш довіряти нікому. Ти мусиш бути "такий, як усі". Бути таким, як усі – це рецепт виживання у суспільстві, яке сприймає інакшість як прояв нелояльності.
Короткий горизонт планування. Складно планувати майбутнє, коли ти не знаєш, чи помреш ти з голоду, чи ні. Чи це станеться через місяць, чи через тиждень? З такої невпевненості у завтрашньому дні і народжувалось невміння планувати майбутнє, планувати свої життя.
Алкоголізм. Компенсувати травми минулого у комуністичні часи не вміли. Бо говорити відкрито про причини травм було небезпечно. І тому їх просто заливали горілкою. Це була ерзац-психотерапія.
Довіряти іншим було небезпечно. І це означало, що навіть найближчі можуть стати джерелом проблем. Донос старого товариша, дальшого, чи ближчого родича, сусіда міг стати квитком у табори за Полярним колом.
Але найбільша проблема – тотальна недовіра українців до влади, до державних інституцій. Влада не була інструментом в руках громадянина. Тоталітарна влада надто часто ставала загрозою для нього. Навіть через 30 років після проголошення незалежності в українців презумпція недовіри до влади була ключовим стереотипом політичної поведінки: владі довіряти неможна.
Це лише частина травм нашого постгеноцидного суспільства. Як це не дивно, але ми поступово починаємо ці травми минулого опрацьовувати.
БІЛЬШЕ ПРО ТРАВМИ ГОЛОДОМОРУ ЧИТАЙТЕ В МАТЕРІАЛАХ:
"Ми всі травмовані. Здолати травми Голодомору, чи зникнути?" та "Психологічні наслідки Голодомору в Україні"
Проговорення травм минулого – є основним методом подолання травм минулого, опрацювання травм минулого. Та кампанія, яку розпочав свого часу президент Ющенко, мала абсолютно фантастичні і несподівані наслідки.
По-перше, українці за наступні 10 років об'єдналися навколо пам'яті про Голодомор. Тепер 93% українців визнають Голодомор – геноцидом. Це створювало нову національну єдність.
По-друге, це була пам'ять емпатична. Вона вчила співпереживати одне одному. Українці перетворилися на націю взаємодопомоги та горизонтальних зв'язків.
По-третє, засуджуючи творців Голодомору, українці вчилися засуджувати тоталітарну ідеологію як таку. І це стало щепленням від сучасного авторитаризму, щепленням проти неототалітаризму.
Такі зміни відбувалися в Україні на відміну від Росії, де й далі продовжували говорити про Сталіна як "ефективного менеджера", романтизувати "сталінських соколів", виправдовувати злочини комуністичного режиму.
І ось тепер в Росії Сталін – це найбільш популярний діяч минулого, а в Україні Сталін – той, кого сприймають максимально негативно з усіх діячів минулого.
Це створило ціннісну прірву між гуманістичними прагненнями українців та неототалітаризмом росіян.
І ті українці, хто бачив, що росіяни не засудили тоталітарне минуле, а намагаються його відбилити, – ті усвідомили потенційну нову загрозу: непокаране зло зростає. І воно зростало знову у Москві.
Те, що Москва була джерелом загроз для українців – це було логічним висновком для тих, хто пам'ятав, де саме приймалися рішення, що спричинили штучний голод в Україні. Частина суспільства чітко зрозуміла, що Москва "може повторить" якісь нові геноцидні дії.
Голодомор вчив емпатії. І це допомогло після Помаранчевої революції відновити довіру в українському суспільстві і розбудувати горизонтальні зв'язки.
Путін розпочав агресію проти України.
Почалась війна.
Вона закріпила висновок: у Кремлі бажають нам Зла.
Але також проявила і іще один з наслідків травм Голодомору: українці – чемпіони з виживання.
Травми інколи спонукають до позитивних змін.
Після повномасштабного вторгнення РФ багатьом стало зрозуміло: пам'ять про геноцид стала фундаментом української незламності.
Пардоксально, але цей стрес змінив українців. Песимізм щодо майбутнього змінився у більшості на впевненість у перемогу. Зросла до нечуваних показників довіра до співгромадян та до державних інституцій.
Здається, достатня кількість людей відрефлексувала власну травмованість минулим у достатній мірі, щоб почати стрімкі зміни. Іще пару років тому здавалося, що суспільство конформних патерналістів, які не готові брати на себе відповідальність за своє власне життя, вимре через 100 років. Але несподівано в українців з'явилася сила, не тільки, щоб повернутися до самих себе. В українців з'явилася сила щоб змінити світ.
Це була сила пам'яті. Ця сила з'явилася з історій різних людей. З історії літописців Голодомору. Зі слів бабусі Каті до онука Вітечки.
