"Щирі" українці відбили у Короленка охоту до українства
Уривок із "Щоденника" Євгена Чикаленка за 15 березня 1912 року.
Якось, їдучи залізницею, стрівся я в вагоні з В.Г.Короленком. Розговорились. Він почав оповідати, що, оселившись в Полтаві, заінтересувався українським рухом і тепер учиться української мови, але йому важко йде і він сумнівається, чи опанує так, щоб змогти писати, бо, вирісши в Житомирі, польсько-жидівському місті, змалку майже не чув її, та й все життя проживав поза Україною.
- І, знаєте, - каже, - що навернуло мене до українізації? Ваша "Рада", хоч і не безпосередньо.
- Цікаво як саме? - питаю.
- Скілька років сужила у нас в Петербурзі дівчина з Яресьок... і ми так знею зжилися, що вона стала нам як рідна, наче член нашої родини. Після того, як ми оселилися в Полтаві, вона вийшла заміж за гімназіяльного сторожа (педеля), що має власну хату на передмісті Полтави.
Коли в неї народилася дитина, вона запросила мою жінку в куми. На хрестинах ми застали у них багато гостей - рідню та зо скілька товаришів її чоловіка. Як і завжди, Маруся та її чоловік говорили з нами "по-русски" (по-московському), хоч і не зовсім чисто, а тепер я помітив, шо між собою вони всі говорять українською мовою і при тім вживають багато не місцевих слів, а "галицьких".
Я й кажу Іванові:
- Ви ж добре знаєте "русскій язик" (московську мову), нащо ж ви говорите між собою по-українському?
А він відповідає мені на це моїми ж словами:
- А ви, певне, добре знаєте французьку мову, нащо ж ви говорите між собою "по-русски"?
- Бо це моя рідна мова, - кажу, - я змалку нею говорю і люблю її.
Він мені відповідає моїми ж словами:
- Отак і ми. Українська мова - наша рідна мова, ми нею змалку говоримо і любимо її.
- Але ж ви говорите, наскільки я зрозумів, не місцевою українською мовою, а "галицькою"...
- Не галицькою, а нашою літературною, якою пишуть у нашій газеті "Рада", яку ми в складчину передплачуємо.
- Але ж ви добре розумієте "русскія" газети?
- Я вам скажу більше. По правді кажучи, я "русску" (московську) газету краще розумію, як "Раду", бо в ній багто слів таких, яких тепер у нас у Полтаві не вживають, бо або позабували, або не знали ніколи. Часто моя старенька мати пояснює мені деякі слова, а деякі я мушу розшукувати в словнику, а проте охотніше читаю "Раду", бо це наша рідна газета.
- От тепер, - каже Короленко, - я зрозумів, що український національний рух - це не штучне явище, не фантазія купки української інтелігенції, а глибоко народний органічний рух, який певне має будучність. От чому я й почав студіювати українську мову, бо я на Україні, мабуть, назавжди оселився.
Але, на жаль, наші, занадто "щирі" українці відбили у Короленка охоту до українства.
Недавно на сектантському судовому процесі в Сумах (Харьківської губ.), де адвокат М.І.Міхновський виступав як оборонець, був і В.Короленко, як редактор "Русскаго Богатства", що дуже інтересується народним життям.
В кулуарах якийсь адвокат, не розпитавшися попереду, звів Міхновського з Короленком, бажаючи їх познайомити. Короленко охоче простягнув руку, а Міхновський, заклавши свої руки за спину, відповів, своїм звичаєм, з театральним голосом:
- Я зрадникам мого народу руки не подаю!
Можна собі уявити, як Короленко був вражений і ображений...
З того часу Короленко, як кажуть, почав обминати українців, боячись напоротися на другого Міхновського.
І так, малограмотний педель був навернув до українства одного з найбільших сучасних українських письменників, а освічений інтелігент своїм безтактовним поводженням відштовхнув його.
Взагалі, занатдто "щирий" Міхновський раз у раз шкодить українському національному відродженню в Харкові, бо він не приваблює обмосковлених українців до українства, а відлякує їх. Досі в Харкові нема жодної української книгарні, не кажучи вже про газету, нема української громади, тоді як по багатьох повітових містах є й книгарні, є й громади і передплатників на українську пресу більше, як у Харкові. І в цьому немало завинив М.Міхновський".
15 березня 1912 року, Євген Чикаленко "Щоденник"
