Як українці посміли себе захищати?!

Історія з стареньким дивізійником Ярославом Гунькою і канадським парламентом показала ще раз, не лише те, як багато в світі українофобів і яке сильне з них лоббі, але й те, як багато серед українців тих, які не знають своєї історії і ладні йти на поводу будь-якої адженди, будь чиїх інтересів, лише не своїх національних.

 

Від початку повномасштабної війни багато людей із заходу - Канади і Америки, до яких я зверталася стосовно допомоги для війська відмовляли, аргументуючи це тим, що вони війську не допомагають.

Навіть, коли йшла мова про медичне забезпечення, а не бойове. З тих самих причин більшість міжнародних і діаспорних організацій зібрані для України кошти вкладати і вкладають в гуманітарні потреби, типу щоб не підтримувати війну.

Хоч це цілковитий абсурд, бо кількість цих гуманітарних потреб зростатиме з кількістю цивільних жертв, якщо не вкладати в озброєння. Всі це знають, але так побудований сучасний світ популізму і лицимірности.

Деякі люди, в тому числі з діаспори, мені прямо казали, що вони не можуть дати на військо, бо то піде на вбивство, навіть якщо ворогів, але ж не все так однозначно, бо в українській армії багато фашистів і антисемітів. І далі по методичні для іноземних користувачів.

Те, що українські військові, волонтери, загалом, усі, хто активно задіяні в обороні Україну ( наголошу, обороні, тобто захищаються від наступу на своїй території) - нацисти і радикали для багатьох західних кіл це ні для кого не новина. Ба більше, історично так склалося, що усі наші попередні намагання себе захищати зі зброєю в руках викликали такі самі питання - як українці посміли себе захищати?!

Питання, яке лунало під час Першої Світової війни, стосовно різних українських військових формацій в часі Другої Світової війни і досі звучать. Як вони посміли себе захищати інакше, ніж їм санкціоновано- спрогнозовано-домовлено поза їх спинами?!

Історія з стареньким дивізійником Ярославом Гунькою і канадським парламентом показала ще раз, не лише те, як багато в світі українофобів і яке сильне з них лоббі, але й те, як багато серед українців тих, які не знають своєї історії і ладні йти на поводу будь-якої адженди, будь чиїх інтересів, лише не своїх національних.

Я за те, щоб називати речі своїми іменами і щоб визнавати свої історичні невдачі. Але вивчати і дискутувати складні історичні теми, визнавати свою вину, там де вона є і просто битися в груди і посипатися попелом, бо це відповідає пануючій парадигмі, бо всі від тебе того очікують - це різні речі.

Радянська, пізніше російська пропаганда працювала десятиліттями, щоб очорнити петлюрівців, ОУН-УПА, дивізійників, так само, як працює зараз над тим, щоб робити з сучасних українських захисників бандитів і ґвалтівників. Росія десятиліттями (століттями, насправді) вкладала в розпалювання українсько-польської ворожнечі, спекулюючи темою Волині, акції Вісла і т. д., десятиліттями Росія вкладала в образ будь якого українського патріота і націоналіста як нациста, антисеміта і терориста. І продовжує це робити.

Тому, перш ніж закидати кізяками себе самих, каменувати власних борців за волю - сьогоднішніх чи з минулого - потрібно задуматися, чи я дійсно знаю історію про яку йде мова, чи маю достатньо інформації, фактів і розуміння контексту, щоб це робити? Чи я не вторую чужим і часто ворожим наративами?

Яко ілюстрація - одна з найбільш відомих знимок прощання з коломийськими добровольцями, які зголосилися до Дивізії виборювати незалежність України. Цікаво, що ті усміхнені молоді люди, як і старенький ветеран Ярослав Гунька воювали з тим самим ворогом, що і наші захисники сьогодні - з російським окупантом. Можливо бодай цей факт нас змусить замислитися, а не сліпо ретранслювати дурниці?

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роман Гуцул: Могили січових стрільців під асфальтом

Московські окупанти вчинили у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство - повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїздна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху залили асфальтом.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайденр: Умиротворення в Мюнхені: світові війни, минулі й можливі

Симетрія між Німеччиною-Чехословаччиною 1938 року і Росією-Україною 2022 року є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на сьогоднішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в'язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу.

Ігор Сердюк: А Ви правда справжній професор?

"Професоре, пора! Там вже всі зібрались", – кличе мене чорнявий чоловік у військовій формі. Я виходжу з прохолодної темряви казарми надвір і на кілька секунд застигаю від сліпучого сонячного світла, що відбивається від білого піску під ногами. Надворі серпень 2024 року, довкола приземкуваті піщані пагорби, низенькі рідкі сосни. Страшенна спека й відсутність вітру згустили повітря до стану желе. Час-від-часу це желе здригається від вибухів – на військовому полігоні у центральній Україні відбуваються навчання артилеристів.