Записки синоптика. Великий вітер: ода Криму та Приазов’ю

Від редакції: "Історична правда" розпрочинає новий проєкт "Записки синоптика". Від сьогодні щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про атмосферні явища, з якими пов'язані історичні події. В основі оповідей - спостереження та особливі спогади про певну синоптичну ситуацію. 

Коли ти збираєшся на море, то останнє, про що думаєш – це, власне, про саме море.

Бо будь-яка відпустка починається традиційно – нема що одягнути. А на море й поготів.

Виявляється, що в цьому (цих) купальнику люди з'являлися на пляжах ще в минулому сторіччі, нормальних пляжних рушників усе якось не виходило купити, бо займають пів валізи, хіба що завалявся десь улюблений старий запраний із логотипом Динамо (Київ) і кутовим логотипом банку, котрого давно не існує.

Морський гардероб – це така особлива полиця у шафі, яка використовується у кращому випадку один раз на рік. Проте мороки з нею багато.

До купальників та пляжних рушників треба обрати шорти та легкі штапельні чи лляні штани, не по одній, ясно, парі, плюс жменю футболок, які майже жодного разу не знадобляться, обов'язково білу невагому сукню на бретельках для вечірнього променаду, креми від засмаги і креми для засмаги, ліки від бунтівного кишківника після незвичної води, в'єтнамки, білі кросівки, балетки (до вечірніх бретельок), панамку, батистову хусточку і головний шик та головний біль – великий пляжний капелюх.

…Ми колись летіли в Рим, був листопад чи грудень, холодна пора року, і перед посадкою на рейс я запримітила старшу пані.

Вона була у чорному елегантному пальто, навкруги шиї теплий кашеміровий шарф, вовняні рукавички – бо вже підморожувало, проте на голові в неї пишався величезними крисами гігантський солом'яний капелюх.

Записки синоптика. Великий Київський Дощ

Єдина данина холодному сезону – капелюх був чорного кольору. Проте явно для прогулянок літнім пляжем чи морською набережною.

Ця еклектика виглядала мило, екстравагантно й зворушливо. Проте дуже дивно, якщо чесно.

Але я перестала посміхатися, коли ця пані виявилася моєю сусідкою у літаку.

Поки ми чекали зльоту, вона сиділа в тому капелюху і найменший порух голови супроводжувався моїм та сусіда збоку смиканням в різні боки.

Ми виглядали, як якесь танцювальне тріо під гігантською парасолею, із головною солісткою посередині, наші рухи були синхронними й чіткими, ми з сусідом ухилялися від рухів капелюха, як по команді. Бо кому хочеться отримати по носу чи в око капелюшною соломкою.

Ми довгенько хиталися в унісон із капелюхом, ліворуч та праворуч, я вже почала дратуватися, мій чоловік, який сидів на іншому місці (так нам продали квитки) вже давився від сміху, аж поки літак не злетів і пані нарешті поклала дорогоцінну річ собі на коліна.

Потім ми ще з сусідом здригалися, коли приносили напої – тоді капелюх знову перекочовував на голову власниці, але вже було значно спокійніше, загалом ситуація стабілізувалася.

Я вже потім зрозуміла, що не варто було нервувати, дратуватися і навіть кпинити – адже жінка летіла на довгий термін в Італію, капелюх необхідний у сонячній країні, а покласти його у валізу чи торбу не було жодної можливості.

Бо капелюх був величезним, стильним, з натяком на розкіш, ніби із голлівудських фільмів. Як такий було не взяти?

Мої подібні капелюхи колись чудово себе почували на задньому сидінні нашого автомобіля у морських подорожах, але потім літаки здрібнили цю розкіш до банальних панамок та легких хусточок.

…Крим зараз мені згадується яскравими бірюзовими кольорами, вираз "кольору морської хвилі" - це саме про Крим, особливим запахом моря, пріоритетом прекрасного татарського сервісу порівняно із звичним хамством совкових столовок, які чомусь видавали себе за ресторани і, звичайно, розкішною природою.

З пляжу на обід у найспекотнішу пору ми зазвичай чвалали до татарського ресторану, який мав не сидячі, а напівлежачі місця. Це було прекрасно.

Бо після свіжих смачних страв у +35 градусів ти вже не міг не те, що поворухнутися, навіть наморщувати лоба на якусь думку було ліньки.

Ми залягали півколом чи "валєтом" і на добрячих півгодини засинали.

Місця ще й так були розумно впорядковані, що кожен напівкруглий столик-диванчик захищався невеликою вигнутою стінкою, як від вітру на пізніших пляжах у Єгипті. Тому чиєсь підозріле хропіння чи приватні розмови були абсолютно таємними.

Якось для експерименту ми пішли в інший, звичайний, ресторан.

Величезна пуста зала, бордові тяжкі оксамитові штори, підозрілі скатертини з просякнутим запахом минулих страв і заквецяними солонками, вдалині барна стійка.

Записки синоптика. Велика Спека Сахари

На барі сиділи з троє офіціанток і дивилися по телевізору бразильський серіал.

На нашу появу ніхто й вухом не повів, видно, якийсь дон Педро якраз освідчувався якійсь Кончіті в коханні.

Через хвилин двадцять ми насмілились покликати когось.

Реакції – нуль. Ми через деякий час ще раз, уже нахабніше подали голос.

Не одразу, повільною лінивою ходою до нас підійшла офіціантка з накрохмаленою короною на фарбованому волоссі, з кислим виразом обличчя, сказала "…ссспаді" і в прямому сенсі слова жбурнула на столик меню.

З гастрономічними експериментами ми одразу зав'язали і ходили потім лише в татарський ресторан. Де, між іншим, ще й час від часу посередині патіо виконувала запальний танець живота Надін із Каїра.

Надін була, звичайно ж, місцевою білявкою, мала спокусливі форми, ми часто її потім зустрічали у містечку і невідомо, чи бувала вона коли-небудь в Каїрі.

Але, думаю, що в пізніші роки десь у Хургаді чи Шарм-ель-Шейху точно бувала.

Також спогади про Крим - завжди у спілці із звичною літньою спекою, коли епоха кондиціонерів ще не почалася і тридцять-тридцять п'ять за Цельсієм не дратували, а сприймалися, як належна риса сезону, відпустки, красивої шкіри, як в мулатки, жартів на роботі "ану покажи засмагу", адже мільйонів фото з гаджетів ще не було.

А ще була абсолютна віра, що хоча б два тижні такої кримської спеки обов'язково врятують восени та взимку від будь-яких сезонних вірусів.

А ще яке ж море без шторму? Саме на морі сильний вітер – це перш за все сильний шторм.

Якщо на континенті ураганний вітер означає повалені дерева, предмети, що літають та безнадійно зіпсована зачіска, то в прибережній смузі сильний вітер – гігантські хвилі й моторошно прекрасний краєвид.

…Ми приїхали на море, в Судак, і одразу потрапили в неприємну ситуацію, коли путівки були заздалегідь оплачені (ми, власне, вже стояли на рецепції з валізами і наміром побігти одразу купатися), проте з'ясувалося, що гроші за наш відпочинок чомусь не надійшли.

Пропущу нерви, підвищені тони, десятки телефонних дзвінків у доісторичну телефонну еру, сльози і навіть розпач – бо кому приємно, щойно приїхавши на море у гарантований найкращий готель, гепнутися із небес на землю і понуро плестися в пошуках апартаментів із сумнозвісним кримським місцевим сервісом.

Причому, апартаменти – це сильно сказано.

Хто відпочивав тоді в Криму – пам'ятає цей вишуканий комфорт убогої кімнатки із двома койко-місцями, клишоногою тумбочкою, парочкою гвіздків на стіні – гардеробна, умивальником в коридорі із холодною водою, бочкою-душем на вулиці та "зручностями" в дальному кутку двору.

Я до сьогодні щиро дивуюся ностальгійним зітханням і фальшивим сльозам – "які були часи" чи "як ми прекрасно відпочивали на морі двадцять чотири дні відпустки".

Бо, окрім якості морського житла, що принижувало людську гідність, ще згадуються неймовірні пригоди купівлі квитків на поїзд із залученням усіх можливих корупційних схем типу "кум - знайомий кума - знайомий знайомого, який має знайому у залізничних касах", стояння у годинних чергах у нестерпно душному залі залізничних кас.

Потім подорож у плацкартному вагоні "забацаного" поїзда (за класиком Лесем Подерв`янським), сумнівної якості заклади курортного харчування – все це часом відволікало від прекрасної перспективи приємного відпочинку.

Проте, на щастя, людська натура така, що погане швидко забувається, а в пам'яті залишаються лише прозоре бірюзове море, жовтий пісочок, різнокольорові морські камінці, синє небо, неймовірні хмари над горами, світанки, вечірній горизонт, доведена до банальності, але прекрасна місячна доріжка й красиві морські пінисті гребені.

На Чорному морі в Криму частенько траплялися дні з штормом, коли вода перемішувалась із піском, море кидалося камінням, хвилі з шипінням затягували на глибину, а неймовірним задоволенням було підстрибувати разом із високою хвилею і ти думав, що ти також всемогутній, бо ось як високо та легко стрибнув вгору.

…Поки наша майже безнадійна ситуація якось вирішувалася, розпач дійшов до стану прийняття, ми залишили валізи в холі, плюнули на все і просто пішли купатися – а раптом завтра доведеться повертатися у Київ?

До всіх пригод того дня ще й сильно штормило море.

Пляж був безлюдним, лише гігантські хвилі ганялися одна за одною, закипаючи на гребенях, радіючи разом із чайками, що нарешті можуть побути самі, серед безкрайнього неба, без цих галасливих дрібних двоногих істот.

І ми, забувши про втомливу подорож у спеку, неприємності малі й великі, страхітливу перспективу винаймати за шалені гроші кримські "удобства", перебуваючи за крок від комфортабельного готелю, залишили пляжним камінцям вартувати нашу одежу, відкинули всі турботи робочого року, хаотичного міського життя, виснажливу щоденну урбаністику і віддалися на милість величному морю, розкішному солоному запаху води і потужним морським хвилям.

Ми поводилися, як діти або як первісні люди – забігали у воду з дикими криками, нападали на хвилю, пірнали, стрибали й підстрибували із дикунськими радісними зойками.

Особливий захват виникав, коли накочувалася страшна височезна хвиля і ти встигав підстрибнути перед нею, не похлинутися водою і вона тебе виносила на своїх пінистих плечах на небачену висоту.

Ми реготали до гикавки, коли разом із хвилею у труси й купальник понабивалися морські камінці, ти ставав важчим на кілька кілограмів, це було страшенно смішно, ми тицяли один в одного пальцями, але наступна хвиля вже забирала в нас ці морські коштовності, разом з новою водою змиваючи й вимиваючи власне дорогоцінне каміння.

А потім хвиля, як великий кіт, спокійно відкочувалась назад, ставала безпечною, м'якою, сонце сліпило очі, обпікало плечі, але водичка відразу охолоджувала тіло і хотілося, щоб ця розкіш безкінечних хвиль, могутності й природної краси, власного тілесного й душевного щастя тривала вічно.

Зайве казати, що після такого задоволення, коли море змило з нас усю втому, поганий настрій, дорожню пилюку, нам було абсолютно байдуже на готельні кошториси, перспективу повернення додому, втрачені гроші й нещодавній розпач – ми пережили катарсис і стали по-справжньому щасливими того дня.

…Коли ми повернулися до готелю по речі, абсолютно готові до будь-якого сценарію, за ці кілька годин якимось чудесним способом все владналося – гроші надійшли, працівники стали привітними й лагідними і нам навіть запропонували інший, кращий, номер на останньому поверсі – із видом на море.

І скільки б я не згадувала Крим, у якому була безліч разів, переживала неймовірні пригоди юності й молодості, безтурботні дні, відпустки й подорожі пішки, пароплавами, катерами, човнами, поїздом, літаком, автомобілем, завжди при першій згадці про нього я уявляю той прекрасний день на пляжі в Судаку, коли сильний чорноморський вітер та гігантські хвилі прийняли нас, як своїх дітей.

З певного часу я стала ненавидіти сильний вітер.

Бо колись давно дізналась про загибель своє близької подруги, якраз, коли був страшенний вітер.

Ми поїхали з чоловіком відпочивати на Азовське море. І потрапили у сезон сильних вітрів.

До речі, Приазов'я входить до районів із найчастішою повторюваністю штормових вітрів, тобто, коли швидкість досягає і перевищує 15 метрів за секунду.

Відпустка наша тоді припала на липень, коли спека досягала піку, але й вітер не відставав.

Це припало на 1994 рік, тоді телефонний зв'язок був трохи кращим за перестукування печерних людей в доісторичну епоху.

І ми не одразу подзвонили додому сказати, що ми доїхали і що все в нас добре.

А коли за кілька днів я почула в телефонній трубці курортної пошти на переговорному пункті мамин голос, я не одразу зрозуміла, про що вона говорить.

Бо речення "Леся загинула, Лесі нема" я ніяк не могла усвідомити.

Якраз перед нашою відпусткою (на ранок вже в нас був поїзд) до нас приїхала подруга Леська з чоловіком.

У них тоді була маленька донечка, вони її вкладали спати, залишали на бабусин контроль і вибиралися до друзів хоча б на трохи посидіти ввечері за келихом вина, горнятком кави, покурити, поговорити. Бо самі ще були молодими й хотілося зустрічей та розваг.

Чоловіки засіли в кімнаті за якийсь футбол перед телевізором, а ми на кухні протеревенили за пляшкою червоного вина про все на світі, напліткувалися, нареготалися, обмінялися черговими рецептами схуднення, брендами кремів, що де класне продається, що нового почитати і що врятує світ.

На ранок ми поїхали на море, за кілька днів я послала Лесі вітальну телеграму з днем народження, а ще через тиждень я й почула ту страшну новину.

Я не дуже пам'ятаю, як я дійшла до нашого будиночка, я весь час плакала, й плакала, й плакала.

Будиночок був розпечений до неможливості гарячим азовським сонцем, кімнатка тісна, дихати й так було важко через сльози, вмиватися кудись йти було просто неможливо (там були такі напівспартанські умови).

І весь час не просто дув, а вив сильнющий гарячий вітер розпеченим повітрям. Безперервно. До якоїсь вітряної чорноти, не зважаючи на яскраве сліпуче сонце.

На другий день ми перервали нашу відпустку, хоча до її кінця було ще далеко, поїхали в інше місто на вокзал, на щастя, були квитки, і ми повернулися додому.

І коли ми зайшли в квартиру, перше, що я побачила в коридорі – порожню пляшку з-під червоного вина, яку ми з Леською ось же, недавно, кілька днів тому, випили майже вдвох і яка випадково залишилася в квартирі.

І тоді до мене дійшло остаточно, що Лесі нема, і мене накрило по-справжньому.

З того часу, впродовж багатьох років, як тільки починався сильний вітер, а особливо в поєднанні із сліпучим сонцем та спекою, мені робилося погано – я впадала у депресивний настрій, у мене страшне як боліла голова, якась тривога поселялася в серці, було незатишно, некомфортно і гнітюче…

Не палюче сонце, не кусюча страшна спека, не задуха, а саме сильний вітер завжди нагадував мені про той, приазовський вітрисько, коли я дізналася, що Леська пішла від нас.

Я переконана, що в тому, іншому світі, є сонце, точно є літо, є навіть спека, але немає отого страшного виючого вітру.

Лесьці він точно такий би не сподобався…

Ще один азовський сильний вітер згадую я часом, але вже без гіркоти й печалі.

Якраз той, інший, допоміг мені чи не вперше зрозуміти, що таке власний бізнес, яка це насправді тяжка праця 24/7, як це відповідально, непросто, але також неймовірно класно.

Як у великій родині – коли щодня треба втримувати баланс, рівновагу, щоб були гармонія й злагода.

Щоб отримувати задоволення, матеріальну нагороду, яка підтримує особисту гідність і незалежність, радість від власної праці.

Місця Арабатської стрілки колись не були аж такими престижними для відпочинку, як кримське узбережжя, проте спокійно могли змагатися із дещо снобістським півостровом безмежною свободою, кілометрами незайманої природи, безлюдними дикими пляжами, первісною тишею.

Спокоєм і якоюсь прадавньою величчю дихалося під палючим південним сонцем, коли повітря так насичувалося прекрасними запахами степових трав, квітів і, власне, моря, що це повітря можна було краяти на шматочки, складати в шкатулки і брати із собою додому.

Як дорогоцінний сувенір.

Але – про власний бізнес та сильний вітер.

Ми багато разів відпочивали на Азовському морі, поблизу Генічеська.

На сайті обраного готелю, про який ми дізналися, між іншим, від наших друзів, бельгійських українців, повідомлялося, що "База відпочинку (…) розташована на 12 гектарах морського узбережжя Арабатської стрілки.

Власний піщано-черепашковий пляж з тіньовими навісами, лавочками, роздягальнями розташований в 50-100-300 м від корпусів. Новинка 2020 року - відкритий басейн для дорослих і дітей стане приємним бонусом, якщо раптом штормить море. На території бази є автостоянка, великий ставок з прісною водою і річкова риба.

Територія простора, зелена з високими деревами, квітами, струмками і безліччю альтанок. Для малюків є кілька ігрових майданчиків з гойдалками, каруселями, пісочницями і справжнім дерев'яним корабликом. А найцікавіше - це міні-зоопарк з ланями, нутріями, лебедями і безліччю різних птахів".

І справді, цей міні-зоопарк був справжньою родзинкою готелю, бо звичних розваг літніх курортів там, на щастя, бракувало.

Але саме оця гуманна ідея спілкування малюків та їхніх батьків із тваринами виявилась дуже розумною і правильною, на відміну від інших численних морських надувних атракціонів, які дратували жахливими люмінесцентними кольорами, шумом і явно завищеною вартістю послуг. Із спекулятивним розрахунком на дитячу безпосередність та емоційність.

Я добре пам'ятаю, як застрягла по дорозі на пляж на добрячу годину, спостерігаючи за смішною величезною родиною нутрій-дорослих і нутрій-малюків.

Територію бази перетинала річка, по якій плавами лебеді, по тінистих місцях власники понаставляли прості лавочки, там було страшенно приємно усамітнитися під час спеки із книжкою.

Харчування було простим, неймовірно смачним і свіжим – готувала їжу одна жінка, кримська татарка, замовлення навіть робили напередодні.

Оскільки ми завжди приїжджали наприкінці серпня-на початку вересня, людей було дуже мало і ми вже випендрювалися з вибором меню, як могли.

І завжди були задоволені.

Про сильний вітер я почну із згадки про чистоту території.

Кожного ранку, задовго до сніданку, син господині йшов на пляж і маленькими грабельками буквально прочісував кожен метр пляжу.

Ретельно визбирував усі папірці, недопалки й морські водорості, які заносило на наш "піщано-черепашковий" пляж.

Цікава деталь.

По сусідству розташовувалась база відпочинку церковників. Зрозуміло, якого патріархату, особливо на той час.

Вони, добряче насвинячивши на своєму пляжі зранку, з обіду переходили на наш, ходили батюшки майже голі, власне, як і всі люди на пляжі, такі смішні, з довгими сплутаними бородами, величенькими хрестами і у делікатних плавках. Матушки притримувалися свого звичного дрес-коду – простенькі сукні, хусточки на головах, єдине послаблення – босі ноги, які вони із задоволенням мочили у морській водичці.

На нашому пляжі.

Бо, за їхніми ж словами, "тут всегда так чисто, а у нас с обеда грязно"…

Азовське море, як ви знаєте, мілке, спокійне і дуже тепле.

Можна було довго йти і йти, а води все одно було по коліна – часом аж стомлювався, щоб зайти на нормальну глибину і добряче поплавати.

Але коли здіймався справжній азовський вітрюган, ось тут море нагадувало, що з ним жартувати не варто.

Що воно, як дрімаючий лінивий лев, схожий на велику кицьку, може вмить перетворитися у грізного небезпечного хижака.

Штормовий вітер здіймав великі хвилі, жбурлявся піском, рівнинна територія, не захищена горами, дозволяла вітру розгулюватися до 25-30 метрів за секунду, вити й виносити на берег копи морських водоростей.

І коли вже водоростей було дуже багато, із цих дарів розбурханого моря господарі робили величезні захисні фортеці заввишки приблизно метр-півтора, такі укриття півколом, в яких ми ховалися від сильнющих поривів штормового вітру.

Ця маленька деталь показувала, як треба було працювати, любити і вести власний бізнес.

Навіть сильний азовський вітер використовувати собі на користь і людям на задоволення.

У Крим від початку війни я, зрозуміло, не їздила – там російські окупанти. Нещодавно дізналася, що невеликий міст, яким ми завжди проїжджали на Арабатську стрілу, підірвали наші військові з стратегічною метою.

І це наповнює серце й думки сумом. Але не безвихіддю. А розумінням і вірою.

Бо є абсолютна впевненість, що одного прекрасного літа ми обов'язково туди поїдемо, будемо милуватися південним сонцем, горами, ніжними й яскравими квітами, бірюзовими кольорами і обов'язково захоплено вітати величний потужний вітер, стрибаючи разом із морськими хвилями на нові небачені вершини.