Не будьмо короткозорими!

Наша ключова світоглядна проблема - короткозорість і вузький часовий горизонт мислення. Наші еліти здебільшого короткозорі. Але й люди також. Політики мислять в категоріях політичного сезону. Люди і поготів - в категоріях сьогоднішнього дня. Результат завжди буде однаковий. З таким підходом ми завжди програватимем тим, хто мислить у категоріях десятиріч чи сторіч.

 

Наша ключова світоглядна проблема - короткозорість і вузький часовий горизонт мислення.

Наші еліти здебільшого короткозорі. Але й люди також. Політики мислять в категоріях політичного сезону. Люди і поготів - в категоріях сьогоднішнього дня. Результат завжди буде однаковий. З таким підходом ми завжди програватимем тим, хто мислить у категоріях десятиріч чи сторіч.

Тобто одного дня ми такі прокидаємося, а Росія, наприклад, анексувала Крим. Й ми постфактум собі констатуємо: а анексія-то, виявляється, - не спонтанна ідея. Готувались давно й ретельно.

Ай-ай-ай, нехороші. А ми були неготові. Й навіть не думали - не гадали. Стоп, а хто заважав думати ширше?

Нашій короткозорості є, звичайно, історичне пояснення: імперія системно нищила все, що ми будували, й усіх, хто пробував будувати. Будувати на наших теренах - значило із великою ймовірністю втратити плоди праці. А то й життя. Під час війни. Під час розкуркулення. Під час голодомору. Під час депортації. Це усе формувало ментальність життя-тут-і-тепер. Не думай про завтра. Виживи сьогодні. Завтра все може змінитися. Прихопи собі нині, скільки можеш, бо завтра ресурс зникне.

Наші політики, наші еліти - усі наслідок цієї ментальності. Наслідок ментальності геноциду-голодомору в тому числі! Про те, що ресурс скінченний. І все довкола скінченне. Держава й її інститути - скінченні. Навіщо я буду вкладатися в те, що не нині, так завтра впаде? Ліпше я собі побудую якесь Межигір'я, сховаюся там за парканом і перечекаю біду.

Проблема у тому, що це - замкнене коло. Все падатиме, допоки ми не навчимося думати ширше. Ми не можем навчитися думати ширше, поки довкола все падає.

А тепер порівняйте із мисленням Імперії. Воно протилежне: ресурс нескінченний. Я завжди маю змогу прибрати до рук ще одну-дві колонії, парочку територій - й ось ресурс знову є. Це Ріг Достатку. Мені завжди є, звідки взяти. Тож - будувати фундамент, думати про вічне й непорушне, мислити категоріями сторіч!

Ми протистоїмо ворогу, який попереду нас. Щоб перемогти, треба навчитися думати довготерміново. Зазирнути принаймні туди, куди дивиться він.

А це значить - будувати тяглі інституції. Тривкість інституцій забезпечує перевагу. Тяглість культури забезпечує перевагу.

Тому Томос - це удар під дих імперії. Тому Музей Голодомору-Геноциду - це удар під дих.

Це про стратегічне. Це про десятиріччя й сторіччя. Це про фундамент. Зафіксувати акт Геноциду. Усвідомити наслідки - в тому числі на ментальність. Переосмислити. Вивчити раз і назавжди, хто сіяв смерть. Відновити пам'ять. Побудувати на її основі політику.

Ми не можемо нехтувати фундаментом й братися зводити стіни, не зміцнивши основу. Стіни обваляться.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роман Гуцул: Могили січових стрільців під асфальтом

Московські окупанти вчинили у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство - повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїздна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху залили асфальтом.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайденр: Умиротворення в Мюнхені: світові війни, минулі й можливі

Симетрія між Німеччиною-Чехословаччиною 1938 року і Росією-Україною 2022 року є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на сьогоднішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в'язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу.

Ігор Сердюк: А Ви правда справжній професор?

"Професоре, пора! Там вже всі зібрались", – кличе мене чорнявий чоловік у військовій формі. Я виходжу з прохолодної темряви казарми надвір і на кілька секунд застигаю від сліпучого сонячного світла, що відбивається від білого піску під ногами. Надворі серпень 2024 року, довкола приземкуваті піщані пагорби, низенькі рідкі сосни. Страшенна спека й відсутність вітру згустили повітря до стану желе. Час-від-часу це желе здригається від вибухів – на військовому полігоні у центральній Україні відбуваються навчання артилеристів.