Чи може без історії існувати повноцінна нація?

Дискусія навколо пам’ятника «Родины-матери» насправді лише продемонструвала, що й за тридцять років незалежності ми не те, що не осмислили, а навіть не проговорили суттєві речі. Одна з дописувачок, скажімо, написала: іменувати цей монумент "Батьківщиною" - все одно, що називати УРСР "повноцінним та нормальним етапом української державності". Інші йдуть ще далі – не зупиняючись на дискусії про повноцінність чи "нормальність" радянської "ерцаз-державності", оголошують, що вона взагалі не є частиною української історії – хіба лише періодом окупації.

 

Дискусія навколо пам'ятника "Родины-матери" насправді лише продемонструвала, що й за тридцять років незалежності ми не те, що не осмислили, а навіть не проговорили суттєві речі.

Одна з дописувачок, скажімо, написала: іменувати цей монумент "Батьківщиною" - все одно, що називати УРСР "повноцінним та нормальним етапом української державності". Інші йдуть ще далі – не зупиняючись на дискусії про повноцінність чи "нормальність" радянської "ерцаз-державності", оголошують, що вона взагалі не є частиною української історії – хіба лише періодом окупації.

Наступний крок – згадати, що й за Російської імперії Україна була окупована, а тому тогочасна історія теж "не зовсім українська". Такими темпами наша минувшина взагалі може перетвортися на якійсь "огризок" - зрештою і період Великого князівства та Речі Посполитої є бажаючи оголосити "часом під чужою владою".

Виникає питання - чи може з подібним огризком замість І чи не є бажання заплющити очі на неприємні комусь (чи усім разом) сторінки минулого намаганням уникнути складних запитань і відповідальності за них? Бо "писали" їх, зрештою, не самі лише зайди, а й ті ж українці - навіть якщо їм диктували ззовні.

Це були колаборанти? Значною мірою. Але колаборанство не є чиєюсь національною рисою. Чи варто діяти як французи, які в слушний момент "забули", що крім France combattante існував режим Віші, і на його боці принаймні кілька років після 1940 року була більшість їхніх співвітчизників (і не лише мовчазна)?

Ще гірше, якщо замість того, щоб осмислювати ці сторінки, просто зарахувати їх до українських as default. Чи навіть намагатися ними пишатися – бо наше, знову ж таки вже за визначенням, є "добрим і великим". Ось тоді і виходить як з одним із вітчизняних переробників агропродукції, якій з гордістю вивів на своємо логотипі дату голодомору ("А що таке? Наше підприємство саме тоді і заснували"). Власне, такий підхід я б назвав "російським", вже вибачте.

Чи може бути інший шлях, який можна умовно назвати "німецьким"? Сподіваюся, що так. Хоча тут, звісно не обійшлося без "зовнішнього виховання" - їм просто не дають ані забувати чорні сторінки їхнього минулого, ані тим більше пишатися ними. Але результат, принаймні, влаштовує. Не хочеться тільки, щоб розуміння приходило через світову війну.

Роман Кабачій: Прецедент Пужників

Чим відомі Пужники – колишнє польське село, де у квітні має розпочатися процес ексгумації загиблих у 1945-му мешканців?

Ігор Полуектов: Остафій Дашкович і 112 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ

Черкаський і канівський староста Остафій Дашкович був одним із учасників військового походу на Московію 1521 року. Союзницькі українсько-татарські війська перемогли московське військо на річці Ока, зруйнували Володимир, Нижній Новгород та понищили територію Московського князівства аж до самої Москви. Тоді, 504 роки тому, за результатами відчайдушної звитяги українців та кримських татар, московський князь визнав свою васальну залежність від кримського хана і зобов'язався платити йому данину.

Олег Пустовгар: Художник, архітектор, етнограф, засновник Миргородського музею: до 170-річчя Опанаса Сластіона

1884 року в журналі "Нива" Опанас Сластіон надрукував малюнок до поеми "Катерина". Цей успіх спонукав до подальшої роботи над ілюструванням творів Шевченка. Ними молодий художник заслужив славу першого ілюстратора Тараса Шевченка.

Віктор Остапчук: На схилі літ пожив в самостійній Україні. Пам'яті Петра Остапчука

30 тому відійшов у вічність мій батько Петро Остапчук. В статті коротко його життєвий шлях від с. Верби в 1915-му до тої самої Верби в 1994 році: хутір, семінарія в Крем'янці, в'язниця в Дубні, просвітянство на Холмщині, філософія в Берліні, газета "Волинь" у Рівному та "Пінська правда" на Поліссі, втечі від НКВД та німецького СД, еміграція і повернення в Україну. Там і Гоголь, і Берестечко, Штуль і Самчук, та Сеник і Сціборський. Та після смерті з гробу удар по УПЦ-МП...