Як Росія інструменталізує Голокост
Спокуса інструменталізації пам'яті про Голокост є сильною. Це можна зрозуміти. Мало є історичних подій з настільки чіткою та потужною емоційною конотацією. Не дивно, що по всьому світу, від Ізраїлю до України, відсилки до трагічної долі європейського єврейства використовуються з політичною метою для досягнення бажаного впливу на авдиторію.
Спокуса інструменталізації пам'яті про Голокост є сильною. Це можна зрозуміти. Мало є історичних подій з настільки чіткою та потужною емоційною конотацією. Не дивно, що по всьому світу, від Ізраїлю до України, відсилки до трагічної долі європейського єврейства використовуються з політичною метою для досягнення бажаного впливу на авдиторію (можна навести приклади з виступів Володимира Зеленського та Біньяміна Нетаньягу).
Власне кажучи, навіть використання звернення до теми Голокосту (як найжахливішого прикладу того, до чого може призвести нетерпимість) у рамках виховання толерантності також певною мірою можна вважати інструменталізацію. Тому не саме використання теми Голокосту Кремлем слід засуджувати, але її мету. Одна справа – коли до образів, які асоціюються з Голокостом, звертаються, щоб зупинити насильство та припинити підбурювання до нетерпимості, й зовсім інша – коли звернення до цієї теми покликане розпалити ненависть та легімітизувати насильство.
Перед тим, як почати аналізувати, як саме Кремль використовує звернення до теми Голокосту в пропаганді, варто нагадати дві тези. По-перше, історія та політика пам'яті грають найважливішу роль сучасної російської ідеології, формуванні колективної ідентичності та мотивації ухвалення політичних рішень. Можна сказати, що історія (точніше, зрозуміло, певне трактування історичних подій та процесів) власне й є основою сучасної російської державної ідеології.
Голокост і його вплив на сучасний світ та Україну
Друга світова війна, чи Велика Вітчизняна, як її досі називають в Росії, посідає центральне місце в офіційному історичному культі. По-друге, адекватний аналіз сенсу та призначення звернення до Голокосту в рамках російської ідеології та пропаганди може бути здійсненим лише з урахуванням контексту. Образу Голокосту в рамках російської ідеології та пропаганди не обов'язково бути несуперечливим. Як і будь-який інший елемент у складній сучасній постмодерністській ідеологічній схемі, "Голокост" може набувати різних конотацій залежно від авдиторії та практичного завдання.
Розглянемо три основні мета-наративи, у межах яких російська пропаганда звертається до теми Голокосту.
1. Обвинувальний наратив (для зовнішнього користування). Це – найочевидніше та найбільш системне використання теми Голокосту у сучасній російській пропаганді. Насамперед, воно розраховане на міжнародне співтовариство. Суть цього наративу зводиться до звинувачення в участі в Голокості всіх, стосовно кого Росія робить агресивні дії чи має агресивні наміри.
Нам найбільш відомі спроби кремлівських пропагандистів пов'язати український визвольний рух часів Другої cвітової війни зі знищенням євреїв, представити його взагалі основним активним виконавцем гітлерівського "остаточного вирішення єврейського питання" (або навіть самостійним суб'єктом, не просто посібником нацистів, а співучасником чи співорганізатором геноциду). Наприклад, активно просувається хибне твердження, що саме колабораціоністи з лав українських націоналістичних груп нібито вбивали євреїв в Бабиному Ярі.
Через створення хибного, але міцного асоціативного зв'язку українського руху за незалежність з Голокостом переслідується завдання делегітимації самої ідеї права України як суверенної держави на існування. Менш відомо у нас те, що схожий наратив Кремль використовує і стосовно інших країн. Наприклад, особисто Владімір Путін стверджував, що саму ідею "остаточного вирішення єврейського питання" Адольфу Гітлеру підказав польський посол Юсеф Ліпський.
2. Героїчний наратив (для внутрішнього користування). Сучасна російська інтерпретація історії Другої світової війни, безумовно, не ігнорує Катастрофу європейського єврейства, проте акценти, що розставляються у публічних комемораційних практиках, вельми специфічні.
Парадоксально, проте власне темою знищення євреїв нацистами російський офіційний дискурс нехтує. Президент Росії ніколи не був у Зміївській Балці – місці наймасовіших розстрілів євреїв на території РРФСР біля Ростова-на-Дону (до речи, вже доволі давно там було змінено текст на табличці на радянському ще меморіалі – було прибрано згадку, яку там було розміщено після Перебудови, про те, що на цьому місці знищувалися саме євреї; тепер, як в й 50 років тому, відвідувача інформують про вбивство мирних радянських громадян та радянських військовополонених).
Щоправда, він брав участь в Форумі пам'яті Голокосту в Аушвіці в 2005 році, який було організовано російським олігархом Вячеславом Кантором (й примудрився в своєму виступі жодного разу не сказати слово "євреї", розповідаючи більше про подвиг радянського солдата), але такі символічні жести робилися більше на закордонну авдиторію. Після того, як починаючи з 2014 року польська влада припинила запрошувати президента Росії для участі в меморіальних заходах, голова сервільної Федерації єврейських общин Росії Алєксандр Борода навіть висловив думку, що "приїжджати в Польщу з приводу дня пам'яті жертв Голокосту – хибна практика".
До речи, Росія офіційно так і не приєдналася до Міжнародного дня пам'яті жертв Голокосту. У російській офіційній історичній пам'яті акцент зміщується з трагедії тотального знищення на епізоди героїчного опору та участі євреїв у збройній боротьбі з нацистською Німеччиною у лавах Червоної армії. Напевно, не варто зайвий раз нагадувати про центральну роль культу перемоги в сучасній російської ідеології, а також наполегливість в ототожнюванні Радянського Союзу часів війни саме з Росією.
Показовою у цьому сенсі є частина постійної експозиції московського Єврейського музею та центру толерантності, відкритого в 2013 році, яку присвячено Другій світовій війні. У відведеному на цю тему музейному просторі домінують радянський танк і літак; власне Голокосту відведено порівняно маргінальне місце. Ось у цьому музеї – й у цьому контексті -- російський президент готовий брати участь в заходах, які присвячено Голокосту. В 2019 році ці акценти було ще більше посилено: в присутності Владіміра Путіна було відкрито пам'ятник героям спротиву в концтаборах та гетто.
Роком раніше на екрани з помпою вийшов (на прем'єрі були присутні Владімір Путін та, за його запрошенням, Біньямін Нетаньягу) художній фільм "Собібор" з зіркою російського кіно Алєксандром Хабєнским у ролі народженого в Кременчуці Олександра Печерського (красномовним є також факт, що створення культу Печерського в Росії відбувалося на фоні недопущення Росії до реконструкції меморіалу власне в Собіборі внаслідок скандалу з російськими маніпуляціями з експозицією в меморіалі в Катині).
Таким чином, в офіційному російському дискурсі відбувається символічне привласнення героїчного аспекту єврейської боротьби та спротиву на тлі ігнорування аспекту трагедії єврейського народу. Використання "героїчного наративу" на зовнішньої арені дозволяє Кремлю маніпулювати почуттям вдячності: саме Червона армія, тобто Радянський Союз, який нібито дорівнює сучасної Росії, врятував євреїв від повного знищення.
3. Підміна. Колись християнські богослови сформулювали те, що прийнято називати "теологією заміщення": концепцію, згідно з якою саме християни є Новим Ізраїлем, обраним народом Бога, а євреї втратили цей статус, відмовившись визнати правоту церкві. Все, що було обіцяно Богом євреям згідно з Біблією після приходу Христа нібито стосується насправді саме християнської спільноти. Ця доктрина дозволила християнам привласнити символічний ряд, запозичений з юдаїзму, разом з тим, що церква стала називати "Старим Заповітом". Щось подібне сучасні російські пропагандисти намагаються зробити з символічним рядом, що є пов'язаним з Голокостом.
В останні роки офіційний російський дискурс все більше експлуатує зовсім екзотичну ідею, що головною жертвою нацистського геноциду був саме "радянський народ" (який ототожнюється з російським), а не єврейський. Однією з важливих сходинок на цьому шляху було відкриття Владіміром Путіним пам'ятника жертвам блокади Лєнінґраду в Єрусалимі в рамках відзначення Дня пам'яті жертв Голокосту в січні 2020 року.
Як зазначив ще напередодні події один з провідних російських істориків Алєксандр Міллєр на Круглому столі в близькому до Кремля журналі "Росія в глобальної політиці", присвяченому обговоренню корисних Кремлю історичних наративів, "це дуже важливий крок, тому що блокадники ставляться на один п'єдестал з жертвами голокосту" (так, з малої літери, в оригіналі – В.Л.). В подальшому радянські жертви нацизму в кремлівської пропаганді виштовхали єврейських жертв Голокосту з цього "п'єдесталу".
Сьогодні вже російське МЗС зверхньо повчає Ізраїль, що Голокостом правильно називати переслідування та масове знищення нацистами представників різних етнічних та соціальних груп, насамперед – радянського народу. В рамках логіки офіційного сучасного російського дискурсу, саме русофобія, а не антисемітизм, стають завдяки цьому наративу центральною, навіть визначальною рисою нацизму.
Це дозволяє висувати парадоксальні звинувачення в нацизмі етнічним євреям (наприклад, президенту України Володимиру Зеленському), або повчати Ізраїль, як треба пам'ятати про Голокост. Згідно з цим химерним світоглядом, саме Росія посідає місце як найбільшої жертви найбільшого в історії злочину, так і тою, хто сповідує єдину вірну версію історичної пам'яті про нього.
[Тези до лекції для Освітнього семінару-школи "Історія Голокосту в Україні: вивчення, викладання, пам'ять", організованого Українським центром вивчення історії Голокосту]
