Пам’ятати кожну людину

Останні тридцять років і в Польщі, і в Україні були позначені різними спробами встановити загальне число жертв польсько-українського конфлікту 1939–1947 років.

Читайте докладнішу інформацію про проєкт "Ідентифікація жертв польсько-українського протистояння 1939–1947 років"

Ті спроби були недосконалими, бо не тільки пробували подати зразу загальне число (нерідко при тому міцно гіперболізоване). Але також часто в них акцентувалися зловмисники-вбивці, а не жертви.

Наша методологія була іншою. Ми запропонували поміняти парадигму та фокусуватися на жертвах.

При чому, беручи до уваги факт, що дослідження над українськими жертвами є набагато запізнілі, як над польськими, ми прийняли рішення в першому етапі збирати інформацію саме про них.

На початку проекту ми визнали, що точного числа і так не вдасться встановити. Та водночас треба спробувати з'ясувати число-мінімум, тобто тих, які без сумніву втратили життя.

Наш метод полягав у максимальному накопиченні інформацій з різноманітних джерел, які дотепер мало, або й взагалі ніколи не залучених до історичних досліджень.

Тому ми досліджували не тільки різні документи польського чи українського підпілля, але також німецьку окупаційну документацію, польські та совєтські повоєнні документи, спогади чи тогочасну пресу.

Дуже важливаим джерелом виявилися метричні книги, до яких ми сягнули чи не першими, а в яких "по гарячих слідах" записували інформації про вбитих; часто з інформацією про те, як це сталося, чи з ідентифікацією вбивць.

Крім того учасники проекту проводили своєрідні польові дослідження шукаючи на місцях можливих свідків подій серед старожилів чи відвідуючи цвинтарі. Ми скористалися також історичною та краєзнавчою літературу, яку вдалося здобути.

При цій роботі з'ясувалося, що джерельний матерял є не тільки різноманітний, але також він різнится, коли взяти під увагу регіони.

Наприклад, звітні документи українського підпілля з Холмщини, чи Надсяння є набагато точніші, ніж аналогічні документи з Волині чи Галичини.

Також польські повоєнні слідства чи зіставлення втрат велись набагато ретельніше, ніж совєтські (спрощуючи – совєтів після війни більш цікавило скільки німці спалили скирт збіжжя, а менше – скільки вони вбили людей).

У свою чергу в Польщі майже не було змоги, через юридичні обмеження, ознайомитися з метричними книгами.

Після виселення українців у 1944–1947 роках там також майже не було кого питати, коли мова про старожилів.

На щастя, на відміну від України, на початку 1990-х років там зібрали немало свідчень та спогадів. Попри все нам вдалося (при підтримці Фонду Кафедр Українознавства з США, який повністю фінансував роботу та якому висловлюємо вдячність) зібрати досить великий масив інформації.

Від самого початку відомо було, що джерельний матерял буде настільки великим, що матимемо до діла не з десятками чи сотнями, але й тисячами чи десятками тисяч різних прізвищ та фактів, що мусимо не тільки збирати інформацію, але такоє її порівнювати й верифікувати.

Завдяки електронній базі, в яку ми ввовдили дані та постійному їх фільтруванню ми виловлювали повторення тих самих осіб записаних під здеформрваними прізвищами чи дублювання фактів.

Ми також жорстоко слідували принципу, що сумнівні випадки – поки що – не беремо до уваги.

Завдяки тому маємо право вважати, що на сьогодні наше дослідження не тільки найбільш повне (хоч не кінцеве), але й найбільш точне.

Загально протягом п'яти років, попри різні труднощі – пандемія короновірусу чи повномаштабне вторгнення Росії, які міцно ускладнили доступ до джерел – вдалося нам встановити 28 451 загиблих українців, серед них 20 190 встановлених по іменам (дані на кінець березня 2023 року).

Президент Польщі Анджей Дуда у Олиці 8 липня 2018 року: "Це страшна сторінка в історії обох народів, польського й українського, сповнена болем, терпінням, глибокими взаємними ранами. Потім наслідком того були польські акції у відповідь, у яких гинули звичайні люди, звичайні українці, селяни з іншого [українського] народу. Разюча диспропорція – близько 100 тисяч поляків і 5 тисяч українців. Це просто правда історична"

Сайт Президента Польщі

При чому 1/3 з них – це загиблі від рук поляків або під німецьким командуванням (наприклад, польська поліція, чи польські шуцмани), або совєтським після переходу фронту (члени так званої "Польської міліції" чи винищуваних баталіонів).

Чи це багато? Думаю для декого це число буде великим, для інших занадто низьким. Але це не є суттєве. На нашу думку сам факт, що після 80-ти років нам вдалося врятувати від забуття більше як 20 тисяч прізвищ є неординарним досягненням.

Тут ані час, ані місце для точного аналізу даних. Вони зараз готуются до друку в окремих томах. Перший том – про українські жертви Холмщини та Південного Підляшшя в межах окупаційного німецького Люблинського дистрикту – потрапив до рук читача осіню 2021 року.

Але можна сказати, що майже 900 осіб – це українці, які загинули у 1939 році у східніх воєводствах Польщі (тут звичайно не враховуємо тих, які в польських мундирах захищали Польщу). Більше як 16 тисяч загинуло в умовах німецької окупації, а наступні більше 11 тисяч – це жертви повоєнного періоду.

Зокрема, на Волині загинуло у 1941–1944 роках не менше як 9,6 тисяч українців (половина з них від рук польських шуцманів). На території сьогоднішньої Польщі (Холмщина, Надсяння, Лемківщина) у 1941–1947 роках жертвою впало як мінімум 11,5 тисяч.

Цікавою також є поділ жертв з огляду на те, хто був зловмисником.

Наприклад, більшість українських жертв вересня 1939 року (557 осіб) загинула з рук вояків польського війська.

Коли брати до уваги польське підпілля, то найчисельніші українські втрати були від партизанів Армії Крайової (6233 особи) в порівнанні з підпіллям селянським (Батальйони Хлопскє – 731 жертв) чи націоналістичним (Народове Сіли Збройне/Народова Орґанізація Войскова – 791 жертв).

Причиною мабуть є те, що АК була найбільшою польською військовою організацією й мала найбільш розбудовані структури.

На Волині великий відсоток українських жертв – це вбиті польськими шуцманами на німецькій службі (4883 особи). В Галичині після переходу фронту немало вбитих польськими учасниками так званої "Польської міліції" чи "Винищуваних батальйонів" (3882 особи).

Після війни польське (комуністичне) військо убило 2074 українців (серед них більшість – це члени українського підпілля). Але міліція вбила 562 особи, з яких більшість були цивільними.

Треба також зауважити, що в нашій базі маємо 6309 осіб вбитих "невстановленими поляками", тобто в джерелах поки що не зафіксовано точної приналежності вбивць, а ми з наукової обережності не хотіли штучно підвижшувати якоїсь категорії й лишили поки це питання відкритим.

Результати проекту далеко ширші, ніж прості обрахунки. Бо вони відкривають нові поля до вивчення.

Зібраний матерял можна аналізувати не тільки його узагальнюючи, але також "спуститися" дещо вниз та провести нові дослідження на рівні районів, волостей чи навіть поодиноких населених пунктів та розглядати їх у різних більших чи менших прошарках часу. Це може бути новий поштовх для мікроісторії.

З другої сторони, прийнятий метод виправдав себе й він може бути використаний в спробах встановлення інших жертв.

Картина етнічного конфлікту є неповною, коли враховують (й наголошують) лише на жертвах одної сторони.

Тому також ми зараз, готуючи до друку результати першого етапу, починаємо другий – пошуку інформації про жертви польські, які були вбиті українським підпіллям. Тут багато вже зроблено, адже тим питанням займаются в Польщі від кінця 1980-х років.

Джерельний матерял, який ми дотепер зібрали, дає підстави вважати, що вдасться нам деякі факти уточнити, а інші спростувати.

Мріється також, щоб у майбутньому подібні дослідження та уточнення провести відносно єврейського населення.

Досвід першого етапу дає підстави ствердити, що й це є цілком реальне.

Чи вдасться згадати та вшанувати пам'ять кожної людини, як про це говорив владика Борис?

Я не сумніваюся, що найближчим часом важко на це сподіватися. Історична політика далі фокусуєтся більш на збройних формуваннях та (часто правдивому) героїзмі їх учасників, а не на темних сторінках минулого. Ніщо не вказує, щоб це мало змінитися.

Навпаки. Попри війну, в суспільно-медійно-політичному просторі щораз частіше з'являются голоси (відкрито скажімо, що значно частіше – у Польщі, ніж в Україні), які вказують що зміна парадигми – це довгий процес, у якому надалі існуватиме фокусування лише на "своїх" жертвах.

Більше про Польсько-українське протистояння часів Другої світової війни читайте у спецпроєкті "ВОЛИНЬ 1943"