Колективна травма Голодомору

Перше враження, коли я перечитала усю суму аргументів у стилі: "яке ще фінансування музею Голодомору, коли треба дрони", підкріплену повним ігноруванням факту, що кошти на "цивільні" потреби неможливо перекинути на військові, позаяк ці "цивільні" кошти надані союзниками під конкретно "мирні" цілі, сформулювалося у дещо цинічному питанні:

"Кожна людина може померти у будь-яку мить - то що, не народжувати і не виховувати дітей? Кожна споруда може завалитися будь-коли - то що, не будувати?"

А потім спохопилася - гов, кобіто, та ж ти оце "проїжджаєшся" не по чому іншому, як по наслідках у головах твоїх земляків Голодомору, як геноциду.

По яких саме?

Їх усього троє, але один другого страшніше.

1. Парадигма виживання. Уся філософія, яка проповідує "живі будемо, то будемо пам'ятати" -це воно. З одного боку, справедливо, для пам'яті мусять жити її носії. Але, з іншого боку - пам'ять потребує постійного підкріплення. У вигляді пам'ятних дат, ритуалів пам'яті і...матеріальних носіїв. А до них належать і музеї.

Але, вертаючись до суті, парадмигма виживання, яка ставить "во главу угла" питання фізичного існування, а все решта спихає на рівень фактично "то ся зробить" - це той рівень, на який спихають свою жертву винуватці геноциду. У нашому випадку - саме на рівень виживання зіпхнули українців Голодомором росіяни у більшовицькій ітерації своєї імперії і постійно підкріплювали цю логіку - хоча б хронічним нестатком.

І зараз ця логіка спалахнула пишним цвітом.

Проблема в тому, що це так не працює.

2. Витіснення. Пам'ять людська милосердна - вона допомагає "забути" особливо трагічні і страшні подробиці. Без цього людство уже жило б у режимі хронічного колективного ПТСРу.

Отож, витіснення - тобто "не пам'ятання", яке диктується як страхітливістю пережитогого самого по собі, так і страхом перед тими, хто вчинив геноцид. У нашому випадку - нагадаю, за публічну згадку про Голодомор можна було потрапити за грати, як "наклепник на радянську владу".

Ще два покоління після Голодомору у підручниках про 30-ті роки писалося, як про поступовий "розквіт" соціалістичної планової економіки. До того ж, "соввласть" повністю загнала у підпілля самі по собі інтимні ритуали скорботи - тільки колективний плач над черговим лафетом, тільки хардкор. А коли скорбота за "неправильним" родичем ("куркулем" чи, о Боже, "буржуазним націоналістом"), то взагалі можна було опинитися на Сибіру, після смерті Сталіна - "тішитися" увагою "недремних органів".

Отож, аби просто-напросто не поїхати дахом, люди підсвідомо вибирали "не пам'ятати". Саме цим, мабуть, пояснюється підмічений кимось дикий "феномен" - переважно не йдеться про ексгумацію жертв Голодомору, хоча на місцях зазвичай пам'ятають, де саме скидали тіла нещасних.

А чому немає? Бо ці уже перетлілі кістки -це матеріальне свідчення пам'яті про жах. Тому від них і "втікають" у такий спосіб.

Споруда Музею парадоксальним чином теж є матеріальним носієм пам'яті про трагедію геноциду. І за тим же принципом актуалізує відторгнення -"ні, ні, ми не хочемо це згадувати, це болить".

Люди, треба.

Бо ми люди.

3. Будь-яка травма, а передусім, мабуть-таки, геноцидна - вона також про порушення певного принципового порядку, ладу. І про прагнення відновлення справедливості.

Причому в даному разі це прагнення триває у парадигмі "зуб за зуб". Іншими словами, травмована геноцидом колективна пам'ять вимагає не чого іншого, як відплати тим самим.

А коли ще "автор" попереднього геноциду явно намагається повторити те саме, то це бажання "до сьомого коліна" зростає стократно.

І це теж про безпеку. Бо, аби повернути здатність до мислення наперед, вирвати з парадигми виживання - треба повернути відчуття безпеки. Не безпеку об'єктивно, а її відчуття.

А воно, боюся, не наступить, поки не зникне Росія, як таке.

І всі наші крики "даєш дрони, багато дронів, ще більше зброї" - вони не так про турботу про життя наших військових, як саме про підсвідоме прагнення вбити ворога, "щоб і на розплід не лишилося". Навіть якщо потім доведеться загинути самому.

І наостанок, мінімум два "хвости" - один з тоталітаризму, інший з геноциду - демонструє наша влада.

Перший - вочевидь, зелені сприймають культуру у контексті дихотомії "трудящі" контра "великорозумних, які щось там говорять". Бо саме цим, крім очевидно корупційного інтересу, можна пояснити замилування дорогами та іншими явно "фізичними" проектами за рахунок культури.

Друге - сприйняття, як конкурентів усіх, хто претендує на бюджетні кошти. У такій парадигмі держава сприймається, як "добрий, хоч суворий батько", перед яким треба показати себе кращим за інших "дітей" і отримати свій шматок "пирога", який і забезпечить суто фізичне виживання. Це логіка концтабору - нагадаю, що "совок" недурно називали "великою зоною". Як і те, що діючий президент та його компанія походять з квінтесенції цієї "зони"- промислового регіону.

І наостанок не забудемо про нашого ворога. Про його роль у цьому всьому добре написала пані Оксана Забужко. Коротко - йдеться про вивчену безпомічність, коли колективна травма на підсвідомому рівні підказує дистанціюватися від "заборонених" тем на випередження, попутно б'ючи по своїх же.

І вже зовсім наостанок.

Найближчі роки ми будемо будувати зі свідомістю, що збудоване може бути знищено умлівіч.

Ми будемо ростити дітей зі свідомістю, що вони можуть загинути у будь-який момент.

І ми будемо постійно справлятися з наростаючою невідомо звідки істерикою.

І якщо ми цього не усвідомимо і не приймемо - про відбудову не може бути мови. На неї не лишиться сил.

Тому видихнімо.

Вони не повернуться.

А один з наших обов'язків - увічнити пам'ять тих, кого вбили ще до народження наших батьків.