Музей Голодомору, директорка і фетшеймінг

Мені не подобаються спекуляції стосовно Музею Голодомору і хіхікання з приводу того, нащо він нам треба. Якщо говорити про гуманітарну політику — це один із основних пунктів, на який я готова як платник податків виділяти свої кошти. Чому так? В останні місяці парламенти ключових західних держав визнали Голодомор 1932-1933 року геноцидом українського народу.

Серед них дуже принципові і багаті — Німеччина, Франція, Нідерланди. А отже, ми маємо нарешті відрефлексувати цю трагедію належним чином. Мати свій якісний музей, але рулити там очевидно мають не Ткаченко з горбуновими і осадчими. А історики, науковці і люди з дуже хорошим естетичним смаком. Я готова витратитись на це. Бо це інвестиція у майбутній фундамент української історії та державності. На це готова витратитись, на гівносеріали 95 кварталу — ні!

Друге.

Дослідниця тоталітаризму СРСР Енн Еплбаум в одній із лекцій зацитувала цікавий документ: Сталін дуже чітко розумів, що без геноциду українців йому не втримати Україну. І тому вирішив влаштувати 1932-1933 рр.

Я хочу чітко вказати, якого смертельного удару для нашого народу наніс Голодомор.

Найперше — підкошена відтворюваність населення і ресурсний потенціал.

Друге — був розірваний принцип успіху. Якраз напередодні Голодомору українці знали, що їхній добробут — вони самі. Як працюєш, так і заробляєш. Тільки нині оце все поступово воскресає — "я сам собі хазяїн".

Третє. На багато десятиліть було розірвано поняття сім'ї, відчуття родини, як фортеці, головної опори. Кілька десятиліть поспіль люди змушені були одружуватися як попало, щоб вижити чи отримати кращі позиції в тоталітарній системі. Так донька репресованого професора могла вийти за алкаша-слюсаря. Аби не померти з голоду і продовжити рід. Про кохання і довіру не було жодної мови. Думаю, багато хто з моїх підписників знає ціну цих шлюбів з розрахунку і щоб "мужик був в хаті".

Чотири. Були розбиті соціальні зв'язки. А це основа ефективного суспільства і логістики. Люди жили в атмосфері страхів і доносів. Кожен за себе.

П'ять. Було знищене поняття справжньої селянської, а конкретного успішної родини із хутором. Спеціально радянська пропаганда нав'язала їм ярлик чогось відсталого і неуспішного. Хоча на старих фото — люди в гарно скроєних костюмах, жінки в стильних сукнях і низці перлів, сережках і дукачах — нічим не відрізняються від сучасників Франції і Німеччини. Перший капітал мав вилитися за пару поколінь в якість — хорошу освіту дітей, ґрунтовну справу, суспільну активність. Тому Сталін чітко розумів нащо йому був 1932-1933 рр.

Шість. Було штучно знищено українську ідентичність. Зараз дуже цікаво читати розповіді багатьох людей про їх перехід на українську: "я російськомовна, батьки теж, бабуся. Але я дізналась, що мій прадід був репресованим і україномовним". І в цьому жах — мільйони людей відмовлялись від свого Я, щоб вижити.

Тепер про пані Лесю Гасиджак. Попередньо я опитала думки фахівців музейної справи про цю пані. Кажуть, що людина тямуща і віддана своїй справі. А тому мені байдуже на форми її фігури і улюблений стиль суконь. Аби роботу достойно робила. Мене більше хвилює те, що попередня директорка і її товариші з СБУ блокують доступ Гасиджак до скандального "дослідження" загиблих від Голодомору. Вважаю, що саме науковці мають називати точні цифри. І вони мають мати підґрунтя, раз Голодомор — офіційно визнається геноцидом у світі. А отже, треба говорити зі світом мовою фактів і науки, а не серіальних драмеді.

Далі про мужиків далеко не ідеальної краси, які розпочали цей фетшеймінг. За дивовижним збігом обставин кілька з них нахвалювали призначення послиці Ілащук, Думи і Даші Зарівної. Мовляв, "дівчата красиві — хутко навчаться". Промовчу про цю так звану красу. Мені гидко від призначень цих нефахових осіб і що вони коять. Так непрофесіоналізмом аж тхне і це не замаскує жоден модний бренд.

Леся Гасиджак не учасниця "топ-модель по-українськи", не співачка і не телеведуча, де є певні вимоги до зовнішності. А тому більше смислу почитати її інтерв'ю і подумати, відповідає ця людина викликами чи ні?

І фінал.

Чи треба нам якісний музей Голодомору? Так. Найперше - це має бути науковий центр і потужне нагадування, що перше роблять окупанти, коли їм вдається загарбати Україну. Вони стирають історичну пам'ять, вони вбивають людей.

Голодомор 1932-1933 був пробою пера.

Колись я спитала бабусю, чи страшно їй було дитиною в часи другої світової війни. Вона сказала, що набагато страшніше було в 1946 році. Коли одна комуністична падаль сміялась в обличчя солдатській вдові — моїй прабабусі. Що тепер її точно угноять, раз вижили в 1933.

Через голод 1946 помер маленький бабусин брат, а вони із сестрою все життя на пам'ять мали животики дистрофіків. Це була страшна пам'ять про страшні злочини. Бо у тому закутку Сумщини, звідки моя мамина лінія — росте все, варто лише в землю вкинути. Тому виростити трьох дітей в умовах поствоєнного часу турботливій матері були всі шанси. Якби не штучні палиці в колеса.