Відповідальність (не)причетності

Просто виїхати на прохання КДБшників зі своєї квартири у запропоновану іншу на певний час - ну що в цьому такого? І як із цим пов’язаний сусід, який заселився у квартиру знизу? Не знаємо, не в курсі. Просто подружитися з очевидно самотньою жінкою, а коли її чоловік повернеться “з не дуже віддалених місць”, запрошувати обох на родинні свята - хіба в цьому є щось погане? Та й засудити на зібранні колегу, який не підписав відозву про мир, абсолютно нормально. Ну бо дійсно - чого це він?

 

Коли помер Левко Лук'яненко, у Чернігові з'явилася ініціатива - перейменувати на його честь вулицю, на якій він прожив близько року між ув'язненням та новим арештом. Але раптом виявилося, що мешканці цієї вулиці - проти.

Репортажистка Віра Курико-Агієнко взялася з'ясувати, в чому річ, а заодно і дослідити чернігівський період життя борця за Україну. Адже є і вулиця, і квартира, де він мешкав, установа, де працював…

Вона спершу наштовхнулася на глуху стіну. Люди не хотіли говорити про Лук'яненка. Не пам'ятали, не бачили, не знаєм. А якщо й відвертітися не вдавалося, то говорили неохоче.

Просидівши не один місяць над паперами з архівів, розмовляючи з людьми, які все ж таки погоджувалися на розмову, Віра зуміла скласти цілісну історію про цей період.

І вона - не про Левка Лук'яненка. А про тих, хто був поряд і нібито лишався непричетним до його історії. Про тих, чиї імена можна знайти у його справі. Тих, чия (не)причетність вбивала.

Просто виїхати на прохання КДБшників зі своєї квартири у запропоновану іншу на певний час - ну що в цьому такого? І як із цим пов'язаний сусід, який заселився у квартиру знизу? Не знаємо, не в курсі.

Просто подружитися з очевидно самотньою жінкою, а коли її чоловік повернеться "з не дуже віддалених місць", запрошувати обох на родинні свята - хіба в цьому є щось погане?

Переповісти суперечку, яка сталася в тещі вдома - теж невеликий злочин. Зрештою, не зроблю я - зробить хтось інший. Та й засудити на зібранні колегу, який не підписав відозву про мир, абсолютно нормально. Ну бо дійсно - чого це він?

Десь так воно і працювало. "Вулиця причетних" розповідає, як КДБ руками "простих", "маленьких" людей стискало кільце довкола Левка Лук'яненка. Як люди, ніби й лишаючись осторонь, допомагали каральній машині перемолоти дисидента. Як невтручання ламало життя.

Я читала і думала - скільки ж цих історій (не)причетності просто зараз відбувається на тимчасово окупованих територіях! Скільки зла можна здійснити руками тих, хто "поза політикою"!

Це дуже хороший з літературної точки зору репортаж і цінна зі світоглядного погляду книжка. Раджу її не лише тим, хто цікавиться Левком Лук'яненком, а й усім, хто любить думати.

Декомунізація. Україна.: Деколонізація – це щоденна боротьба

Деколонізація – це не просто зміна табличок із назвами вулиць. Це щоденна боротьба з адміністративною байдужістю, бюрократичною тяганиною і, на жаль, навіть відкритим саботажем закону.

Віталій Мельничук: Перші демократичні парламентські вибори

Одинадцять років Україна чинить опір російському агресору. Цей опір - продовження віковічної національно-визвольної боротьби Українського народу з московським імперіалізмом. Одним із етапів цієї боротьби були історичні події кінця 1980-х – початку 1990-х років, коли Український народ зумів зорганізуватися та перемогти сильніший за себе Московський тоталітарний режим Союзу РСР.

Андрій Савчук: Церква, у якій черпав натхнення Параджанов

Коли Параджанов готував декорації для свого легендарного фільму "Тіні забутих предків", то, мабуть, навіть не підозрював, що рятує частину сакрального спадку від знищення. Йдеться про ікони зі старої дерев'яної церкви на Гуцульщині. Їх режисер забрав на зйомки, але так і не повернув. Як показав час – на краще. Бо храм через півтора десятиліття згорів дотла.

Володимир В'ятрович: Rigonda

Офіційне радіо (неофіційно зване "брехачем") безперестанно розповідало про неіснуючі успіхи, час-до-час розбавляючи монотонну мову дикторів офіційною совєтською попсою чи іноді класикою. І тільки Rigonda здатна була привносити в цю інформаційну сірість трохи нелегального кольору Заходу. Це дивне слово (яке я тоді не міг, ані вимовити, ані прочитати) прикрашало собою великий радіоприймач на чотирьох ніжках.