Як нас совєтизували і російщили. Спогади з 1960-х

У 1960-і роки моє рідне село Великий Ключів залишалося одним з найбільших за площею і людністю селом на Прикарпатті, а 99,9% складали корінні українці, які розмовляли місцевою говіркою української мови.

Село ще зберігало прадавні звичаї й традиції, які, хоч і порушили дві Світові війни та радянська система, однак не знищили. Всі колядували й святили паску, танцювали на весіллях, співали на толоках, жартували, журилися - і все це було по-рідному.

Дух села доповнювала буйна природа і церква, яку атеїстична влада, на щастя, не закрила. Телевізорів у той час рідко хто мав, радіо рідко хто слухав. Отже, моє дошкільне виховання, тобто до сімох років, було чисто національним, не засмічене ніякими чужими ідеологічними впливами.

Я навіть не знав, що живу в СРСР, а тільки у Ключеві, і, як кожна дитина, мав дитячі інтереси.

Пам'ятна таблиця з церкви у Великому Ключеві

У нашу сільську говірку від початку 1950-х почали вклинюватися нові, радянські й російські, слова, які були пов'язані з адміністрацією, військом, господарством, економікою, побутом, спортом. Цікаво, що в нас зразу прижилися деякі радянські слова як кальки з російської мови, але в українському варіанті.

Так у нас за колгосп казали "колгосп", а не "калхоз", за голову казали "голова", а не "прєдсєдатєль", за бригадира - "бригадирь/бригадир", а не "брігадір", за ділянку - "ділянка", а не "участок", за профспілку - "профспілка", а не "профсоюз", за заяву - "заява", не "заявлєніє", як це казали у Східній Україні.

А "їздового" взагалі називали по-давньому - "фірманом". Ну а ще були "трудодень", "ланкова" чи "ланковий", "інструктор по спорту", "секретар парторганізації" чи "парторг", "секретар комсомольської організації" чи "комсорг", "тракторист", "комбайнер", "доярка", бухгалтер/бугалтирь. За дільничного інспектора-міліціонера казали по-російськи "участковий".

У шкільництві вживали й давні слова: директорь/директор, школяр, учень, парта тощо, і доти невідомі нам: завуч, завгосп, жовтенята, піонери, комсомольці, піонервожата, піонерзагін, шкільна форма, сумка, їдальня (рідше по-російськи "столова"), буфет, а також кальки з російської - "фізрук" і "воєнрук".

І, звичайно ж, були нові шкільні предмети, "промокатка" та різне шкільне приладдя. А новацію - "кулькову ручку" відразу ж адаптували в російському варіанті - "шарикова ручка". Відповідно за тенісну кульку і повітряну кульку казали по-російськи "шарик".

І пса з відомого польського телесеріялу "Чотири танкісти і пес" також називали не "Кулькою", а "Шариком". Але не "шаріком".

Школа часів мого дитинства містилася в давній ключівській школі, яку збудували ще в 1926 році, і в так званій будові, яку збудували ще 1939 року до приходу совітів. А молодші класи навчалися в колишній священничій плебанії коло церкви, яка належала громаді, а тепер радянська влада відібрала її і спочатку там розмістила ССТ, а згодом - молодші класи школи.

Ще одне приміщення школи побудували біля старої школи, на Коршмищі. Його теж поклали з матеріалів, які радянська влада відібрала в ключівських ґаздів, виселених на Сибір.

Школа 1926 року

Замість давнього "сільська управа" тепер була "сільська рада", але не "сєльсовєт", як у Східній Україні. Очолював її вже не війт чи солтис, а голова. Апарат сільради складали: голова, секретар сільради, бухгалтер, "начвус" (з російської - начальнік воєнно-учьотново стола; начальник військово-облікового стола), бухгалтер.

З сільради надходили команди відбувати "дижур", тобто бути "дижурним", що українською перекладається як "черговий". Такий чоловік мав обов'язок ходити по певних хатах і повідомляти ґаздам інформацію: з'явитися на таку-то годину в якийсь орган місцевої чи районної влади, відбути якусь роботу в колгоспі чи для громади.

Сільська рада часів мого дитинства містилася в хаті ключівських людей, яку відібрала радянська влада. Коло сільради змонтували сатиричну газету, в якій писали матеріали і навіть малювали кольоровими олівцями карикатури про мешканців села, які погано працювали в колгоспі, чинили якісь негідні вчинки: билися, крали, пиячили.

Клуб часів мого дитинства і юности - це була будівля, складена з матеріалу найзаможнішого ключвського ґазди Михайла Тафійчукового. Він стоїть дотепер, хоч уже в аварійному стані.

У клубі працювали завклуб (завідувач клубу), керівник художньої самодіяльності, бібліотекарка, кіномеханік. Заіснували замість "декляматор" - "читець", замість "аматорський кружок" - "театральний гурток" (цілком пристійне українське слово), були ансамблі й хор.

Пошта містилася у відібраній радянською владою в громади хаті-вартівні коло церкви. Листоношу називали "поштарем" чи "поштаркою", але не "почтальйоном", як це практикувалося в мовленні східних українців.

Колишня "кооператива" чи "крамниця" стала тепер "магазином", але не "магазіном", як казали на Східній Україні. Старше покоління ще називали продавців "крамарем" чи "крамаркою", але згодом перемогла калька з російської - "продавець".

"Вагу" в нас називали "вага", а не "вєси", "рахівниця" була "рахівниця" або "числило", а не "счєта", "цукерки" називали "цукерками", а не "канфєтамі", як це називали в змосковщеній Східній Україні.

Ну і продавали вже булку-сайку, батон, кильку та багато иншого, чого не знали й про що не чули наші діди й баби в дорадянський період. Купували за "копійки" і "рублі", хоч від старших людей можна ще було почути назви польських монет - "золотий" і "ґрош".

Магазини містилися в громадських будівлях з цісарських часів, а новий стояв біля сільради і на нього теж пішли матеріали з хатів і стодолів ключівських ґаздів, яких виселили на Сибір.

І, звичайно ж, кожний заклад мав прибиральницю чи прибиральника, яких здебільшого називали по-російськи "уборщик" і "уборщиця".

Окрему групу слів складали радянські свята, які в нас називали в українському варіанті: День Радянської армії, 8 березня, 1 травня, жовтневі свята. З нагоди Нового року та Дня Радянської армії і 8 березня школярі надсилали одні одним вітальні листівки, більшість з яких вони вибирали українською мовою.

Побутових новацій стало більше, а відповідно і слів, які були кальками з російської мови, хоч у російську прийшли з инших мов: телевізор, телефон, магнітофон, газовий балон, сифон, баян.

***

Якщо в австрійський період до нашої говірки прибилося чимало німецьких (австрійських) слів, у польський - польських, то від 1939-го нашу сільську говірку стали засмічувати росіянізмами.

Частину слів приносили хлопці з Радянської армії, частину - з заробітків, частину слів закинули в наш мовний кіш колгоспні механізатори й водії, де різні деталі автомашин і тракторів вони називали здебільшого російською.

Ключівські люди, які працювали на коломийських підприємствах, також підхоплювали заводський російськомовний вірус. Ну й були ще військкомати, владні коридори, де лунала російська мова і документація велася російською.

А також проникали в нашу говірку слова з блатного молодіжного середовища. А ще були російські цитати з кінофільмів, з естрадних пісень чи з віршів.

Нагадаю російські слова, які вживалися в нашій сільській говірці у 1960-і-1980-ті, а навіть і далі: білет, больничний, бутилка, виключатель, вопше, воєнний білет, воєнкомат, воєнторг, вот іменно, вугловий, дай пять, іди в баню, защітнік, звьоздочка (деталь у велосипеді), ізолєнта, кошельок, кульок, остановка, отвьортка, очирідь, парікмахерська, ричаг, руль, самольот, сапожкі, справка, сцєплєніє, тормоз, тушонка, тужурка, хлопушкі, юбка та инші.

Літературне слово "праска" не вживав ніхто, старші люди називали цей предмет по-давньому "жилізко", а молодші по-новому, тобто по-російськи "утюг". Подібно літературне "склянка" у нас більшість називали по-давньому "погарь", але щораз більше можна було почути "стакан".

Великодні розваги у Великому Ключеві. Кінець 1950-х рр.

Щодо радянської грошової одиниці, то в селі ніхто не вживав український відповідник "карбованець". Але й не вживали російське "рубль". Натомість існував російськомовний варіянт по-ключівськи - "рубель". Правда, у нашій говірці є ще "рубель" у фірі, але то инший рубель.

Мова окупантів почала витискати нашу мову з різних сфер життя: школи, транспорту, торгівлі, ремісництва. Не кажучи про армію. Деякі ключівські хлопці, відслуживши в радянській армії, приносили додому цілу в'язку російських слів: дємбєль, замполіт, звьоздочка, марш-бросок, наряд, очєрєдь, політзанятіє, портянкі, приказ, приклад, самоволка, стрєльби, увольнєніє, учєнія.

А один ключівський, який став офіцером, коли приїжджав до села, то навіть до тата говорив російською: "Папа, Чєрнеґа уже спахал, а ти єщьо нєт!". З таких село підсміювалося, як з того знімченого Юрка, що колись, відслуживши в цісарському війську, приніс додому німецькі слова.

Вплинула російська мовна експансія і на імена людей. Наприклад, покоління моїх дідів під час зустрічі, бесіди за столом чи роботи гукали один одного традиційно: "Василю!/Васи!", "Николо!/Нико!", "Дмитре!/Дми!", "Петре!/Пе!", "Іване!/Іва!", "Юро!" чи "Юрку!".

Однак верстаки мого тата вже частіше називали одні одних "Вася", "Коля", "Ваня", а наше - ще більше. Відповідно говорили й молоді жінки та дівчата. Так Марійки стали Машами, Аннички - Анями, Параски - Пашами, Катерини - Катями і лише Олена залишалася Оленою, хоча в той час уже рідко хто давав дівчаткам таке ім'я.