За відновлення історичної правди

Досвід історії показує, що не можна залишати сусідів у біді – бо тоді їхні проблеми стають спільними проблемами. Ми ще раз наголошуємо на важливості інтенсивного діалогу Німеччини з Україною та іншими східними сусідами щодо спільного минулого

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина напала на Радянський Союз. Почалася нова, найбільш кривава сторінка Другої світової війни. Від того моменту доля світу залежала передусім від того, що відбувалося на Східному фронті. Радянський Союз зміг перемогти ціною величезних зусиль і людських втрат усіх народів, які його заселяли.

Проте на Заході цю перемогу вважали і досі вважають "російською". Американський журналіст Едвард Сноу після відвідання України у 1945 р. писав:

"Те, що дехто намагається зобразити як "російську славу", було передусім українською війною. Жодна європейська країна не постраждала більше від глибоких ран, завданих своїм містам, своїй промисловості, сільському господарству, людській силі".

Україна опинилася в центрі масштабних воєнних операцій двічі, під час наступу і відступу німецьких військ, і, на відміну від Росії, були повністю окупована та стала об'єктом смертоносної нацистської політики.

Найбільше постраждали місцеві євреї. Проте немає жодної такої місцевої етнічної чи соціальної групи, яка би не зазнала великих втрат. Насамперед це стосується ромів, полонених червоноармійців та психічно хворих людей, білоруських та українських остарбайтерів, депортованих кримських татар, польської культурної еліти. Цих жертв фактично вбивали двічі: перший раз фізично, під час війни, другий раз — після війни, стиранням пам'яті про них комуністичним режимом.

Великою мірою, Друга світова війна на Сході Європі ще не закінчилася. Трагічний досвід війни служить тут матеріалом не для міжнаціоналнього примирення, а міжнаціональних конфліктів. Відповідальність за цей стан насамперед несуть місцеві уряди. Передусім це стосується російського уряду, який застосовує історичну політику як інструмент для втручання у внутрішні справи своїх сусідів, зокрема для виправдання воєнної аґресії проти України.

Але й у Німеччині війна на Сході нерідко вважають "Війною проти Росії". Тим самим замовчуються жертви інших народів. Мимоволі, це допомагає Кремлю утримувати монополію на історію цього регіону.

Ми, члени Німецько-Української Комісії Істориків, закликаємо німецький уряд до комеморалізації жертв серед українців та усіх народів Східної Європи, які постраждали від німецько-радянської війни.

Досвід історії показує, що не можна залишати сусідів у біді – бо тоді їхні проблеми стають спільними проблемами. Ми ще раз наголошуємо на важливості інтенсивного діалогу Німеччини з Україною та іншими східними сусідами щодо спільного минулого. Зі свого боку ми як професійні історики через національні та міжнародні наукові інституції, до яких належимо, за участі та з допомогою своїх колег, докторантів та студентів, зобов'язуємося брати активну участь у цьому діалозі.

Декомунізація. Україна.: Деколонізація – це щоденна боротьба

Деколонізація – це не просто зміна табличок із назвами вулиць. Це щоденна боротьба з адміністративною байдужістю, бюрократичною тяганиною і, на жаль, навіть відкритим саботажем закону.

Віталій Мельничук: Перші демократичні парламентські вибори

Одинадцять років Україна чинить опір російському агресору. Цей опір - продовження віковічної національно-визвольної боротьби Українського народу з московським імперіалізмом. Одним із етапів цієї боротьби були історичні події кінця 1980-х – початку 1990-х років, коли Український народ зумів зорганізуватися та перемогти сильніший за себе Московський тоталітарний режим Союзу РСР.

Андрій Савчук: Церква, у якій черпав натхнення Параджанов

Коли Параджанов готував декорації для свого легендарного фільму "Тіні забутих предків", то, мабуть, навіть не підозрював, що рятує частину сакрального спадку від знищення. Йдеться про ікони зі старої дерев'яної церкви на Гуцульщині. Їх режисер забрав на зйомки, але так і не повернув. Як показав час – на краще. Бо храм через півтора десятиліття згорів дотла.

Володимир В'ятрович: Rigonda

Офіційне радіо (неофіційно зване "брехачем") безперестанно розповідало про неіснуючі успіхи, час-до-час розбавляючи монотонну мову дикторів офіційною совєтською попсою чи іноді класикою. І тільки Rigonda здатна була привносити в цю інформаційну сірість трохи нелегального кольору Заходу. Це дивне слово (яке я тоді не міг, ані вимовити, ані прочитати) прикрашало собою великий радіоприймач на чотирьох ніжках.