Мій дідо був комуністом

Він носив білосніжну спідню майку під будь який одяг, навіть літній, щоб там що, щоденно робив руханку, з голосним віддихом, розмахуючи руками у нашій вітальні. Він годував синичок, щотижня вішав їм на маленькі гачечки у вікні лазнички шкірки від сала, пив какао з великого червоного горнятка з квіткою від баранівської фабрики.

Сьогодні цієї фабрики більше нема, вона наче збанкротувала років 10 тому. Дідо до цього не дожив, а якби дожив, то дуже б сумував. Він вважав, що все українське якісне, здорове і добротне. Усе радянське українське. О, так він був радянською людиною, в тому ідеалізованому сенсі справжньої віри в робочий клас і рівність.

Тим не менше, дідо весь час зазнавав гоніння за українськість костюмів, які він створював ( він був театральним художником), за буржуазний націоналізм в його сценографіях. До речі, про костюм, я не думаю, що я колись зустрічала знавця української ноші, який би перевершив діда. Він знав усе про строї, колекціонував їх, головно з Великої України.

Дідо народився в Білій Церкві і починав свій професійний шлях з художніх майстерень Березолю. Згодом довгі роки працював в Театрі Музичної Комедії Донбасу. В якомусь листі до своєї матері ( в середині 1930 их рр) він писав про гарний, бідний люд, який живе в тих краях териконів і про ганебне явище русифікації, яка там особливо відчутна.

До речі, раніше я ніколи не замислювалися, як в голові цього ерудованого, тихого чоловіка, який споглядав світ з неабиякою цікавістю, поєднувалася найщиріша любов до України і приналежність до тієї однієї партії, яка стільки горя принесла Україні. Він це якось диференціював. Та й обставини я дізналася лише згодом.

Мою бабцю Ірцю, молодшу від діда на 17 років депортували до Сибіру за підпільну діяльність, вона була зв'язковою. До вивезення бабці, він всього раз бачив її в крамниці, де працювала бабцина старша сестра – цьоця Оля.

Війна скінчилася, дідо приїхав до Львова з евакуації, разом з театром Заньковецької, декораціями, костюмами... Себто, він один з тих...З тих, які приїхали до Львова по війні...

Для бабці ж закінченням цієї війни означало те, що для багатьох галичан – Сибір.

Дідо заручився підтримкою давнього товариша з вищих партійних кіл і поїхав шукати бабцю в тайгу. Далі історія майже неймовірна, бо після тривалих пошуків він знайшов її на одній зі станцій, де вийшов покурити, і намовив втекти до Львова. Мирне життя тривало не довго, бо її знову ув'язнили. А потім знову. Вже вагітну моїм татом.

З того часу дідо активний партійний діяч. У родині всі з цього насміхалися, або цькували його. Нічого дивного, радянська влада принесла чимало втрат в моїй родині і залишила стільки ж рубців. І лише моя інша бабця –мамина мама, на моє сліпе повторювання підслуханих і завчених від родичів фраз про комуняків, сказала, щоб я не робила поспішних висновків.

"Він все життя боявся, що Ірку знову увязнять, що будуть її переслідувати. Він думав, що цим він її охоронить. Кожен мав свою причину вступити." Моя бабця, також була партійною, і тільки небагато людей знають чому і чого їй це коштувало. Але то інша історія.

Я часто згадую дідові щоденні ритуали з руханкою і какао, його підкреслену охайність і те, з якою несамовитою любов'ю він ставився до бабці. Вона була його цілим світом. І я трохи. Може тому, що так на неї подібна, як рідна дитина.

Тим часом дідо був моїм найкращим другом. У нас з ним були свої ритуали, наприклад, ми лежали на його тапчані і дивилися на стелю з розписом , між нами ковбаскою вмощувалася довготелеса такса Альфа і дідо розповідав мені про славних українських гетьманів. Його улюбленим був Мазепа. Дідо сам був нащадком гетьманського роду. Якось він навіть обмовився мені малій, що як помре хоче козацького хреста над собою.

Ще, ми сиділи і дивилися разом новини – дідо в своєму фотелі, а я на своїй зеленій драбині ( я була дивною дитиною, але зараз не про це). І я питала, все, що не розумію і дідо мені пояснював.

Найбільшим щастям було побачити дідову постать в незмінній беретці і з герасівкою в дверях школи, це означало, по перше, що буде щось смачне, а по друге, що це п'ятниця і я йду до бабці на вихідні.

Я любила діда Юрка до божевілля. Одного разу, мені було років 6 мабуть, я почула одні з тих родинних розмов про діда-комуніста. Я почала кричати, що мені байдуже, що він не українець ( в моїй свідомості це саме те, що означало бути комуністом) він мій найулюбленіший представник цієї дурної родини.

Я репетуаала і плакала, сварилася і погрожувала, що буду діда захищати! З мене всі сміялися, ясна річ, з умиленням. А мене це образило. Я ще довго схлипувпла і не могла заснути, а біля мене сидів дідо і пестив моє волосся. "Устинонька" - тільки він мене називав так поетично і рідно, мій дідо-комуніст.

Колись в часі мого дитинства говорили про поляків, мовляв от у них навіть кожен комуніст – насамперед – поляк, а в нас... Так от, я знала одного комуніста, якийи був насамперед українцем, одним з тих найкращих, яких мені доводилося зустрічати. Він дійсно втілював усі ті чесноти (за які тепер так чіпляються ностальгуючі за радянським життям).

Він був порядним і скромним, вірив у справедливість і рівність, він шанував працю і сам працював постійно, знався на європейському мистецтві, українському костюмі, носив білосніжню спідню майку під будь який одяг. Навіть влітку.

Важливим є тут згадати, що ніколи так і не доробився звань чи особливих статусів. До кінця цькований за бабцю і за свій буржуазний націоналізм (від якого він був дійсно далеко, як не парадоксально), до кінця вірний партієць, який в тому бачив лише йому одному зрозумілу рацію.

Смерть діда до тепер залишається найбільшою моєю втратою, я його відхід відхворіла. Багато років потому я розбирала його архіви, ті, які встигла зберегти і які різними людьми не були розтягнені хто зна куди, як більшість його величезної бібліотеки і загалом речей.

Досі, щоразу, коли приїжджаю домів беруся переглядати його матеріали. Шукаю там якихось відповідей. Себе. Разом з тим шукаю там того давно забутого відчуття світлого спокою, яке було лише поряд з дідом Юрком. Відчуття чесности і гідности, розуміння яких дав мені дідо.

Може я ідеалізую, бо любов не дає мені оцінити щось, чи визнати щось. Можливо. Не заперечую. Вона часто заважає бачити якісь речі. Ти обираєш або бути чесним з собою, або ні. І я обрала перше, бодай дуже стараюся.

На його могилі на Личакові я таки поставила козацький хрест. Якщо там буваєте, відвідайте його, будь ласка.

На фото дідо, яким я його ніколи не бачила, дідо, яким якого пам'ятаю, а ще один з його ескізів, який я спохабила фломастерами. Пам'ятаю, коли він мене зловим за цим, повернувшись завчасно додому.

Я сиділа за його столом, вдавала, що я – це він і намагалася потрапляти в контури. Дідо не сварився і не гнівався, тільки сказав, що я не добре підібрала кольори, а він тільки помиє руки і допоможе.