30 років, як синьо-жовтий повернувся до Києва
Саме сьогодні, 24 липня, - ідеальна дата для святкування Дня прапора. 23 серпня слід залишити на згадку змови Молотова-Ріббентропа. У 100500 раз повторю свої аргументи.
"Історична правда" публікує цей матеріал із люб'язного дозволу автора. Текст раніше публікувався у дещо іншій редакції у виданні "Джеркало тижня".
Проти 23
Святкування Дня Державного Прапора України було запроваджене указом президента Леоніда Кучми 23 серпня 2004 р. 2009-го зміни до указу вніс наступний президент – Віктор Ющенко, – але дата відзначення залишилася тією ж.
Чи був вчинок Леоніда Даниловича волюнтаристським? Чи пов'язана дата 23 серпня з історією нашого державного прапора? Відповідь на перше запитання – "так", на друге – "ні".
Звідки ж узялася "президентська" дата? Згідно з новочасною легендою, поширеною серед депутатів Верховної Ради УРСР останнього скликання, синьо-жовте полотнище було стихійно внесене до сесійної зали начебто 23 серпня 1991 р., напередодні проголошення незалежності України, і саме цей переказ увічнює дата зі згаданого указу.
Натомість офіційний документ, а саме стенограма засідання парламенту 24 серпня того ж року, свідчить про інше. Дебати з приводу внесення до зали національного прапора розгорілися під куполом ВР саме цього дня, до того ж – під кінець засідання, буквально за кілька хвилин до проголошення незалежності України.
У результаті полотнище внесли, і вже після цього голосували за відродження української державності. Це зафіксовано в кадрах архівної хроніки: група депутатів на чолі з В'ячеславом Чорноволом вносить прапор до зали саме 24 серпня о 21:04.
Однак, це внесення прапора до сесійної зали було другим. Перше ж відбулося ще у жовтні 1990 р. Отже, для того, щоб відзначати День Прапора України саме 23 серпня, немає жодних підстав.
Є й інша, ще вагоміша, причина. 2 квітня 2009 р. Європарламент оголосив 23 серпня Європейським днем пам'яті жертв сталінізму і нацизму – на згадку про укладений цього дня в 1939-му пакт Молотова–Ріббентропа.
Цей, за висловом британського історика Роджера Мурхауса, "пакт двох дияволів" (ясна річ, ідеться не так про підписантів, як про їхніх вождів – Гітлера і Сталіна) відчинив шлюзи Другої світової війни, віддав Східну Європу на поталу двом людиноненависницьким тоталітарним режимам і спричинився до масштабних злочинів і трагедій, зокрема й українського народу.
Протягом 2008–2012 рр., окрім загальноєвропейського дня, свої власні дні пам'яті жертв нацизму і сталінізму запровадили Швеція, Естонія, Латвія, Литва, Болгарія, Хорватія, Польща, Словенія, Меджліс кримськотатарського народу. З-поза континенту такий самий пам'ятний день мають Грузія, Канада і Сполучені Штати Америки, а також низка окремих організацій.
На жаль, старі радянські міфи, пов'язані з пактом Молотова–Ріббентропа ще досі живі й у нинішній Україні. Російська пропаганда наполегливо переконує, і багато хто вірить, що Другу світову війну "віроломно" розпочав Гітлер, а Сталін займав виключно оборонну позицію; що пакт дав змогу відтягнути початок війни і краще підготуватися до неї; і, найголовніше, – що об'єднання Західної України з іншими українськими землями стало можливим лише завдяки цьому договору.
І нині чуємо голоси російських політиків і українських "корисних ідіотів", що начебто засудження пакту на державному рівні призведе до повернення Львова Польщі.
Україна, яка окремим законом засудила нацистський і комуністичний тоталітарні режими, зобов'язана долучитися до світової практики вшанування жертв злочинів "червоних" та "коричневих" 23 серпня і доносити правду про співпрацю Гітлера і Сталіна.
Прямою вимогою цього закону є встановлення окремого Дня пам'яті жертв комуністичного і нацистського тоталітарних режимів, і якнайкраще для цього підходить саме 23 серпня.
За 24
Український інститут національної пам'яті пропонує для відзначення Дня Державного Прапора України іншу дату – 24 липня. Чому саме її?
Бо саме цього дня, вперше після десятиліть перерви, над українською столицею підняли синьо-жовте полотнище, попри факт існування Радянського Союзу й опір комуністичної партії.
Востаннє перед тим жовто-блакитний прапор маяв над українською столицею 12 червня 1920 р. Того дня війська Симона Петлюри і Юзефа Пілсудського залишили Київ, і більшовики згодом підняли над дніпровськими кручами червоне полотнище.
Йому судилося висіти сім десятиліть (за винятком трьох років під час Другої світової війни), але 24 липня 1990 р. доба цього символу закінчилася. Через три покоління народ України, нарешті, домігся, щоб над його столицею маяв український прапор.
Процес повернення українцям їхнього стягу розпочався 26 квітня 1989 р., коли відбулося перше публічне підняття синьо-жовтого полотнища над Львовом – хай не над урядовою будівлею, але на велелюдній площі Ринок.
Ініціативу перехопив Стрий – там 14 березня 1990-го вперше в УРСР прапор підняли не де-небудь, а над будинком міської ради. Далі – Тернопільська міськрада 23 березня того ж року першою офіційно визнала синьо-жовте знамено одним з елементів національної символіки.
І український стяг почав підкорювати місто за містом: Івано-Франківськ – 15 квітня, Житомир – 13 червня, Київ – 24 липня, а в першу річницю Декларації про державний суверенітет України, 16 липня 1991 р., ще до краху радянської влади, прапор замайорів на Святих Горах у Донбасі.
Процес встановлення українського прапора над столицею 24 липня 1990 р. супроводжувався масовими мітингами на підтримку ідеї незалежності України. Ось розповідь очевидця того історичного дня Олега Кареліна, голови Комітету захисту національних символів України:
"У приміщенні Київради політичні події того історичного дня відбувалися наступним чином. Зранку зала президії, де обговорювалися питання страйку водіїв трамвайно-тролейбусного підприємства, була майже повна.
Щоби зірвати обговорення питання про символіку, членам президії запропонували піти на страйкуюче підприємство, а через відсутність кворуму перенести засідання президії і таким чином зірвати політичну акцію. Питання про символіку також постійно переносилося на пізніший час, а розглядалися дріб'язкові питання порядку денного.
По обіді до Київради прийшли представники страйкуючих, які виклали свої вимоги до керівництва міста і трамвайно-тролейбусного підприємства. Коли ж їх запитали про ставлення до національної символіки – вони відповіли, що наші колективи поважають цей прапор і вважають його національною святинею українців.
Про напруженість і драматичність подій того дня в Київраді можуть свідчити наступні факти: по обіді, не пояснивши причин відсутності, на засідання президії не з'явилися голова постійної комісії з охорони здоров'я материнства і дитинства О.Бернович, голова постійної бюджетно-фінансової комісії Ю.Лебединський, голова постійної комісії з архітектури, містобудування та благоустрою Г.Малишевський; через надмірні хвилювання голова Київради А.Назарчук отримав серцевий напад, і "швидка" відвезла його до лікарні;
депутати демократичного крила Київради вистежили і впіймали в туалеті заступника начальника УМВС В.Шапошніка, одягнутого у цивільне, який по радіотелефону віддавав накази снайперам, що розмістилися на дахах навколо Київради.
Отже, з 23 членів виконкому відсутні були 10 чоловік, і, через відсутність кворуму, президія Київради не змогла прийняти повноцінного рішення.
О п'ятнадцятій тридцять у супроводі молодого рухівця з управи ми рушили до Софійського собору, де мала відбутися урочиста церемонія освячення українського прапора. Проходячи біля будинку КДБ УРСР на Володимирській вулиці, я здивувався: незважаючи на те, що був день, усі вікна світилися, посилена охорона на вході – там активно працювали.
Величне дійство, організоване не владою, а народом, було таємничим і урочистим, зароджувалися перші традиції екуменічного об'єднання традиційних українських церков. Церемонію освячення біля Софійського собору проводили єпископ УПЦ Володимир (Романюк) і настоятель православного храму Бориса і Гліба отець Юрій.
Ситуація різко змінилася, коли на підтримку політичної акції підняття українського прапора на Софійський майдан вийшло майже сто тисяч громадян України. На чолі гурту громадян України синьо-жовтий прапор, освячений українськими єпископами Українських Греко-католицької і Православної церков, поплив по Хрещатику.
Попереду йшли хлопці-кияни в гарних козацьких строях із шаблями і самопалами. Авангард колони разом з прапором охороняли галицькі січові стрільці. Рух Хрещатиком зупинили, і ми підійшли до Київради. Наші люди організовано розступилися, і ми без проблем підійшли до флагштока і міцно прив'язали освячений прапор до металевої линви.
Рівно о 19:00 під спів гімну "Ще не вмерла України…" вже двохсоттисячного гурту громадян України, що прийшли на Хрещатик, ми врочисто підняли Перший синьо-жовтий прапор над Києвом. На висоті прапор розгорнувся і під чистим синім небом Києва поплив по золотому Хрещатику, символізуючи могутній поступ молодої держави України" (Прапори над Україною. – Львів : Каменяр, 2011).
Summa
Отже, ситуація з датою святкування Дня Державного Прапора України цілком очевидна. 2004 р. президент Л.Кучма, ні з ким не порадившись, на основі хибного усного переказу приурочив цей день до подій, що начебто мали місце 23 серпня 1991 р., а 2009-го президент В.Ющенко не виправив попередника.
Що ж до 23 серпня, то обрана дата надзвичайно невдала для святкування Дня українського прапора. По-перше, цього дня не відбулося жодної події, пов'язаної з його історією. По-друге, 23 серпня укладено пакт Молотова–Ріббентропа, і в цьому зв'язку згодом запроваджено Європейський день пам'яті жертв сталінізму і нацизму. Не можна рухатися в Європу і відзначати День Державного Прапора України у спільну для багатьох людей у світі сумну дату.
А 24 липня – чудова альтернатива для святкування: якраз відразу після чергової річниці Декларації про державний суверенітет України, а головне – цього дня відбулася реально визначна подія – підняття національного прапора над українською столицею.
