Еволюція головних уборів. Від хусточки до хустки

Одна з моїх улюблених дитячих фотографій – у хусточці, зав`язаній назад. Фото було зроблене в бабусі на Полтавщині, де я просто не могла носити щось інше.

І ще є одна зимова дитяча фотографія, яку, думаю, мають багато моїх ровесниць – хустка, пов`язана хрест-навхрест поверх шубки.

У мої шкільні роки, у 70-ті, були модними плетені шапочки, які щільно прилягали до голови, із відворотами, вив`язані лицьовими петлями. Хто вміє працювати із спицями, той в курсі.

Шапочки плели з мохеру, чи із вовни, чи змішаних ниток.

Оскільки нитки були суцільним дефіцитом, як, власне, і все інше, а плести спицями я тоді не вміла, тож мені залишалося лише зітхати і мовчки заздрити щасливим власницям таких модних шапочок.

Потім я якось поміряла таку шапку у котроїсь подруги, мені не сподобалося, як я в ній виглядаю, і я заспокоїлася.

Проте оця дитяча шапкова психотравма, як і відсутність джинсів у юному гардеробі, наздогнала мене через багато років.

У мене зараз таких шапок, які знову повернулися, безліч, виглядаю я в них чудово, на мій погляд, а джинсами можна оперізувати земну кулю. Ну, може не всю, а якийсь макет, але точно їх дуже багато.

Колись давно я ночувала у своєї тітки.

На ранок вдарив сильний мороз, а я приїхала в гості лише в береті.

І тітка виділила мені свою хутряну здоровенну норкову шапку, очевидно, дорогу, а треба сказати, що тітка була страшенною модницею і, між іншим, дуже схожою на Катрін Деньов.

Вона викликала таксі, провела мене, посадила в машину, вказала строго водію, щоб він добре довіз дівчинку. А мені голосно наказала передзвонити, як я вже буду дома.

Я була підлітком, тітка мене дуже любила, переживала за мене, у зону її турботи ввійшли і гарна тепла шапка, і суворий наказ для водія таксі.

Але я пам'ятаю, що мені ця шапка страшенно на мені не сподобалася, вона виглядала, як штраймл, а я – як хасид у штраймлі на власному весіллі.

Проте я ж не хотіла засмутити тьотю, одягнула цю величезну шапку і сіла на заднє сидіння.

І завжди буду пам`ятати (от чому такі дрібні деталі так врізаються у пам`ять?), як я надута сиділа на задньому сидінні в машині, а тьотя, нахиляючись, весело мені махала рукою і усміхалася через вікно, показуючи пальцем `во!`. Мовляв, яка я гарна у цій шапці.

І мені й досі чомусь соромно, що я не посміхнулася своїй тьоті у відповідь, а сиділа надута у тій смішній величезній шапці.

Якийсь час я носила шапку-вушанку з кролика. І хоча мені вона пасувала, проте тоді модні були шапки з лисиці й норки, а кролик був непрестижним.

Окрім того, комір зимового пальто у мене був з якогось іншого звіра, і ця невідповідність мене виводила з рівноваги.

На щастя, цю шапку мама рідко змушувала мене одягати, хіба коли було дуже холодно, сильний мороз.

Я й досі терпіти не можу шапки-вушанки будь-якого кольору, хутра чи конфігурації.

Проте одного разу, вже у нещодавні часи, знайома переконала мене купити таку.

Знаєте, є такі знайомі, чудові люди, які не відступлять, поки ти не послухаєш їхньої поради і не виконаєш їхнього прохання, що вони роблять із найкращими намірами.

Я піддалася, купила. Вже таку сучасну, модну, дорогу, гламурно-жіночого фасону. Норкову. Депутатську.

Що сказати? Одягнула я її кілька разів, коли сильно тріщав мороз, пару разів носила на Майдан, в особливо холодні дні чи вечори. Та й все.

Не люблю, словом.

А зараз хутро практично взагалі не ношу.

Студенткою у мене було пальто, пошите в справжньому ательє, із тканини букле з величезним яскраво-рудим лисячим коміром.

Під це пальто я носила хустку, зав'язану назад.

Хустка була з тонкої вовни, красивого жовтого кольору в помаранчеві та руді квіти.

Якось я їхала в тролейбусі, у цьому пальто, у цій хустці, з-під хустки виглядала моя густа темно-каштанова гривка модної тоді стрижки. На вихід стала готуватися якась пара, жінка за п`ятдесят і чоловік, такий вже добряче напідпитку.

Він раптом зупинив на мені погляд, широко посміхнувся, нахилився ніби в мушкетерському поклоні і голосно сказав - `О! Какая девушка! Девушка-лиса!`.

При цьому двері тролейбуса відчинилися, жінка раптом дала йому гарного потиличника, він ледь не випав із тролейбуса. А вона випхавши його, гаркнула вже навздогін - `я щас тобі таку лісу здєлаю, без хвоста останешся!`.

Добре, що це була їхня зупинка.

Я недавно перебирала старі речі в будинку (карантин мотивує) і знайшла невелику сріблясту атласну хусточку.

У моєї мами їх було безліч, вона вічно при нагоді купувала нову, завжди з натуральної тканини, якісні й красиві.

Я згадую іншу, дуже зворушливу історію, пов`язану з хусточками.

Мама продала нашу, ще майже нову, пральну машину і ми вирішили купити гарне взуття нам обом.

Вирушили у похід магазинами, була гарна погода, тепла, красива, ми так любили разом десь ходити…

І врешті решт ми прогуляли нашу пральну машину у дорогому ресторані, довго сміялися з власної непрактичності, а потім натрапили на шовкові хустки і купили дві штуки – мамі ніжно-зелену, а мені кремову у сині квіти.

Я дуже довго потім не хотіла прополіскувати мамину, бо вона пахла її чудовим блискучим волоссям, гарними парфумами, як завжди, і трохи рудою хною…

Вони у мене є й досі і я їх дуже люблю.

Так ось. Срібляста атласна хусточка.

Якось купили мені батьки, тоді ще школярці, новий плащ, красивого світло-сірого кольору. Я вперше його одягнула і почувала себе не дуже впевнено, коли ще не звик до нової речі. А оскільки в ті часи кожна нова річ, а тим більше пальто чи плащ, була трохи подією, то й поготів.

Мама перед виходом з дому зав`язала мені до плаща цю сріблясту хусточку.

Мені все дуже сподобалося, але я йшла по вулиці і думала про новий плащ, що ще не звикла до нього, про хусточку, яку тоді мало хто так носив, і що всі на мене будуть озиратися, і якось стало мені незатишно.

Але я раптом задерла голову, випадково глянула на наш балкон, там стояла мама, вона так мною милувалася, стільки любові було в її погляді, вона мене лише посмішкою підбадьорювала, бо вона все завжди розуміла і знала про мене.

І в мене раптом виросли крила, я розправила плечі, підняла вище голову і вже впевнено пішла далі.

А ще одна історія з хусточкою трапилася на тролейбусній зупинці.

Був у мене якось імпортний плащ і це був на ті часи фешн-шедевр.

Легкий, як пір'їнка, довгий, але з розльотом під час руху, із зав`язочками на рукавах та комірі, неймовірно красивого кольору.

Золотистий, проте золото тьмяне, не вульгарне, підкладка, яка виринала під час ходи, бронзового кольору, також благородного тьмяного відтінку.

Плащ був голландського виробництва, що на фоні й так омріяних румунських, польських та чехословацьких товарів наповнював особливою гордістю його власницю.

Наступним трофеєм у боротьбі з жорстоким світом дефіциту краси були туфлі.

Австрійські. Червоні, з надтонкої шкіри, помережані фігурними дірочками, як вишивка "ришельє", на малесенькій "шпильці", в стилі 60-тих років. Вони були такої якості, що майже скручувались у вузол.

Зайве нагадувати, як гармонійно завжди поєднувалися золоте й червоне.

І маленькою вишенькою на тортику із золотистого плаща та помережаних австрійських черевичків стала червона хусточка із щільного шовку.

…Я стояла на зупинці, очікуючи свого тролейбуса. У голландському золотому плащі, червоних черевичках "ришельє".

У мене тоді було довге волосся, каштанового кольору, трохи закручене і воно важкими хвилями розлягалося на спині, а на голові волосся було прикрите червоною шовковою хусточкою, зав'язаною під підборіддям на кшталт моди 60-тих.

Зайве нагадувати, як може блищати волосся, яким може бути колір шкіри ще із засмагою пізнього літа, вираз очей і контур губ, коли тобі близько 20-ти і ти їдеш на якусь класну гулянку.

На зупинці нас було двоє – я і чоловік у темній болонієвій куртці, навіть на ті часи вже вийшлій з моди, трохи осілих штанях, звичайних черевиках, з ріденьким волоссям, із торбинкою в руці. Десь років під шістдесят.

Він дивися собі під ноги чи просто кудись вперед і його вигляд ідеально підійшов би якомусь розвіднику чи таємному агенту. Бо такі постаті неможливо ані згадати, ані потім цікаво описати.

Ми стояли довгенько, бо у вечірні години тролейбуси ходили не часто. І коли тролейбус почав підрулювати, чоловік заворушився, підійшов ближче до бровки, туди, де приблизно мали бути задні двері, підняв голову і наткнувся поглядом на мене.

Він буквально остовпів. Я ніколи не забуду той погляд, розгублений і здивований.

Це не було захоплення підстаркуватого чоловіка молоденькою дівчиною, не якісь зальотні іскри, не усмішка з претензією на залицяння. Він справді ніби остовпів.

Так дивляться на НЛО чи на прибульця, якщо він людським голосом щось тебе питає. Я, звичайно, на секунду спіткнулась об цей погляд¸ але тролейбус та гульки кликали і я зайшла в салон.

І коли я глянула у вікно, і вже тролейбус поїхав – чоловік не зрушив з місця, він стояв і стояв, і дивися на мене отим поглядом, як дивляться на НЛО, чи на прибульця, чи на якесь диво. І видно було, що він боявся поворухнутися, щоб це диво не щезло.

Я змінила з того часу десятки плащів, про кількість черевичків навіть страшно згадати, волосся із стадії розкішних довгих хвиль перейшло у коротку стрижку, моїми хусточками, хустками,шаликами та шалями можна, певно, обплести земну кулю, кольору шкіри та контуру губ треба вже трохи допомагати, хоча вираз очей, на щастя, ще буває отой, давнішній.

І за цей час в моїй пам'яті оселилося багато різних поглядів, спрямованих на мене, але цей, із тролейбусної зупинки, не забути ніколи.

Бо не часто ж тебе приймають за прибульця.

Моя тітка з чоловіком багато років жили й працювали в Монголії.

І одного разу вони привезли мені справжню монгольську шапку, яку називали `дарханкою `.

Це була тепла класна шапка із натуральної замші, оторочена натуральним хутром. Вона мала трохи видовжену форму і ззаду була невелика дірка, ми сміялися, що `для вентиляції` Але й справді цей фасон шапки був пристосований до місцевих кліматичних умов, і дуже тепла, але й голова в ній не пріла.

Такі шапки носили і чоловіки, й жінки.

`Дарханка ` дуже стильно виглядала, у мене на той час була дублянка із подібної замші, такої оригінальної шапки ні в кого не було, тому цей `монгольський`фешн-період я згадую лише із приємністю.

Коли на вулиці слабшав мороз, під ту дублянку я одягала типову українську хустку. Велику, яскраву, з китицями.

Одного разу моя колега, типова мешканка міста, спитала, як я, міська дівчина, `девочка из приличной интеллигентной семьи` (так вона сказала), київська тусовщиця, театралка, завсідниця культових київських кавових `ничок`, молода і модна особа, можу носити бабську хустку. Ще й під дублянку.

Я розгубилася, бо навіть не знайшлася одразу, що їй відповісти.

Але тут із підсобки, де ми пили чай, вирулила наша інша колега з бутербродом в одній руці, синоптичною картою – в іншій.

Вона чула розмову, стала навпроти і повільно, навіть розтягнено, виразно дивлячись в очі, відділяючи ледь не кожен склад у словах, сказала - `Іра, патамушто це – красиво`.

Іра якось знітилася, силувано усміхнулася, нічого не відповіла і відійшла.

І більше ніколи не питала мене, чого це я ходжу в `бабській` хустці.

Це справді було красиво, стильно і ще й дуже яскраво квітло на фоні сірої київської зими.

А тоді ввійшли в моду так звані `труби`.

Це був великий плетений шарф, зшитий вздовж країв, утворюючи справді `трубу`, у якій було тепло та затишно і яка формою трохи нагадувала романтичний каптур у стилі кіношної Констанції Бонасьє.

Важливою якістю `труби` було те, що вона не тиснула, не придавлювала волосся, вільно трималася на голові, не псувала зачіску і легко зсовувалася на шию, коли заходив у тепле приміщення або знайомий кавалер йшов назустріч по вулиці.

Важко було переоцінити `трубу` нам, тусовщицям київських кав`ярень, де ми простоювали за `подвійною половинкою`, тобто, подвійною дозою кави в одній чашечці, по півгодини чи й годину: зайшов з морозу в кафе, зсунув `трубу` на шию, вийшов на перекур з кавою, одягнув знову на голову.

Єдиним недоліком `труби` був відкритий лоб, а часом ледь не півголови, на сильному вітрі чи морозі можна було легко застудитися.

Між іншим, ці `труби` повернулися, зараз їх, безліч кольорів, продають по всіх підземних переходах у холодну пору року.

З капелюхами та капелюшками особливої дружби не склалося.

Типовий морський здоровенний капелюх у мене, звичайно, є і не один.

Але вони існують виключно для фото на яхті в друзів чи на літній морській терасі під лимонад чи мохіто.

А ось, щоб постійно та із задоволенням – навряд.

По-перше, на яхті завжди дме вітер і ти постійно тримаєш капелюх, щоб не зірвало з голови. Потримати пару секунд для вдалого фото можна, проте весь час – ні.

По-друге, здоровенний капелюх на ресторанній терасі обов`язково хтось зачепить, і вистачатиме буквально миті, щоб із загадкової Поли Негрі перетворитися у кумедну особу із капелюхом, зсунутим на лоба.

До того ж, здоровенні капелюхи часто асоціюються у мене з гладкими тьотями на радянських фото 50-тих років, типу, `Приезжайте в Сочи` чи `Отдых в Ялте`, а це вже зовсім, як кажуть, не з моєї опери.

Панамки також виявилися `сирітками` в моєму літньому гардеробі, бо я довгі роки мала гривку, а після носіння панамки гривка перетворювалася у зачіску стилю `половой в русском трактире`, тому панамки на відпочинок я брала, але вони переважно валялися в готельному номері чи на пляжному рушнику.

Класичні жіночі капелюшки також не прижилися на моїй голові все з тих же міркувань зручності.

Основа – тверда, зачіску псує, лоба натирає, запхнути в сумку без подальшого пошкодження форми неможливо, вітром може знести, на столику в кафе займає купу місця…

Дивовижно, як колись пані й панянки сиділи в капелюхах складних конструкцій, висиджуючи в них повну оперну виставу.А що вже казати про тих бідолах, яким діставалися місця в партері за цими дамами, бо, здається, в театральних ложах чоловіки стояли позаду.

Хоча у не такі вже й далекі 70-80-ті роки минулого сторіччя наші жінки також сиділи в театрах у здоровенних норкових шапках, не знімаючи їх. І в партері, і в ложах.

Престиж, традиція і мода – потужні речі.

Тривалий час я надавала перевагу беретам.

Кажуть, що берети створили кельти, а, можливо, що й римські аристократи `позичили` їх у древніх греків.

Хто їх лише не носив впродовж історичного періоду!

Військові, аристократи, прості люди, поважні дами, пажі, геологи, художники, у Середньовіччя – священники, існують відомі берети-символи, як знаменитий реггі-берет Боба Марлі чи берет ЧеГевари, французький шик і післявоєнна скромність 50-тих років.

Відновлення моди на берети прийшло до нас у 60-тих роках минулого сторіччя і до сьогодні берет, у різних варіаціях, успішно процвітає.

У мене є безліч беретів усіх можливих кольорів, проте фасон практично однаковий, із щільної збитої вовни, невеликого розміру.

У радянські часи цінувалися берети чеського виробництва, які зносити було практично неможливо.

Мама моя носила берети, тато з геологічного життя залишив скромний чорний берет з підкладкою у клітинку, я ці речі бережу, як дорогі милі реліквії.

Добряче попсували репутацію беретам жахливі мохерові створіння, величезного розміру, з начосом та навіть блискітками на цих начосах.

Такі берети можуть сміливо претендувати на спеціальну уніформу певних груп жінок старшого віку з цілком конкретною ідеологічною агресивною ностальгією.

Проте славна родина справжніх беретів вистояла, рішуче відмежувалася від цього enfantterrible і виняток лише підтверджує правило – берети ще довго топтатимуть ряст на наших головах.

Я переносилабезліч шапок, хусток, беретів, хусточок, `труб`, шаликів, але ось наважитися на шапку з балабоном довго не могла.

У моїй молодості шапки з балабоном носили лише малюки, дорослі люди ходили у беретах, шапках-вушанках, норкових `вежах`, плетених шапках із вовни чи із мохеру, з начосом. В останніх, із мохеровим начосом, часто люблять ходити, як я вже згадувала, старші прихильниці радянських часів та радянських цінностей.

Але часи змінюються і балабони оселилися вже не лише на голівках дітей, а осідлали голови студентів й студенток, професорів, менеджерів вищої ланки і навіть поважних матерів сімейств. Мода,одним словом.

Під час Революції Гідності ми періодично заходили грітися у кафе, яке функціонувало на Майдані.

Поруч кафе працював магазин спортивного одягу і менеджмент магазину, правильно зробивши ставку на холодну погоду і наявність величезної кількості потенційних покупців середнього класу, який любить модне і нове, і який заходив туди погрітися та попити каву, виставив на видне місце чудові чорні шапки з балабонами.

Шапка була ще й із дуже товстих ниток, що підвищувало її модність у рази.

Словом, шапка із магазину перекочувала в мій гардероб і я кілька сезонів носила її з задоволенням. Тепло, модно, зручно, стильно, з історичним бекграундом.

Проте цієї зими щось вона мені знову здалася надто легковажною, а балабон якимось дурним, можливо, буде мінятися мода. Але шапка, куплена під час Майдану, завжди буде зі мною. Може, просто відріжу балабон…

Побачимо.

Повертаюся до королеви Єлизавети у хустці.

Якось останнім часом мою увагу, симпатію і, що там казати – любов, все більше завойовують хустки.

Мені подобаються усілякі, маленькі під підборіддя, шовкові великі, величезні вовняні, з китицями, без китиць, шийні, косинки…

Єдині хустки, які я не люблю, ті, щочасто одягають жінки у церквах, переважно конкретної конфесії. І не тому, що я не належу до цієї конфесії. Чи в мене є конкретні претензії до декотрих їхніх поглядів та дій.

Просто вони уособлюють все, що я терпіти не можу в одежі взагалі – `скляна` штучність, відсутність стилю, індивідуальності і несмак.

Слизькі, завжди із поліестеру, з якоїсь `стріляючої `синтетики, з дешевим блиском, жахливих невиразних кольорів, напівпрозорі. Ніякі.

У мене лише від погляду на таку хустку починає боліти голова.

Найулюбленіші мої хустки – це, як їх називають, українські.

Красиві, у квітах, чи в `огірках`, таких кольорів, ніби з картин Катерини Білокур, хоча, думаю, і на її картини, і на ці хустки квіти позастрибували із одних й тих самих садків. З-під вічно заквітчаних селянських білих хат.

Колекція подібних бабусиних хусток наштовхнула одну мою знайому зробити українські хустки світовим брендом.

Вона з однодумцями – вже на правильному шляху, розробляють розкішні моделі, залучають професіоналів петриківського розпису, використовують найкращий італійський шовк, придумують різні ідеї та проекти.

Тобто, реалізовують фантастичну красу, державну стратегію та справжній, не фальшивий, патріотизм.

Я думаю, що пройде зовсім небагато часу, коли цей український бренд ми побачимо на найвідоміших жінках світу і такі хустки можна буде впевнено передавати у спадок, як цінну картину, сімейний сервіз чи ювелірну прикрасу.

Королева Єлизавета носить хустки, наші бабусі носили й досі носять хустки, хтось простеньку ситцеву, хтось вовняну у синьо-зелену клітинку, хтось коричневу з білими смугами, хтось батистову, хтось штапельну, хтось шовкову.

У моєї бабусі було багато хусток, але дві з них я особливо люблю, пам`ятаю і тримаю в себе.

Вони не типові, не селянські, одна – у `мачок`, як вона казала, тобто, у дрібні крапочки, із крепдешину, який вже трохи просвічує, і ще одна, ніжного бузкового кольору, який так пасував до її блакитних очей і сивенького волосся.

Ці емоційні родові речі часом викликають спогади, сильніші за старі фотографії чи листи.

Мені знадобилось багато часу, багато шапок, шапочок, беретів, `труб`, капелюхів, капелюшків, вушанок, плетених і пошитих шапок, щоб зрозуміти, що саме хустка найбільше робить жінку жіночною.

Королевою.