З любов’ю про головне

Ми боїмося сьогодні всіх – ЮНЕСКО, невіруючих, чиновників, тільки чомусь не боїмося Бога. Аби жити у Царстві Бога, необхідно пізнати закони, Ним встановлені. І, звісно, ці заповіді вище всіх земних законів.

Моя попередня стаття "Десятинна церква – тест на зрілість українського народу" стала запрошенням до публічної дискусії на тему "Київ – духовна столиця". Ми вдячні прихильникам цієї ідеї та критикам (зокрема, Олександрові Зінченку "Десятинна церква. Тест на зрілість Юрія Мірошниченка") за їхні думки.

Доводиться визнати, що ми говоримо про різне і наші думки формуються в різних площинах. Моя стаття – плід тривалих розмірковувань над майбутнім країни та її культури. Я говорю про духовне, про питання життя Духа на наших землях протягом останнього тисячоліття.

Ми наголошували, що нам як жива вода необхідне відродження свого головного символу – Десятинної Церкви, аби повернути Києву звання Ієрусалима Землі Руської (саме так назвав Київ святитель Димитрій Ростовський).

Для того, щоб самим собі відповісти на питання: чиї ми нащадки? Якщо ж нам, як будь-якому народу, дісталась певна культурна спадщина, ми її приймаємо чи ні? Якщо приймаємо, заслуговуємо? Якщо заслуговуємо, що робитимемо далі? Чи передамо своїм дітям і в якому стані?

Хреститель Русі князь Володимир, звертаючись до Господа, говорив: "Если кто будет молиться в церкви этой, то услышь молитву его, ради молитвы Пречистой Богородицы". Віруючі люди добре знають, що святі говорили не від себе, в них говорив Дух Божий. Про яку Церкву ви ще знайдете таке пророцтво?

Які слова знайти для людини, якщо вона не хоче чути слів самого Бога? Шлях віри дуже складний. Люди віри – люди Божі, а вони знають і вірять, що не в стінах справа.

Наші опоненти кажуть, ніби вигляд Десятинної Церкви нікому невідомий. Яка, зрештою, різниця, якими були деталі стилю стін (тим більше, що Десятинна Церква була побудована у візантійському стилі, яких і сьогодні збереглося чимало. Той, хто живе вірою, безумовно знає, що від копій чудотворних ікон відбувається не менше чудес, ніж від оригіналів)?

Головне – на місці освяченого Престолу завжди невідступно стоїть Ангел Господній. Він оберігає святе місце, де віруючі причащалися Тіла і Крові Господа. На руїнах Десятинної Церкви Він стоїть у надії, що на цьому місці знову буде звершуватися Священна Літургія.

Ми боїмося сьогодні всіх – ЮНЕСКО, невіруючих, чиновників, тільки чомусь не боїмося Бога. Втім, у Святому Письмі сказано: "Начало премудрости — страх Господень" (Прітч. 9, 10). Адже ми всі і все, що на землі, – це Його творіння. Майже сто років ми не можемо це зрозуміти. Чому і кого ми маємо боятися? Ми на своїй православній землі. У нас, православного народу, є Господь, Він наш Господар.

Моя стаття була не просто роздумами в голос, це запрошення до роздумів київської інтелігенції, чиновників тощо. Безумовно, будівництво храму має бути узаконено. Втім, бюрократичні процедури похідні. Київські чиновники мають зрозуміти роль Десятинної Церкви для Києва, країни і всієї східно-православної цивілізації.

Цим пояснюється, чому моя стаття "Десятинна церква – тест на зрілість українського народу" була написано російською, а не українською мовою. Російськомовна аудиторія країн СНД, яка пов’язує свої витоки з Києвом і Десятинною Церквою, в кілька разів перевищує аудиторію україномовну.

Хочеться, аби всі віруючи і невіруючі зрозуміли: буде не так, як ми хочемо, а як хоче Господь. Ми молимося, молиться наша громада і тисячі людей, які сподіваються на відродження Десятинної Церкви. Втім, ми не можемо вплинути на Волю Господню, але молимося, щоби Його Воля звершилась у наших серцях.

Духовна брань – це не абстракція і не щось віддалене. Це – тут і зараз. Нещодавній підпал Десятинної Церкви [автор має на увазі подію оцю подію грудня минулого року - ІП] – це ілюстрація того, як ця брань виявляється.

Нападки на головний духовний символ нашої країни – невипадкові. Що робить з часів гріхопадіння Денниці інших дух? Руйнує і чинить опір відродженню символів Духа Святага. З історії Церкви ми знаємо: чим важливіша святиня, тим сильніші напади "князя світу цього" їй доводиться терпіти.

Якби будівництво Десятинного Собору не було б життєво важливим для долі нашої країни, як місце перебування Духа Святага, храм, мабуть, давно було б відбудовано. Тому, ми з розумінням ставимося до ситуації, як до духовної брані, і з співчуттям до тих, чиїми руками це здійснюється.

Втім, Господь нас укріплює у вірі. Дивно, але вигоріли стіни, а всі ікони (навіть написані на папері) і мощі в дерев’яних раках – цілі (про це у статті намісника монастиря "Відповідь паліям"). Я впевнений, що підпал Десятинної Церкви тільки прискорить відновлення Собору. Тому свідчення також активність православної громади Києва та України з підтримки відновлення пошкодженого пожежею храму.

На думку спадає аналогічна ситуація у м. Вінниця, де згорів дерев’яний Хрестовоздвиженський храм. Невдовзі на його місці швидко виросла кам’яна церква, один з найбільших в Україні навчально-просвітницьких комплексів православної культури з навчальним корпусом, православною гімназією, актовим залом, дитячим садочком, приміщеннями для сиріт тощо.

Відомо, що у християнстві образ мислення завжди тотожній образу життя. Віра Христова – це не набір догматів і понять, а спосіб життя, система мотивації вчинків. В цьому і полягає головна відмінність християнства від будь-якої морально-філософської доктрини. Справи віри і просто хороші справи далеко не одне і теж.

Аби жити у Царстві Бога, необхідно пізнати закони, Ним встановлені для життя в Ньому, пізнати тих людей, які вже в Ньому живуть, пізнати мову спілкування. Це – заповіді Духа, закони віри, через виконання яких людина навчається любити.

І, звісно, ці заповіді вище всіх земних законів. Вони потребують справ віри. Віра породжує хоробрість у воїна, безкорисливість у судді, посидючість у вченому, співчуття у ворога. Тільки справи віри є обмін земного на небесне. В Ісуса Христа мало вірити, Йому треба служити. А хто не служить, той і не вірить.

Коли настануть останні часи? Коли люди зовсім перестануть жити і трудитися заради Господа. Вони будуть жити тільки для себе і трудитися тільки заради себе. Це і є рабство антихриста, це і є самознищення. Розцерковлення  життя – втрата смислів, а тоді що відбувається читайте у пророка Ісаї (Іс.3:1-5).

Духовне відродження у символах не залежить від дозвільних документів. Це відродження символу у нашій свідомості. Воно залежить від того чи достойні ми своїх символів і спадщини. Так само, як прапор – символ бойового духа і доблесті війська, так і Десятинна Церква є символом Духу нашого народу.

Віруючі люди з болем у серці за людину, що написала, читають слова, коли святі мощі називаються "гастролюючими". Адже мощі й ікони – це ті святині, які допомагають зростати у вірі.

Чи може людина невіруюча вийти за межі свого знання? Поясню на прикладі. Вам кажуть: у вас хворі ноги і ви не будете ходити або у вас рак і ви через місяць помрете. Для невіруючого – це вирок. А для віруючого? Віруючий знову і знову звертається до Бога, знову і знову прикладається до мощів, ікон, все більш зміцнює свою віру, бо знає, що "по вірі вашій буде вам".

Ми знаємо: "Бог идеже хощет, побеждается естества чин", що означає, що коли Господь хоче, закони природи відміняються. І люди зцілюються, тому тисячі прикладів вже у наші часи, у т.ч. у Десятинці. Треба тільки захотіти це побачити.

Тому критиками подій навколо відновлення першого кам’яного Кафедрального Собору Київської Русі оцінюються виключно у відповідності до бюрократичної процедури, яка залежить від волі людей.

Так само дивно, чому увагу звернули саме на такий чудернацький проект Десятинного Собору? Очевидно, що будь-яка нормальна людина виступатиме проти такого жаху. Не дивна і реакція Святішого Патріарха на представлений проект (якщо така реакція була). Я бачив і такий проект, який мені, наприклад, сподобався, де палі усередині фундаменту взагалі не використовуються.

Відомо, що Господь милостивий до своїх гонителів. Згадайте, приміром, святого апостола Павла.

Впевнений, що через деякий час ми пліч-о-пліч з п. Олександром та іншими супротивниками будівництва стоятимемо у новозбудованому Десятинному Соборі на Святій Літургії та з однієї Євхаристичної Чащі прийматимемо "…страшные Христовые Тайны, достойно благодарим Господа".

Історія Церкви показує, що найбільші критики Церкви найшвидше повертаються до Її лона, ніж байдужі. Слава Богу, що це залежить не від нас, а від Духа Істини, що торкається нашого серця і приводить до храму.

Слава силі Твоїй, Господи!

---------------------

Читайте також:

Яким має бути Музей Десятинної. Проект науковців

Археолог Гліб Івакін: "На місці Десятинної має бути музей Хрещення Русі"

Конфлікт у Музеї історії Десятинної. ВІДКРИТИЙ ЛИСТ

Десятинна церква - якою і коли вона була. ФОТО

Що пропонують зробити на Десятинній - підсумки конкурсу. ФОТО

Всі матеріали ІП за темою "Десятинна церква"

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роман Гуцул: Могили січових стрільців під асфальтом

Московські окупанти вчинили у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство - повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїздна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху залили асфальтом.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайденр: Умиротворення в Мюнхені: світові війни, минулі й можливі

Симетрія між Німеччиною-Чехословаччиною 1938 року і Росією-Україною 2022 року є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на сьогоднішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в'язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу.

Ігор Сердюк: А Ви правда справжній професор?

"Професоре, пора! Там вже всі зібрались", – кличе мене чорнявий чоловік у військовій формі. Я виходжу з прохолодної темряви казарми надвір і на кілька секунд застигаю від сліпучого сонячного світла, що відбивається від білого піску під ногами. Надворі серпень 2024 року, довкола приземкуваті піщані пагорби, низенькі рідкі сосни. Страшенна спека й відсутність вітру згустили повітря до стану желе. Час-від-часу це желе здригається від вибухів – на військовому полігоні у центральній Україні відбуваються навчання артилеристів.