Україна є. За неї варто боротися!

Розкажу вам, браття, як воно було на Січеславщині, де я провів один пізньовересневий тиждень, даруючи людям свої книги і пісні. Бо дуже показовими були ті зустрічі і ті люди.

- Нє нада нам вашей лірікі і кніг, ви нам каналізацію отрємонтіруйтє. Скоко лєт в говнє живьом!.. А кака ваша должность там в Кієвє? – приголомшила мене на першій же зустрічі бурхлива "дама з маузером", очевидно, лідер "мнєнія" чималого гурту мешканців великого і незовсімприємнопахнучого дніпропетровського будинку, коли Максим Курячий представив мене народу.

"Такого парня обламали!" – хіхікнув з мене десь у животі мій внутрішній голос. На роздуми не було часу…

- А я якраз головний фахівець по каналізації. Дайте інструмент. Пішли ремонтувати! – машинально і так же безцеремонно зреагували ми зі своїм внутрішнім "его".

- О-о, тогда пашлі! – не здавалась возрадувана революційна дама в оточенні таких же соратників.

Підвал величезного багатоповерхового будинку дихнув на нас чавунним духом какашок, які щедро сотались у його черево з дірявих труб. Ми з Максимом галантно подавали руку дамам, які хвацько стрибнули в клоаку довгого підвалу. Романтика!!!

Можливо, ці манери, а, мабуть, і впевнені дії Максима по калькуляції витрат на ремонтні роботи (які ми обов’язково виконаємо!) зумовили просвітлення наших дам у майже привітних тіток з мрійливо-сподівальним погядом.

- Так ви шо, ше й пішитє? І пайотє? – майже кокетливо прохрипіла мені наша лідер-дамочка, виринаючи з клоаки льоху…

- Опше-то, рєдко, но под воздєйствієм етого чудного вєчєра, в цю мить, у цьому місці, для Вас…  

"Ніч яка, господи, місячна, зоряна" немовби ексклюзивно була сотворена нашими предками для цього темного, томного і духмяного вечора й цих зболених, заляканих козачок. Раптом з балконів, як з трибун стадіону, почулися оплески і вимоги "Продолженія банкета".

Як ви здогадуєтесь, далі наша перша зустріч, яка так загрозливо розпочалася, уже не мала шансів завершитися неуспішно. Попрощались ми бандерівською "Подай, дівчино, руку на прощання"…

"Древній, обікрадений народе" – пригадалось мені Симоненкове. Роками живучи на гігантській вигрібній ямі власної млявості, чому не боретесь? Чому жодного разу не вийшли до вашого зажраного "губернатора", "мера", ЖЕКу? Чому самі не об'єдналися для ремонту? Чому ми спроможні лиш на ситуативні миттєві реакції проти зла, а не на послідовну боротьбу за його безповоротне викорчування?

Інші зустрічі у "амфітеатрах" дворів Січеслава, Павлограда проходили більш передбачувано, але не менш романтично: спочатку ми починали бесіду з кількома десятками явлених тут найактивніших громадян, потім кілька пісень дуетом з Сергієм Зубасічем, чудовим бардом з Кам’янського-Дніпродзержинська, та його флейтою приєднували до нас ще якусь кількість цікавих.

Апогей же глибоконародної активності визрівав під час дарування людям книг, залучаючи в цей чин чи не всіх балконних і під’їздних обсерваторів під забутим уже гаслом "Больше одной в рукі нє давать!"…

А загалом, "дворові" січеславці мене приємно розчарували. Відсоток патріотичних людей там не менший, ніж в Києві.

Володимир Гонський на презентації книги

…Чи знаєте ви Січеславську набережну? – Ні, ви не знаєте Січеславської набережної! Одного вечора мене запросила сюди "позажигать" молодіжний лідер ОО Тетяна Корнійчук.

Видиво вечірнього Дніпра, який тут значно ширший, ніж у Києві, оперезаного різноманітним мереживом ілюмінації і степових зір, додавало драйву. На зустріч прийшла запрошена "буржуазно-націоналістична" молодь і ті, хто гуляє тут зазвичай: трудящієся, учащієся і отдихающієся.

А була це вже 101-ша така зустріч за 2,5 останніх роки.

Який це клас, скажу вам, братове, – бачити перед собою світло духу в широких, позитивношокованих очах чуваків-тінейджерів чи гурту солідних ділових людей, які ще 5-20 хвилин перед тим були типово пустобайдужими і зупинились перед тобою просто так, випадково, "от нєчєво дєлать: ну, шо он там говоріт і пайот, послушаю нємного, всьо равно нє чєм заняться…".

Я знаю, що і як говорити, співати таким людям, щоб навіть на них зійшла благодать патріотизму, національної пам’яті і гідності, духу героїв.

"Чи не вихваляюсь я тут перед вами?" – гризе мене мій строгий внутрішній голос. Не знаю. Просто дуже хочеться прозвітувати, братове, перед вами і засвідчити, що Україну ще можна врятувати.

Бо ми, "щирі українці", дуже часто патріоти самі в собі, самі для себе, самі між собою. Шукаємо ворогів поміж "жидів, москалів, китайців…", не помічаючи, що найбільший ворог – це наша лінь і поверхневість.

Не ждіть "нового Вашингтона", Месію, "нових лідерів", нове покоління політиків… Ні! Але максимально допомагайте тим, хто на цій частині простору несе місію України. Бо це план Творця!

Бо тільки морально здорова, патріотична людина і нація здатні побудувати моральне і щасливе суспільство.

Ці слова я говорив уже в залі розкішного Дніпродзержинського музею місцевій еліті… До речі, сюди, окрім книжок, я привіз і 30 плакатів-стендів "Народна війна 1917-32 рр." київського "Меморіалу". Хто може – відвідайте!

Виставка "Народна війна". ФОТО

…В неділю ми мали їхати в Нікополь на свято міста, але зіпсувалась коробка  "Шевроле" (там ми побували згодом). Хотілося відпочити. І трохи пива.

Але раптово під вікнами готелю загриміла музика. Січеслав святкував Октоберфест! Апаратура – супер, шотландці в кільтах з волинками, лицедії на ходулях, а головне – етно-рок-гурт "Вертеп"! Море людей. І пива!

"Є щастя в житті!" - возрадів навіть мій вередливий внутрішній голос…

Ну, є в мене така слабкість – нагло втручатися в сценарні мрії подібних імпрез… Тимофія, фронтмена "Вертепу" і ведучого шоу, не треба було довго переконувати в архіважливості наших "Наливаймо, браття", "Гей, наливаймо, повнії чари", "Нам не зашкодить чарка вина" для цього фесту.

А середньовічний банкетний кант української шляхти "Пийте, браття, попийте" під мою гітару, шикарну Зубасічову флейту і рев публіки особливо підвищив, так скать, ідейно-художній рівень "Октоберфесту".

"Слава Україні!", "Банду геть!", "Україні волю!" та інші актуальні прогресивні гасла забезпечили неспинну перманентність ентузіязму мас!..

Не забуду останню зустріч з туристичним клубом у гуртожитку типового ПТУ.

"Гей, нові Колумби й Магеллани, напнемо вітрила наших мрій, кличуть нас у мандри океани, бухту спокою облизує прибій!" – знову знадобився мені великий Василь.

Зійшлися туди дуже різні люди: респектабельні підприємці, студенти, офісні службовці, учні ПТУ. Єднала їх лиш романтика подорожей.

- Тут нічого їм не розказуй, побільше грай і співай, це ж туристи, – проінструктував мене їхній керівник Михайло Шабатін.

І знову ці стартові недовірливо-іронічні погляди, особливо ПТУшників: "тю, хто такий, ну, і шо, хи…". Серед них вирізнявся 18-річний Толя, як сказали, – напівнаркоман, утік зі школи, байдикує.

- Які книжки? Я в жизні не прочитав ні одной книжонки – заявив він спочатку. А скільки їх таких по всій Україні!

Тут головне – не форсувати події, не нав’язувати свою "правильність", і головне – бути щирим.

Після кількох пісень і розмов я розкрив їм свою книгу "Людина і нація. Час воїнів". Добре, що у ній ожили ще й 320 фото героїв Боротьби за Україну 1917-2012 рр.

Книга Володимира Гонського "Людина і нація: час воїнів" значною мірою складається з матеріалів, опублікованих на УП. Обкладинка проводить історичні паралелі між визвольними змаганнями і сучасною політикою. Наскільки ці паралелі доречні, хай судить читач.

Я показав цим козацьким нащадкам двох братів-велетнів Петра й Віктора Дяченків і Чорних запорожців, що нищили ворога й перемагали, мов нинішні брати Клички. Розказав про 16-річну Сашу Соколовську – отамана Марусю та її братів. Про магічний Холодний Яр і його героїв.

А потім – що дає людині патріотизм і національна ідея, і яку масу рушіїв розвитку втрачає людина, якій "всьо равно" і "какая разніца". І чому у цій точці Всесвіту ця людина має відчувати, пізнавати і творити світ саме цією мовою!

Час від часу я поглядав на Толю і його друзів, як п’ють їхні очі потоки духу, що струменіли зі світлин, сторінок, струн.

- Тепер я поняв, для чого мені жить, – признався він, даючи книгу на підпис і проводжаючи нас до авто…

За понад 100 таких зустрічей скільки таких очей та слів дали мені сили продовжувати! Не буду детально зупинятися на інших: у школах, за гламурними столиками січеславської еліти чи на негламурних сільських галявинах.

Все більше переконуюсь, що написати книгу, – далеко не півсправи. Патріотичну книгу – тим більше. Важливо видати її – але й це ще не головне: скільки їх, змістовних і шикарно оформлених, пилиться на полицях книгарень! У кращому випадку їх купить і прочитає "узкій слой" "стурбованої" інтелігенції.

Головне і майже нездійсненне в нинішніх умовах – привести патріотичну книгу до читача, угвинтити її зміст у його світогляд, вдихнути в його душу вогонь правди і пам’яті. Особливо тим 95%, які такі книги не читають зовсім. Нелегка це справа. Але завжди вдячна.

Я поділився з вами, друзі, досить інтимними своїми спогадами, роздумами, радощами і тривогами. Знаю, що, можливо, хтось знайде тут підстави дорікнути в зайвій відвертості.

Для чого я це зробив? Тільки для того, щоб ще раз сказати: Україна є!

Тільки за неї треба боротися!

Читайте також: "Забуті патріотами в гетто. Що історики зробили для російськомовних?"