Спецпроект

Історія Голоду: "Голова колгоспу порадив, щоб діти крали колоски"

Щоб вижити, бабуся їздила на Західну Україну - обмінювала речі загиблого чоловіка на крупи. За все життя вона не знала українською ані слова (крім "цибуля", чомусь говорила саме так). І нічого - ніхто її на Заході не ображав, як декого ще й доcі лякають.

Моя бабуся - чи, як ми її все життя звали, "бабушка" - Акеліна Федорівна, народилася 1913-го року, в селі на півдні Харківщини, неподалік Краснограду.

Про те, як вона пережила голод 33-го, чесно кажучи, було мало відомо - в радянські часи про це не любили згадувати. Знав я тільки, що працювала вона в той час служницею в якогось компартійного начальника, завдяки чому й вижила.

Вже тоді мене це дивувало. Як так: більшовицька влада, боротьба з панами - і наймичка в партійного керівника?

Але особливо в це не вникав - не до того було. Тільки пізніше, вже за України, розпитав детальніше. 1933-го їй було, як неважко порахувати, щось біля 20-ти років. А в наймах ходила з 16-ти.

Сім'я була великою, батько пізно одружився - після сорока, бо служив у царській армії. Чи то ба, на флоті - на легендарному броненосці „Потьомкін". В яких саме роках - вже й не скажу. Певно, ще до подій 1905-го, бо народився в 1867-му році.

Після того він устиг одружитися двічі. Перша дружина, мама моєї бабусі, рано померла. А від другої мав ще кількох дітей - всього їх було щось біля дев'яти (одна нерідна). От одну зі старших дочок і віддали в служниці, щоб допомагала родину утримувати.

Під час Голодомору, як мені це вдалося з'ясувати, вона служила в чоловіка, що працював тоді начальником "Заготзерна" (чи як воно тоді звалося?) у Краснограді.

Розкажіть, як ваша родина пережила 1932-1933 роки

Бабуся навіть ім'я його пам'ятала - Подгурський Андрій Сазонович. Вона так і зосталася неписьменною і через це зберегла просто унікальну пам'ять на дати і прізвища. Був поляком. Це мене теж ще в радянські часи дивувало - звідки на сході України поляки?

Людиною, проте, був непоганою, в часи голоду дозволяв і бабусі брати зерна скільки вона хотіла, і всій її велелюдній родині. З однією, правда, умовою - щоб брали рівно стільки, скільки за раз в руках можна винести.

Та цього було достатньо - кожного дня міг прийти хтось з родини і хоча б кілограм-два зерна взяти - не так вже й мало. Так і вижили - не тільки бабуся, але й усі її брати і сестри.

За що, користуючись нагодою, і хочу подякувати тепер йому чи його нащадкам. Якщо такі є, звичайно.

Бо яка доля потім спіткала його і його родину, я вже й не знаю - підозрюю, що цілком могли й репресувати. Бабуся щось про них більше й не згадувала, може й сама не знала, а я й не запитував.

Післявоєнне фото маминої родини. Бабуся Акеліна – вгорі, друга ліворуч. В центрі – її батько з другою дружиною. Дівчинка внизу – моя мама

На цьому, власне кажучи, розповідь про голод можна було б завершити, якби не одне "не" - те, що цей голод був не єдиним, який пережила моя родина. Голод 1946-47 рр. був анітрохи не легшим, ніж голод 1932-33-го.

Різнився він тільки тим, що тоді вже спеціально ніхто харчі не відбирав, як у 33-му і тим, що з'явилася можливість їздити за допомогою на Західну Україну, де ще не було колгоспів і де ще був хліб. Але люди в 46-му вмирали так само, як і в 33-му.

Це мене теж завжди дивувало, ще в ті ж радянські часи. Як так? В 1944, коли йшла війна, коли не було кому і чим землю орати, коли на полях снаряди рвалися - голоду не було, а в 1946-му, коли вона закінчилася і коли в село мужики повернулися - звідкись узявся?

1939-1945. Розкажіть, як ваша родина пережила Другу світову

Голод 1946 року добре пам'ятає і моя мама. Їй тоді було 8 років, велика вже була. Каже, сама бачила, як люди вмирали. Прийшла жінка хліба просити, бабуся дала їй кусочок - від дітей відірвала, бо та дуже просила, але з'їсти його ця жінка вже не змогла.

Затиснула в руці як скарб, перейшла через дорогу, сіла під тин - і там померла. Хліба шкода було - пропав надаремно.

А мої вижили тільки тому, що бабця тоді в колгоспній їдальні працювала, трактористів обслуговувала. Тих годували добре, для них радянська влада нічого не шкодувала.

От вона, чого вже таїти, і могла вкрасти у них часом трохи масла - його вона ділила на порції. Іноді можна було дещо недоважити чи трохи вкраяти.

Щастя ще, що ніхто "не здав" - а то б пішла в Сибір, як миленька! Ніхто би й не зглянувся, що діти малолітні. Правда потім один "добрий" чоловік на неї таки "настукачив", бо вона його не захотіла, але то вже зовсім інша історія...

А ще, щоб вижити, як усі, їздила на Західну Україну - обмінювала речі загиблого чоловіка на крупи. Бабуся все життя прожила - і так ні слова (крім "цибуля", чомусь говорила саме так, а не "лук") українською не знала. Але нічого - ніхто її на Заході не ображав, як декого цим ще й доcі лякають.

А з ким вона тоді їх залишала - мама вже й не пам'ятає. Хоч, може, то й не проблема була - бо й без того жили на квартирі (себто знімали кімнатку в приватному будинку), так що якась хазяйка з ними все одно залишалася.

Свого житла не мали, до батька (маминого діда - того, що на „Потьомкіні" служив) піти не могли, бо там і своїх дітей вистачало, а по чоловіковій лінії йти теж було нікуди - його батька в 30-х розкуркулили і невідомо куди вислали.

А може, й розстріляли - хто ж тепер знає? Мобільних телефонів та інтернету тоді не було: просто забрали одного разу - і все! Так і пропав невідомо де. А хату відібрали.

Але навіть незважаючи на все це - і роботу в колгоспі, і поїздки на Захід, діти ледве не повмирали. Гірше всього було в червні 47-го. Мама каже - вже й справді з голоду пухли.

От бабуся в відчаї і пішла до голови колгоспу - він же тоді і як Бог був, і як батько. Каже: „Мені і моїм дітям напевно кінець буде". А він на неї як накричить: „Як так! Ти ж їх через зиму протримала, а тепер здасишся?"

 Дівчата післявоєнного покоління. Моя мама - вгорі ліворуч

Щастя ще, що чоловік добрий стрінувся. Хоча б порадив, що робити. А могло ж бути й інакше, бо й сам ризикував за це під трибунал піти.

Підказав - „Пошли дітей в пшеницю (вона тоді лише наливатися почала, молочна була) і дай їм ножиці в руки - нехай колоски тнуть. Діти малі, їх там в пшениці видно не буде. А якщо й спіймають (а їздили охоронці на конях, з рушницею і батогом), то дітям нічого не буде".

Бо дорослих за тих кілька колосків зразу саджали. Або й стріляли без попередження. А дітей міг хіба на коні догнати і батогом по плечах вцідити. Мама каже: "Як ми втікали!!"

По ній, чесно кажучи, ще й досі помітно, що вона голод пережила - ніколи в неї не буває так, щоб про запас не було хоч чогось: якогось кілограма крупи чи баночки тушонки.

Як змінився життєвий уклад українців внаслідок Голодомору

Це й на моєму житті відбилося трохи - в школі мені завжди було важко хоч чимось поділитися з ровесниками, завжди якось осторонь тримався. Потім довго довелося від того відвикати.

А тепер нам розказують, якою доброю була радянська влада. Та не було там нічого доброго, чесно кажучи! В усякому разі - в часи Сталіна, бо Радянський Союз до нього і після нього - це зовсім різні речі.

Навіть виїхати з села кудись - і то не можна було, паспортів не давали. Мама правда якось виїхала - виручив усе той же голова колгоспу. Бабуся сказала: "Ну ты посмотри на неё, кому там в колхозе работать!?"

Він і відпустив її на навчання. Так і здобула якусь освіту, отримала роботу, вийшла заміж. А пам'ять про голод залишилася.

Може, й добре було тоді комусь - тому, хто на коні з нагайкою їздив. Але точно не простому селянину.

Інша моя бабуся, що жила на Західній Україні, голоду не знала. На руках у неї - моя сестра

Добре було й тим, хто все життя нічого не робив. Їх радянська влада поважала - "малоімущі"! Бабуся в своєму селі їх всіх поіменно знала.

Одні і ті ж люди: в 30-х вони приходили розкуркулювати, в 40-х - німцям доносили, а в 70-х - просили помочі вже в радянської держави. Одна така ще й за України клянчила вічно.

Бабця обурювалася - "Моя семья усю жизнь на неё работает, уже унуки на неё работают, а она опять малоимущая!" З того часу нічого не змінилося - тих, хто вміє працювати, в нашій країні й далі не люблять...

Рік тому, 18 березня 2010 року, десь у віці 96 чи 97 років (бо хто ж тепер знає, коли саме вона народилася, адже старших за неї в селі вже не залишилося) бабуся померла.

Наостанок вона ще встигла проголосувати за нашого теперішнього президента. Казала: "Хороший мужик, настоящий!"

Цього її рішення я коментувати вже не буду - її право, в принципі.

Нехай спочиває з миром...

Детальніше про проект "Історія Голоду. Розкажіть, як ваша родина пережила 1932-1933 роки" читайте тут.

Олена Полідович, Микола Бривко: Сторінками Биківнянського мартиролога: Марія Нога

У колекції Заповідника, з-поміж інших артефактів, зберігається фрагмент жіночого гребінця з написом «М. В. Нога», що слугував для фіксації жіночої зачіски.

Аліна Михайлова : Новій армії - нові ритуали. Без алкоголю

Війна — це дисципліна, ясний розум і сила волі. І ті, хто обирає деградацію, не мають права бути тут. Бо їхня слабкість — це чиясь смерть. Якщо хочеш вшанувати брата — будь сильним, тримай голову ясною і зроби все, щоб його жертва не була марною.

Віталій Яремчук: Чи заважає тягар історії українсько-польському порозумінню?

Рефлексії з приводу «Другого польсько-українського Комюніке».

Юрій Юзич: Дні київського терору. Документальний фільм 1919 року

Німеччина передала міністру закордоних справ 9 історичних фільмів про Україну. Серед художніх - один документальний. Про звірства більшовиків у 1919 році в Києві та Харкові.