Війна була Великою. Але чи Вітчизняною?

Як один з інструментів стимулювання імперської свідомості росіян і поправлення (а)морального стану своїх п'ятих колон у колишніх колоніях чинне керівництво Росії використовує щодо подій Другої Світової війни на радянсько-німецькому фронті сталінське кліше "Велика Вітчизняна війна".

Сьогодні Дмитро Табачник пхає це кліше у палітурки українських шкільних підручників історії.

Безумовно, та війна була Великою - і Друга Світова взагалі, і її радянсько-німецький сектор. І за переліком країн-учасниць, і за залученими  ресурсами, і за охопленими територіями. І за жертвами в першу чергу.

Але термін "Вітчизняна" знаходимо тільки в Росії та у сфері її імперських зазіхань. За свою батьківщину в тій війні воювали і поляки, і французи, і британці, і норвежці, і югослави, і греки, і албанці...

В Азії захищали свої країни від японських загарбників китайці, корейці, в'єтнамці, малайці, бірманці, індонезійці. Але термін "Вітчизняна війна" використовують тільки апологети кривавого ініціатора цього терміну та їх свідомі чи несвідомі підспівувачі.

Так що таке "вітчизняна" війна і чим вона відрізняється від війни "не вітчизняної"?  

В інтернеті вдалося знайти вислів, що "вітчизняна війна" характеризується "небывалым гражданским единением общества для изгнания захватчиков со своей земли".

Очевидно, що влітку 1941 року, коли Червона армія стрімко відступала, а її солдати масово опинялися (висловлюючись обережно) в полоні, війна вітчизняною в будь-якому розумінні явно не виглядала, і теза Вітчизняної війни у виступі Сталіна від 3 липня 1941 року була лише побажанням.

"Ефективний менеджер", як його називають тепер у Росії, який перед тим мільйонами винищував підданих, раптом гаряче забажав їх "небывалого единения" на захист очолюваного ним режиму.

15 гріхів Канібалісімуса. Про злочини Сталіна

То чи стала, зрештою, та війна таким "небывалым единением"?

Як краєзнавець, пропоную розглянути це на прикладі свого рідного села Глинська Сумської області та його околиць, базуючись на фактах, що вдалося з'ясувати при дослідженні історії села, а також на спогадах земляків старшого покоління.

Отже, на країну здійснено напад. Оголошено мобілізацію. В умовах "нєбивалого єдінєнія", мабуть, всі й одразу йдуть до військкомату і кожен вимагає відправити його на фронт, чи не так? Саме такі сцени бачимо у фільмах радянських часів.

В Глинську було і так, і інак. Зокрема, 16-річний комсомолець Луцій М.І.просив воєнкома майора Галчука направити його на фронт, а той, похваливши хлопця за патріотизм, відправив додому ще підрости.

В той же час згадують, як група призовників з сусідньої Андріяшівки, що прямували до райвійськкомату, була обстріляна німецьким літаком і повернулася додому, таким чином віддавши перевагу перебуванню на окупованій ворогом території. Тільки один з тієї групи таки дістався мобілізаційного пункту і був відправлений на фронт.

20-річний лейтенант-артилерист із Глинська Гриша Волнянський, який 30 жовтня 1941 загинув під Тулою, встигнувши знищити з двох своїх поставлених на пряму наводку зеніток 14 німецьких танків

Команда глинських чоловіків, призваних уже на початку вересня (тобто з тих, що стати добровольцями не поспішали!), була направлена військкоматом пішки на станцію "Сталінська цукроварня". Але там уже було чути близьку канонаду, командири запанікували і кудись зникли, після чого мобілізовані повернулися до своїх домівок, також визнавши за краще залишитися на окупованій території.

У вже згадуваному виступі Сталіним було також проголошено політику випаленої землі - з територій, що залишалися ворогу, мали евакуюватися люди, худоба, вивозитися заводи, обладнання, сільгосппродукція, а що не вдавалося вивезти - мало знищуватись. Знаємо про вивезення на Схід заводів. Але що було в сільських районах, де жила тоді переважна більшість українців?

З Глинська евакуювалося лише декілька сімей начальства. Навіть частина місцевих євреїв на свою біду лишилися. Скошений хліб вивезений не був. Глинська худоба, наскільки відомо, відігнана на Схід також не була. Може, тому й голоду в Глинську та прилеглих територіях під час окупації не було. А що радянських солдатів на фронті треба чимось годувати, думалося, схоже, не в першу чергу.

1939-1945: Неписана Історія. Розкажіть, як ваша родина пережила Другу світову

А як в умовах "нєбивалого єдінєнія" малося б воювати на фронті? Мабуть, уперто і безкомпромісно. Сталін вважав (і це було відображено у статутах Червоної армії), що солдат повинен битися до останнього патрона, а останнім застрелитися.

Однак значна частина солдатів-українців радянську владу, комуністів ненавиділи - зокрема за колективізацію, розкуркулювання, голодомор. Адже для них 1933-й був таким же близьким, як для нас 2003-й.

Тому вони відступали, а частина таких солдатів за можливості здавалися в полон. Інакше як могло статися, що тільки протягом червня-листопада 1941 року в полоні опинилося до 2,5 млн вояків Червоної армії?

Зовсім поряд з Глинськом, у Лохвиці Полтавської області, німці замкнули кільце оточення навколо 630-тисячного київського угрупування радянських військ, у складі якого було багато наших земляків. Сотні тисяч тих озброєних чоловіків протягом короткого часу здалися в полон або просто розійшлися по своїх домівках, переважно кинувши зброю.

Потім німці на клопотання жінок та старост окупаційних колгоспів стали  відпускати полонених українців з концтаборів для роботи у тих колгоспах.

І що, ті військовозобов'язані чоловіки одразу пробивалися на фронт "до своїх", щоб продемонструвати "нєбивалоє єдінєніє"? Ні, вони переважно йшли таки до своїх сіл хазяйнувати вдома - і, виходить, працювати на ворога.

А ті, котрі лишалися на фронті, в 1941-1942 роках відступали такими темпами, що Сталіну довелося поставити заградотряди НКВД, аби ті вогнем з кулеметів їх зупиняли. Хіба сама наявність заградотрядів на фронті не спростовує всі казки про "нєбивалоє єдінєніє" і вітчизняність війни?

Перший секретар підпільного Глинського райкому Івана Кузьменко, який, зоставшись командиром без підпільників, помер у криївці від туберкульозу

Тим часом німці прийшли і в наш Глинський район. Мирні жителі, вже знаємо, з нього не евакуювалися, а частина мобілізованих чоловіків поверталися з армії чи полону додому. Якщо війна була вітчизняною, то в  районі мав би розгорнутися підпільний і партизанський рух, здійснюватися дошкульні диверсії чи принаймні масовий саботаж - чи не так?

Справді, компартія лишила тут декількох партійців, доручивши  розгорнути опір ворогу. Однак досить скоро і не без сприяння потерпілого від радвлади місцевого населення вони були передані окупаційній владі і страчені.

Зокрема, довоєнного голову сусіднього колгоспу здали поліції його ж колгоспники, щойно він вийшов зі схованки. А решта партійців, що лишалися в районі цілком легально, дали розписки, що підривною діяльністю займатися не будуть, і щотижня ходили відмічатися в поліцію.

Перший секретар райкому І.Кузьменко, який мав очолювати місцеве підпілля, лишився сам і помер у криївці на болоті. Жодного помітного акту опору окупантам в районі вчинено не було. Тільки напередодні визволення глинчани зі зброєю (яка у них для цього знайшлася!) захистили своїх власних корів, яких поліцаї хотіли гнати на Захід.

В район зовсім не заходили партизани з інших місць, і завдяки цьому жодного місцевого села не спіткала доля Корюківки чи значно ближчих Срібного і Сокиринців. А місцеві чоловіки, не бажаючи, щоб їх родини стали жертвами німецьких карателів, уважно стежили, чи не з'являються в окрузі групи, схожі на радянських партизанів.

Корюківка. Найбільша каральна операція нацистів

Натомість протягом двох років окупації глинчани та жителі навколишніх сіл продовжували дисципліновано (а куди подінешся?) трудитися в колгоспах, які постачали продовольство тепер вже армії фюрера. Інші наші земляки, працюючи на залізничних станціях, забезпечували рух поїздів з солдатами, технікою, боєприпасами для німецької армії - і, об'єктивно, на шкоду армії Червоній!

Хіба це схоже на "нєбивалоє єдінєніє" радянського народу?

Чимало людей працювало в окупаційних органах влади, школах, лікарнях, різних господарських установах, не кажучи вже про установи каральні. В школах, де діяли перші-четверті класи, діткам розказували про "хорошого дядю Гітлєра". А що, хіба він був гіршим (людоїдом) за "хорошого дядю Сталіна", про якого ті ж вчителі так само співали діткам перед війною?

Навчання здійснювалося по радянських підручниках, і школярі мусили замальовувати в них портрети комуністичних вождів так само, як раніше замалювали портрети "ворогів народу".

Місцеві дівчата (не всі, звичайно) зустрічалися з німцями - мабуть не вважаючи німeцьких хлопців гіршими за своїх, що гибіли десь на фронті. Або за військовополонених, яких привезли на сільгоспроботи і розмістили в одному з приміщень школи. Полонені звідти втікали. Але не на фронт, а полазити по садках і на побачення до глинських дівчат.

Всі фото: glinsk.com.ua

Одна з глинчанок навіть вийшла заміж за німця. Він потім загинув, а їхня дочка виросла в Глинську і закінчила місцеву школу, навчаючись у одному класі з сином росіянина-військовополоненого, якого поліцаї стратили за нелояльну до окупаційної влади поведінку.

Коли німці стали вербувати молодь для роботи в Німеччині (щоб звільнити більше німецьких чоловіків для війни), за добровольцями - і в Україні, і в Глинському районі зокрема - спочатку діло не стало. Аякже - "чомусь новому навчимося, світу побачимо!". А що це буде робота проти СССР і Червоної армії, про те якось не йшлося.

Аж коли з Німеччини пішли листи про погані умови роботи, отоді наші хлопці й дівчата стали ховатися. Як згадував тепер вже покійний глинчанин, - "у Германії й непогано було, тільки погано годували й багато робить заставляли".

От і все "нєбивалоє єдінєніє", вся вітчизняність тієї війни.

Звичайно, коли німців погнали геть, справа з "нєбивалим єдінєнієм" у наших краях поправилася. Адже альтернативи йому вже не було. Однак українцям, які були в окупації, відновлена радянська влада відверто не довіряла.

Негайно відмобілізованих наших хлопців, навіть не привівши їх до присяги, практично беззбройними погнали на німецькі кулемети. А до Глинського району на керівні посади були прислані десятки росіян аж з самої Росії. Хіба це не свідчить про невіру самого Сталіна в тезу "нєбивалого єдінєнія"?

Та й тодішні події в інших частинах України компрометують сталінську тезу про вітчизняність війни. Адже вся Західна Україна розгорнула і вперто вела війну проти Совєтів. А виселення цими самими Совєтами цілих народів (кримські татари, чеченці, калмики та ін.) з їхніх споконвічних територій за начебто підтримку німців - хіба це не доказ міфічності "нєбивалого єдінєнія" всього радянського народу?

Амет-хан Султан - льотчик-ас, який вимагав повернути татар у Крим

Втім, спростування тези про вітчизняність як "нєбивалоє єдінєніє" не знецінює заслуг і героїзму конкретних людей, зусиллями яких Німеччину було подолано. Зокрема, біля тисячі односельців, включно з моїм батьком Григорієм Тимофійовичем і двома дядьками, воювали, 260 з них загинули на фронтах.

Похоронка на мого дядька, сержанта піхоти Пархоменка Михайла Тимофійовича, що загинув під Ленінградом

Інша справа, що герої майже всі полягли в боях або вже померли від ран, від отриманих в окопах хвороб та від старості, а на їхніх заслугах паразитують ситі політикани та нескалічені війною "ветерани" заградотрядів, які тим героям стріляли в спину.  І це кожен повинен розуміти.

Прапор Перемоги, який пропонують піднімати 9 травня (ФОТО)

Що ж до небажання решти українців як на фронті, так і в тилу захищати комуністичну державу, то воно було цілком природнім. Тільки пес може самовіддано захищати хазяїна, який його люто б'є, катує, тримає в голоді та холоді.

А те, що така поведінка українців не вписується в московську концепцію Вітчизняної війни, нав'язувану нам табачниками, свідчить тільки про фальшивість цієї концепції.