Не вигадувати історію. Політики ділять українців за допомогою минулого

Одна моя гарна знайома, здійснивши цього року подорож кількома європейськими країнами, дійшла цікавої думки: "Таке враження, що в Європі не було воєн".

І дійсно, коли подорожуєш європейськими містами та містечками, здається, що війни обійшли їх стороною. Навіть у майже вщент зруйнованій під час Другої світової Німеччині, можна знайти хай і невеличкі, однак тим цінніші "острівці минулого".

Насправді ж нічого дивного в тому немає. Є просте бажання зберігати і примножувати свою історію і своє культурне надбання, адже без історії не буває майбутнього.

Мабуть, саме тому у багатьох європейських містах діють закони, які не дозволяють змінювати зовнішній вигляд будинків в історичній частині. Всередині - роби що хочеш, а от ззовні - будь люб'язним, залиши все, як було з давніх часів.

В Україні таким "європейським підходом" може похвалитися, здається, лише Кам'янець-Подільський.

Цікаво і те, що робота над підтриманням та розвитком історичних пам'яток не обмежується лише законами.

Яскравий приклад цьому - озвучена минулого тижня ініціатива депутата Брюссельської ради Карли Дейонге запустити на звичайні маршрути, що проходять туристичною частиною міста, старовинні трамваї, які на сьогодні зберігаються в музеї трамваїв і виїздять на маршрут, що єднає музей з центром міста, лише у вихідні.

Ось такі трамваї можуть невдовзі вийти на маршрути в Брюсселі

Міське підприємство, яке займається забезпеченням роботи громадського транспорту, вже підтримало таку ініціативу, зазначивши лише, що на її реалізацію доведеться витратити певну суму коштів для адаптації старовинних трамваїв до нових технічних вимог та для підготовки персоналу.

Звичайно, такий підхід до історії, коли її не намагаються переписувати, але підтримувати і популяризувати, здається, має і цілком прагматичне, економічне підґрунтя.

Бо ж збереження старовинної самобутності - це важливий внесок у розвиток туристичної галузі, яка дає робочі місця і значні надходження до бюджетів всіх рівнів.

Можливо, саме тому, що в історію, завдяки туризму, прийшли великі гроші, її залишила політика і не намагається переписувати підручники, як це відбувається зараз в Україні.

Звичайно, зберігаються в Європі і такі речі, як першотравневі демонстрації.

Потрапивши одного разу випадково на одну з них - в бельгійському Антверпені, мені здалося, що я повернувся до часів СРСР: червоні прапори соціалістів, оркестри, радісний настрій і... цілком сучасні гасла.

Чого не скажеш про Україну, де лідери Комуністичної партії ажніяк не можуть визначитися, що для них головніше: "ліві" ідеї чи костюми від "Бріоні". І, складається враження, що перевага надається останньому.

Можливо, дбайливе ставлення до історії в Європі пояснюється ще й неписаним законом: історію - історикам, сучасність - політикам.

Цікаво, але у тій самій Бельгії, яка кілька останніх десятків років намагається розділитися, політики серед підстав для такого розділення практично не згадують історію: все більше говорять про сучасність, про те, що Фландрія заробляє більше Валлонії, а відтак повинна мати право і витрачати більше на соціальний захист населення, на утримання своїх міст і селищ, будівництво доріг...

В Україні ж "лінія розколу" проходить між тими, хто "любить" Леніна і хто "ненавидить", хто вважає героєм Ковпака і хто - Бандеру, і цей перелік можна продовжувати. Але чи варто?

Тим більше, коли під "шумок" псевдоісторичних дискусій поступово знищуються центральні частини наших міст і сіл: забудовуються елітними багатоповерхівками без будь-якого плану чи навіть елементарного смаку.

Історія в Україні фактично використовується політиками лише для того, щоб відволікти увагу від проблем сьогодення, а часто й - від власних фінансових інтересів.

Звісно, людям важко позбутися своїх ідеалів.

Однак мені здається, що допоки ми не повитягаємо власних "скелетів з шаф" і не почнемо ставитися до історії, як вона на те і заслуговує: з повагою але без фанатичної віри, до того ніякого "покращення життя вже сьогодні" чи навіть завтра, або післязавтра очікувати не варто.

Джерело: блог Сергія Воропаєва на Українській службі Бі-Бі-Сі