В українській історії короткого (1914–1991) ХХ століття немає великого сенсу відокремлювати «мирні» міжвоєнні десятиліття від двох світових воєн. Міжвоєнну добу можна назвати мирною лише номінально. Це була «війна іншими засобами». Тому є сенс умовно говорити про 1914–1945 роки як про одну велику Тридцятилітню війну ХХ століття

Ніколи раніше за історії своєї незалежності Україна не провела стільки реформ, як після 2014 року. Вона має базові стартові умови, щоб ці реформи були успішними: Україна є відносно стабільною нацією з відносною демократією. Бракує останньої деталі: нового політичного класу, який матиме волю розірвати порочне коло залізного закону олігархії. Без цієї деталі доля реформ стоїть під знаком питання. Якщо Україні не вдасться і на цей раз, то не виключено, що вона почне рухатися у зворотному напрямку — не до, а від реформ.

Спробуємо описати Франкове ставлення до євреїв – від щирої юдофілії до радикальної юдофобії. Ця двозначність у трактуванні його поглядів увиразнилася після падіння в Україні комуністичного режиму. Відколи зникла цензура, надруковано й скоментовано більшість Франкових текстів, у яких виразно проступає його прихильне ставлення до євреїв та до сіонізму.

Українці, поляки жили тоді "разом і нарізно" водночас. Їх розділяли етнічні, релігійні, соціальні та інші бар'єри. Втім, було і таке - селянки-русинки, відвідуючи місто, могли ставити свічки і в церкві, і в синагозі.

Професор Ярослав Грицак виклав короткий екскурс в історію протестних рухів Польщі, розповів, чим Польща – не Росія, зупинився на доленосній для поляків ролі "Солідарності" і пояснив, чому вважає, що конфлікту між Україною і Польщею нема, а є конфлікт між частинами польського та українського суспільства.

Людська природа лінива, і якби ми могли, ми би ніколи нічого не робили. Усвідомлення потреби радикальних змін приходить після радикальних катастроф: програшу у війні, революції, економічної чи політичної кризи.

Під такою назвою на українському книжковому ринку вийшла у світ книжка Олександра Зінченка. Прочитав її сам, а тепер Вас заохочую. Мова у ній йде про один невеликий, але значущий воєнний сюжет – сюжет, який досі виринає у міжнародних стосунках, особливо після минулорічної катастрофи літака польського президента. Тобто про Катинь.

Друге покоління українських політиків повторює недоліки попереднього, однак не має його заслуг у компромісному полагодженні конфліктів. Нова влада веде себе як великорослі хулігани - аж до повного знищення противника.

Я люблю повторювати слова Нормана Дейвіса: тільки погані історики вдають, що вони об'єктивні – добрі ж історики свідомі своїх упереджень і численних обмеженостей, і радо до них признаються...