Як Польща першою визнала незалежність України

2021 рік стане для України роком тридцятирічних ювілеїв – 24 серпня наша країна відзначає 30 річницю проголошення Акту незалежності України, натомість 1 грудня – річниця референдуму, на якому українці остаточно висловили своє бажання жити в незалежній країні. Уже наступного дня після того референдуму Польща стала першою у світі країною, що визнала незалежність України. Про те, як це відбувалося, ми поговорили з людиною, що безпосередньо причетна до тих історичних подій. Єжи Марек Новаковський в 1989–1993 роках був керівником Центру міжнародних студій при Сенаті Польщі та в той же період працював радником президента Леха Валенси щодо східної політики Польщі

"Історична правда" публікує інтерв'ю Олександра Шевченка з Єжи Мареком Новаковським з люб'язного дозволу автора та видання "Наш вибір".

Аналізуючи розвиток політичної думки в середовищі "Солідарності" щодо взаємин зі східними сусідами, складається враження певної одностайності. Лист "до людей праці Східної Європи", стаття редакції журналу "Зустрічі" "До братів українців", тексти Куроня, Міхника тощо – все це виглядає, як різні модифікації ідей Ґедройця і Мєрошевського.  Так було насправді чи все ж існували певні поділи в питанні, як Польща має розвивати відносини зі східними сусідами?

Безумовно, стосовно того, що польська демократична опозиція має проводити приязний діалог із сусідніми народами, панував консенсус і згода. Тоді підпільно публікувалися три журнали – "Obóz", "NowaKoalicja" і "ABC. Adriatyk, Bałtyk, Morze Czarne". Усі вони були скеровані на будування діалогу Польщі з Україною, Білоруссю, Литвою і частково з Росією. Якщо подивитися на обкладинки тих журналів, то побачимо, що всюди з'являється Україна як ключова країна польського політичного мислення про майбутнє того регіону.

Отож, тривали постійний діалог і співпраця, особливо з українцями й литовцями, розпочаті ще середовищем паризької "Культури". Тут можна згадати про таких людей, як Яцек Куронь, Богуміла Бердиховська, Марек Карп, який виконував величезну роботу в литовському та білоруському напрямку, та багатьох інших. Тривало будування контактів із незалежними середовищами на сході. Ми розмовляли про те, як будувати глибоку польсько-українську співпрацю. Їздили до Львова, Києва, зустрічалися з братами Горинями, Чорноволом і фактично з усім керівництвом "Руху".

 

Пам'ятаю мої перші розмови з українськими приятелями, які відбувалися в уже неіснуючому готелі "Москва", на Манежній площі в Москві. Там я зустрічався з Юрієм Щербаком, який тоді був депутатом Верховної Ради СРСР і головою Партії зелених. Одночасно ми підтримувати контакти з білоруським незалежним середовищем і проводили вже політичний діалог із литовським "Саюдисом", який фактично керував країною після 1989 року.

Фундаментом розмов були теми майбутнього цього балтійсько-чорноморського простору вже після падіння Радянського Союзу. Такий діалог, розвиток ще підпільного політичного мислення на сторінках трьох вищезгаданих журналів і в інших підпільних публікаціях, – це був дискурс, який призвів до того, що коли Польща повернула собі суб'єктність після виборів 4 червня 1989 року, одним із фундаментальних принципів польської зовнішньої політики стала так звана "політика двох доріг" (polityka dwutorowości).

На чому вона полягала?

Я думаю, це був найцікавіший елемент нашої східної політики, який виходив ще далі, ніж пропозиції Ґедройця. Політика двох доріг передбачала, що ми одночасно будуємо стосунки з центральною радянською владою (Горбачовим) і з владами кожної окремої республіки. Найлегше було, звісно, з балтійськими країнами, які вже фактично були незалежними. Вони мали урядові структури, створені демократичною опозицією.

Але також нам вдавалося проводити діалог з Україною і частково з Білоруссю. Адже пам'ятаймо, що Україна та Білорусь у радянські часи були формально незалежними країнами й навіть мали своїх представників в ООН. Завдяки цьому там розвивалися принаймні початки незалежної дипломатії, що була не лише частиною дипломатії СРСР.

Отже, під час перших візитів на схід міністра закордонних справ Польщі Кшиштофа Скубішевського, ми приїжджали з пропозицією підписання двосторонніх угод з Україною, Білоруссю та Російською Федерацією. У Мінську місцева влада не була готова до підписання такої угоди, але в Києві ми це зробили. Це був фактично документ на пів сторінки, де зазначалося, що правовий спадок Радянського Союзу буде продовжено.

 
Кшиштоф Скубішевський

Але він мав дипломатичний характер, показував суб'єктність України та згодом суб'єктність Росії, коли ми підписали подібний документ у Москві. Це було важливо, адже будьмо щирі – без Єльцина, без російського рішення було б значно важче розбити СРСР. Прагнення Росії до незалежності стало тим чинником, який розвалив цілу систему. Для Центральної Азії це стало несподіванкою, натомість Україна була до цього готова.

До сьогодні пам'ятаю вечерю, організовану міністром Скубішевським на честь міністра закордонних справ України Анатолія Зленка. Він приїхав у вересні 1991 року до Варшави. Під час цієї вечері Зленко задав Скубішевському доволі брутальне питання: що зробить Польща, коли Україна оголосить свою повну незалежність від СРСР? Скубішевський, який був дуже обережним політиком (можливо, занадто обережним), під час цілої вечері вився, як вугор, але зрештою, затиснутий Зленком, відповів: "Одразу визнаємо Україну". Це був перший сигнал, що Польща готова.

З іншої сторони – пам'ятаю власну розмову з Борисом Єльциним ранньою весною 1991 року. Розмовляємо неформально, при склянці, і я йому задаю питання, що зробить Росія, якщо Україна захоче незалежності? Єльцин у своїй ведмежій манері махнув рукою і сказав: "А пусть идут! Но через полгода они вернутся к нам на коленях! Только по экономическим причинам".

Росіяни повірили у свій власний міф, що вони за всіх платять і що всі до них повернуться, тому що їм це вигідно. Думаю, цей спосіб російського мислення, плюс жага Єльцина позбутися Горбачова, плюс зростання відчуття суб'єктності серед українських еліт (також тих, що вийшли з Комуністичної партії) – усе разом стало причиною того, що восени 1991-го року Україна в прискореному темпі переходила від суверенності до незалежності.

Коли відбувся референдум і громадяни України підтвердили Акт проголошення незалежності України, ми дуже швидко отримали ноту від нашого консульства в Україні, й після обіду відбулася нарада в прем'єра Яна Кшиштофа Белецького з участю президента Леха Валенси. Там, власне, Белецький найбільш твердо виступав за негайне визнання незалежності України. Ми швидко нотифікували це рішення. Одночасно таке ж рішення приймала Канада, але через різницю часу Польща виявилася першою.

У книзі "Заповіт Прометея" Павел Коваль цитує Вас: "Скубішевський хотів чекати, а Валенса був поміж Скубішевським та Белецьким". Чому Скубішевський був невпевнений?

Варто пам'ятати, що в той самий час у Москві перебував віцеміністр закордонних справ Польщі Макарчик, який вів переговори щодо нового договору про співпрацю Польщі з СРСР. Зрештою, цей договір підписаний у той самий час, коли в Біловезькій пущі було прийнято рішення про припинення існування СРСР.

Скубішевський належав до покоління, яке пам'ятало про Будапешт–1956 і Прагу–1968. Це покоління все ще боялося, що ця неймовірна осінь 1991 року закінчиться, і Червона Армія знову захоче підпорядкувати собі ці країни. Тому він не хотів робити різких кроків, щоб не спровокувати реакцію Москви. Скубішевський, а раніше –Тадеуш Мазовецький, мали такий страх.

Пам'ятаймо ще про одну річ: ми цілий час побоювалися, що якщо втратимо "безпекову парасольку" СРСР, Німеччина може захотіти зміни нашого західного кордону. Такі побоювання були дуже серйозними до підписання "Договору 2+4". У 1990 році в "Газеті Виборчій" вийшла стаття про те, що ми не маємо домагатися занадто швидкого виходу радянських військ із нашої території, адже Польща не має гарантії свого західного кордону, а радянські війська таку гарантію забезпечують…

Скажу так: темп подій, що відбувалися, випереджав темп політичного мислення. І звідти бралися побоювання міністра Скубішевського. Ми цілий час пам'ятали про те, як Польща була притиснута Сталіним. Тому старалися не дражнити цього радянського ведмедя. Натомість, Ян Кшиштоф Белецький був представником молодшого покоління й розумів, що на наших очах пишеться історія.

Він пояснив це також Валенсі. Подібна ситуація мала місце під час Серпневого путчу: коли Валенса думав, чи не подзвонити до Янаєва, Белецький сказав: "Леху, з бандитами не розмовляють", і зупинив цей дзвінок.

Чи відіграло роль у рішучості Белецького те, що початок грудня 1991 року – це були останні дні його прем'єрської каденції?

Ні, він не передчував останніх днів каденції. Просто розумів, що це – історичний момент. Він був уже з того покоління, яке не мало закодованого страху перед радянською потугою й думало значно більш західними категоріями. Вони бачили вже СРСР, що розвалюється, і були економічними лібералами, які розуміли нездатність соціалістичної економіки до розвитку.

Натомість людиною, що прийняла остаточне рішення, був Валенса, який погодився з аргументами Белецького.

Повернемося до питання "політики двох доріг". Чи були сподівання, що вона протриває рік-два, не більше? Чи все ж таки планувалася як політика на роки?

Так, на роки, адже ми очікували, що процес розходження СРСР по національних швах буде скоріше еволюційним. Ніхто не сподівався, що це буде рішення, прийняте в один момент у Біловезькій пущі. Стосовно СРСР була суперечка в середовищі "Солідарності" (тоді це було вже середовище польської влади).

Частина, наприклад Адам Міхнік, ставила на Горбачова. Вони вважали, що це той ліберал, який проведе СРСР до демократичної моделі, за якої окремі республіки рано чи пізно отримають незалежність. Отже, очікувалася така собі повільна ліберальна революція. Натомість друга частина цього середовища вважала, що варто поставити на Єльцина як на того, хто уособлює тенденції до національного самовизначення.

Адже Єльцин говорив від імені не радянського, а російського народу. "Газета Виборча", наприклад, вважала, що Єльцин – це шкідник і націоналіст, який заважає нещасному Горбачову. Така суперечка тривала до кінця 1991 року, а потім Горбачов зник із політичної сцени.

Варто сказати, що я дуже цінив Бориса Єльцина і мав можливість познайомитися з ним. Це був член політбюро КПРС, автентичний антикомуніст. Хотів знищити все зло, яке створив комунізм. Дуже часто повторював, що росіяни разом із поляками (причому забував про українців) – це найбільші жертви комунізму. Що найбільше жертв було саме в нас. Що це була злочинна система, яку треба знищити.

І вірив у це?

Так, він вірив. Хотів зробити новий Нюрнберзький процес для комуністів, причому одним із підсудних має бути також Горбачов. У 1991 році Єльцин жадав відокремлення від комуністичної системи, навіть ціною розпаду Радянського Союзу.

Коли Горбачов приїхав до Вірменії, він мав претензію: мовляв, ми допомогли вам після землетрусу, а ви хочете вийти з СРСР. Абсолютно не розумів прагнення цих народів до реальної незалежності. Натомість Єльцин це прекрасно розумів. Звісно, розраховував, що йому вдасться зібрати все назад, але, як він говорив, це має відбутися з економічних причин…

І це вже мав бути не радянський проєкт…

Саме так, це мав бути вже інший проєкт. Зрештою, його намагався продовжити Путін, але йому не вдалося.

Повернімося до польсько-українських справ. У 1990 році у якості консула до Києва поїхав Єжи Козакевич. Згодом він став першим послом Польщі в Україні. Чому саме йому була доручена така місія і яку роль він відіграв у цих процесах?

Він був одним із групи, що підтримувала контакти з українським середовищем, більша частина якого – і Яцек Куронь, і Богуміла Бердиховська, і Адам Міхник, і Кшиштоф Скубішевський, – вважали, що це добра кандидатура. Він показав себе як хороший консул, зумів забезпечити гарні польсько-українські стосунки. І навіть коли він був консулом, де-факто виконував функції посла. Тому логічно, що Єжи Козакевич отримав можливість продовжувати свою місію.

Єжи Козакевич
Єжи Козакевич

1 грудня 1991 року, одночасно з референдумом, відбулися президентські вибори. Враховуючи тісні контакти середовища "Солідарності" з "Народним рухом" (у 1990 році на конференції в Яблонній був навіть В'ячеслав Чорновіл), чи були сподівання, що хоча б відбудеться другий тур? Чи не стала легка перемога Кравчука несподіванкою для середовища "Солідарності"?

Ні, ми розуміли, що Україна поділена всередині. Розуміли, що радянський міф про "західну загрозу" настільки вкоренився на Півдні та Сході України, що блокуватиме можливість вибору президента з твердої опозиції – з "Руху", який уже тоді був представлений російською пропагандою як націоналістична сила. У нас також багато говорили про націоналізм.

У ті часи існувало побоювання, що національна самоідентифікація народів призведе до конфлікту націоналізмів у регіоні. Зараз цю тему експлуатує Путін як "бандеризм". Тоді в Польщі також були такі побоювання – що з'явиться сильний націоналістичний рух, що Чорновіл піде в керунку, скажімо так, будування незалежності на вартостях УПА.

Тому Кравчук здавався безпечнішим вибором. Одночасно ми розуміли, що він здається безпечнішим вибором для українців, що живуть на схід від Дніпра. Пам'ятаймо, що ще з часів СРСР періодично з Москви напівофіційно лунали пропозиції у бік Польщі щодо поділу України.

Навіть так?

Я сам пам'ятаю таку розмову ще в ЦК КПРС.  Адже після перемоги Валенси на президентських виборах було закрито нафтопровід "Дружба". Я працював тоді радником президента Валенси та поїхав у Москву, на зустріч із Янаєвим та Аркадієм Вольським. Ми сиділи вчотирьох (був ще наш посол Станіслав Чосек) за величезним столом, навколо якого стояв запах застарілого пилу.

І під час тієї зустрічі з російської сторони лунає пропозиція: Польща та Росія (було сказано саме "Росія", хоча ще існував СРСР) повинні вирішити проблему, яку становить Україна: "Маємо поділитися відповідальністю за Україну. І кордон цієї відповідальності може бути встановлений близько давньої лінії по Збручу". У подальшому Росія також слідкувала, чи є в Польщі прихильники поділу України.

Тобто пропозиції Жириновського, які звучали публічно кілька років тому, – не дурість самого Жириновського…

Це вкорінене в російській політичній думці. Але на користь польських політичних еліт говорить те, що ніхто ніколи таких пропозицій не сприймав серйозно, ніхто навіть не вступав у розмови на ці теми.

І це свідчить про величезну еволюцію польської політичної думки за останнє століття. Але чи так було відразу? Повертаючись, до питання поділів у "Солідарності" – чи в 1980-х роках залишалися послідовники ідей Дмовського, які вважали б, що рахуватися варто з Росією і Німеччиною, а народи між Польщею та Росією не мають великого значення?

До 80-х років такі думки вже вважалися маргінальними. Були середовища, які згадували ідеї національного руху ХІХ – початку ХХ століть, наприклад, Александер Халл, Веслав Хшановський. Але вони згадували про ідеї Дмовського та його послідовників у категоріях внутрішнього управління країною, а не в категоріях зовнішньої політики, у якій у переважній більшості панувала згода. Окрім зовсім маргінальних і невеличких груп, ніхто не сприймав усерйоз можливість відродити ті ідеї польсько-російської співпраці з початку ХХ століття.

Чи допомагало настільки швидке визнання незалежності України подальшій співпраці між двома країнами в перші роки після краху СРСР? Чи це скоріше був красивий символічний жест, який залишився в історії?

Ні, це мало реальну вагу й допомагало подальшому польсько-українському діалогу. Окрім того, сприяло те, що Польща багатократно поверталася до питання суб'єктності України як міжнародного партнера. Коли відбувався перший відомий візит Леха Валенси до Вашингтону, він зустрічався, між іншими, з майбутнім міністром оборони США Уільямом Перрі. Під час розмови з ним Валенса весь час згадував про питання безпеки й оборони України. В певний момент Перрі йому каже: "Пане Валенса, ви є президентом Польщі чи України?"

Тож цей український мотив постійно звучав у наших розмовах на міжнародному рівні. І це зрештою поверталося в діалозі Заходу з Києвом. Ті наші західні співрозмовники, яким ми постійно повторювали, що треба не забувати про Україну, також повторювали те саме українським партнерам. Офіційний Київ знав, що поляки завжди про них говорили. І це будувало нам образ адвоката України на міжнародному полі.

Водночас нашим пріоритетом була якнайшвидша інтеграція з Заходом. Ми не хотіли надовго затримуватися в цьому просторі невизначеності. І розуміли, що Україна не може в одному темпі з нами йти до цієї мети. Тому, коли під час візиту Леха Валенси до Києва Кравчук звернувся з пропозицією створення союзу Польщі, Словаччини, Угорщини та України, Валенса відхилив цей проєкт, адже нашим пріоритетом було долучення до НАТО. Україна була до цього не готова.

Тому ми були адвокатом, але лімітом цього адвокатства став наш інтерес. Ми сподівалися, що коли Польща вступить до НАТО і ЄС, ця перспектива автоматично відкриється для України, адже вона стане безпосереднім сусідом цих організацій. Тому ми планували, що процес пройде в кілька етапів. На жаль, усе загальмувалося, по-перше, через дуже агресивну політику Росії, по-друге, через страх великої частини Заходу, а по-третє, через нерішучість української сторони.

Адже Україна мала можливість вступити в НАТО. У перший рік каденції Віктора Ющенка ця пропозиція лежала на столі. Пам'ятаю, я розмовляв про це з Ющенком, але він казав, що треба цей процес проводити повільніше, адже українські громадяни більше бояться НАТО, ніж Росії. І тоді всі опитування дійсно це підтверджували. Тому він побоявся піти проти суспільної думки. Уже потім була мюнхенська промова Путіна, бухарестський саміт НАТО, війна в Грузії і загальмування того процесу, який, як здавалося, мав піти дуже швидко…






Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.