КҐБ проти студентів: хіпі, операція «Пліснява» і «Політикани»

Від редакції: "Історична Правда" і видання "Ґрати" в рамках спільної співпраці представляють серію матеріалів про найгучніші і найважливіші судові процеси та кримінальні справи радянських спецслужб.

Переслідування дисидентів, релігійних і культурних діячів, стеження і доноси – все про роботу НКВД і КҐБ в нашому спільному проекті на основі архіву СБУ.

Олег Покальчук

Письменник, публіцист. Військовий та соціальний психолог. Перекладач. Автор та виконавець пісень, дипломант першого фестивалю "Червона Рута". У 1989 році брав участь у вивезенні тіла Василя Стуса з Уралу для перепоховання в Україні.

Йшов 1974 рік, Олег Покальчук навчався на другому курсі біофаку Київського університету. Студент потрапив у поле зору КҐБ як засновник угруповання молоді, яка "поділяє ідеї та антирадянську спрямованість т. зв. "руху хіпі". Ця субкультура, що прийшла із Заходу кількома роками раніше, сприймалася режимом як чергова "ідеологічна диверсія" ворога, який прагне розбестити радянську молодь.

Чекісти з'ясували, що зі шляху звичайної радянської людини Покальчук зійшов ще у шкільні роки.

Інформаційне повідомлення КҐБ, 1974 рік: "Перевіркою встановлено, що, навчаючись у середній школі № 9 м. Луцька, Покальчук з 9 класу почав проявляти нездоровий інтерес до філософських течій фрейдизму, індійського буддизму, реакційних молодіжних рухів на Заході і на цьому ґрунті організував з числа старшокласників групу прихильників "хіпі"… (далі імена школярів — ред.)".

Довідатися про "нездоровий інтерес" молодого хлопця співробітникам Комітету було не складно.

Олег Покальчук: "КҐБ постійно моніторив обласну та інші бібліотеки, перевіряв, чим цікавляться їхні читачі. Це зараз моніторять соціальні мережі, а тоді брали абонемент і дивилися, хто що читає".

Про увагу КҐБ до Покальчука та його книжок завідувачка бібліотеки сказала підлеглій, а та пошепки — самому юнаку, коли той вкотре прийшов за літературою.

На тлі любові до книжок серед луцьких старшокласнків утворилася невелика неформальна група, яку Покальчук називає "клубом вільнодумства". Певним орієнтиром для причетних до "клубу" була культура хіпі.

Олег Покальчук: "Наше уявлення про хіпі сильно відрізнялося від того, чим цей рух був насправді. Була назва, було зрозуміло, що це якісь люди, які вільно думають та вільно поводяться, і що в них довге волосся — от і вся інформація".

Основним джерелом інформації про загадковий молодіжний рух для Покальчука та компанії були радянські пропагандистські брошури — у них хіпі таврувалися як породження "хворого західного суспільства".

Інформаційне повідомлення КҐБ, 1974 рік: "Вступивши в 1972 році на навчання до КДУ, Покальчук продовжував поширювати ідеї "хіпі" серед студентів, займався тенденційним підбором матеріалів з радянської преси про цей "рух", допускав наклепницькі вигадки про радянську дійсність, склав ідеологічно шкідливі документи "Лист до хіпі", "Як я став хіпі" і т.п.

Обробляв для залучення до ідей "хіпі" студентів 1-2-х курсів біологічного факультету КДУ, які проживають в гуртожитку № 4: Лучина Сергія Вікторовича, Глуховського Олега Владиславовича, Карпенчука Костянтина Григоровича, Дмитренка Леоніда Юрійовича, всі 1955 року народження, члени ВЛКСМ".

Згодом до Олега Покальчука та його оточення приходить думка про створення організації, яка б у мирний спосіб пропагувала опозиційні ідеї. КҐБ із посиланням на слова студентів повідомляє, що організація мала "боротися з існуючими недоліками" шляхом "самоусунення від участі в суспільно-економічних відносинах" та "повернення до природи".

Інформаційне повідомлення КҐБ, 1974 рік: "…Покальчук в бесідах з ними заявляв про необхідність підтримувати інакомислення в країні, оскільки воно спрямоване проти існуючого ладу, послаблює його і руйнує державу", що входить в програму всіх "хіпі"…".

"Ядро" організації склали 5-7 людей у Києві, Луцьку та Львові. Олег згадує, як вони намалювали на карті трикутник із цих міст та планували найближчим часом створювати осередки в його межах.

Організація не мала формальних ознак: назви, символіки, чіткої структури та списків членів.

Інформаційне повідомлення КҐБ, 1974 рік: "Покальчук розповів, що створювана ним група "хіпі" повинна була будуватися за зразком "буддійських громад" і являти собою "організацію без організації" з тим, щоб уникнути переслідувань з боку органів влади".

Водночас члени групи створили програмні документи та листівки.

Остаточне об'єднання молодих людей з трьох міст мало відбутися влітку 1974 року — для цього вони збиралися поїхати на озеро Світязь на Волині.

Але не судилося — хтось розповів про все КҐБістам.

Олег Покальчук: "Я розумію, що таких джерел було кілька, і це з оперативної точки зору правильно — бо завжди потрібно перекривати інформацію додатковими джерелами. Кожен зі своєї точки зору описував ситуацію.

Один з них, наскільки я розумію, жив у мене в кімнаті і нишпорив по книжках, зовсім такий дурнуватий був. Ще один — член цієї групи. Були якісь люди, які раптом ставали моїми друзями — я вже потім зрозумів, що вони теж мали якесь відношення до цієї діяльності (співпраці з КҐБ — ред.)".

Якось Олег Покальчук помітив на другому ряду своєї книжкової полиці (там, де одразу не помітиш) дві пачки фотографій. На знімках були сторінки якоїсь книжки про секс і негативи, з яких знімки були надруковані. Звідки це все взялося, було незрозуміло.

Зараз Покальчук вважає, що знімки йому підкинули чекісти (руками агента — одного зі студентів), щоб потім знайти під час обшуку та "пришити" додатково ще й статтю про виготовлення порнографічних матеріалів. В літературі неодноразово був описаний цей прийом КҐБ — підкинути дисиденту наркотики, зброю або порнографічні фото. Це робилося для того, щоб дискредитувати жертву, позбавити її підтримки.

Тоді ж це здалося просто чиїмось дурним жартом. Реакція сусіда по кімнаті Олега насторожила: той якось занадто театрально запевняв, що фотографії не його. І Покальчук від гріха подалі спустив знімки у сміттєпровід.

А невдовзі від його луцького соратника В'ячеслава Кардаша надійшла погана звістка: у КҐБ все про них знають. З тамтешніми членами організації провели профілактичні бесіди. Лист про це привезла потягом з Луцька дівчина, яка пізніше стала дружиною Кардаша.

Олег Покальчук: "Він був написаний олівцем на цигарковому папері олівцем, дуже дрібненько. І схований в пачці з цигарками "Біломор" — обмотаний навколо картонної гільзи. Це був такий конспіративний прийом — якщо кур'єрку, яка везла мені лист, беруть, то вона цю сигарету закурює. Вона мені цю коробку передає і каже: оцю третю не кури. Я кажу: так я взагалі не курю. А вона: головне — цю не кури. Я зрозумів, прочитав".

Покальчук миттєво виїхав до Луцька та особисто обговорив все з Кардашем. А після повернення до столиці "підчистив" свою кімнату в гуртожитку, чекаючи на обшук. І став ночувати в чужих кімнатах.

Про те, що до нього таки прийшли з обшуком, Олег почув одного ранку від іншого студента.

Олег Покальчук: "Вони (співробітники КҐБ — ред.) зайшли в кімнату, зачинили її зсередини та почали обшук. Один з моїх знайомих, який мав розряд із гімнастики, проліз карнізом та зазирнув у вікно. Він сказав, що там все перерили".

Хоча дійсно важливих матеріалів у кімнаті вже не було, щось чекісти таки вилучили: листи від соратників, радянські книжки з підкресленими рядками, карту з намальованим трикутником Київ-Львів-Луцьк.

Якийсь час студент не повертався до кімнати — щоб не арештували. А десь за тиждень, коли, здавалося, що все минуло, за ним таки прийшли. Повезли на розмову в будівлю КҐБ УРСР на Володимирській.

Олег Покальчук: "Кричали, погрожували, матюкали — словесно було все. Але фізичних методів не застосовували".

"Комітетчики" вдалися до традиційного прийому "хороший слідчий — поганий слідчий".

Цим це спілкування було з формальної точки зору, Покальчук не знає — ніяких процесуальних тонкощів йому не пояснювали. Але точно не допит — протокол не складали.

Олега відпустили. А наступного дня він дізнався, що з університету його відрахували.

Олег Покальчук: "Хтось мені вже потім розказував, що з парткому прибігли: "Негайно відраховуйте, бо його забрав КҐБ". І вони вчорашнім днем швиденько оформили наказ".

Питання про те, чи не намагався він якось опротестувати рішення про відрахування, Покальчука розсмішило.

Олег Покальчук: "Це був 74-й рік, це було неможливо. Чим більше відкриваєш рота, ти більше стає проблем. Вже потім КҐБ пропонував мені поновитися "за небольшие услуги". Я відмовився".

Інформаційне повідомлення КҐБ, 1974 рік: "За неуспішність Покальчук в червні 1974 виключений з Київського держуніверситету і виїхав до батьків у Луцьк, де за ним здійснюється спостереження.

Одночасно на нього здійснюється необхідний ідеологічний вплив через батька — Покальчука Володимира Феофановича, 1897 року народження, безпартійного, пенсіонера, колишнього викладача Луцького педінституту, і брата — Покальчука Юрія Володимировича, 1941 року народження, безпартійного, старшого наукового співробітника Інституту літератури АН УРСР".

Покальчук припускає, що оперативники дійсно проводили такі розмови з його рідними — наприклад, на роботі. Але, очевидно, прохання "повпливати" ними саботувалися — Олег не відчував спроб батька та брата якось його перевиховати.

Олег Покальчук бачить явну паралель між своєю долею та долею батька — педагога, діалектолога, літературознавця, краєзнавця. Обидва свого часу постраждали від доносів.

У 1929 році Володимир Покальчук вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук. Науковим керівником був поет Микола Зеров. Але невдовзі аспіранта арештували за підозрою в приналежності до Спілки визволення України.

Олег Покальчук з посиланням на слова батька каже, що все почалося з доносу однокурсника — молодого драматурга Олександра Корнійчука. В майбутньому Корнійчук стане одним зі "стовпів" літературного офіціозу УРСР, отримає всі можливі регалії, очолюватиме республіканські Спілку письменників та Верховну Раду. Півтора роки Володимир Покальчук просидів у Лук'янівській в'язниці, поки не був звільнений через відсутність доказів.

Брат Олега Покальчука — Юрій, став знаковою фігурою в українській літературі 1990-2000-х років. Знаючи понад 10 іноземних мов, також працював як перекладач.

Колишня вулиця Свердлова в Луцьку з 2013 року носить ім'я Покальчуків.

Повернемося до історії "організації хіпі" Покальчука. Про ще двох членів організації КҐБ повідомляє:

"Стосовно Кардаша і Сергєєва, які допустили хуліганські дії за місцем їхнього проживання, прокуратурою порушено кримінальну справу".

Що це було за хуліганство і чим завершилася справа, Олег Покальчук не знає. Але запевняє, що обидва згадані юнаки аж ніяк не тягнули на хуліганів, і припускає, що то була якась провокація.

Перевиховати відрахованого студента КҐБ не вдалося. Це був лише початок його дисидентської історії, яка тривала близько десяти років. Щоб не траплятися на очі чекістам, які вже його знали, Покальчук їздив по різних куточках Союзу — зокрема якийсь час жив у Норильську. До Луцька він повернувся лише за часів перебудови.

Герой статті згадує яскравий епізод, що стався у другій половині 1970-х. Він спробував вступити у московський Літературний інститут імені Горького, але отримав відмову.

Олег Покальчук: "Без пояснень — все знав, все пройшов, але не зарахували просто "потому что". Була така Євгенія Кузьмівна Дейч, ми її називали "матір всіх московських українців" — через її дім пройшли всі видатні українці, вона знала всіх, товаришувала з Рильськи, Бажаном. Вона підказала, що "там" (у КҐБ — ред.) на мене теж є досьє чи якась "плашечка"… Вона порадила мені піти в Москві в КҐБ, і спитати. Це тоді було дуже страшно, я пішов на Лубянку, в приймальню.

Зі мною пішов брат, він чекав на вулиці. Я "увімкнув дурня", сказав їм, що в мене були такі-то проблеми, минуло стільки часу, і мені кажуть, що до мене є претензії. Якщо дійсно є претензії — я просто не буду витрачати час і кудись поступати. А якщо нема — то скажіть, що нема. Той КҐБіст так фиркнув і сказав: "Ну, нема". Я так потім зрозумів, що українське КҐБ завжди перегинало палку та вислужувалося перед Москвою. У союзного КҐБ були більші проблеми, ніж за кожним студентом бігати".

Цей похід, на думку Покальчука, допоміг — наступного року його таки прийняли.

Він знає, хто саме з членів тієї студентської організації був завербований КҐБ. Спочатку це прізвище він почув від київського оперативника — той ще й почав цитувати покази хлопця на Покальчука. На прохання Олега Покальчука ми не будемо публікувати справжнє прізвище того хлопця — назвемо його Архипенком.

За багато років, вже у 80-х, до його брата Юрія прийшов брат Архипенка. І попросив пробачення за нього.

Олег Покальчук: "Я був у сусідній кімнаті, брат мене там закрив на час цього візиту. Сам я розмову не чув, але Юрко вийшов блідий і потім все мені розказав".

Самого Архипенка вже не було серед живих — він повісився. Чи пов'язано це зі співпрацею з КҐБ, невідомо.

Кирило Стеценко

Скрипаль та композитор, народний артист України. Культуролог, педагог, музичний продюсер, громадський діяч. Співорганізатор першого фестивалю "Червона Рута" (1989).

Стеценки — визначна українська музична династія. Дід героя цієї історії, якого теж звали Кирило Стеценко, прославився як композитор, хоровий диригент, музичний педагог, а також засновник (разом з Олександром Кошицем) Української республіканської капели, яка протягом 1919-24 рр. тріумфально концертувала в Європі та Америці. Його ім'я носять вулиці у кількох містах України.

Його батько, Вадим Кирилович, зробив суттєвий внесок в становлення української скрипкової школи, як автор "Методики гри на скрипці", очолював кафедри скрипки у Львівській та Київській консерваторіях.

Ще у шкільні роки Кирило Стеценко-молодший відчув себе частиною світу, альтернативного до радянської дійсності. Точніше, частиною двох світів.

З одного боку, завдяки своєму батькові, він мав можливість спілкуватися з видатними представниками української інтелігенції. Серед них були скульптор, етнограф та колекціонер старожитностей Іван Гончар, якого влада переслідувала за зв'язки з дисидентами та націоналістичні висловлювання — зараз його ім'я носить музей у Києві; організатор музею діда Кирила Стеценка у селі Веприк, лікар, поет і політв'язень Володимир Косовський, від якого Кирило-онук вперше почув про Миколу Хвильового, справу СВУ, Голодомор та розстріли української еліти.

Іншим паралельним світом стала рок-музика. У 1968-му разом з однокласниками Київської середньої спеціалізованої музичної школи імені Лисенка Стеценко створює гурт "Еней". Серед учасників першого складу був і майбутній знаменитий співак, композитор і поет Тарас Петриненко.

До "Енея" швидко прийшла популярність, музиканти виступали на всеукраїнському телебаченні. А от у 1972 році ставлення влади до колективу стало прохолоднішим: на ТБ вже не кликали, цензори фільтрували пісні на вірші "сумнівних" авторів — Василя Симоненка та Олександра Олеся. Саме того року УРСР очолив Володимир Щербицький, з іменем якого пов'язують потужну хвилю русифікації республіки.

Кирило Стеценко: "У 74-му році перед нашим другим концертом в Палаці культури КПІ мене викликає до себе їхня директорка. І каже, що вона нам заборонить виступати, тому що ми проповідуємо буржуазний націоналізм. Я спитав: — А в чому він виражається? — Ви співаєте про "неньку-Україну". Я кажу: — Вибачте, я керівник гурту, в нас немає такої пісні і таких слів".

Потім Стеценко здогадався: чиновниці не сподобалася його пісня "Збережи". Хоча нічого крамольного вона насправді не містила: текст був присвячений ще новій для СРСР проблемі забрудненого довкілля.

Слова про заборонену "Неньку-Україну" директорці напевно почулися у виразі "природа-мати". Зійшлися на тому, що музикант дав розписку: відповідальність за тексти пісень, які будуть виконані на концерті, він бере на себе. І концерт таки відбувся.

У 1972-у Стеценко познайомився з молодим композитором і талановитим джазовим піаністом Тарасом Мельником, який навчався у вже знаменитого Мирослава Скорика. Юнаки були студентами Київської консерваторії. За кілька років Мельник почав грати на клавішних в "Енеї".

Він відверто критикував русифікаторську політику влади, прагнув розгорнути культурницьку діяльність на противагу цій політиці та, незважаючи на ризики, агітував у відповідному дусі друзів, знайомих і малознайомих. Стеценко через це характеризує його як людину, яка втілювала зміст власного імені Тарас — "бунтар", "баламут" або "заколотник" (переклад з давньогрецької).

Доповідна записка КҐБ, 1976 рік: "У процесі здійснення оперативних заходів Управлінням КҐБ при РМ (Раді міністрів — ред.) УРСР по м. Києву і Київській області отримані дані про те, що студенти 5 курсу Київського художнього інституту Завгородній Анатолій Михайлович, 1950 року народження і 4 курсу Київської державної консерваторії Мельник Тарас Васильович, 1954 року народження і Стеценко Кирило Володимирович, 1958 року народження, всі члени ВЛКСМ, здійснюють спроби до проведення спільної націоналістичної діяльності, гуртують навколо себе низку інших політично незрілих студентів київських вузів".

Стеценко звертає увагу на помилку КҐБ: він по батькові Вадимович, а не Володимирович, як вказано в документі. Анатолій Завгородній — художник, ще один тодішній приятель Стеценка.

Доповідна записка КДБ, 1976 рік: "На одному зі своїх збіговиськ в присутності низки студентів І курсу художнього інституту та наших оперативних джерел Мельник і Стеценко стверджували, що Україна в своєму історичному розвитку нібито завжди орієнтувалася на Захід і тому слід дотримуватися західної орієнтації і в українській музиці, активно займатися "просвітницькою" діяльністю".

Як пояснює Стеценко, "збіговиська" — це приватні студентські вечірки. Молоді люди знайомилися, слухали західну та українську рок- і поп-музику. Серед гостей іноді були й відомі персони, наприклад донька поета Дмитра Павличка Соломія, а також її подруга, донька секретаря ЦК КПУ з ідеології Валентина Маланчука Мар'яна.

Але були й випадкові люди. Особливістю зустрічей було, що спілкувалися українською мовою, іноді торкались питань історії, дискутували про сучасну молодіжну музику, українську культуру і мову. Часом лунали фрази, які у КҐБ точно б оцінили, як "націоналістичні".

Кирило Стеценко: "Мене такі моменти насторожували. Бо якщо хочеш займатися цим (антирадянською діяльністю — ред.) професійно, то треба робити це професійно. Тобто, не треба влаштовувати вечірки з малознайомими людьми, яких ти навіть не запрошував. І коли вже переходиш від роз'яснень до пропаганди, то краще це робити індивідуально".

Його обережне ставлення до тих вечірок, які почасти відбувалися і в його помешканні, було виправданим — серед їх учасників були агенти. Він підозрює, що одним із них був незнайомий хлопець із голеною головою, якого хтось привів із собою на вечірку. Саме тоді Стеценко казав речі, які близько до тексту відтворені в документі.

Доповідна записка КҐБ, 1976 рік: "З оперативних джерел стало відомо, що зазначені особи мають у своєму розпорядженні магнітофонний запис антирадянської роботи В. Мороза "Серед снігів", мають намір розмножити фотоспособом "Історію України" Грушевського і використовувати ці матеріали у ворожих цілях.

Вони вважають, що "вести боротьбу за самостійний розвиток України" потрібно потай, пропагувати свої погляди в завуальованій формі з тим, щоб уникнути непотрібних репресій".

Правда тут — лише про наміри робити все у завуальованій формі. Наш співрозмовник добре пам'ятає: ні забороненої тоді "Історії України-Руси" Михайла Грушевського, ані запису твору дисидента Валентина Мороза вони не мали. Стеценко спеціально уточнив у Тараса Мельника — і той теж спростував викладене в рядках доповідної.

Щоправда, Кирило мав фотоплівку з книгою іншого забороненого українського історика, а також композитора й письменника Миколи Аркаса. Він припускає, що ґебісти навмисно вигадували якісь деталі, щоб надати уявної ваги своїй роботі в очах керівництва. Таку думку від тих, хто зіштовхувався з КҐБ або досліджував діяльність організації та автору цієї статті доводилося чути неодноразово.

А от деякі реальні події у записці не згадані. Ймовірно, пояснює Стеценко, в КҐБ про них не знали. Наприклад, під час подорожі на Прикарпаття юнаки мали таємну зустріч та відверту розмову (зокрема про майбутню незалежність) з колишнім політв'язнем Мирославом Меленем. Це був переконаний і добре відомий ворог режиму: у 1940 — член юнацтва ОУН, у 1953-му — учасник Норильського повстання, у 1960-х — член Українського національного фронту.

Доповідна записка КҐБ, 1976 рік: "Під час негласного обшуку за місцем проживання Мельника виявлені дві сторінки рукописного тексту націоналістичного програмного характеру.

Як встановлено, виконавцем цього тексту є студент 5 курсу Київської держконсерваторіі Хранюк Ігор Володимирович, 1952 року народження, що проживає з Мельником на квартирі. Останній злісно антирадянськи налаштований, допускає судження екстремістського характеру.

За оперативними даними в одній із розмов з Мельником заявляв, що "всіх москалів треба вирізати до кореня", висловив ідею закласти вибуховий пристрій в будівлі Київського міськвиконкому. Крім того, зафіксовані його контакти з громадянкою ПНР (Польської Народної Республіки — ред.) Сивіцькою А., яка також націоналістично налаштована. Її батько — Сивіцький Микола підозрюється органами МВС польських друзів у зв'язках із зарубіжними центрами ОУН".

Екстремістські висловлювання Хранюка Кирило Стеценко назвав "абсурдними", додавши, що вони "не мали під собою нічого реального, окрім юнацької бравади та гротескової форми гумору".

Доповідна записка КҐБ, 1976 рік: "З метою запобігання створенню стійкого групування на ідейно шкідливій основі, недопущення вчинення ворожих проявів з боку Завгороднього, Мельника, Стеценка і їхніх близьких зв'язків, плануємо найближчим часом провести документування наявних даних про націоналістичні погляди та злочинні наміри цих осіб і здійснити профілактичні заходи за місцями їхнього навчання за участю громадськості".

Юнаки на той момент вже підозрювали, що КҐБ може ними цікавитися.

Кирило Стеценко: "Ударник "Енея" Костя Курко розповідав, що його на вулиці, біля дому, викрали. Посадили в автомобіль і завезли в Голосіївський ліс, в якусь хатку, де психологічно, а потім фізично, катували. Тримали там кілька днів, без їжі. Можливо вони це й справді робили. А може від потрясіння у Кості розігралася уява, і він оповідаючи про це все перебільшив, аби показати себе героєм.

Не можна було й виключати, що гебісти застосовували психічний шок, щоб через Костю деморалізувати нас усіх. Водночас ми розуміли, що у Костика могли й не витримали нерви, і КҐБісти могли довідатися про якісь компрометуючі деталі..".

У вересні 1976-го на бесідах у КҐБ побували Мельник і Гульчій. Їм обіцяли виключення з ВНЗ та схиляли до співпраці. Хлопці не погоджувалися, але розуміли, що цим справа не закінчиться.

Друзі зібралися вузьким колом обговорити, що робити далі. Однак якоїсь чіткої тактики не виробили. Мельник припускав, що спецслужба вийшла на них через туристку з Канади на ім'я Надія.

Разом із Хранюком та ще одним учасником їхньої групи, Богданом Гульчієм, він познайомився з цією дівчиною та мав з нею розмову. І тепер шкодував про цю необережність — було зрозуміло, що за Надією, як українкою з діаспори, уважно спостерігали. У доповідній згадуються контакти з канадійкою (вказано її прізвище — Казимир). КҐБ підозрював її у зв'язках з ОУН.

На Кирила Стеценка КҐБ вийшов навесні 1977-го — тобто через 9 місяців після того, як з'явився цей документ. На той момент юнак вже не думав ні про що, крім інтенсивних занять на скрипці та завершення консерваторії. Саме тоді він під керівництвом маестро Богодара Которовича серйозно готувався до всесоюзного конкурсу, який мав відбутися у Львові у вересні 1977 р. Крім того він очікував дуже непростих випускних дипломних іспитів.

Якось студенту зателефонували з відділу кадрів консерваторії та попросили "підійти". В голові роїлися тривожні припущення — але студент заспокоював себе, що це стосується розподілу на роботу після випуску. Помилявся.

У відділі кадрів вже сидів співробітник "контори". Він показав посвідчення та попросив Стеценка "проїхати з ними". Сіли у чорну "Волгу" та приїхали до будівлі КҐБ на вулиці Рози Люксембург — тепер Липська. Це садиба графині Уварової, в якій сьогодні базується зокрема Український інститут національної пам'яті. Колись там знаходився "Фонд культури" Бориса Олійника.

Ґебісти говорили зі Стеценком українською, були суворими, але доволі чемними. Повідомили, що все знають про їхнє "угруповання", процитували гострі й дражливі місця про нього з показів інших, раніше допитаних. І попросили "з класових позицій" у письмовій формі висловити власне ставлення до своєї діяльності.

У студента вийшов розлогий текст сторінок на 15-20. Стеценко "з класових позицій засудив втрату власної пильності", намагався не нашкодити іншим, але це було непросто — він не знав, що саме вже було відомо КҐБ.

Передчуваючи нові виклики до КҐБ, учасники групи заздалегідь домовилися "валити" все на Хранюка. Кирило так і зробив. Хранюк ще за рік перед допитами одружився з громадянкою Польщі Анною Сивіцькою та переїхав жити до Варшави.

Кирило Стеценко: "Ми припускали, що оскільки він залишив межі СРСР, проблем у нього не буде. Адже він не був якимось там американським розвідником, щоб його і в Польщі шукали".

Так в результаті і вийшло — Хранюка не чіпали. Він досі мешкає у Польщі, давно отримав громадянство. Працює у сфері культури, а у 1999 році став ще й співзасновником фірми Obolon-Polska, яка постачає українське пиво. Сьогодні компанія, яка базується в Познані, розширила коло діяльності та має назву United Distribution Holding (UDH). Її й досі очолює Ігор Хранюк.

Окремою темою розмови зі Стеценком стала розроблена ним концепція під назвою "ідейно-емоційно-вольовий комплекс" (ІЕВК). У власному трактаті Кирило, спираючись на доступні знання з психології, культурології та історії розмірковував про підґрунтя світогляду та глибинної мотивації людської поведінки, про особливості українського етнопсихологічного архетипу.

Кирило вважав, що ІЕВК — наукова розробка, за яку його не можуть переслідувати. Тому й розповідав про неї публічно — на тих самих вечірках.

За словами працівника КҐБ, експерти з Академії Наук на їхнє прохання вивчили розробки Стеценка та дійшли висновку, що ІЕВК — "націоналістична теорія". Студент заявив, що готовий відповідати за кожне слово зі своєї теорії. Йому пообіцяли, що він і буде відповідати, але про ІЕВК вже не згадували ніколи.

Під час розмов оперативники застосовували тактику "батога і пряника" (роль "злого поліцейського" грав слідчий Юрій Олексійович, а роль "доброго" — Віктор Михайлович).

Вони запевняли, що націоналісти (малися на увазі активісти з діаспори або дисиденти) використовують таких, як хлопці, недосвідчених людей. Зауважили, що добре знають про успіхи Стеценка в музиці. І можуть зруйнувати йому кар'єру, а можуть і допомогти. Конкретних пропозицій ще не лунало — до цього дійде потім.

Згадали і батька: "Ви уявляєте, що станеться з татом, якщо дізнається, чим займається син?" У Вадима Стеценка було хворе серце. Тому Кирило свій візит до КҐБ лишав він нього в таємниці. А матері розповів, правда лише згодом.

У КҐБ музиканта зобов'язали приходити щодня, і він з'являвся майже протягом тижня. Ніяких публічних заходів за участю "громадськості", про які йдеться в документі, з ним ніхто не влаштовував. Хіба що була одна неприємна бесіда з секретаркою парторганізації консерваторії Людмилою Цвірко, та наполягала, щоб Стеценко визнав вину та припинив на публіці розмовляти "націоналістичною" українською мовою.

Невдовзі проблеми з КҐБ проявили себе з іншого боку.

Кирило Стеценко планував далі розвивати "Еней", але Мельнику чекісти сказали, що ансамблю більше не буде — музиканти самі не захочуть збиратися. Стеценка це здивувало і обурило — мовляв, як це КҐБ може втручатися в справи музичні? Але саме так в результаті і вийшло: на тлі атмосфери невизначеності гурт припинив існування.

У консерваторії Стеценко впевнено йшов на червоний диплом. Проте на іспиті з наукового комунізму без видимих причин отримав четвірку. Іспит, до речі, приймав кінознавець та філософ В'ячеслав Кудін.

Обов'язковою процедурою для випускників консерваторії був розподіл на роботу. Відбувалося все в кабінеті ректора. Співак Микола Кондратюк, який тоді очолював заклад, сказав Стеценку, що залишитися в Києві той не зможе.

Випускника така заява здивувала: одразу дві столичні установи хотіли взяти його на роботу — середня школа імені Лисенка та Інститут кібернетики Академії Наук, де йому пропонували стати художнім керівником у Палаці культури.

Кирило Стеценко: "Мені ректор каже: "А що, вам тато не говорив? Хіба тато не знає?".

Випускнику запропонували попрацювати в Казахстані або Краснодарі, а може навіть і в Криму. Про подальше професійне вдосконалення під керівництвом Которовича можна було забути. Але за сприяння останнього все ж вдалося влаштувався до камерного оркестру Рівненської філармонії. А це відносно близько до Києва, що дозволяло частіше повертатися до столиці та продовжувати готуватися до конкурсу.

Запорукою успішної кар'єри тогочасного соліста була перемога на міжнародному конкурсі. Але з країни Стеценка не випускали — він отримав ярлик "невиїзного". Разом із батьком навіть побував на прийомі в міністра культури УРСР — той пояснив, що виїзд за кордон блокують "директивні органи", тобто партія. Було ясно, що без КҐБ тут не обійшлося.

Мельнику тоді взагалі не видали диплом. Цілий рік він працював на заводі засобів автоматизованого управління, робив трансформатори. А потім, отримавши позитивну характеристику, зумів через впливових знайомих поновитися в консерваторії.

Попрацювавши ще пару років у Ніжинському педінституті, спромігся вступити до аспірантури Московської консерваторії. Навчався на кафедрі фольклористики, яку свого часу заснував видатний етнограф, чоловік Лесі Українки Климент Квітка.

Стеценку також пощастило вступити до аспірантури того ж таки музичного закладу. Його керівником був знаменитий скрипаль Леонід Коган. Стати його учнем допомогло й те, що у вересні 1977 р. Коган очолював журі на згаданому конкурсі у Львові, де Стеценко здобув третю премію.

Про Когана по секрету розповідали, що свою музичну діяльність він суміщає зі службою в КҐБ — і  навіть має генеральське звання. Сучасний британський музикознавець Норман Лебрехт називає Когана агентом спецслужб.

Кирило розраховував, що Коган вирішить його проблеми із КҐБ. Зокрема, візьме на себе відповідальність, якщо йтиметься про участь у закордонних міжнародних конкурсах. Одразу просити про це аспірант не хотів — спочатку треба було завоювати визнання метра. А це не просте завдання, адже в Когана всі учні були зірковими.

Зрештою звернутися по допомогу Кирило так і не встиг — Леонід Коган помер у 1982 році, їдучи потягом на свій концерт у Ярославлі. Завершував аспірантуру герой цієї історії вже з іншим керівником. Паралельно Стеценко продовжував працювати солістом Рівненської філармонії та час від часу навідувався до Києва.

Наступного разу каґебісти зв'язалися з Кирилом у 1982-у, одразу після публічного відзначення 100-річного ювілею його діда. Скрипалеві здавалося, що проблеми з КҐБ ніби відійшли в минуле. Цього разу до управління не везли, а призначили зустріч у столичному готелі "Театральний".

Готель був розташований навпроти Національної опери, зараз цієї будівлі вже немає. Судячи з усього, радянські органи держбезпеки часто використовували номери для таких цілей — принаймні саме там у 1940-х дружина Володимира Сосюри Марія, яка була агенткою, зустрічалася з кураторами.

Під час зустрічі Стеценко почув, що за його життям спостерігали — і його співрозмовники знають, що він поводив себе правильно, "антирадянщиною не займався". А далі його почали вербувати — запропонували допомагати КҐБ, написати відповідну розписку та обрати собі псевдонім. Слово "агент" не лунало, однак йшлося саме про це.

Кирило Стеценко: "І я подумав, що ніколи собі не прощу, якщо стану їхнім "стукачем". Але з іншого боку подумав, що не такий дурний, щоб не спробувати з ними погратися. А для того, щоб дізнатися, хто переможе, я мусив почати… Отже, вирішив піти на цю гру… І сказав собі, що буду йти дуже обережно, аж до тієї межі, доки не побачу, що можу перетворитися на іграшку…

Головне — уникати ролі "стукача" та не спричинити до реальних втрат з українського боку. А в голові тимчасом блимала назва праці відомого дисидента Андрія Амальріка "Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?". Роботи я не читав, але її назва дуже інтригувала й піднімала бойовий дух…"

До того ж наш співрозмовник припускав фантастичний, але водночас ймовірний варіант: з часом, якщо трапиться нагода, він встановить контакт з американськими спецслужбами, щоб стати подвійним агентом.

Музикант обрав собі псевдонім "Павло". Ім'я прийшло на думку, оскільки асоціювалося з пасіонарною постаттю Папи Римського Івана Павла ІІ.

Друга зустріч відбулася на конспіративний квартирі КҐБ на площі Лесі Українки. Оперативників, судячи зі змісту розмови, не цікавили члени групи, в якій колись був Стеценко, і взагалі настрої української інтелігенції. Вони розпитували скрипаля про родичів за кордоном. Кирило розповів, як було: родичі є, але зв'язків із ними немає. У відповідь почув, що це дарма, треба встановити з ними контакт.

Кирило Стеценко: "Я зрозумів, що вони мене готують для закордонної діяльності в Канаді або США. Моя родичка, тітка Кіра Цареградська, жила в Америці, в Міннеаполісі. Її батьком був Петро Стеценко — старший брат мого діда-композитора, учасник Республіканської капели О. Кошиця".

Про якусь конкретику ще не йшлося, але, виходячи з розмов, Стеценко намалював собі такий сценарій: КҐБ влаштовує йому поїздку до США, вірогідно, у вигляді гастролей, він знайомиться з тіткою та вивчає її оточення — співпрацює з діячами української діаспори і, зрозуміло, передає своїм кураторам цінну інформацію.

Як згадує Стеценко, це було цікаво, але під удар могла потрапити честь діда і всього роду. На таке музикант не був згодний, і під час наступної зустрічі заявив оперативникам, що припиняє співпрацю. Послався на проблеми зі здоров'ям та слабку пам'ять. Чекісти не сперечалися, не намагалися переконати співрозмовника. Але на обличчях явно читалося розчарування.

Скрипаль розумів, що таким чином перекреслив собі шлях на світову сцену. Він підбадьорював себе думкою, що зможе стати успішним і водночас корисним для "української справи", якщо розвиватиме власні зв'язки на радіо і телебаченні. Це могла б стати роль популярного ведучого або експерта у сфері молодіжної музики. Так згодом і вийшло. Але вже після горбачовської "перебудови".

А тим часом, десь у 1983 р. скрипаль сам телефонує тим самим співробітникам "контори". Тепер він має власний інтерес. Йому виповнилося 30 років, а максимальний вік для участі у більшості міжнародних конкурсів — 32. Тобто часу лишалося обмаль. І він вирішив перевірити, чи не випустять його хоч на цей раз. На успіх особливо не сподівався, але вирішив спитати.

На вулиці біля парку Шевченка Стеценко зустрівся з оперативником, якого вже знав. Розмова була нетривалою. Вирішити питання з виїздом за кордон для них було просто. Але робити це просто як жест доброї волі ніхто не збирався — потрібні послуги у відповідь.

Кирило Стеценко: "Цей співробітник сказав, що вони завжди відкриті до співпраці. А якщо ні — то ні".

На жоден закордонний конкурс Кирило Стеценко так і не їздив.

Після 1985-го, в роки "перебудови", Стеценко почав творчу співпрацю з Українським радіо — став експертом у програмі Вероніки Маковій "Музичні контрасти". Згодом йому запропонували місце ведучого в молодіжній передачі "Музичний відеомлин" на УТ-1. Незабаром вона стала найпопулярнішою в Україні розважальною програмою.

Кирило Стеценко: "Саме через цю передачу я просував українськомовних молодих артистів. Однією з таких стала юна Ірина Білик. Тоді ж вдалося зробити перший відеокліп гурту "ВВ" — "Танці". Його знімали у павільйоні студії "Укртелефільм" для "Відеомлина" Олена Пригова та Марина Богатих.

Прикро, але Олег Скрипка вже не пам'ятає як це було… Натомість керівництво УТ-1 говорило, що "ВВ" — це паплюження української мови і звичаїв. А я, як молода людина, вважав, що просувати "ВВ" важливо — бо це нова молодіжна українська та українськомовна контркультура, і нам не можна "консервуватися" лише в ідеалах минулого".

Коли в останні роки СРСР стало можливим їздити за кордон, музикант скористався нагодою — полетів до США на запрошення вже згадуваної тут тітки з Міннеаполіса. Подорожував по Північній Америці цілих 9 місяців. Познайомився з видатними діячами української діаспори, записав інтерв'ю з Квіткою Цісик і навіть встиг повернутися до України ще перед проголошенням незалежності.

А наприкінці 1980-х Тарас Мельник став ініціатором створення легендарного пісенного фестивалю "Червона Рута". Кирило Стеценко був співорганізатором, членом суддівської ради, заступником директора з питань інформації та спонсорства першого фестивалю. Мельник продовжував працювати директором "Червоної Рути" і в подальші роки.

Кирило Стеценко: "Іншого фіґуранта цієї історії — Анатолія Завгороднього — ще восени 1976 р. виключили з Художнього інституту. Відслуживши два роки в армії спробував поновитися у ВНЗ. Щоб отримати диплом, довелося погодитись на співпрацю з тою ж таки "конторою". Гадав, що повернувшись на рідну Дніпропетровщину, випаде з-під контролю Київського управління. Не пройшло.

Місцеві службісти докоряли йому за пасивність. Втративши роботу в обласному художньому училищі переїхав до села і жив завдяки творчим замовленням. Лише у 1987 р. розірвав стосунки з КҐБ й підписав документ про нерозголошення. В наступні роки брав участь у розбудові місцевих осередків Народного Руху та Української республіканської партії".

Згаданий вище Богдан Гульчій після виключення з Київського медичного інституту два роки працював медбратом у клініці. Позитивна характеристика і настирливість допомогли поновитися на навчанні. Диплом отримав після переведення до Львівського медінституту.

Армію відбував на Кавказі як старший лейтенант медичної служби. В подальші роки дослужився до заступника головного лікаря Львівської обласної психіатричної лікарні, став головою судово-психіатричних експертних комісій області.

Володимир Кулик

Науковець, доктор політичних наук. Викладав, зокрема, Стенфордському, Єльському, Колумбійському університетах.

Шлях до політичної активності для Володимира Кулика почався після його знайомства з Володимиром Чемерисом, майбутнім політиком та громадським діячем. У 1979-му обидва вступили на фізичний факультет Київського університету. Юнаки жили в одній кімнаті гуртожитку, багато спілкувалися та знайшли чимало спільного в думках і переконаннях.

Роль "вчителя" при цьому грав Чемерис як більш обізнаний в ідеологічних питаннях. В його світогляді поєднувалися українське самостійництво, християнство та радикальне лівацтво — зокрема неабиякий інтерес до лівих терористичних груп на кшталт західнонімецької Фракції Червоної Армії.

Під час розмов про політику народилася ідея створити свою організацію. На першому курсі така думка лунала тихо й непевно, на другому — вже більш гучно й чітко. Особливо в колгоспі на Миколаївщині, куди студентів повезли збирати врожай.

Там, "на помідорах", Чемерис та Кулик дозволили собі легковажність, розмовляючи про справу в присутності інших. Двоє одногрупників написали на них доноси. Тривалий час герої статті не мали про це гадки — у КҐБ, очевидно, вирішили не чіпати їх одразу, а придивитися до друзів.

Після повернення з колгоспу, восени 1980-го, Кулик із Чемерисом влаштували свою першу акцію. Перед входом до київського кінотеатру "Дружба" — у відомому будинку №25 на Хрещатику висів великий портрет Брежнєва. Хлопці облили його бензином та підпалили.

Володимир Кулик: "Ми, звичайно ж, планували і листівку там лишити — хто це зробив і чого. Але від поспіху і страху забули про неї. Ну і слава Богу — це нас врятувало. Якби була листівка, то дуже швидко нас би загребли. Але оскільки листівки не було, а вигоріло небагато — вогонь швидко загасили, то напевно ніхто нас особливо не шукав — принаймні не знайшли".

Володимир не без іронії згадує тодішню ідею назвати свою організацію на честь дати акції з портретом — 10 жовтня. Зразком у цьому плані був колумбійський партизанський "Рух 19 квітня".

На початку третього курсу, тобто восени 1981-го, на Кулика та Чемериса вийшли двоє студентів історичного факультету. Вони розповіли фізикам, що мають такі ж самі плани — створити підпільну організацію. Чим пояснювалася така обізнаність про їхні наміри та як відбулася перша зустріч, обидва Володимири вже не пригадують.

Володимир Кулик: "У мене є думка, що ці контакти організував саме КҐБ. Маючи інформацію про нас, вони, можливо, звели нас докупи, підкинувши через когось потрібні ідеї. Щоб потім успішно нас викрити та заробити собі зірочки на погони".

Виявилося, що загалом до майбутньої організації готові приєднатися 12 студентів Стаття на "Вікіпедії", присвячена цій історії, має назву "Справа 16-ти" - нібито саме стільки людей мали до неї стосунок (і не з трьох факультетів, а з п'яти). Володимир Кулик вважає цю цифру завищеною. Володимир Чемерис не пам'ятає загальну кількість членів групи. Стаття в журналі "Україна", написана на початку 1990-х, на яку посилається "Вікіпедія" має неточності: по 5 фізиків та істориків і двоє романо-германських філологів.

На початок 1982-го студенти запланували спільні збори — щоб познайомитися та обмінятися думками про те, якою має бути організація. Один із них, Микола Бичек, працював нічним сторожем у Києво-Печерській Лаврі. І ввечері, коли заповідник вже не приймав відвідувачів, можна було розміститися в його сторожці. Першу зустріч влаштували обмеженим колом — всімох, Володимира Кулика тоді не було. Незабаром, 16 січня, до Лаври прийшли вже 12 студентів.

В записці КҐБ на ім'я голови УРСР Володимира Щербицького чомусь наведені імена одинадцяти — не вистачає історика Михайла Сиволапа. Сьогодні він — відомий археолог, директор Черкаського міського археологічного музею Середньої Наддніпрянщини. У коментарі Сиволап підтвердив, що був того вечора в Лаврі, та здивувався, що в переліку його немає.

На думку Кулика, те, що їх пропустили на територію Лаври — а окрім Бичека там була охорона на вході — підтверджує припущення, що у КҐБ все знали заздалегідь.

Одне з архівних джерел інформації про цю історію — стаття "Збіговисько при свічках", надрукована у "Збірнику КҐБ" у 1983 році. Це був відомчий журнал під грифом "Совершенно секретно", у якому чекісти ділилися досвідом з колегами.

Зі статті ми зокрема дізнаємося, що серед учасників зустрічей в Лаврі вже був один завербований:

"Деякими особами з цієї групи органи держбезпеки зацікавилися трохи раніше, тому на згадане збіговисько з нашим завданням був направлений довірений п'ятого відділу УКҐБ по місту Києву і Київській області".

Довірена особа КҐБ — це хтось на кшталт агента. Відносини "контори" з довіреними особами були більш неформальними, ніж з агентами: на них не відкривали справи, їм не присвоювали псевдоніми, в них не брали підписку про згоду на співпрацю.

У тій же статті вказано, що раніше за допомогою агентури вивчали двох членів групи — Володимира Кулика та Павла Кислюка.

Доповідна записка КҐБ, 1982 рік: "Зазначені студенти на проведеному ними збіговиську з націоналістичних позицій обговорювали шляхи досягнення "самостійності України" у зв'язку з процесом "русифікації", що нібито відбувається у республіці, і висловлювали пропозиції щодо реалізації свого злочинного задуму.

Так, вносилася пропозиція створити законспіровану націоналістичну організацію і обговорювалася її структура, яка передбачає наявність ланок в інших вузах м. Києва та за його межами. Йшлося про гімн, прапор і інші символи цієї організації.

Передбачалося проникнення її членів у партійні та радянські органи, встановлення контактів з зарубіжними націоналістичними центрами, а також здійснення зухвалих ворожих акцій — поширення листівок в м. Києві в період травневих свят, підпал портрета одного з керівників партії і уряду на вул. Хрещатик".

Кулик зазначає, що принаймні вони з Чемерисом теоретично вважали прийнятним варіант збройної боротьби — "гальм у цьому плані не було".

Автори статті в "Збірнику" підкреслюють, що вже під час дискусії у Лаврі студенти розділилися на дві умовні  "фракції" — при тому самі вони, можливо, цього ще не усвідомлювали.

Першу КҐБ позначає як "фізиків", найактивнішим серед яких був Олександр Бляхарський. Ця частина активістів вважала більш перспективними нелегальні методи боротьби та проникнення своїх людей у владу.

Інша група — "історики" — схилялася до більш поміркованих методів, зокрема пропаганди української мови. Троє з одинадцяти лишилися "позафракційними".

Навіть у журналі, який мали читати лише "свої", КҐБ дотримувався конспірації: реальні прізвища фігурантів часто замінялися вигаданими, зазвичай співзвучними або етимологічно близькими.

Саме так було зроблено і в цій статті: брати Кислюки стали Маслюками, Кулик — Синицею, Рудяшко — Медяшком, Бичек — Барановим. Бляхарський у матеріалі згадується як Козловський. З тих самих міркувань у статті та доповідних не вказано, хто з групи був агентом або довіреною особою.

Наближалися зимові канікули, на які всі мали роз'їхатися до батьків. Домовилися, що в цей час кожен шукатиме однодумців у своєму місті або селі. Але на практиці виявилося, що зустріти потенційних соратників у провінції набагато важче, ніж серед столичних студентів — зрештою нікого так і знайшли.

У лютому 1982 року КҐБ порушив справу оперативної розробки на членів групи. Справа отримала назву "Політикани". Було прийнято рішення нейтралізувати групу до того, як вона встигне зробити щось серйозне. Оперативники орієнтувалися на 1 травня — саме тоді студенти збиралися поширити свої листівки.

Чекістам вдалося завербувати ще когось із групи — тепер вже в якості агентів, а не довірених осіб. КҐБ поставив їм завдання: спровокувати в групі розкол між "фізиками" та "істориками". Спочатку агенти переконали Петра Кислюка та Бичека, що краще не мати справ з Бляхарським та Куликом. Ті, мовляв, занадто радикальні, і все може завершитися в'язницею.

Стаття "Збіговисько при свічках": "Донесенням до Козловського (Бляхарського — ред.) інформації про небажання Маслюків та Баранова (Кислюків та Бичека — ред.) підтримувати з ним контакт, їхню відмову використовувати екстремістські методи, а також негативні висловлювання про нього як про особистість вдалося досягти взаємної недовіри між об'єктами справи".

Володимир Кулик цього розколу не пам'ятає — йому здавалося, що  активність групи у наступні місяці після зборів у Лаврі сама собою зійшла нанівець. Якраз тоді в нашого співрозмовника почалися проблеми зі здоров'ям — громадська діяльність відійшла на другий план.

Десь поруч із групою в цей час з'явилися ще двоє агентів — "Кравцов" та "Нечай", які також доносили до юнаків "правильні" думки. Контролювали настрої та подальші плани студентів чекістам також допомагали прослушка, негласні обшуки, зовнішнє спостереження за двома з них, читання їхніх листів.

Станом на весну 1982-го єдиним з організації, хто ще не втратив запал, лишався Бляхарський. Агенти розповіли, що він двічі їздив до Москви, намагаючись знайти соратників там.

19 квітня в кімнаті Бляхарського влаштували негласний обшук. Знайшли "матеріали націоналістичного змісту", зокрема програмний документ "Шлях приходу до влади", а також малюнки з тризубом. А далі вже можна було працювати відкрито.

Через три дні після обшуку Комітет влаштував так звану "легалізацію" знайдених матеріалів. Комендант гуртожитку, а за сумісництвом — довірена особа КҐБ, почав перевірку санітарного стану кімнат, під час якого "випадково" знайшов ті самі записи Бляхарського. І написав про них заяву до першого відділу університету.

Паралельно КҐБ провів бесіди з деякими студентами, які знали про існування групи, але не підтримували її. Їх попросили написати заяви, виклавши все, що знають. У такий спосіб чекісти робили вигляд, ніби щойно дізналися про студенстьку групу — а спостережння за нею протягом кількох місяців наче й не було.

Володимир Кулик згадує, що десь у ці дні Чемерис прийшов до гуртожитку та розповів, що був у КҐБ на розмові. Оперативники серед іншого показали йому доноси, написані пильними одногрупниками ще на другому курсі після колгоспу. Чому викликали тільки одного з усіх, Кулик досі не розуміє. А сам Чемерис, до якого ми звернулися за коментарем, взагалі заперечує, що чекісти спілкувалися з ним раніше за інших.

За кілька днів, коли Володимир Кулик сидів на парі, до аудиторії зайшла методистка та повела його до деканату. Там вже чекали оперативники. Всіх членів організації повезли до міського управління КҐБ на Аскольдовому провулку. Тримали всередині годин 10, опитували по одному, змусили писати пояснювальні. Наш співрозмовник написав 17 сторінок. Особливо чекістів цікавило, чи не пов'язані студенти з дисидентами.

Володимир Кулик: "Пам'ятаю психологічний тиск: ти сидиш, потім заходить якийсь чин, кричить "Встать!", ти, звичайно встаєш, бо ти дезорієнтований і наляканий".

Доповідна записка КҐБ, 1982 рік: "…проведені бесіди викривального і попереджувально-профілактичного характеру. Всі зазначені особи переважно поводили себе відверто, надали докладні пояснення по суті скоєного, запевнили, що усвідомили ворожу спрямованість своїх дій і засудили їх. За їхньою заявою, ці дії вони вчинили з огляду на політичну незрілість".

Студенти, як зазначається у документі, пояснили свої погляди впливом західних "ворожих" радіостанцій, "ідейно-неповноцінної" літератури —  наприклад, назвали роман Івана Білика "Меч Арея", твори українських класиків "Розрита могила" та "Великий льох" Шевченка. Деякі також заявили, що чули зауваження оточуючих з приводу свого спілкування українською — і це також викликало спротив.

Незабаром про те, що сталося, теревенило все студмістечко КДУ. В університеті кілька разів на різних рівнях скликалися збори, на яких членів групи публічно "розбирали".

Володимир Кулик: "Ніхто нас особливо не таврував, викладачі насамперед намагалися переконати, що ми не праві. Їхні інтонації були не прокурорськими, а радше батьківськими".

Володимиру запам'яталася фраза однієї студентки на зборах:

"Ви їх тут захищаєте. А чи пішли б ви з ними у розвідку?"

Володимир Кулик: "Була ще одна дівчина, яка їздила зі мною працювати до колгоспу. Я їй там читав раннього Маяковського, якого тоді дуже любив. Вона казала: "Володя, як ти можеш? Ти ж Маяковського любиш! Як ти можеш бути націоналістом?".

Врешті решт Бляхарського, Кулика, Павла Кислюка і Бичека виключили з комсомолу та відрахували з університету "за вчинок, несумісний зі званням радянського студента".

Михайлу Сиволапу ця історія коштувала партквитка. Олександра Кислюка , Олександра Гриценюка і Михайла Музу вигнали з ВЛКСМ. Олег Якушик та В. Рудяшко відбулися доганами.

Володимир Кулик: "Я не знаю, чи то була ініціатива самого університету, чи чітка настанова КҐБ — кого як покарати. Таке враження, що було рішення нас при цьому поділити — когось виключити, когось покарати в інший спосіб, менш суворо".

Серед тих, хто був у Лаврі, двох немає у переліку покараних — Чемериса та Манька. Чемерис при тому грав одну з головних ролей у виникненні організації. За його власними словами, він взагалі виступив ініціатором її створення. До того ж на зборах в університеті, коли членів групи публічно засуджували, саме Чемерис, за словами Кулика, тримався найбільш впевнено та зухвало.

Чому так могло статися? Ми спитали про це людину, добре знайому зі специфікою роботи КҐБ, але яка побажала зберегти анонімність.

"Те, що двох студентів не покарали, не схоже на випадковість — особливо це стосується лідера групи. Найпростіше пояснення, яке приходить на думку: саме цих людей завербували, що убезпечувало (принаймні на якийсь час) від проблем на кшталт відрахування. Хоча цих даних все ж недостатньо, щоб впевнено назвати цих людей агентами КҐБ", — розповів він.

У статті "Збіговисько при свічках" автори присвячують окремий абзац кожному з найбільш активних членів групи — їхній мотивації та особливостям характеру. Володимир Чемерис тут знову не згаданий.

Чемериса врешті решт таки відрахували з КДУ — але не в травні, разом з іншими, а півроку потому, на наступному курсі. Сам він стверджує, що це сталося з тим самим формулюванням, що й в інших — "за вчинок, несумісний…". Відповіді на питання, чому це зробили через півроку після інших, він не має.

Володимир Кулик,який після відрахування продовжував спілкуватися з колишнім сусідом по кімнаті, розповідає дещо іншу версію: Чемериса формально відрахували за академічну заборгованість. До того ж Кулик схильний бачити в цьому рішенні помсту Чемерису з боку керівництва факультету та університету — адже їм самим дісталося через студентів-націоналістів. КҐБ в документі вказує, що тоді "в партійному порядку" були покарані декани факультетів та секретарі партійних і комсомольських організацій.

"Ґрати" звернулися з офіційним запитом до керівництва університету з проханням надати автору статті доступ до особової справи Володимира Чемериса, двічі нагадували про нього, але за кілька місяців так і не отримали відповіді.

Відрахований Чемерис згодом потрапив до армії. А от Кулику пощастило. Взагалі-то всі, кого відрахували в травні, мали служити: ректорат одразу ж повідомив про них військкомату, і якраз починався весняний призов.

Слова колишнього студента про те, що в нього постійні болі в шлунку, в районному військкоматі проігнорували — ще й звинуватили у спробі симулювати. Володимир вважає: явно була вказівка від КҐБ відправити його до війська.

А от домовитися з міським призовним пунктом, де Кулик ще раз проходив комісію, чекісти мабуть забули. І вже тамтешній лікар відправив призовника на обстеження, за результатами якого той отримав відстрочку, а пізніше його взагалі визнали непридатним до служби.

Ніхто не хотів брати відрахованого студента без столичної прописки, Кулик після довгих спроб знайшов роботу на київському заводі залізобетонних конструкцій. Жінка, яка приймала хлопця на роботу, дізнавшись, за що його вигнали, закрила на це очі. Але попередила: якщо потім хтось із керівництва дізнається про історію — казати, що збрехав їй, ніби був відрахований за неуспішність.

Коли Чемериса відрахували з університету, він теж влаштувався на завод.

Якось на роботу до Кулика прийшов працівник КҐБ і повідомив, що той має з'являтися на виховні бесіди у нього в райвідділі.

Володимир Кулик: "Кілька років поспіль кожної неділі, о 10-й ранку, в єдиний день, коли я мав би виспатися, я мусив туди ходити. Я їм казав: "Ви хочете мене вербувати? Так я не буду!". Він відповідав: "Якби ми хотіли, то ти би був! Але ми не хочемо". І далі говорили зі мною на політичні теми".

У 1984-му Кулик відновився в університеті (на вечірньому відділенні), продовжуючи паралельно працювати на заводі.

Володимир Кулик: "Мене побоялися брати на стаціонар. Думаю, логіка така: на стаціонарі багато молодих душ, яких він буде знову баламутити. Тим більше він не пройшов Совєцьку армію, яка б мала його перевиховати. А на вечірньому — кому воно там треба, кого він загітує? Всі сімейні люди. Так воно, власне, і вийшло".

Отримавши диплом у 1987-му, Кулик працював у обчислювальному центрі та Академії наук. Але перебудова дозволила йому займатися зовсім іншими речами — без контролю з боку влади: журналістикою, перекладами, редагуванням та, зрештою, політологією.

Чемерис теж повернувся до університету, але у 1989-му, на п'ятому курсі, був відрахований вдруге. Знову за політику — він став співзасновником неформальної студентської організації "Громада".

Володимир Кулик: "Громада" стала втіленням тої нашої мрії про організацію — тільки в нормальному, демократичному варіанті, без всіляких терористичних "заморочок".

Наступного року Чемерис знову поновився на навчанні. Коли в жовтні 1990-го почалася "Революція на граніті", приєднався до голодуючих студентів. Політичну та громадську активність він не полишив і за незалежності — зокрема був обраний до Верховної Ради, став співкоординатором кампанії "Україна без Кучми".

Останніми роками Чемериса неодноразово звинувачували у проросійській позиції через заяви на підтримку Анатолія Шарія, Руслана Коцаби, Андрія Портнова та телеканалів Віктора Медведчука. Сам він стверджує, що відстоює свободу слова та інші права людини.

І Кулик, і Чемерис, і Сиволап кажуть, що ще у 1982-му колишні члени організації озвучували імена тих, хто, на їхню думку, "всіх здав". Інколи з повною впевненістю, але, звісно, без документальних доказів. Зараз Володимир Кулик був не проти почитати справу "Політикани", щоб побачити ту історію з іншого боку. Але в архіві СБУ її не знайшли — вірогідно, її, як і справу "Пліснява", було знищено.

Володимир Кулик: "До речі, один із фігурантів — єдиний з фізиків, який покаявся й не був виключений з універу — тепер живе зі мною по сусідству й ми час від часу зустрічаємося на вулиці, але вдаємо, що не знайомі".

***

Вже після виходу статті до автора звернувся один із лідерів "Революції на граніті", відомий політик та громадський діяч Олесь Доній. Він надав уточнюючий коментар щодо тези про участь Чемериса у згаданих студентських протестах жовтня 1990-го.

"Все з точністю до навпаки… Чемерис був єдиною людиною зі "студентських активістів", хто спеціально прийшов у перший день на площу і намагався переконувати студентських активістів не розставляти намети. За що я його особисто вигнав з площі. З'явився він потім у колонах в останні 3 дні, коли вже застрайкував весь Київ. Щоправда це не заважає журналістам представляти Чемериса як "учасника студентської революції на граніті".