"Совратившиеся", або повернення до батьківської віри та кримінал

Гоніння і репресії царської влади були спрямовані не лише на представників польської національності, а стосувалися чисельної двокультурної спільноти Правобережної України, більшість якої складали етнічні українці

Костел у Лисянці

Після анексії Правобережжя Російською імперією, традиції та звичаї Речі Посполитої продовжували домінувати в цьому регіоні, причому не тільки в культурній і ментальній площині.

Управління державними структурами, маєтковими господарствами та іншими сферами життєдіяльності здійснювалося на засадах усталеної століттями практики функціонування державного механізму країни, яка на той момент щезла з політичної мапи Європи.

Йдеться про інститут шляхетського самоврядування, особливості судочинства на основі Литовського статуту, повсюдне використання польської мови в державних закладах тощо. У ситуації, що склалася, важливу роль відігравала Римо-Католицька церква, зберігаючи за собою беззаперечний вплив на суспільно-політичні процеси.

 
Французька карикатура "У Варшаві панує порядок" про придушення росіянами Листопадового повстання

Листопадове повстання 1830-1831 років продемонструвало самодержавній владі, що "польське" питання, яке Санкт-Петербург пустив за течією, потребує радикального і негайного вирішення, а католицизм, без перебільшення, є духовним стрижнем ідеї відновлення Великої Польщі і безпосередньою загрозою для імперії.

Щоб ослабити РКЦ і нівелювати її суспільну роль, царат вдався до низки жорстких заходів: закриття монастирів, розформування єпархій, запровадження російської мови в консисторіях і семінаріях, конфіскації церковних маєтностей РКЦ.

Крім того, для католицького духовенства влада регулярно встановлювала всілякі заборони та обмеження відверто принизливого характеру.

Проте, незважаючи на безпрецедентні заходи, вжиті самодержавної владою, католицька громада Правобережної України залишалася чималою. Наприклад, у 1883 році в цьому регіоні проживало приблизно 504 тис. католиків, причому йдеться про офіційні дані, можливо, відкориговані владою.

 
Частка римо-католиків у повітах Російської імперії за даними перепису 1897 року. На Правобережжі та у Північному Причорномор'ї римо-католики становили до 10% мешканців, а в окремих повітах Волині та Поділля вона могла сягати 30%

Водночас реальна ситуація відрізнялася від статистики, бо в кожному селі, населеному пункті проживало чимало православних родин, які надалі дотримувалися уніатського або католицького обрядів, нерідко молилися польською мовою і відповідно виховували дітей.

Саме ці люди, котрі належали до всіх без винятку станів, становили групу ризику для православної церкви, бо будь-якої миті могли перейти в латинство: відвідувати костьол, хрестити там дітей або брати шлюб.

 
Документи Центральної комісії для ревізії дій дворянських депутатських зборів Київської, Подільської та Волинської губернії, яка "перевіряла" дворянський статус шляхетських родин
цдіак, ф. 481

Тенденція так званого "совращения" в католицизм мешканців західних губерній стала очевидною проблемою для Санкт-Петербурга.

Наприклад, Подільська духовна консисторія протягом 1798-1910 років зафіксувала більше 700 фактів переходу православних вірян у латинство, а це майже півтори тисячі "совратившихся" лише на території Подільської губернії. Вказаний регіон може слугувати своєрідним зрізом для аналізу ситуації в західному краї імперії.

Самодержавна влада розцінювала вихід із православ'я не інакше, як зраду. Хто наважився покинути РПЦ, котра була одним із стовпів самодержавства, ще й приєднатися до такої ненависної в очах царату конфесії, повинен нести відповідальність.

Саме такою логікою керувалися укладачі першого в Росії кримінального кодексу (так званого "Уложения о наказаниях") 1845 року. В другій главі був прописаний окремий розділ "О отвлечении и отступлении от веры".

 

Дев'ять статей (№№195-203) передбачали кримінальну відповідальність за перехід із православ'я в іншу християнську конфесію – читаймо "католицизм", бо переходи до розкольників чи протестантів траплялися нечасто.

Перехід у латинство можна розглядати як реакцію значної частини населення на жорсткі заходи царату. Відразу після анексії Правобережної України відбулося рейдерське захоплення храмів Уніатської церкви, а вони становили переважну більшість церков візантійського обряду на Правобережній Україні (офіційна ліквідація церкви відбулася аж у 1839 році).

Відтак мільйони парафіян-уніатів, переважно етнічних українців автоматично-примусово стали прихожанами Російської православної церкви, яка була їм цивілізаційно чужою.

У 1874 році
У 1874 році царські солдати розстріляли 13 греко-католиків-мешканців села Пратулин на Холмщині, які відмовились передавати церкву православному священнику

Але в перші десятиліття ХІХ століття для простих вірян ситуація практично не змінилася: парафії очолювали ті ж священники, продовжували сповідуватися уніатські традиції (проведення богослужінь, вибори бакалярів, дотримання спадкоємності парохів тощо).  

Усталені традиції похитнув указ імператора Всеросійського від 23 листопада 1832 року, згідно з яким батьки в змішаних шлюбах зобов'язувалися хрестити дітей винятково в православній вірі.

До того діяли положення так званого Трактату 1768 року, коли дочки набували материнське віросповідання, а сини – батьківське. Ця зміна порушила прийнятний баланс для чималої двокультурної спільноти Правобережної України.

Указ 1832 року й подальші заходи метрополії, зокрема, директиви та вказівки Святійшого синоду РПЦ про встановлення додаткового контролю і обмежень лише посилювали несприйняття і логічне зростання спротиву.

І той факт, що всі види "совращений" були детально прописані в "Уложении о наказаниях", тільки підтверджує неабияке занепокоєння влади і її бажання жорстко вирішити "польську" проблему в релігійній сфері.

Правда, до 1840 року влада мляво реагувала на факти "совращения" в католицизм, хоча такі випадки траплялися регулярно, починаючи з кінця ХVIII століття. Навіть після указу 1832 року їх побільшало несуттєво, принаймні, якщо вірити статистиці православної церкви (про дані судових органів мова піде нижче).

Ситуація кардинально змінилася на початку 40-х, коли таких фактів різко побільшало. Протягом 1840-1847 років лише в Подільській губернії православна церква зафіксувала 348 випадків переходу в латинство, що в шість разів більше, ніж за попередніх чотири десятиліття.

 

Вочевидь, тут треба говорити про запровадження більш ретельної фіксації правопорушень, що мало декілька причин. В 1840 році російська влада нарешті скасувала Литовський статут, що діяв у західному краї майже пів століття після краху Речі Посполитої.

Тобто перестала функціонувати система шляхетського судочинства, яка апріорі була лояльною до "пропольського" середовища. Російська судова система, що прийшла на зміну, дозволила владі зміцнити свої позиції в західних губерніях і більш жорстко реагувати на виклики та загрози.

Релігійна сфера залишалася в пріоритеті для Санкт-Петербурга, про що свідчить неабияка активізація Святійшого синоду, який спускав на місця все нові директиви з вимогами посилити боротьбу з незаконними переходами.

Про те, що боротьба із "совратившимися" активізувалася на початку 40-х років ХІХ століття, свідчить статистика судових органів. Починаючи з 1841 року, кількість справ, заведених за фактами переходу в латинство, значно зросла.

Така тенденція, правда, із незначними винятками, зберігалася до кінця 60 – початку 70-х років, після чого число кримінальних проваджень зменшилося.

 

Дані РПЦ та судів, дають підстави стверджувати, що пік переходів у латинство припав на 40-60 роки ХІХ століття. Іншими словами, саме в цей час Російська імперія завзято боролася з неприйнятними для неї фактами прозелітизму.

Про причини і передумови такої активності ми сказали вище, а зниження кількості переходів у католицизм, вочевидь, стало природнім процесом, на який вплинула низка факторів.

Йдеться насамперед про зміну поколінь, коли кожна нова генерація через оправославлення, русифікацію і тотальну неосвіченість втрачала зв'язок з культурою старої епохи і забувала своє коріння.

Безумовно, жорсткі заходи самодержавної влади теж дали свої плоди: за три десятиліття через православне духовенство та суди західних губерній пройшли тисячі людей.

 

"Совратившиеся" в переважній більшості були неграмотними представниками найнижчих станів суспільства і діяли інтуїтивно, відчуваючи непереборну потребу повернутися до батьківської віри.

Хтось з них робив вибір на користь набагато ближчої ментально католицької церкви, якщо говорити про колишніх уніатів і їхніх нащадків.

Проте етнічна і релігійна толерантність, яка сповідувалася в Речі Посполитій (пригадаймо Акт варшавської конфедерації 1573 року, що забороняв переслідування за релігійною ознакою), була неприйнятною для самодержавної влади Російської імперії.

Протягом 1802-1880 років судові органи Подільської губернії відреагували на 154 факти переходу в латинство, порушивши 195 кримінальних справ. Понад 300 осіб отримали вироки.

Більшість, звичайно, повернулася в православ'я, але морально і психологічно надломленою після так званих умовлянь православного духовенства. Меншість, яка "проявила упорство", зазнавала подальших гонінь з перспективою опинитися у в'язниці.

 

Найбільш жорсткі вироки виносилися "совратителям". Йдеться про позбавлення прав (дворяни), заслання до Сибіру, зарахування в арештантські роти.

Рецидивісти могли отримати до шести років тюрми, представники податкового стану – тілесні покарання, а батьки, які "совратили" своїх дітей, потрапити у в'язницю терміном до двох років. Така була ціна за відстоювання своєї ідентичності і віри предків.

Як переконують архівні документи, православне духовенство на місцях нерідко проявляло надмірну пильність і доповідало про надумані провини парафіян.

Водночас своєю поведінкою та укладом життя віряни РПЦ мимоволі демонстрували владі і духовенству, що вони примкнули до православ'я переважно з примусу, викликаючи при цьому ще більшу підозрілість.

 

З іншого боку, слідчі відкривали провадження лише за фактами очевидних злочинів. Не виключено, що при цьому мала місце національна та релігійна солідарність, коли той чи інший чиновник-католик (поляк, шляхтич), а їх було немало в тодішніх державних установах, не реагував на якісь правопорушення, якщо така можливість була.

Саме такими причинами пояснюється дисбаланс між кількістю виявлених фактів і кримінальних справ, порушених за фактами переходу в латинство, яких було приблизно в п'ять разів менше.

Що характерно, серед "совратившихся" не переважала шляхта. Це спростовує один із стереотипів, який нав'язувався російською і радянською пропагандою, про те, що шляхта – це католики-поляки, а селяни – православні-українці.

Аналіз кримінальних справ судових органів Подільської губернії вказує на іншу тенденцію. Насправді 19,1 % від загального числа тих, хто перейшов у латинство, становили дворяни, 20,8 % – однодворці разом із громадянами, 5,2 % – міщани, а найбільший відсоток, 54,9 %, припадав на селян.

Тобто більшість "совратившихся" належало до простого люду Поділля, навіть якщо додати відсотки дворян і однодворців як вихідців з одного шляхетського середовища.

 

Ці 55 % дають підстави вважати, що селянське середовище Правобережної України складало основу двокультурної спільноти, що увібрала в себе звичаї українського і польського етносів, гармонійно поєднала засади східного та західного християнських обрядів.

Михайло Драгоманов називав такі спільноти чи громади змішаними братствами, де католицькі і православні традиції органічно перепліталися.

Михайло Драгоманов
Михайло Драгоманов

Отже, в ХІХ столітті РКЦ зазнала жорстких утисків від російської влади, яка небезпідставно вбачала в католицизмі очевидну загрозу. Листопадове постання по-справжньому налякало царат, а Січневе – вкотре переконало самодержавство, що від вирішення "польського питання" безпосередньо залежить державна безпека.

Крім позбавлення світської могутності РКЦ, розгорнулася боротьба з польськими школами, поширенням "непозволительной" літератури і навіть з популяризацією національної символіки.

На урядовому рівні сповідувалася дискримінація за національною ознакою. Всі ці фактори вказували на цілеспрямовану реалізацію державної політки, спрямованої на знищення "польської" ідентичності.

Водночас утиски і гоніння відчули на собі не лише етнічні поляки. Ці репресії прямо чи опосередковано зачепили значну частину населення Правобережної України. Чисельна двокультурна спільнота, сформована на засадах релігійної і національної терпимості минулої епохи, не сприймала нові порядки російської влади і всіляко чинила опір обмеженням, особливо в релігійно-духовній сфері.

Феномен "совратившихся" в католицизм є одним із стихійних елементів такого супротиву, який вказував на самобутність цієї частини українських земель і підкреслював відмінність тутешнього менталітету.

Російській короні знадобилося не одне десятиліття, щоб навести лад на цій території. Проте гоніння імперської влади, більшовицький терор і системна русифікація радянської доби не змогли знищити культурну унікальність цього регіону.






Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.