Забути майдан?
«Ніколи більше», «Ми завжди пам’ятатимемо» – слова, які найчастіше чуємо у громадянських епітафіях, політичних заявах, телевізійних новинах, на комеморативних церемоніях, у меморіальному, музейному чи освітньому просторі
Століттями людство немовби заклинає цими словами себе та майбутні покоління. Їх прямо чи метафорично карбують у меседжах меморіалів жертвам/героям, які з'явилися у вирі революцій, війн, конфліктів, геноцидів, терористичних актів чи стихійного лиха. Але часто за всім цим криються наміри вигоїти травму, домовитися з минулим, примирити сторони конфлікту, зрештою – "пам'ятати, щоб… забути".
Те, що суспільства пам'ятають про своє минуле, хай і засновано на реальних подіях, є досить вибірковою інтерпретацією подій, що продукує потужні наративи, які часто називають міфами.
Ці міфи часто конкурують між собою. Різні групи змагаються за ту чи іншу версію минулого.
При цьому темпи меморіалізації "складної історії" прискорюються, бо відстань між самою травматичною подією та її комеморацією скорочується.
Прикметно, французький психолог Моріс Гальбвакс вважав, що колективна пам'ять не збігається з історією. Історія починається лише тоді, коли занепадає традиція і тьмяніє соціальна, комунікативна, жива пам'ять.
Тобто історія "починається" приблизно через 50 років після події, коли вона вже "вичахла", коли її можна сприймати очима дослідника, а не учасника.
І це виглядає закономірним. Адже кожне покоління намагається оповідати історію по-своєму, з власного погляду та з власною метою.
Утім, тут є своє "підводне каміння": існує небезпека вдатися до крайнощів – героїзувати "складну історію" або ж через страх перед нею приховати її незручні моменти.
Виклики пам'яті
Вважається, що меморіалізація покликана зберегти пам'ять про важливі події минулого, щоб згуртувати сучасників довкола неї та сформувати спільне сприйняття минулого.
"Пам'ятання" історії з плином часу набуває традиційних форм, створених суспільством.
Зазвичай підходи такої пам'яті, які домінують і нині, фокусуються на одній стороні конфлікту або ж на певній "бінарній опозиції": "свої – чужі", "жертви – злочинці", "герої – вороги".
Коли ми говоримо про війни, революції, геноциди, природні й техногенні катастрофи, інші масові травматичні події, загиблих згадують з емпатією, як національних героїв, мучеників або жертв.
При цьому знеособлюється їхня індивідуальність і реальні історії приглушуються, а їхні кривдники, вороги та злочинці дегуманізуються.
За такого підходу жертовність і смерть усіляко виправдовуються та героїзуються, а складні питання не порушуються ані в політичному, ані в публічному дискурсі.
На думку британського професора антропології Майкла Роулендса, націоналістичні пам'ятники війні перетворюють травматичну смерть людей на акти національного вшанування й утвердження колективної цінності.
Пам'ять травми має два основні типи – комунікативну та культурну. Тобто живу, повсякденну, предметну та офіційну, монументальну, канонізаційну.
Комунікативна пам'ять емоційніша, динамічніша, обмежується близьким минулим, викликає особисті й автобіографічні спогади та характеризується коротким періодом від трьох до чотирьох поколінь.
Культурна пам'ять тяжіє до притлумлення емоцій, охолодження "гарячої" історії, відсторонює подію від сучасності та надає їй статусу історичного факту, канонізує подію у вигляді як монументів, так і офіційних наративів, формується завдяки символічній спадщині, втіленій у текстах, обрядах, пам'ятниках, урочистостях, предметах, священних писаннях.
Сучасні комеморативні практики виявляють потенційно суперечливі спроби як примирення зі складним минулим, так і активної реінтерпретації важливого минулого новими поколіннями.
Особливість функціонування сучасних музеїв пам'яті полягає в тому, що вони мають справу з "живою", "свіжою", "гарячою" історією, намагаючись уникати поспішності, глорифікації, неінклюзивності й орієнтуючись на свою кінцеву мету – примирення та консолідацію суспільства.
Подібні інституції називають "музеями діалогу".
Винайдення цього терміну приписують засновникові Музею китайців в Америці Джону Го Вей Ченю. Він гадав, що музей діалогу – це робочий процес, в якому документи, значення й уявлення разом покликані з'ясовувати, що таке історія, історія чого, навіщо вона й про що вона.
Існує три основних типи музеїв діалогу.
Перший є платформою для публічних дискусій про забуту або заборонену правду.
Другий пропонує своїм відвідувачам обмінюватися поглядами на перспективи розвитку задля спільного майбутнього
Третій, музей-форум, відкриває нову правду про минуле як відправну точку для вирішення проблем минулого.
Створюючи сучасні експозиції на теми "складної історії", музеї дбають, щоб глядачі мали змогу переходити з епохи в епоху, нелінійно вивчати історію з обов'язковим візіонерським посилом у майбутнє, окресленням орієнтирів і цінностей суспільного поступу, входження у широкий контекст, а не лише з традиційним фактологічним поданням матеріалів про минуле й теперішнє.
Утім, часто музейні куратори прагнуть відкласти висвітлення складних речей або контроверсійних тем на пізніший час.
За останні десятиліття відбулася зміна комеморативних практик. До того ці практики тяжіли до гламуризації або вихолощення травматичної історії.
Лакування та перефарбовування минулого є легким способом історію жахіття перетворити на історію жертовності і слави. Але такий підхід знеособлюють як героїв і жертв, так і антигероїв та злочинців.
Британський дослідник військової історії Ендрю Вітмарш зазначає, що комеморація загиблих чи жертв травматичної події відбувається з таких основних причин: ствердження та пропагування політичних ідей щодо цієї події або сторони конфлікту, а також потреби виявити й пом'якшити емоційні травми.
Для влади важливо шляхом комеморації виправдати завдані збитки й жертви, сакралізувати самопожертву та героїзм загиблих чи травмованих, ствердити власну політичну доктрину.
Більшість традиційних музеїв і меморіалів світових воєн, геноцидів, терактів тощо прямо чи опосередковано виправдовують дії влади та смерть співгромадян, висвітлюють загиблих знеособлено, мобілізують на дальшу лояльність до влади й готовність до самопожертви.
Вони не ставлять у своїх експозиціях гострих і контроверсійних запитань, не підходять до історичної пам'яті інклюзивно та не представляють "складну історію" в різній перспективі.
У відвідувачів таких "музеїв катастроф" має виникнути однорідна, цілісна емоція, для жертв – це страждання та жертовність, для винуватців – провина й каяття, для аутсайдерів – співпереживання та співчуття, вважає російський музеолог Міхаїл Гнєдовський.
Утім уже набирають обертів інші підходи, де "складна історія" представляється з різних позицій, співпереживається не через скупу статистику подій і жертв, а через індивідуальні історії, через представлення тих сторін, які до цього не мали голосу, або створення альтернативних наративів.
У таких середовищах відвідувач постає перед питаннями, щодо яких музей не нав'язує однозначних відповідей, а навпаки – заохочує до індивідуального сприйняття та оцінювання контроверсійних подій.
Деякі музеї натомість уникають донесення очевидних істин та висновків через міжнародні політичні обставини, надаючи перевагу тому, щоб розповідати своїм відвідувачам про глобальні цінності та проблеми, аніж виявляти конкретних винних у злочинах і зазнавати геополітичних ризиків.
Такими видаються музеї в Японії, які висвітлюють події Другої світової війни, зокрема ядерне бомбардирування Хіросіми та Нагасакі чи битву за Окінаву.
Уникаючи гострих тем, музеї "складної історії" можуть удаватися до різних прийомів, щоб відволікати увагу своїх відвідувачів від незручних питань.
Наприклад, фокусуватися на технологіях і техніці, а не на стражданнях і жертвах війни, як це відбувається в Імперському воєнному музеї в Лондоні.
Детальне заглиблення в технологічні мілітаризаційні досягнення (зброю, військове оснащення, транспортні та промислові інфраструктури тощо) може призвести до гламуризації та глорифікації конфлікту, а не до його засудження.
Утім уже набирають обертів інші підходи, де "складна історія" представляється з різних позицій, співпереживається не через скупу статистику подій і жертв, а через індивідуальні історії, через представлення тих сторін, які до цього не мали голосу, або створення альтернативних наративів.
У таких середовищах відвідувач постає перед питаннями, щодо яких музей не нав'язує однозначних відповідей, а навпаки – заохочує до індивідуального сприйняття та оцінювання контроверсійних подій.
Деякі музеї натомість уникають донесення очевидних істин та висновків через міжнародні політичні обставини, надаючи перевагу тому, щоб розповідати своїм відвідувачам про глобальні цінності та проблеми, аніж виявляти конкретних винних у злочинах і зазнавати геополітичних ризиків.
Такими видаються музеї в Японії, які висвітлюють події Другої світової війни, зокрема ядерне бомбардирування Хіросіми та Нагасакі чи битву за Окінаву.
Уникаючи гострих тем, музеї "складної історії" можуть удаватися до різних прийомів, щоб відволікати увагу своїх відвідувачів від незручних питань.
Наприклад, фокусуватися на технологіях і техніці, а не на стражданнях і жертвах війни, як це відбувається в Імперському воєнному музеї в Лондоні.
Детальне заглиблення в технологічні мілітаризаційні досягнення (зброю, військове оснащення, транспортні та промислові інфраструктури тощо) може призвести до гламуризації та глорифікації конфлікту, а не до його засудження.
Музеї і пам'ять
Особливу роль у збереженні та презентації "складної історії", реалізації державної політики пам'яті, а також формуванні культури пам'яті відіграють музеї та меморіальні комплекси. Сучасні музейні заклади постають не лише зберігачами минулого, а й відправною точкою для нового бачення і мислення, нових цінностей та ідентичностей, активними чинниками творення майбутнього.
Однак музеї, які взяли курс на об'єктивне та багатоперспективне висвітлення "складної історії", можуть зазнавати тиску з боку влади чи представників якоїсь зі сторін конфлікту.
Для таких музеїв пам'яті це є досить поширеним викликом, що підтверджується у т.ч. і ситуацією з розвитком Музею Майдану.
Міжнародна хартія меморіальних музеїв передбачає, що меморіальні музеї як сучасні історичні музеї здебільшого присвячено пам'яті про державні злочини проти певних меншин. Саме тому сучасні держави, уряди й місцеві спільноти мають велику відповідальність перед меморіальними музеями та повинні оберігати їхні колекції й забезпечити їм найвищий ступінь свободи від політичних директив.
Дейвід Флемінг, ексдиректор Національних музеїв Ліверпуля, віцепрезидент Асоціації музеїв Великої Британії, послідовно заявляв, що не погоджується з традиційною думкою багатьох його колег про те, що музеї мають бути аполітичними й не втручатися у владні відносини, адже вони – соціальні конструкції, а політика – наріжний камінь соціальної діяльності. Не існує одного без другого.
"Насправді не буває нейтральних музеїв, – переконаний Флемінг, – це величезний обман – стверджувати протилежне.
Усі меседжі музеїв створено їхніми працівниками, і, хоча багато хто з них щиро прагне презентувати збалансовані погляди на світ, кожен висловлений коментар – це вже власна думка, якій можна заперечити; кожен експонат, обраний для показу, обтяжено значенням; кожне рішення вилучити щось із показу може бути оскаржено.
Музейні працівники, які стверджують, що вони презентують нейтральні погляди на світ, – лицемірні або нерозумні.
У будь-якому разі те, що багато музеїв намагаються показати себе аполітичними та вільними від будь-яких інтересів, лише дискредитує їх.
Бо насправді все навпаки: всі музеї – політичні, кожен музей має власні прихильності".
Музей Майдану як майданчик пам'яті, діалогу, активізму
Майдан зацікавив світову спільноту як промовистий символ і важливий процес боротьби українців за власний історичний вибір, обстоювання в мирний спосіб суспільних цінностей і громадянських прав.
То була яскрава мить народження нації, яку об'єднує віра в демократію та свободу.
Осмислення, інтерпретація та презентація таких подій потребують суспільного консенсусу чи історичної дистанції, щоб виважено, без емоцій, спираючись на факти, відповісти на запитання: а що ж відбулося з нами взимку 2013–2014 років?
Музейники свого часу багато дискутували про загрози музеєфікації "гарячої історії" та перетворення суб'єктів історії на ув'язнені за склом об'єкти експозицій. Зеновій Мазурик, львівський музейний експерт запитував:
"Чи Майдан уже завершився? Чи став він історією? Музей займається минулим, історією. А коли ж починається історія? Вчора? Є "гаряча історія", і, якщо нею займатися необачно, тобто оцінювати, аналізувати, можна обпектися та обпекти інших".
Херсонський музеєзнавець Сергій Дяченко вважає, що музеї не повинні брати участь в обговоренні повсякденних подій і закликати до політичних дискусій, не повинні брати на себе формування будь-якої оцінки сучасності чи минулого.
Щодо Музею Майдану, то він мав би розкрити Революцію Гідності "через людей, не політичну ситуацію – за що вони стояли, хто – герой, а хто – ні, а просто розповісти про тих, хто туди прийшов. Розповісти їхніми особистими речами, історіями, епізодами життєпису. Цьому довіряєш…" .
Київський історик Олександр Зінченко вважає, що Музей Майдану має стати музеєм критичного мислення і музеєм нового засновницького міфу України.
Визначення своєї місії щодо складної історії залишається великим викликом для українських музеїв, переважна більшість яких – державні, а отже, залежні від влади ідеологічно, адміністративно й економічно.
Як діяти таким музеям у час глибокого конфлікту між владою та суспільством? Чи мають вони спостерігати за історичними подіями, сповідуючи аполітичність і нейтралітет? Як фіксувати пам'ять та презентувати "гарячу історію"? Як реагувати на спроби політиків привласнити "історію переможців" та впливати на інклюзивну презентацію "складної історії" у музейному й комеморативному просторах?
"Історична правда" вже порушували це питання перед музейною спільнотою у грудні 2013 року, що викликало жваву дискусію й відповідну реакцію.
Музеї України і Євромайдан: учимося бути з народом
Своєрідним викликом традиційній практиці розгубленості й вичікування, а також вагомим внеском у громадський спротив під час Євромайдану стала співпраця музейників і активістів Майдану взимку 2013–2014 років.
Вони тоді збагнули, що розгортання протестів набирає історичного масштабу та значення, а розуміння свободи як культурної й суспільної цінності набуває самобутнього вияву в новітній історії держави.
Музейники закликали подбати про збереження для нащадків унікальних свідчень і розпочали збиральницько-просвітницьку роботу як на барикадах, так і в медіапросторі.
Так у січні 2014 року виникла ініціатива "Музей Майдану", яка восени цього ж самого року об'єдналася з ініціативою "Музей Свободи".
Її головним завданням стало збереження пам'яті про події та людей Євромайдану, зокрема шляхом збирання свідчень, документів, усних історій і предметів, охорони меморіальних місць та об'єктів, створення меморіально-музейного комплексу.
Пізніше виклики стосовно створення Музею Майдану було пов'язано передусім із відсутністю його цілісної концепції та офіційного статусу, території функціонування, стихійністю протестів після повалення режиму, браком людських і фінансових ресурсів, належного досвіду та практики меморіалізації сьогодення, тісної співпраці громадських ініціатив та браку політичної волі для музеєфікації подій, місць та учасників Революції Гідності.
Саме тому громадська ініціатива "Музей Майдану / Музей Свободи" активно діяла, збираючи та зберігаючи артефакти Революції Гідності, розгортаючи виставкові проєкти в Україні й за кордоном, вивчаючи зарубіжний досвід музеїв "складної історії" у навчальних поїздках, залучаючи міжнародних експертів до створення Музею Майдану.
Саме фахові музейні виставки із супровідними інформаційно-освітніми програмами стають потужним засобом протистояння пропагандистським кампаніям і міфам, спрямованим проти української держави, майданчиками, які об'єктивно й відкрито через речі, документи та усні історії несуть правду про висвітлювані події.
Елейн Хойман Ґуріан, відомий музейний консультант світового рівня та експерт зі створення музеїв "поганих новин" (bad news museums) та роботи в них, була вражена, що Революцію Гідності музеєфікували ще в час її тривання, адже нічого подібного вона не бачила досі ніде у світі.
Наприкінці травня 2014 року дослідниця була в Україні й консультувала ініціаторів постання Музею Майдану. Тоді вона заявила, що концепція цієї інституції повинна містити процес багаторівневих консультацій, співпраці з представниками різних сторін конфлікту, бути "цілительською" та інклюзивною, адже головне на шляху музейного будівництва – не обов'язково повністю прийняти чиїсь погляди, а почути їх.
Створення сучасного музейного комплексу передбачає тривалу підготовку та планування, значні інвестиції часу й коштів.
Для цього, на думку Елейн Ґуріан, потрібні два типи осіб – "автентичні свідки" (такі собі нельсони мандели Майдану, тобто харизматичні лідери протестного руху) та "автомеханіки" – організатори, які налаштують музейну систему.
Час вивітрює з пам'яті не лише суб'єктивне сприйняття, а й очевидні реалії, набутий досвід, утверджені цінності.
Соціологічні дослідження свідчать про те, що пам'ять плинна й селективна.
Частина українського суспільства забуває не лише порівняно далеке минуле, а навіть події, свідками яких була, прагне стерти з пам'яті передумови, причини, перебіг і значення подій на Майдані, імена його учасників та героїв.
А отже, змінює своє ставлення до історичних процесів, зневірюється, розчаровується у постмайданній Україні, нівелює власні досягнення й можливість позитивних змін.
В умовах гібридної війни це – небезпечні виклики, пряма загроза тим паросткам демократії та свободи, які високою ціною пробилися крізь колоніальну товщу нашої історії та свідомості радянських часів.
І протистояти їм має потужна інфраструктура, яка живила б суспільну пам'ять, формувала майданчик живих історій і правдивих свідчень, критичного мислення, спільної дії та генерування нових змістів.
Музей Майдану знову потребує підтримки.