“Не можна покидати Париж, Лифар. Ви повинні залишитися, на Вас покладено небезпечну місію…»
З початком війни між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом Сержа Лифаря вчергове підозрювали усі - німці і французи, комуністи та емігранти. Для німців – ворог/русіш, для гестапо – ворог/єврей/русіш, а для деяких французів, для яких зовсім недавно був об’єктом поклоніння, з початком війни та окупації Парижу він став ненависним russe і більшовиком, а згодом - ненависним гестапістом...
Лише на сцені і наодинці із собою, у своїх листах і нотатках 1939-1944 років, частину яких він знищив або піддав із міркувань безпеки "самоцензурі", був Лифарем – артистом, танцівником, який невпинно працював на французький балет і на розвиток світового хореографічного мистецтва.
Незважаючи на труднощі повсякденного життя під час окупації, постійний ризик і погрози, свідок і безпосередній учасник драматичних подій, він вписував чергові рядки до своєї майбутньої короткої автобіографії "Моя боротьба у житті та мистецтві".
19 вересня 1941 року німці зайняли Київ. У окупованому Парижі Серж Лифар – перший танцівник балету Опери, хореограф і балетмейстер на прохання редактора видання "Paris-Midi" Дівуара написав статтю "Київ, моє рідне місто".
"Я не чіпав у ній ані німців, ані радянських вождів. Моя стаття вийшла 25 вересня, вона з'явилася на першій сторінці, під гучним заголовком, серед тріумфальних статей та знимків. Цей випуск був сенсаційним! - згадує Лифар у щоденникових записах.
Згодом заголовок та стаття переплутались у читачів і мою статтю прийняли за німецьку, ніби вона вітала німецьке торжество и перемогу! Важка помилка! Насправді вона для німців була занадто "національна" – я за неї отримав догану і цензуру у подальшому…"
Навіть через майже вісімдесят років, ця стаття-освідчення рідному місту, що звучить, мов гімн, сповнена тривожного занепокоєння.
"Київ, моє рідне місто. Я прожив там щасливе і усміхнене дитинство, потім – нелегке отроцтво, змучене війною та революцією, потім юність, сповнену пригод. Я поїхав у 1922 році, коли мені було сімнадцять, у новий світ - світ танцю.
Я забрав із собою любов свого рідного міста, я люблю його, я буду любити його завжди усім своїм єством; до останнього подиху я буду палким "патріотом" Києва.
У Росії було три типи "міських патріотів": петербурзькі, московські та київські. Між Санкт-Петербургом та Москвою було безкінечна ворожнеча, я би навіть сказав, дух ревнивого суперництва.
Жителі цих двох столиць намагалися вразити одне одного, вихваляючи красу своїх міст, де вони народилися і вони виказували своєрідне, але зарозуміле презирство один до одного.
Розташований далеко від обох столиць, Київ з ними не конкурував (хоча певним чином його мешканці зневажали "північних" сусідів). Його жителі, замість того, щоб проводити цілі дні у прославленні його достоїнств, задовольнялися любов'ю до нього, і вони любили його всім своїм серцем, всією своєю душею, всім своїм тілом.
Вони майже не намагалися осліпити жителів Санкт-Петербургу і Москви, хоча у них для цього були усі засоби ... і які засоби, оскільки вони могли із законною гордістю сказати, що Київ, їх рідне місто на мальовничих пагорбах, з яких відкривалися безкрайні пейзажі, було "матір'ю містам руським", воно було колискою всієї нашої культури…
Вони могли пишатися своїм Свято-Владимирським собором, залитим сонячним світлом, стінами, покритими розписами Васнецова, Нестерова та Врубеля, своєю Кирилівською церквою, значно темнішою в середині, але прикрашеною найгарнішими фресками Врубеля, російського генія.
Вони могли похвалитися своїм університетом, вісімнадцятьма театрами на майже мільйон жителів, надзвичайними пам'ятниками архітектури та мистецтва, що нагадують Візантію та італійське бароко, чудовими парками.
Нарешті, вони могли пишатися величним Дніпром, грандіозним Борисфеном, який зв'язав вікінгів з Візантією, поруч з яким Нева в її гранітних оковах - всього лише невелика річка.
Але, повторюся, кияни не намагалися вразити уродженців Санкт-Петербургу або Москви, їм вистачало любові до власного міста, найкрасивішого міста у світі.
За двадцять років, під час моїх численних мандрівок, я не бачив ніде красивішого міста, ніж Київ, яке так гармонійно поєднувало би минуле і сьогодення, творіння людини і задум природи, міста, де так вільно дихати, а перед очима відкриваються просторні краєвиди, де все настільки було не лише освітлене, але й зігріте солнцем.
Хіба не тому ми усі любимо своє місто? Хіба не це тепло надає краси нашим жінкам, дарує любов до музики та танців. До речі, знаменитий Ніжинский також народився у Києві.
Колись я написав у своїй книзі "У часи, коли я був голодним…" , що потрібно з'їздити до Києва, побачити з Царської тераси, як на воді широкого та величного Дніпра ніжно виблискує сонце; побачити величезні зелені долини, які омиває Дніпро та відчути, як перехоплює подих від таких величних та безкрайніх краєвидів; сходити до Видубицького монастиря на верхівці крутого берега річки, та звідти оцінити широту зелених долин та густих лісів, і тільки після цього можна зрозуміти, чому немає нічого дорожчого для киянина за його рідне місто та за цю величну річку.
До того, як німці захопили Київ, я пережив кілька хвилин тяжкої тривоги, що "совєти", відступаючи, зруйнують усю красу цього міста, нашу гордість… Нехай Київ вічно сяє у своїй тисячолітній красі".
Тривога Лифаря за долю Києва була небезпідставною, адже він знав про планове знищення київських архітектурних пам'яток у 30-х роках. Згодом напише про нищівне руйнування історичного центру з 24 вересня 1941 року, коли від вибухів і пожежі знищувалися старовинні будівлі, дерева, затишні куточки – неповторна київська історія та атмосфера, про яку він так піднесено говорить у своїй "національній" статті, яка так не сподобалася вищому окупаційному керівництву Парижа і нібито вітальний "шлейф" якої традиційно "кочує", на жаль, із одного дослідження в інший.
Він хвилюється за літнього хворого батька, Михайла Яковича Лифаря, який жив у окупованому німцями Києві (помер у 1947 році, похований поруч із дружиною Софією Василівною на Байковому кладовищі), зв'язок з яким було втрачено на кілька років, і лише через впливових знайомих серед окупаційної влади Серж Лифар зміг нарешті дізнатися, що батько живий.
І до якого збирався прилетіти (пише про це у листі до батька від 25 серпня 1942 року із Берліну), але так і не зміг це зробити – німці не дозволили (фраза "німці мені не довіряли…" звучить лейтмотивом у цей період).
Тривожним передчуттям початку війни наповнені і спогади видатного танцівника про 1939 рік - це і відчуття катастрофи, яке насувалося на Європу, і передчуття власних важких випробувань, коли за волею долі він опинився у епіцентрі політичних подій, пережив їх, увесь час ризикуючи.
Лифарю, який пам'ятав початок Першої світової війни, поранених у стінах рідної гімназії, малював на госпітальному бланку, пережив криваві події у Києві 1918-21 років, невдалу першу втечу до Парижу, потім - вдалу, але не менш небезпечну, знову потрібно було вчергове відповідати на запитання "бути чи не бути" (невипадково саме таку назву має один із його рукописів про події 1939-44 років).
Драматичними були і наслідки окупації Парижу для Лифаря як особистості, відомого артиста та фактичного директора Опери на під час окупації, репутаційні та моральні втрати він переживав протягом довгого часу, але поступово і з великими труднощами повернув собі все - ім'я, вплив, можливість танцювати, творити, продовжувати розвивати французький балет і французьку культуру.
Він щиро скаржиться на те, що йому - чужинцеві, апатріду, щиро відданому Франції – своїй другій Батьківщині, попри визнання і любов численних прихильників у всьому світі, вороги та колеги-заздрісники не змогли вибачити талант, наполегливість, популярність, залізну волю, здатність викликати захоплення, вміння знаходити спільну мову і зачаровувати своєю харизмою.
"Протягом 1929-39 рр. у світських салонах я ніколи не зустрічався з французькими танцівниками, балетними або оперними знаменитостями, я завжди був один, для інших вхід до вищих французьких кіл був зачинений", - зізнається Лифар у щоденникових записах.
І якщо протягом 30-тих років загрозливою була постійна "небайдужість" до знаменитого танцівника з боку Радянської Росії - йому "рекомендували" повернутися до "радянського раю", спокушали посадами, травили, шантажували та погрожували, то з початком Другої світової війни та кожним її етапом Історія ставила перед ним все нові й нові виклики, які він приймав, як міг, з притаманною мужністю та ідеалізмом.
Заручник протиріч всередині французького та європейського суспільства, про які він з болем пише, намагаючись аналізувати передумови та хід Другої світової війни – звісно, не як історик, а як артист, літератор, митець, для якого художнє узагальнення і гранична суб'єктивність часом важать більше, ніж факти.
Увесь час на виду, він ніс відповідальність за балетну трупу, над розвитком і навчанням якої невпинно працював, загалом за авторитет і репутацію Паризької опери, бо, на відміну від багатьох інших діячів паризької культурно-художньої сфери, серед яких було чимало емігрантів-"не французів", він був офіційною особою з визначеним статусом і підпорядкуванням (з січня 1939 року у Франції театри було націоналізовано, вони належали державі).
"Франція не хотіла воювати…"
"Ніхто не хотів воювати, ніхто не хотів брати участь у цій нав'язаній Франції війні…" - пише Лифар, згадуючи і порівнюючи принагідно з початком Першої світової війни у Києві та патріотичним підйомом, який його супроводжував. Його однозначна позиція – служити Франції у випадку війни з Німеччиною, яку він неодноразово озвучував у офіційному листуванні, викликала спочатку неочікувану реакцію.
"Не розумію, Лифар, навіщо Ви залишаєтеся тут?. Ви іноземець, нічим не зв'язані, навіщо вам варитися у цій каші? І зараз вже у Франції зовсім невеселе життя, а з кожним днем буде все гірше і гірше. Їдьте поки не пізно за кордон", - сказали мені.
Опера була зачинена з вересня і я залишився без засобів до існування. Думка про те, що опера може бути зачинена надовго і це закриття призведе до руйнування французького балету весь час хвилювала мене, тому що у нашому мистецтві довга перерва призводить до руйнації".
Щоб зберегти і мобілізувати балетні сили, вирішено було використати їх для пропаганди французького мистецтва за кордоном, пропагандистське танцювальне спільне франко-англійське турне побувало аж у Австралії, і Лифар повернувся до Парижу в березні 1940 р.
Під час призову він пройшов комісію і був визнаний придатним воювати. Із наступного "пропагандистського" турне до Іспанії Лифар з балетною трупою повернулися в червні, заставши Паризьку оперу спустілою - керівництво спішно евакуювалося (як і військова влада і уряд), а на питання, що йому робити як військовозобов'язаному, генерал Жуар відповів, що він може робити, що хоче, але на його місці він би їхав із Парижу.
"У ніч з 10 на 11 червня я не спав усю ніч і думав про те, як мені бути. Думав, думав, і що більше думав, тим менше міг придумати, як вирішити те важке питання – що ж робити?... Бігти від німців, як біжать усі? - але біжать французи, а я росіянин… Навіщо мені бігти – адже Німеччина у союзі з Росією!
Так, з Росією, але з радянською Росією, а я "білий" (хоча й не зовсім "білий"), емігрант, який втік від радянської влади. Чи не вимагатиме Росія від Німеччини видачі їй її ворогів…
І, крім того, чи не подавав я у самому початку війни заяву про те, що надаю себе у розпорядження у Франції, чи не їздив до Австралії під час війни для пропаганди французького мистецтва, чи не зустрічався там з політичними діячами?… І що найгірше: чи не заявляв я себе постійно ворогом Німеччини?"
Загадав, крім своїх несхвальних відгуків про тенденції у передвоєнному танцювальному мистецтві Німеччини та вплив нацистської ідеології, ще й про те, як описував у своїх мемуарах "Страдные годы" безчинства німців в Україні у 1918 році, водночас розуміючи наслідки для себе і неможливість втечі, оскільки він був мобілізований і це було б дезертирство.
Але більше, що його хвилювало - доля балету, який нараховував 60 танцівниць. "У випадку моєї втечі Опера буде реквізована і в ній буде грати якась німецька трупа… в такому випадку французький балет розвалиться, перестане зовсім існувати, і вся моя дванадцятилітня робота буде зруйнована.
Ця думка була вирішальною - я повинен залишитися… Але як боротися проти залізної німецької волі та сили? Чи вони слухатимуть мене і чи не буде ця боротьба безсенсовим донкіхотством?", - згадував Лифар.
"Попрацюйте для Франції, Лифар!"
"Панічна втеча і поразка французької армії були таким безсумнівно здійсненним фактом, що ні у кого не могло залишитися жодної надії, що можна спротивом зупинити потік німецьких бригад, що займали Францію: треба якнайшвидше заключити мир, - єдине, що може зупинити цей німецький потік; що скоріше він буде заключений, то більше можна врятувати від Франції…
Я часто бував у ці дні у іспанському та американському посольстві… Ми думали над тим, як можна врятувати Опера. Німці займали усі покинуті споруди: міністерства, всі великі споруди, залишені владою і будинки, власники яких поїхали з Парижу…"
17 червня відбулася доленосна зустріч Лифаря з керівництвом міської адміністрації, на якій префект Ланжерон і запропонував йому прийняти обов'язки директора Опери, оскільки керівники Руше і Гобер виїхали, залишивши один із символів Парижу і Франції.
"Ми просимо допомогти нашому Національному комітету, який усіма силами і засобами вестиме боротьбу проти утвердження ворога на нашій батьківщині і будемо все робити для збереження великої французької культури….
У вашому розпорядженні секретні фонди і "карт бланш" Вашим діям… попрацюйте для Франції, як Ви до сих пір працювали, і будьте впевнені, що нація Вас не забуде і зуміє Вам віддячити…
Я подякував за честь та довіру. Ланжерон попросив отримати необхідні повноваження та інструкції у міністра Народної Освіти Руссі" (Др. Густав Руссі – бувший ректор Сорбонни, за словами Лифаря, він підтримував зв'язок з ним під час окупації, координував з ним свої дії і сподівався на його підтримку у звинуваченнях у колабораціонізмі після звільнення Франції). "Не можна покидати Париж, Лифар. Ви повинні залишитися, на Вас покладено небезпечну місію…"
Шляху назад більше не було. Так Серж Лифар став офіційним уособленням французького балету для німецької влади; Опера (її приміщення та майно) тепер не підлягала реквізиції, а на офіційних зібраннях представників паризьких мистецьких кіл з'явилися люди у німецькій військовій формі.
"Вони знали – артиста…"
Нова окупаційна влада почала порядкувати у культурній сфері з вистави, яку повинні були поставити у "Комеді Франсез" французькою мовою, але за участі німецьких артистів, одразу наказавши Лифарю взяти у ній участь.
Він відмовився, мотивуючи, що не має партнерки і "не в формі" і взагалі – не продається. Потім відбувся легендарний візит Гітлера інкогніто до Паризької опери, про який Лифар дізнався від пожежника, чутки про який "Лифар приймав Гітлера у Опері, Лифар – друг Гітлера" дійшли до британського радіо, яке оголосило про "зрадника" Лифаря та смертельний вирок йому.
Німці при цьому висловлювали цілковите захоплення, а він у свою чергу розповідав подробиці зустрічі окупаційній адміністрації і наполягав, що Опера має якнайшвидше відкритися. І німецька адміністрація повірила, що сам Гітлер доручив Лифарю Паризьку оперу…
Реальною була зустріч 2 липня 1940 року у Паризький опері з Геббельсом, який справив на Лифаря жахливе враження – "від його сміху мороз йшов поза шкірою, його очі, холодні і сталеві, здавалося, пронизували і читали думки… Коли Гебельс побачив мене в Опері, він скрикнув: "Ви - Лифар? Ви - Аполлон, Блудний Син? Я вас обожнюю!...", - згадує він у щоденнику.
Згодом, правда, жалівся, що Геббельс обікрав його, зробивши 50 копій фільму з балетом Лифаря "Сюїта в білому" для балетних шкіл Німеччини.
"Ваша ситуація, Лифар, дуже серйозна!"
Але повернемося до вересня 1941 року.
Німеччина почала війну з Радянським Союзом, Лифар став парією через свою національність, а гестапо все частіше викликало його на довгі розмови.
Серед російських емігрантських кіл, з якими він спілкувався, хоча не був ні з ким по-справжньому близьким і неодноразово жалівся на упереджене і корисливе ставлення, теж не було єдності – невелика частина активних "лівих" була відправлена до концтаборів, а "праві", яких була величезна кількість, вірили, що Гітлер врятує Росію від більшовиків і спочатку з ентузіазмом йшли на фронт воювати проти Радянської армії.
З часом, правда, це російське емігрантське германофільство поступово зменшилося. Лифар згадує про свою розмову з Дмитром Мережковським, який перед смертю говорив йому, що на часі – "вибір між Богом та чортом, між Гітлером та Сталіним і я, Дмитрій Мережковський, знімаю капелюха перед Адольфом Гітлером" і зізнавався, що таке відверте германофільство викликало у нього відразу.
Німці пропонували Лифарю очолити російську еміграцію, але він відмовився, "російським фюрером" було призначено Георгія Жеребкова, який, за свідченням Лифаря "був поганим танцівником і невеликого розуму".
Лифар протистояв впливові Жеребкова. "Я "дружньо" саботував усі його проекти – як з французами, так і з німцями. Розбиваючи єдність організації Жеребкова у Франції, я водночас прикривав своїми зв'язками у гестапо російських біженців зі Сходу…", - зізнається він у щоденникових записах.
Незадовго до цього він виступав у Віші (у 1940-1944 рр місцезнаходження колабораціоністського уряду Франції) і мав зустріч з маршалом Філіпом Петеном (очільник режиму Віші у 1940-44 рр). І знову, вчергове, він почув від французького очільника "Врятуйте, Лифар, Францію! Ви і ваша Опера – це єдиний куточок Франції, де ще є tricolore… Я знаю, що Ви робите для нас! Дякую Вам, Лифар".
Відданий французькому балету, своїй другій батьківщині Франції, Серж Лифар із Києва змушений був продовжував свою "місію"…
