Як Василя Стефаника було врятовано від страти
Я йому представився й сказав, що їдемо на розмову в "пруському" штабі, висловив я при тому надію, що все буде тепер добре, судячи по прихильних словах шефа штабу. Стефаник одначе приймав мої слова холодно, а вкінці запитався мене на ходу до авта: — Коли Ви кажете, що Ви УСС, то скажіть мені, чи мене зараз розстріляють, чи ще будуть мучити?!..
Від упорядників: 6 вересня виповнилося 130 років з дня народження Северина Левицького – видатного українського педагога, багаторічного керівника української скаутської організації "Пласт" - був Верховним Отаманом Українського Пласту, а згодом – Верховним і Начальним Пластуном.
Северин Левицький під час Першої світової війни служив в УСС, завдяки знанню мов і високому рівню освіченості його відкомандировували до австрійських та німецьких штабів, до нової на той час радіорозвідки. Згодом служив в Українській Галицькій Армії, був адьютантом Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного).
У міжвоєнний період був знаним громадським діячем Галичини, багато зробив для розбудови "Пласту". Свою педагогічну та пластову працю продовжив після Другої світової війни вже на еміграції. Помер у 1962 році у США. Перепохований у Львові на Личаківському кладовищі.
У 2018 році Андрій Ребрик віднайшов у Пластовому музеї (США) раніше невідомий рукопис спогадів Северина Левицького під назвою "Спомини УСУСУСА". У них йдеться про перебування автора в лавах УСС та в австро-угорському війську під час Першої світової війни.
Зараз цей рукопис 1956 року разом з публіцистикою С. Левицького різних років готується до друку проектом "Історія Пласту", Пластовим музеєм у США та Музеєм-архівом пластового руху.
З нагоди ювілею "Сірого Лева", як звали Северина Левицького пластуни, вашій увазі пропонується уривок з цих спогадів, де йдеться про незнану широкому загалові сторінку Першої світової війни, героєм якої випало бути українському письменнику Василеві Стефанику. До окремих архаїчних слів у дужках наведено сучасний відповідник.
…Була тепла весна. Всі члени штабу були захоплені Снятином та українським його довкружним населенням. Мене засипувано впрост [напряму] проханнями о інформації. Як я радо їх давав, хоч навіть у таких дрібних справах я мав перешкоди в нашу некористь.
Та не того я шукав у першу чергу. Мені треба було контакту з місцевими українськими колами. Я знайомих у Снятині не мав, отже, зачав від мандрівки по місті.
Скоро я "відкрив" в середині міста великий, як, зрештою, тоді всюди в наших містах, одинокий репрезентативний склеп [магазин] кооперативи "Народної Торгівлі". Ось і він, навіть ще з написом давним "Народная Торговля", як це було тоді в старій звичці тієї кооперативи, обчисленої також і на "кацапську" публіку.
Зайшов я до середини, маніфестуючи видимо своєю українською кокардою і стрілецькою відзнакою на ній. Склеп був у русі. Я заговорив по-українськи до тих із обслуги, яких я вважав був за директорів, представився їм, але стрінувся з дуже холодним прийняттям.
Мені, видимо, не вірили. Мені довго прийшлося їх переконувати, що я таки правдивий УСС і що взагалі УСС ще існують і борються, про що до них доходили з браку належного зв'язку тільки глухі вісті. Та вкінці мені таки вдалося переломити перші леди [кригу].
Дуже обережно, але таки сказали мені передовсім дуже прикру відомість, що наш письменник і посол [депутат] з рамени радикальної партії до австрійської парляментарної репрезентації у Відні, Василь Стефаник, є арештований австрійцями за... зраду.
Василь Стефаник не втікав на захід до Відня, як йшли царські війська на Галичину в 1914 р., але в селянському перебранні ховався в своїх рідних селах Русові і Стецевій біля Снятина.
Ховався, бо москалі певно були би його вивезли на Сибір як українського письменника, до того ще й посла до австрійського парляменту. Селяни його переховали, але коли прийшли австрійські війська, як я потім довідався в знаного мені ХІІІ-го загребського корпуса з мадярськими штабами, Стефаника, який перестав був укриватися, арештовано.
Довідавшись про це, я таки зараз побіг до свого штабу, зразу до кап. Оржеховіча — хорвата, а з ним до шефа нашого штабу, "прусака", підп. Дюмлеса.
Цей вислухав мене, взяв зараз таки за телефон, получився з представником ХІІІ-го корпуса в Снятині й наказав мені, по короткій розмові з отим представником, поїхати до тюрми й привезти Стефаника на розмову з ним. Я дістав до того відповідний писаний наказ.
Стефаник сидів у місцевому судейському арешті. Поїхав я туди з одним "ординанцофідерем" — "прусаком". Скоро мені вивели з тюрми Стефаника. Був зарослий, неголений вже довго, в маринарці темній, але без ковнірика, був прибитий, блідий.
Я йому представився й сказав, що їдемо на розмову в "пруському" штабі, висловив я при тому надію, що все буде тепер добре, судячи по прихильних словах шефа штабу. Стефаник одначе приймав мої слова холодно, а вкінці запитався мене на ходу до авта:
— Коли Ви кажете, що Ви УСС, то скажіть мені, чи мене зараз розстріляють, чи ще будуть мучити?!..
Хоч я був ще не вповні переконаний про дальшу долю Стефаника, та одначе потішав його як міг, бо й дійсно щиро я сподівався доброго виходу. Мовчки їхали ми до штабу. Там я впровадив його до кімнати шефа штабу на першому поверсі і замельдував у шефа. Цей його зараз таки прийняв.
Розмова була коротка, скоро я навіть почув з кімнати шефа короткий сміх Стефаника. Двері відчинилися, і шеф, тиснучи руку Стефаника, говорив:
— Альзо ауф Відерзеген, Герр Абґеорднетер!..
Мені знову шеф штабу наказав повести Стефаника до фризіера [перукаря], постаратися про добрий одяг для нього і привести його з собою на спільний штабовий обід, що звичайно відбувався під вечір. На лицях нас обох із Стефаником заясніли усмішки, й ми собі стискали руки.
Мабуть, тоді-то я від Стефаника довідався про існування отця Проця в Снятині, місцевого гімн.[азійного] катехита [душепастиря], мабуть, і до нього то відставлено тоді Стефаника.
І дійсно, вечером того ж дня був Стефаник у нас на обіді. Я, як звичайно, сидів при кінці стола, але Стефаника посаджено зараз біля фельдмаршалляйтнанта Маршаля, по правій руці.
Маршаль на початку обіду представив Стефаника всім як українського письменника та посла до парляменту. За звичкою Маршаль сам, що сидів на першому місці, подавав страву гостеві, як першому.
Пригадую собі, що Стефаник в одному місці був в клопоті, чи брати руками, чи вилками з полумиска солодкі печені рурки, які подавано до сметани, битої з конфітурами (варенням). Генерал, видячи заклопотання Стефаника, подав йому на тарілку сам пальцями оці рурки.
Обід кінчився звичайно чорною кавою, яку можна було пити вже, вставши від стола, свобідно в вибраному собі товаристві. Та того дня ґенерал від стола при чорній каві не встав, а закомунікував нам, що Стефаник згодився переповісти коротко одно зі своїх оповідань.
Стефаник говорив сидячи. Приявні зразу ставилися з резервою до того "украінішер Шріфтштеллер", але в ході розповіди всі розмови шепотом устали, й увага була повна. Вийшли були тільки деякі старшини штабу — службово.
Німецька мова не була для Стефаника звична, але говорив плавно і з відповідною мистецькою інтонацією. Заповів він, що не буде оповідати змісту якоїсь готової новелі, але скаже правдиву подію, яка характеризує воєнні факти в Галичині. Пам'ятаю добре цей Стефаників репортаж, який опісля став темою його новелі "Визволили". Ось і зміст репортажу.
В одному селі на Карпатському Підгір'ї жив селянин із жінкою і синами. Був він письменний, свідомий українець, читальняник, у хаті в нього висів Шевченко на стіні. З-за своїх переконань і своєї активности не був він люблений австрійсько-польською адміністрацією.
Мав часті неприємности, тому й не диво, що як вибухла війна в 1914 р., його — свідомого українця — арештували австрійці, як... москофіла, бо пан староста не був з нього вдоволений, хоч навіть сини його пішли разом з іншими січовиками до УСС, що воювали по австрійській стороні як добровольці.
Відвезено арештованого до "міста", й сидів він там у тюрмі, аж його не "визволили" царські війська, пустили додому.
Через село переходили численні російські війська, кватирували часто і в нашого ґазди. Деякі з них споглядали з ненавистю на Шевченка на стіні, другі хрестилися до нього, як до святого, співали йому пісень, як колись сини, що пішли були до УСС.
Приходили й такі, що палили всі українські книжки й читальні й шукали за "мазепинцями". Вкінці віднайшли одного з них — нашого ґазду, й знову пігнано його до "міста" до тюрми, і цим разом за зраду, але противної сторони.
І знову пішли тюремні муки, воші, голод, знущання. Та наш ґазда мав "щастя" — його знову "визволили" австрійські війська та знову згодом його арештовано на донос, що в нього кватерували російські війська і разом із ним співали Шевченкові похвальні пісні...
Так йшли арештування й "визволення" в колісце, здоров'я ґазди падало, жінка плакала за синами, від яких жодної вістки не було, вкінці ґазда знемігся зовсім... тихо, без жалів, спускаючися на "Божу волю", вмирав на своїй твердій лаві, що виховала стільки твердих селянських поколінь. І останні його слова перед смертю були: "Тепер я вже цілком вільний..."
Не міг Стефаник вибрати кращого, більш актуальніщого репортажу, як цей. У цім бо репортажі являвся український селянин не як якась затуркана одиниця з "бидла", чи як там ще іншими словами чужих мов називали представники тодішньої на жаль еліти різних націй нашого селянина, але як носій одної з великих загальнолюдських ідей, але по анальоґії ставала всім перед очі трагедія українського народу на своїй землі…
Опрацювання матеріалу Іван Гоменюк, Андрій Ребрик. Машинопис спогадів зберігається у Пластовому музеї, США. Фото з архіву родини Олександра та Данила Криницьких (внуки), а також з фондів Пластового музею (США).
