Марксист, що "винайшов" українську незалежність. Юліан Бачинський та "Україна Irredenta"
Сьогодні це може здатись дивним, ба навіть скандальним, але марксизм та український націоналізм на зламі 1880—1890-х народжуються на галицькому ґрунті як одне, нерозривне ціле.
29-30 грудня 1895 року на Четвертому конгресі Русько-Української радикальної партії у Львові вимога державної незалежності України вперше в історії увійшла до програми політичної сили. Це стало результатом тривалого ідеологічного протистояння між двома поколіннями активістів першої української партії — так званими "старшими" та "молодими" радикалами.
Головний теоретик "молодих радикалів" Юліан Бачинський на початку 1890-х пише книгу під назвою "Україна Irredenta", в якій ідея політичної самостійності українського народу отримує теоретичне обґрунтування в межах марксистського дискурсу. Праця Бачинського вважається першим твором української політичної думки, який прямо і відверто проголошує потребу створення незалежної соборної держави.
Той день для молодого галицького правника, сина впливового ректора Львівської духовної семінарії Олександра Бачинського Юліана був виснажливим, але переможним. Пізно ввечері, за дві доби до нового, 1896-го року він повертався додому вулицями австрійського Львова.
Бачинський намагався впорядкувати свої вируючі думки, враження і очікування. Йому було про що міркувати і чим пишатися. Щойно завершився вирішальний з'їзд політичної організації, до якої він належав.
Русько-Українська радикальна партія (РУРП) була заснована в 1890 році такими вже відносно відомими на той момент в Східній Галичині діячами, як Іван Франко, Михайло Павлик і Северин Данилович.
Партія як магніт притягувала до себе людей на кшталт Бачинського: юних, освічених, амбітних, і до того ж твердо переконаних, що вони українці.
І ось сьогодні — головно завдяки йому, Юлькові, — перша українська політична партія стала ще й першим в історії "обох Україн" рухом, який офіційно проголосив своє прагнення до побудови незалежної держави. Української, самостійної і соборної, якщо користуватись дещо пізнішою канонічною формулою.
Аби добитись від четвертого з'їзду радикалів включення пункту про політичну самостійність України в програму партії, Бачинському в певному сенсі прийшлося стрибнути вище голови.
Товариський, хоча й дещо екзальтований інтелігент, він міг з'явитись в світському суспільстві Львова в образі франта. Проте значну частину свого часу Юлько приділяв спілкуванню з книжками. Скрізь по Європі для його покоління найвагомішим чинником формування інтелектуальної культури та джерелом політичної мотивації був марксизм.
За власним зізнанням Юліана, саме праці Маркса та Енгельса стали для нього найбільш переконливим знаряддям пояснення і змінення світу. Він не соромився прямо написати про це Михайлові Драгоманову, який на той момент вважався загальновизнаним авторитетом в українському русі.
Драгоманов, еміграційний "патріарх українства", постійно перебував спочатку в Женеві, а потім у болгарській столиці Софії. Своїх адептів на території імперії Габсбургів Драгоманов виховував у дусі еклектичної ідеології, яка спиралась на "трьох китів": громадівський соціалізм, ліберальну проповідь свободи індивіда та федералізм/автономізм в національних справах.
До певного часу ця кипуча суміш не мала серйозних конкурентів у змаганні за думки радикальної української молоді в Східній Галичині. Проте вже на світанку 1890-х домінування драгоманівщини почало гальмувати хід модернізації політичної культури РУРП, що зрештою вилилось у конфлікт поколінь всередині партії.
Михайло Петрович і його школа політичної думки відкидали проект національної державності як утопічний, а, можливо, навіть шкідливий з погляду всесвітнього поступу.
Галицький письменник-радикал Іван Франко разом зі своїм давнім товаришем Михайлом Павликом в ті часи залишались вірними послідовниками Драгоманова. Не зайвим буде нагадати, що й соціалістичне навернення вони пережили свого часу під його прямим впливом.
У новоутвореній Радикальній партії драгоманівці складали фракцію, яка отримала назву "старших" і до певного часу зберігала за собою право останнього голосу в усіх головних питаннях. Сам Михайло Драгоманов надавав "старшим" моральну (і не тільки) підтримку з-за кордону фактично аж до власної смерті влітку 1895 року.
Тим часом, Бачинський разом із блискучим партійним організатором В'ячеславом Будзиновським, адвокатом Володимиром Охримовичем та ще декількома юнаками стали називатись "молодими радикалами". Основою їхнього світогляду від початку був марксизм, за допомогою якого "молоді" створювали теоретичний фундамент для свого українського націоналізму.
Сьогодні це може здатись дивним, ба навіть скандальним. Проте фактом є те, що ці дві модерні ідеології на зламі 1880—1890-х народжуються на галицькому ґрунті як одне, нерозривне ціле. Вони розійдуться по окремих політичних силах лише наприкінці 1899 року, з початком другої хвилі українського партійного будівництва в Австро-Угорщині.
Але навіть після цього український марксизм і демократичний націоналізм продовжать справляти один на одного потужний вплив — вже у вигляді нових політичних організацій: Української соціал-демократичної партії (УСДП) та Української націонал-демократичної партії (УНДП).
Обидві були засновані колишніми радикалами. Обидві виступали за незалежну українську державу, і тим здійснювали справді революційний вплив на галицьке політичне мислення початку XX ст.
Усе це буде попереду, а поки Юліан Олександрович, крокуючи бруківкою, знову й знову прокручував в пам'яті найгарячіші обставини з'їзду. Через тридцять п'ять років він у деталях опише драматичний процес ухвалення пункту про незалежність у своїх спогадах.
Подані Бачинським і потім підтверджені його запеклим опонентом Михайлом Павликом відомості дозволяють зрозуміти, наскільки велике значення в політичний боротьбі мають наснага і практична наполегливість лобістів тієї чи іншої ідеї.
Обговорення вимоги політичної самостійності України було нарешті включене до порядку денного IV з'їзду РУРП під тиском "молодих радикалів". Уже одне це було їхньою безумовною перемогою, адже "старші" навіть слухати про незалежність не хотіли.
За два роки до того Павлик різко відмовив Бачинському в публікації його програмної праці "Україна Irredenta" в партійному часописі "Народ" з образливим формулюванням "Се філософія без фактів".
Книга, де вперше теоретично обґрунтовувалася — із соціалістичної точки зору — потреба боротьби українців за власну державу, побачила світ лише на початку 1896 року. Бачинський анонсував її появу в дебатах під час грудневого конгресу радикалів.
До того В'ячеслав Будзиновський роками безуспішно намагався протягнути цю ідею в РУРП, не гребуючи ані залученням до дискусії на своєму боці цілого віча українських студентів у Відні, ані написанням альтернативного варіанту партійної програми. Регулярні внутрішньопартійні чвари між двома поколіннями радикалів також не сприяли порозумінню в цьому пункті.
Юліана Бачинського "молоді" обрали представляти на з'їзді проект їхніх доповнень до програми. Формула, яка увійде в українську політичну історію, зрештою звучала так: "Заявляє русько-українська радикальна партія, що здійснення усіх її соціалістичних ідеалів можливе тільки при повній політичній самостійності руско-українського народу і повнім праві його рішати самому у всіх справах його дотикаючих".
Однак замість змістовного обговорення, на яке сподівався доповідач, "в залі створилася неспокійна атмосфера, — делегати не знали, що з тим внеском зробити — чи брати його серьйозно? Розвелася дуже млява дискусія, деякі промовці на скінчили навіть своїх промов, поривали всередині, здвигали плечима і сідали".
Франко, який засідав у президії з'їзду, вирішив за краще зберігати мовчання. Михайло Павлик, зі свого боку, запропонував перед тим, як ухвалювати такі далекоглядні рішення, спочатку спитати думки в абстрактних "наддніпрянців", адже вони також мають право голосу стосовно майбутньої української держави.
Тут уже Бачинського, за його власним виразом, "пірвала лють". Юлько вибухнув наступною полум'яною промовою, якої від нього навряд чи хтось в той момент очікував:
"Я відразу зголосився до промови і з цілою рішучістю запротестував, щоби відмовляти галичанам в праві виявляти свої думки, ставити жадання і давати ініціативу в справах, що дотикають загалу українського народу. Кожний українець, де б він не жив, чи в Галичині, чи на Наддніпрянщині, чи на Сибірі, чи хоч би й в Австралії — має на се право!
А що до наддніпрянців, то коли би ми мали чекати, поки вони не піднесуть клича на боротьбу за політичну незалежність українського народу, то будемо чекати на нього ціле життя і не діждемося його. І ще раз візвав делегатів конгресу, щоб приняли запроектований мною вступ до програми.
Свою промову закінчив я малою "погрозою"; я повідомив зібраних, що за тиджень-два появиться в друку "Україна ірредента" і вона дістанеться до рук українського загалу (про те, що я написав "Україну ірреденту", знали всі делегати, і також знали, як поставилися до неї Франко і Павлик).
А коли той загал довідається, що конгрес Радикальної партії відкинув постулат політичної незалежності українського народу, то партія так себе тим зіскандалить, що не буде вже мала що більше показуватися на очі тому загалови".
Настільки пристрасний виступ спричинив вже значно потужніший ефект на присутніх, в залі почали звучати оплески. Відразу після Бачинського на його підтримку слово взяли авторитетні в партії старші діячі Кирило Трильовський та Северин Данилович.
Підпис останнього, разом з автографами Франка, Павлика, Романа Яросевича та Євгена Левицького, стояв під документом про заснування партії — першою програмою РУРП від 6 жовтня 1890. Данилович мав серед радикалів загальну пошаною і як серйозний теоретик — "читав навіть "Капітал" Маркса", як говорив колись Юліанові з таємничою інтонацією Павлик.
Майже відразу після коментарів Трильовського та Даниловича з'їзд без голосування і додаткових обговорень ухвалив внесення постулату про політичну самостійність українського народу в програму РУРП. Щоправда — у стислішому формулюванні, ніж спочатку запропонував Бачинський.
"Україна Irredenta" вийшла з друкарні невдовзі після IV з'їзду Радикальної партії. Вона жваво обговорювалась в радикальному середовищі, де ідея незалежності української держави завоювала собі перший надійний плацдарм.
Протягом наступних п'яти років праця Юліана Бачинського назавжди змінила інтелектуальний і політичний ландшафт Східної Галичини. Особливо помітним був її вплив на студентство та гімназійних учнів, які утворили покоління, молодше за "молодих радикалів".
Як писав значно пізніше член УНДП і Українського націонал-демократичного об'єднання (УНДО), держсекретар в питаннях земельних справ першого уряду ЗУНР (1918—1919) Степан Баран, "Кобзар" Шевченка, що його знали ми в тоді оголошеній цілості, і "Україна Ірредента" Бачинського, як теж деякі твори Івана Франка, зробили нас, старших гімназистів і студентів, українськими державниками і соборниками.
Подібний духовний процес пройшла українська молодь і інших східньо-галицьких гімназій при кінці минулого сторіччя ще перед появою "Самостійної України" Миколи Михновського".
Юліан Бачинський дочекався свого зіркового часу. У ході запеклих ідеологічних баталій останньої декади XIX століття він вписав своє ім'я в історію України. На жаль, у сучасному національному пантеоні Юлько досі не посідає гідного місця. Можливо, тому що український марксизм в цілому сьогодні є до певної міри "фігурою замовчування", хоч би як мало спільного він по факту мав з російським більшовизмом 1920-1930-х років.
