Легендарна криївка, що отримала друге життя. Історія із с. Рунґури

«С находившимися в бункере бандитами были завязаны переговоры с целью склонения их сдаться живыми, но бандиты оказали вооруженное сопротивление. Поскольку ружейно-пулеметным огнем и гранатами служебного наряда находившихся в бункере бандитов ликвидировать не представлялось возможным, поэтому указанный бункер в 19-00 был подорван толом»

Напочатку січня 2018 року міністр закордонних справ України Павло Клімкін з робочим візитом відвідав Прикарпаття. У рамках цього візиту відбулася поїздка до першої зареєстрованої в Україні об'єднаної територіальної громади — Печеніжинської. У Печеніжині пана міністра зустріли колядою і "Книгою добра", а також провели екскурсію в сусіднє село Рунґури до реконструйованої криївки.

Під враженнями побаченого Павло Клімкін написав для "Історичної Правди" колонку Не будьмо манкуртами! Шукаймо справжню історію. В ній коротко описано історію падіння цієї криївки і наведено фото меморіальної таблички на хресті неподалік неї з переліком відомих імен загиблих (фактично там були два пристанища підпільників – А.М.). Ми ж розповімо детальніше про відновлений меморіал і героїв, які полягли тут у лютому 1951 року.

Звернемося до архівних джерел і спогадів жителів Рунґур та Печеніжина для більш детальної розповіді про цю спарену криївку та її героїв.

Після розформування останніх сотень УПА восени 1949 р. і трансформації їх у Збройне підпілля ОУН(р), на терені колишнього 21 Тактичного відтинку Воєнної округи "Говерля" в Печеніжинському районі (тепер входить до Коломийського – А.М.) діяло декілька груп повстанців.

Найвідоміша з них боївка надрайонного референта СБ Степана Козьмина - "Марка" ("Левка"), а також боївки "Орла", "Кугута", "Каменя" та інших підпільників, котрі час від часу об'єднувалися для спільних акцій і діяли в тісному зв'язку з подібними групами сусідніх районів.

Більшість повстанців з Рунґур, які раніше були у сотні Михайла Москалюка - "Спартана", після її розформування оперували під керівництвом хорунжого Федора Кузенка - "Каменя".

В околиці Рунґур для їхнього переховування було споруджено декілька криївок, включно з господарчими магазинами біля хребта Варатик. 9 квітня 1950 року, на Великдень, Федір Кузенко - "Камінь" був смертельно поранений і наступного дня помер. З ним загинув його односельчанин —кулеметник Василь Григорів - "Вільха".

Після загибелі "Каменя" рунґурські підпільники підпорядковувалися побратимові "Каменя" Михайлу Стефаку - "Підкові" та найстаршому рунґурському повстанцю і станичному цього села Михайлові Григоріву - "Бору".

 Стоїть другий зліва "Камінь", присіли перший зліва "Підкова", перший справа "Чавун".

Фото надане автором (з родинного архіву Микитюків з Печеніжина)

За свідченнями племінника "Підкови" Дмитра Ільчишина підземний сховок на кутку "Петричєва" в урочищі "Юрашів" почали споруджувати ще у 1948 році. Працювали наполегливо і довго, внаслідок чого на схилі гори було споруджено добротну захищену криївку як спарену з двох, кожна з яких мала свій окремий вихід, а між ними був прихований підземний перехід-тунель.

У нижню криївку затікала вода з джерела, а також був зроблений відстійник, відходи з якого виводилися через грунт у потічок поруч. Все було продумано так, аби тут могли перебути тривалий час одразу декілька повстанців, не видаючи місцясвоєї локалізації.

Про спорудження криївки точно знав лише один місцевий житель, який постачав підпільникам харчі, необхідні речі та інструменти.

В ту зиму 1950–1951 років ліси засипали глибокі сніги, що значно обмежило можливість здійснювати акції чи маневрувати. Підпільники, які перебували недалеко від райцентру Печеніжин, звідки місцевий райвідділ МГБ проводив свої чекістсько-військові операції, затаїлися глибоко під землею.

Продукти харчування, вода і запаси палива дозволяли спокійно перебути зиму й відновити діяльність навесні. Однак не судилося…

З різних джерел нам відомо, що криївку у Рунґурах здав місцевий чоловік, ім'я якого з етичних міркувань подавати не будемо. Взяття цієї криївки почав розслідувати уродженець Рунґур Микола Іванів - "Скорий", який на той час був есбістом (членом Служби безпеки ОУН А.М.) у Коршівському районі, однак не завершив через свою загибель 6 квітня 1951 року — майже через два місяці після трагедії в Рунґурах.

Стоїть посередині "Скорий", крайній справа Прокопів "Лютий", присів посередині "Підкова", нижче нього посередині "Камінь".

Фото надане автором (з родинного архіву Микитюків з Печеніжина) 

У доповідній республіканського МГБ від 10 лютого 1951 року вказано:

"9 февраля с.г. Печенежинским РО МГБ, по агентурним данным, в лесном массиве близ села Слобода-Рунгурская проводилась чекистско-войсковая операция. В ходе операции в скалах был обнаружен тщательно замаскированный бункер…".

У оперативному зведенні обласного МГБ вказано детальний опис криївки: "…в скале лесного массива … был обнаружен тщательно замаскированный и капитально оборудованный двойной бункер с тремя отделениями".

Отже, з доповідної бачимо, що були-таки агентурні дані. З розповідей старожилів відомо: вранці 9 лютого місце операції було щільно обставлено чекістами з кулеметними гніздами і службовими собаками. Участь в операції брали 1 рота 331 стрілецького полку ВВ МГБ під командуванням капітана Максимова і співробітники Печеніжинського РВ МГБ під загальним командуванням начальника РВ капітана Чернявського.

Кажуть, що спочатку пошуки входу до криївки не дали результатів (у оперативному зведенні зазначено, що криївку виявилив 11:00 – А.М.), через що спеціально привели замаскованого агента, який і вказав відбитком руки на снігу де люк. Інші твердять, що цей відбиток був поставлений на снігу ще непередодні операції.

Так чи інакше, поки одні емгебісти шукали люк, інші пішли у село й почали ловити місцевих жителів та вести на місце операції. Василь Стефак у книзі "Рунґури" наводить їхні прізвища: Микола і Дмитро Фенині, Михайло Жолоб і сестра Михайла Григоріва - "Бора" Параска Фенин.

Хтось з цих людей і побачив злощасний відбиток сексота над люком криївки — їх заставили його відкопувати, бо боялися, що може бути секрет з вибухівкою. Секрету не було і коли вже добралися до люка, з підземелля пролунали постріли.

Тоді начальник Печеніжинського РВ почав переговори із заблокованими. Імовірно, від повстанців говорив Михайло Стефак - "Підкова", бо чекіст звертався до нього фамільярно по імені. Також до "Бора" зверталася сестра Параска з проханням здатися, щоб їхню родину не депортували, однак повстанець відмовився.

 Стоїть крайній справа "Камінь", присів перший зліва "Підкова", сидить посередині Стефак"Лютий", лежить справа "Пугач".

Фото надане автором (з родинного архіву Микитюків з Печеніжина)

Переговори ні до чого не привели: "С находившимися в бункере бандитами были завязаны переговоры с целью склонения их сдаться живыми, но бандиты оказали вооруженное сопротивление. Поскольку ружейно-пулеметным огнем и гранатами служебного наряда находившихся в бункере бандитов ликвидировать не представлялось возможным, поэтому указанный бункер в 19-00 был подорван толом".

Підірвану криївку було розкопано і з неї дістали тіла п'яти убитих повстанців, що вказано у оперативному зведенні й доповідній республіканського МГБ. З настанням темноти розкопки припинили, а місце операції було заблоковане. Тіла повстанців зносили вниз до дороги, приблизно на те місце, де зараз встановлено хрест.

Місцеві люди розповідають, що запроданець коли прийшов опізнавати трупи, то вказав, що тут не всі і є ще одна криївка, у якій мали бути ще підпільники. У доповідній від 12 лютого вказано:

"Продолжая операцию, эта же чекистско-войсковая группа днем 10 февраля с.г. в 200 метрах от бункера, где были ликвидированны бандиты, обнаружила второй бункер.

Находившиеся в нем бандиты оказали вооруженное сопротивление. В связи с невозможностью захватить засевших в бункере бандитов, было решено взорвать бункер. После взрыва из-под развалин бункера извлечены пять трупов бандитов…".

Отже, з тексту доповідної виходить, що у другій криївці теж перебували п'ять підпільників.

Спочатку чекістами були ідентифіковані загиблі з першої криївки: станичний Рунґур Михайло Григорів - "Бор", командир місцевої боївки Михайло Стефак - "Підкова", Микола Прокопів - "Лютий","Райдуга" (доповідна від 12 лютого – А.М.).

У доповідній від 13 лютого вказано, що додатково до "Бора", "Підкови" і "Лютого" ідентифіковані (мабуть, не без допомоги аґентів – А.М.) Михайло Андрусяк - "Соловей" і Андрій Дувірак - "Чавун".

Останній (правильно саме Дувірак, а не Довірак – А.М.) родом з Печеніжина, усі інші —з Рунґур. Михайло Андрусяк був станичним сусіднього села Малий Ключів, до якого від криївки через ліс і поля менше п'яти кілометрів.

У оперативному зведенні обласного МГБ від 15 лютого зазначено загальне число вбитих підпільників — 10, а також вказано про ідентифікацію ще двох: Дмитра Семенишина - "Пугача" і Дмитра Стефака - "Лютого" з Рунґур. На жаль, доповідної МГБ з іменами ще трьох загиблих у другій криївці не виявлено, тому спробуємо ідентифікувати їх з інших джерел.

На першому хресті біля криївки, що був встановлений ще у дев'яностих роках, було додатково написано прізвищеГанни Тафійчук - "Орисі" зі с. Нижній Вербіж.

Дані двох інших загиблих подає у своїй книзі "Печеніжин. Пам'ять минулих століть" місцевий краєзнавець Василь Гаврищук: Шреберт (єврей), лікар-фронтовик, працював у Великому Ключеві і його співмешканка родом із Закарпаття, яка працювала медсестрою теж у Великому Ключеві.

Ці двоє медиків декілька років забезпечували повстанців ліками; кажуть, що Шреберт навіть оперував поранених. Його впізнали жителі Печеніжина, оскільки він привозив звіти з Великого Ключева до райцентру й спілкувався з місцевими людьми, однак про нього емгебістам не розповіли.

Щодо його співмешканки — то це приблизна ідентифікація місцевих, які побачили поряд зі знайомим лікарем жінку. У другій криївці медичний інвентар не був описаний, однак зазначено, що окрім зброї там знайшлидо 3 кг типографічного шрифту, 8 гумових кліше для виготовлення противиборчих листівок, дві оунівські печатки, друкарську машинку, велику кількість оунівських документів, літератури і радіоприймач.

У пісні про цю подію є рядки "Секретарка українців Приказ готувала. Смерть дивилася у очі — Вна ся не страхала". Секретаркою Коломийського надрайонного проводу ОУН була Ганна Тафійчук - "Орися", "Квітка", "Галя", а вилучені друкарська машинка, шрифти, кліше та документи найімовірніше належали їй.

 
Ганна Тафійчук "Орися" з нареченим Михайлом Ласійчуком "Богуном"
Фото надане племінником "Богуна" Юрієм

Також у пісні є рядки "Застрілився за Вкраїну "Лютий" та "Дубочок". Повстанець з псевдом "Лютий" ідентифікований, а ось хто такий "Дубочок" нами не встановлено. Можливо, це псевдо лікаря Шреберта, або друге псевдо когось з інших відомих повстанців.

У книзі Лук'яна Вардзарука "Реабілітовані історією. Івано-Франківська область. Книга друга" вказано досі невідомого повстанця:

"ЛАСІЙЧУК Михайло Юрійович, 1919, с. Нижній Вербіж Коломийського району, охоронець райпроводу ОУН, Богун, + 11.02.1951, біля с.Рунґури Коломийського району".

І хоча дата загибелі "Богуна" вказана 11 лютого, однак така сама дата вказана Вардзаруком і щодо загибелі "Солов'я", який точно загинув у цій криївці. Інформацію Л.Вардзарук здобував на основі документів з архівів МГБ-КГБ.

Родина Ганни Тафійчук вказує, що вона була таємно вінчана у церкві в Печеніжині з повстанцем з Вербіжа і на момент загибелі була вагітна.

"Завдяки краєзнавцю Іванові Лудчакові вдалося знайти у Нижньому Вербіжі племінника "Богуна" Юрія Ласійчука. Батько Юрія Семен був рідним братом Михайла, розповідав Юрію про загибель "Богуна" у криївці в Рунгурах й надав нам світлину, на якій "Богун" стоїть з "Орисею" (публікується вище). Семен Ласійчук розповідав сину Юрію, що спускався у криївку до брата, коли повстанці ще були живі, і добре знав про її місцезнаходження."

Отже, можливі два варіанти: підпільників було десять, як вказують чекісти, тоді тією жінкою, яку жителі Печеніжина вказали як медсестра і співмешканка лікаря Шреберта була саме Ганна Тафійчук, а десятим був Ласійчук Михайло.

І як малоімовірний варіант — підпільників було одинадцять, про що вказує напис на табличці на хресті у Рунґурах з сімома прізвищами "і чотири невідомі імені", а також напис на хресті на цвинтарі Печеніжина, де вони поховані. Чекісти в переліку "бандитів" могли просто не вказати цивільну медсестру.

Тіла загиблих — як у першій, так і в другій криївці були відвезені до Печеніжина у РВ, а потім забрані родиною Андрія Дувірака й похоронені на місцевому "старому" цвинтарі в ямі від вибуху бомби.

На похованні зробили звичайний непоказний гріб з дубовим хрестом. Наприкінці сімдесятих років брати Андрія — Федір і Гнат зробили новий широкий гріб і встановили хрест з табличкою

"Тут спочивають Дувірак Андрій Васильович *1926 +1951 та Десять друзів, трагічно загинувших. Синам від матерів".

Цифра "десять" вказана племінником "Підкови", який братам "Чавуна" показував місце криївки і розповідав історію, відому йому. Ексгумація поховання не проводилася.

Активісти КУНу з Рунґур Іван Романів і Микола Василишин ініціювали встановлення внизу біля дороги пам'ятного хреста, який би побачив кожен перехожий. Приблизно на це місце зносили тіла загиблих героїв у лютому 1951 року.

14 жовтня 2002 року, в дату святкування 60-річчя створення УПА, цей хрест було освячено, після чого панахиди по загиблих за незалежність України односельчанах у цьому місці відбуваються щороку на Покрову.

За ініціативою сільського війта (а до створення об'єднаної громади багаторічного голови – А.М.) пана Василя Фенина у 2017 році біля початкового місця розташування однієї з криївок було побудовано двохрівневу криївку, а біля неї встановлено статую Матері Божої.

На Покрову це місце було освячено, на відкриття з'їхалися багато людей з ближніх і дальніх місць, а також учасники бойових дій на сході України, серед яких онук Михайла Григоріва - "Бора" ВасильСтефак, позивний "Коваль" (його дідо "Бор" був у селі ковалем – А.М.).

Не всі, хто перебував у цій легендарній криївці, загинули. Дмитро Семенишин "Пугач" мав дівчину Розалію Левкун, яка на свято Благовіщення, 7 квітня 1949 року, народила йому у цій криївці сина.

У той важкий непевний час дитинку, яка стала радістю батькам в таке знакове християнське свято, назвали Богданом. Богданчик і матір пробули у криївці з повстанцями близько п`ятнадцяти тижнів, однак через важкі умови перебування, що впливали на новонародженого, матір з немовлям забрали батьки дівчини Микола і Анна у Чорні Ослави (тепер Надвірнянського району), звідки вони родом, й переховували у себе.

Розалія продовжувала допомагати повстанцям і носила їжу від Семенишиного Івана — брата чоловікового батька. Останній раз Розалія несла молоко і хліб повстанцям вдосвіта 9 лютого, коли почула біля нижньої криївки гудіння моторів і крики чекістів…

Верхом гори втекла у рідне село й більше ніколи не побачила свого коханого, адже через небезпеку арешту батьки заборонили їй іти дивитися на тіла загиблих у МГБ й подумки попрощатися з Дмитром.

Богдан зростав з мамою біля діда й баби,а коли прийшов час іти до школи, то його не хотіли приймати через відсутність реєстрації. Баба Анна взяла внука і поїхала у районний центр Яремче, де через знайомих зареєструвала у східнячки, однак та вказала неправильно дату народження хлопця.

Про батька Богдана так ніхто з "органів" і не довідався. Щороку на Покрову пан Богдан приїздить у тиху улоговину між столітніми буками в урочищі Юрашів, де понад півстоліття тому обірвалося життя його батька-героя разом з бойовими побратимами і медичними працівниками і де він з підпільниками прожив майже чотири місяці…

 Хрест біля дороги, встановлений у 2002 році. Зліва вверху були криївки.

Фото надане автором

Майже одразу після взяття криївки у 1951 році місцеві люди склали пісню про цю подію та наспівували стиха, вірячи, що жертва крові не буде марною і про героїв колись дізнаються й заговорять на повен голос:

Ой, кувала зазуленька

В лісі на горбочку.

Загинули партизани

В темному лісочку.

А то були партизани

Молодії хлопці.

Вни не знали — їх продали

Рунґурські сексотці.

Ой, як прийшли до криївки

Добре повкладали.

Та й сказали партизанам,

Щоби вни ся здали.

– Ви, москалі, ви прокляті,

Що Москва хотіла?

Ви нас живих не візьмете,

Хіба наші тіла!

Діялася ця подія

Коло Юрашева,

Що влетіла гостра куля

В груди "Пугачеви".

Звисла його головонька

До самого столу.

Застрілився за Вкраїну

"Лютий" і "Підкова".

Але брати з товаришем

Життям не жалія.

Перестало серце битись

В друга "Соловія".

Звисла його головочка

У самий куточок.

Застрілився за Вкраїну

"Лютий" та "Дубочок".

"Бор" з криївки відізвався,

Що кулі свистали,

А Лобанові сексотці

Збоку ся сміяли.

Секретарка українців

Приказ готувала.

Смерть дивилася у очі —

Вна ся не страхала.

А то хлопці молодії

Усі воювали

Та й за вільну Україну

Життя своє дали!

(записано від дочки Михайла Григоріва"Бора" п.Анни Стефак (1936-2017)

У статті використано матеріали з ГДА СБУ, книг Василя Стефака, Василя Гаврищука, Івана Лудчака і Лук'яна Вардзарука, а також спогади родин Стефаків, Панчошаків, Семенишиних, Дувіраків, Прокопівих, Тафійчуків, Ласійчуків і матеріали історика Дмитра Проданика.

Читайте також:

Чим "бандерівці" завинили Земану? Співпраця чехів з підпіллям ОУН та УПА на Волині

"Сатана" у спідниці або ж підпільниця, яку оминають кулі

"Сом", "Гарпун" і "Сівко". Формування і загибель першого штабу УПА

"Нептун-47" — таємна зброя МГБ

У пошуках "Вояка". Як родина сотника УПА віднайшла його історію

Перший бій УПА проти "німецьких варварів" і подальша боротьба з нацистами

"Хрін" для генерала. Загибель Кароля Сверчевського в засідці УПА

Людмила Фоя – агент "Апрельская", повстанець "Перелесник"

Бій куреня УПА "Сіроманці" проти військ НКВД під Уневом

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.