Середньовічна медицина, або Як лікувалися у "темні віки"

Які шанси вижити мала середньовічна людина, отримавши поранення чи захворівши іншим недугом?

Якщо йдеться про інфекційні хвороби, зокрема бубонну чуму, то відповідь є очевидною. В інших випадках потрібно врахувати де і коли ця людина жила.

Читаючи науково-популярну літературу, ви обов'язково натрапите на порівняння середньовічної лікарні з місцем, звідки не виходили живими, та розповіді про жахливе лікування у "темні віки".

Основною помилкою в них є поширення узагальненого уявлення про стан медицини на все середньовіччя.

Адже цілком очевидно, що шанси вилікуватися, наприклад, у пересічного селянина бургундського герцогства ХІІ-го ст. і пацієнта флорентійського лікаря Антоніо Бенев'єні у ХV ст. чи французького хірурга Амбруаза Паре в ХVI ст. були зовсім нерівними.

Питанням, чи були середньовічні госпіталі настільки жахливими, задався професор Лондонського університету Джон Хендерсон.

Учений звернув увагу, що у правилах ХІV-го ст. флорентійської лікарні Санта-Марія-Нуова визначено досить високі стандарти догляду за хворими: щодня на зміну мали виходити шість лікарів, медсестри розносити теплу їжу і навіть вино та курячий суп, у холодну пору – розжарене вугілля, змінювати постільну білизну та провітрювати приміщення.

Усе це зовсім не в'яжеться з уявленнями про середньовічну медицину.

За відповідями на своє питання Джон Хендерсон звернувся до рахункових книг госпіталю, де вказано коли і на що витрачалися кошти. Учений відзначив, що лікарня регулярно закуповувала курей, наприклад, у 25 січня 1374 р. за один раз – 489 штук.

Також, згідно із записами рахункової книги, у лікарні Санта-Марія-Нуова працював Антоніо Бенев'єні (1443–1502) – один із найавторитетніших хірургів Флоренції свого часу та лікар родини Медічі. За свою роботу він отримував чималу суму – 30 золотих флоринів на рік.

В одному із записів також значилося про оплату розпису стін у жіночій палаті лікарні. Потрапивши туди Джон Хендерсон побачив приміщення з високою стелею та великими вікнами для провітрювання.

Відповіді на його питання, якими ж були медицина та медичні заклади у пізньому середньовіччі, дає й досліджена ним фреска з госпіталю XV ст. у Сієні – Санта-Марія-делла-Скала.

Фрагмент фрески з госпіталю Санта-Марія-делла-Скала, сер. XV ст. Сієна, Італія

На цій фресці помічаємо чимало цікавих деталей: на передньому плані хворому з відкритою раною омивають ноги, поряд стоять глек з водою та чисті капці, один із лікарів тримає в руці скальпель для обробки рани; зліва – медсестра кладе іншого хворого на білу постільну білизну, над ним – лікарі оглядають урину в уржарії; зверху відчинені на провітрення вікна.

У своїй монографії, що вийшла у світ в 2006 р., британський вчений стверджує, що на цьому розписі зображено досить вірогідну картину діяльності флорентійського госпіталю XV ст.

Діагностика. Про "тілесні соки" та аналіз урини

Огляд пацієнта, у першу чергу, передбачав визначення його зовнішнього вигляду. Адже в середні віки лікарі керувалися античною теорією про чотири гумори.

Алхімік та магістр медицини Арнольд із Вілланови (1235–1312) у збірнику "Салернський кодекс здоров'я" писав:

"У тілі нашому знаходяться чотири різні вологи: флегма і жовта жовч, кров і чорна жовч. Втіленням флегма – у воді, а в землі собі чорна жовч знаходять; кров – це повітря, а жовта жовч у вогні втілилася".

Вважали, що кожному "тілесному соку" відповідає певний темперамент: сангвініку – кров, флегматику – флегма або ж слиз, меланхоліку – чорна жовч, холерику – жовта жовч. Залежно від вигляду людини, а відповідно й рідини, що переважає в тілі, лікар діагностував хвороби та призначав дієту або ж лікування.

Таблиця урини з довідника "Медичні прозріння" Ульріха Пінтера, 1506 р. Джерело: Бібліотека Конгресу, США

Однією з поширених медичних практик середньовіччя був "аналіз" урини, що у XII – XV ст. вважався вкрай необхідним для діагностування хвороби. Урину, зібрану у спеціальну скляну посудину – уржарій, лікарі нюхали, куштували на смак та розглядали з метою визначення кольору та наявності осаду.

На сторінках медичних трактатів були поширеними зображення, так званих, "таблиць урини" або "колеса урини". Зазвичай ця діаграма містила 20 сегментів із означенням кольору від "світлий як вода" до "чорний, як дуже темний ріг".

За допомогою таблиці лікар співставляв колір сечі пацієнта та встановлював, які хвороби відповідають цьому кольору. Розглядаючи сечу, лікарі намагалися не тільки поставити діагноз і призначити лікування, але й визначити вік, стать і навіть характер хворого.

Хірургія. Про лікування травм, геморою та катаракти

Розвиток хірургії в середні віки, без сумнівів, гальмувався церквою, яка виступала проти розтинів людського тіла – подоби Божої. Прикладів цього можна навести багато.

У ХІІ ст. в одному із найвідоміших медичних закладів Європи – медичній школі в Салерно анатомічні студії проводилися на свинях.

У 1271 р. медичним факультетом Паризького університету було чітко регламентовано діяльність лікарів:

"Хірург повинен займатися тільки мануальною практикою, аптекар або травник – тільки складанням ліків, але застосовувати ці ліки можуть тільки магістри медицини або люди, які мають на те ліцензію".

Накладання шин. Мініатюра з манускрипту "Хірургія" Роджера Фругарді. Ам'єн, 1300/1325. Джерело: Британська бібліотека (BL Sloane 1977, f. 9)

У XIV ст. в Англії цирульникам-хірургам було дозволено розтин трупів аж один раз на рік.

Але, чи залишалося це незмінним протягом усього середньовіччя? Досліджуючи хірургічну практику флорентійського лікаря Антоніо Бенев'єні, професорка Гарвардського університету Катарін Парк звернулася до його робочих нотаток та виявила у них згадки про 23 аутопсії.

Більшість із них лікар здійснював у домі покійних пацієнтів, відразу після їх смерті.

У Західній Європі значного розвитку хірургія досягла саме в університетах Італії. Проте у Франції відзначилися цирульники-хірурги, що у 1260 р. офіційно зареєстрували "Братство св. Козьми і Даміана". Нових членів до братства приймали лише після закінчення двох років навчання на медичному факультеті.

Звісно, середньовічні хірургічні практики були примітивними. До XVI ст. рани припікалися та заливалися гарячим смоляним розчином. У випадку розірваних судин кінцівка ампутувалася.

Рублені рани задля дезінфекції промивалися вином. Проте у випадку переломів лікарі вміли вправляти кістки та накладати шини, що ми бачимо у трактаті "Хірургія" Роджера Фругарді (1140–1195).

Ікона із зображенням св. Козьми та Даміана. Майстер Лос Балбасесу, 1495 р.  Джерело: Університетська бібліотека, Лондон

У пізньому середньовіччі спостерігається певний прогрес в розвитку хірургії. Видатним хірургом вважали італійця Джованні Віго (1460–1525), підручник якого "Practica in arte chirurgica" перевидавався більше 40 разів.

Деякі з порад Віго, наприклад, припікання ран киплячою рідиною зі смолистих речовин, були заперечені практикою талановитого француза Амбруаза Паре (1510–1590).

Амбруаз Паре не був дипломованим хірургом, не знав латини та більшість своїх праць з медицини написав французькою мовою. Професію хірурга він здобув, будучи цирульником "в короткому вбранні" та членом "Братства св. Козьми і Даміана.

Лікар здійснив чимало революційних на той час нововведень, зокрема, й перев'язування пошкоджених судин лігатурами. Також Паре залишив рисунки складних ортопедичних приладів, що посприяло розвитку протезування. Завдяки своїм заслугам хірург отримав звання королівського хірурга.

***

Хірургічним способом лікували в середні віки й "хворобу святого Фіакра" або ж геморой. Лікування передбачало припікання хворого місця розпеченим залізом. Проте були й інші, менш популярні, способи.

Зокрема, у ХІІ столітті єврейський лікар Мойсей Маймонід написав трактат із семи розділів про лікування геморою з допомогою теплих сидячих ван. Обов'язково для зцілення від цієї недуги не слід було забувати молитися святому Фіакру.

Досить ризикованим та, можна сказати, екстремальним було хірургічне лікування катаракти. Західноєвропейські медики середньовіччя значно поступалися у цій справі арабам.

Лікування катаракти здійснювалося товстою металевою голкою з отвором усередині та вимагало неабиякої вправності. Досить часто подібні операції завершувалися повною втратою зору.

Операції з видалення катаракти здійснювали не лише лікарі. Дослідниця Катарін Парк, вивчаючи середньовічні податкові книги у Флорентійському державному архіві, виявила цікаві записи про сплату податків за надання хірургічних послуг цирюльниками та, зовсім неочікувано, за видалення катаракти – чоботарями.

Очевидно, тут зіграло роль уміння швидко працювати товстою голкою.

Лікування катаракти. Мініатюра з манускрипту "Хірургія" Роджера Фругарді. Ам'єн, 1300/1325. Британська бібліотека (BL Sloane 1977)

Неуспішність проведення операцій з видалення катаракти пояснюється незнанням будови та функціонування ока. Дослідження ока та безпосередньо кришталика прогресували у XVI ст.

Над вивченням будови людського ока працювали художник Леонардо да Вінчі, професор університету Падуї Андреас Валсіус, швейцарський медик Фелікс Платтер та Франциско Мауролкус.

Трепанація черепа та видалення "каменю глупоти"

Уміння середньовічних лікарів трепанувати череп й близько не наближалося до рівня майстерності інків. Більше того, вони втратили ці практичні навики порівняно з грецькими та римськими ескулапами.

Як в античності, так і в середньовіччі до трепанації черепа вдавалися з метою лікування головних болів, психічних та неврологічних хвороб.

Про трепанацію черепа нам розповідають не лише середньовічні медичні трактати, а й серія робіт ранньомодерних митців на тему видалення "каменю глупоти".

Трепанація черепу. Мініатюра з манускрипту "Хірургія" Роджера Фругарді. Ам'єн, 1300/1325. Британська бібліотека (BL Sloane 1977, f. 2)

Це ми бачимо на картині Ієроніма Босха "Вилучення каменю глупоти". Схожий сюжет описує Ян ван Гемессен на картині "Хірург", де художник зобразив завершальний етап трепанації на передній частині черепа та вилучення "каменю глупоти".

Вдаючись до алегоричних образів митці описували людську дурість, довірливість, халатність. Проте дослідник зверне увагу й на інші деталі, зокрема інструмент (скальпель), яким лікар проводить операцію.

На картині ван Гемессена пацієнта притримують декілька людей. На обличчі хворого читаються неприємні емоції. Цілком очевидно, що процедура приносить пацієнтам деякий дискомфорт.

Ян ван Гемессен "Хірург", 1555 р. Джерело: Музей Прадо, Мадрид

Середньовічне акушерство: пологи та кесарів розтин

У середні віки жінці, що мала народжувати, можна було лише поспівчувати. Нерідко чоловіки замовляли портрети своїх молодих дружин до пологів, адже була висока імовірність, що вона їх не переживе.

У більшості випадків пологи приймала жінка-акушерка, адже для чоловіків це було не надто престижне заняття. Проте чоловіки-лікарі все ж надавали такі послуги жінкам із багатих родин.

Для полегшення пологів живіт могли розтирати трояндовою олією або робити компреси із трав. У цілому успішність їх завершення залежала від здоров'я жінки та відсутності ускладнень.

Народження Ісава та Якова. Мініатюри з рукопису "Про град Божий" Аврелія Августина. Париж, 1475–1480 рр. Джерело: Музей Меерманно, Нідерланди (Den Haag, MMW, 10 A 11)

Висока жіноча смертність під час пологів була поширеною не лише серед бідних, але й серед багатих. Наприклад, під час пологів померли дві дружити французького короля Філіпа ІІ; мати та дві із шести дружин короля Англії Генріха VIII; дружини іспанських правителів Карла V, Філіпа ІІ та багато інших.

Багато – без жодних перебільшень.

Присутність лікаря при пологах не завжди гарантувала їх успішне завершення. Адже у середні віки були забуті більшість медичних практик, відомих ще з античності – повертання плоду на ніжку та кесарів розтин.

Жінки помирали від кровотечі, неправильного розміщення плоду або ж у випадку обкрученої пуповини навколо голівки чи кінцівок. Смерть не обов'язково наступала відразу. Жінка могла пролежати після складних пологів більше місяця і, врешті, померти від зараження крові та гарячки.

Нерідко на сторінках середньовічних манускриптів можна зустріти зображення кесаревого розтину (ілюстрації до тексту про народження Цезаря). Проте подібна операція у середні віки могла асоціюватися лише зі смертю.

Зазвичай розтин робили відразу після смерті матері, щоб врятувати немовля. Якщо ж лікар і наважувався зробити розтин на живій жінці, то після цього вона не виживала. Середньовічні медики при цій операції зашивали лише зовнішній розріз, щиро вважаючи, що розріз на матці повинен затягнутися сам.

Фрагмент мініатюри із зображенням кесаревого розтину у хроніці "Les anciennes Histoires des Romains", XV cт. Джерело: Національна бібліотека Франції (Відділ манускриптів, Français 64, f. 234)

У ранньомодерний час ситуація дещо покращується і жінки отримують хоча б шанс вижити під час складних пологів. З'являються рекомендації з акушерства, відновлюється практика повертання дитини на ніжку, збагачуються знання з анатомії жіночого тіла.

Так, у 1513 р. були видруковані рекомендації Євхарія Рессліна "Квітник вагітних жінок і акушерок", текст яких супроводжувався графічними ілюстраціями.

Практичним досвідом прийманням пологів поділилася й повитуха пологового відділу "Hоtel Dieu" Луїза Буржуа у своїй праці "Різні спостереження над безплідністю, загибеллю плода, родами, жіночими недугами" (1609 р.).

Акушерка залишила детальні описи неправильних положень плоду та способів повороту плода на ніжку.

Теоретичні та практичні знання Луїза Буржуа перейняла у свого вчителя – вже згаданого Амбруаза Паре, який окрім хірургії зробив значний прорив і в акушерській справі.

Сучасний британський історик Роберт Кнехт у монографії про французьку королеву Катерину Медічі, описує цікавий факт із практики лікаря.

У 1556 р. Амбруаз Паре врятував королеві життя, приймаючи пологи двійні. Одне із немовлят протягом шести годин знаходилося мертвим в утробі матері і щоб королева вижила, лікар зламав ніжку і дістав тіло дитини. Інша дівчинка після народження прожила лише декілька місяців. Проте завдяки цим діям Паре життя жінки було врятовано, про що у подібній ситуації в середні віки було б годі й подумати.

Попри революційність поглядів та практики Амбруаз Паре виступав проти здійснення кесаревих розтинів на живій жінці. Адже в більшості випадків навіть у XVI столітті це призводило до смерті.

Проте траплялися й одиничні випадки успішних операцій. Зокрема в 1500 р. у Швейцарії , з дозволу міської влади, ветеринар Якоб Нуфер врятував свою дружину, успішно провівши кесарів розтин при ускладнених пологах.

***

Без сумнівів, що стан медицини у середні віки залишав мало шансів людині під час складних травм чи епідемій інфекційних хвороб. Проте згадаймо про умови оперування у польових умовах вояків у роки Першої та Другої світових війн, часто без анестезії та антисептиків.

Або ж смерті серед мирного населення від дизентерії, тифу, при пологах. Це примушує задуматися, чи настільки сильно медицина початку ХХ ст. для пересічної людини відрізнялася від нашого уявлення про лікування у "темні віки".