“Сатана” у спідниці або ж підпільниця, яку оминають кулі

“У зв'язку з цим залишилась там сама “Христя”, енергія якої є рівноважна силі сотні “Бурлаки” - так напише про підпільницю Ірину Тимочку “Христю” провідник Василь Галаса “Орлан” і доручить їй найвищу посаду серед жінок на Закерзонні — провідниці надрайону “Верховина”. Відбудеться це у 1947 р., коли терен переживатиме важкий час кадрових втрат.

Народилася Ірина Тимочко 8 липня 1923 р. у с. Яксманич, що поруч Перемишля, у багатодітній родині Ксені Панкевич та Степана Тимочка.

Гордовитою Ірина була ще з юності: у школі дівчина відмовилася декламувати вірш пам'яті маршала Пілсудського, за що її батька, колишнього вояка Української Галицької Армії, було арештовано. Через декілька днів Степана Тимочко звільнили і засмучена Ірина чекала покарання, втім отримала протилежне — похвалу за власну позицію.

У 1936 р. Ірина склала іспит до Приватної жіночої гімназії українського інституту для дівчат у Перемишлі. Там же вступила до Пласту, який тоді діяв у стінах навчального закладу підпільно. З приходом перших більшовиків у 1939 р. інститут перестав існувати.

 2-б клас Українського інституту для дівчат у Перемишлі, 1937/38 р. Стоїть у першому ряду Ірина Тимочко

В умовах радянської окупації становище українців було загрозливим, тому Ірина продовжила навчання вже за німців у 1941 р. Вивіз на примусові роботи, спонукав дівчину до вступу на шестимісячний матуральний курс для українських учителів, організований Українським Допомоговим Комітетом при Державній Учительській семінарії у Яворові.

Саме там Ірина познайомилася із Організацією Українських Націоналістів і увійшла до лав "Юнацтва". Після занять дівчина відвідувала сходини, на яких вивчала програму ОУН, історію та географію України.

Більш серйозні зв'язки Ірини Тимочко з організацією зав'язалися на матуральному курсі у Перемишлі, коли у січні 1944 р. її двоюрідна сестра Зеня Химка "Зоя" зі Львова познайомила із Наталкою Козакевич "Сірою", окружною провідницею жіночої мережі ОУН на Перемищині.

Саме у цей час Закерзонню відводилося місце опорного зв'язкового пункту між Заходом та українським підпіллям.

Після закінчення матурального курсу і одержання 29 березня 1944 р атестата зрілості "Сіра" запропонувала Ірині перейти у підпілля. Першим підпільним псевдонімом, який прийняла оунівка ще у Яворові, було "Ніна". Лише пізніше Ірина стала "Христею" і з цим псевдонімом пройшла крізь усе підпільне і тюремне життя.

 Ірина Тимочко

"Перехід у підпілля був моїм особистим, цілком свідомим рішенням. В тих обставинах, з моїм сімейним патріотичним вихованням, я б просто вважала себе кимось менш вартісним, коли б не приєдналася до українського визвольного руху", - пише у своїх спогадах "Моя Одисея" Ірина Тимочко

У травні 1944 р. "Христя" брала участь і відомому санітарному вишколі біля Княжполя. На ньому були присутні 22 дівчини учасниці, зокрема провідниця Наталя Козакевич "Сіра", також Марія Ровенчук "Ірина", Марія Боднаренко "Оксана", Марія Савчин "Марічка" та ін.

Після вишколу і до грудня 1944 р. "Христя" була повітовою провідницею УЧХ на Бірчанщині, згодом мала отримати посаду провідниці УЧХ Перемиської округи. Втім на це місце було поставлено Марійку Савчин, а Ірину Тимочко у січні 1945 р. відряджено до терену "Бескид" Лемківської округи.

Подібно як на Бірчанщині, так на Бойківщині і Лемківщині "Христі" довелося будувати жіночу структуру УЧХ майже від основ, лише з тією різницею, що на багато більшій території, яка обіймала Сяноцький, Ліський, Короснянський, Ясельський, а згодом ще Горлицький і Новосанчівський повіти.

Коли ці повіти, згодом переіменовані у райони, об'єднано у надрайон "Бескид", жіноча мережа була тут уже добре організована. У кожному з районів були провідниці УЧХ, проведено вишкіл санітарок, влаштовано санітарні пункти, частину з яких згодом перетворено у справжні партизанські шпитальки.

"Христя" була очевидцем перших примусових виселенських акцій на Закерзонні, і, здавалося, у такий складний час підпільники знаходили час для любові.

Так свої зізнання у почуттях до "Христі" виклав у листі окружний провідник СБ І округи Закерзонського краю Мандрик Іван "Летун". Дівчина попросила час для думання, але "Летун" невдовзі потрапив у засідку і загинув.

"Христя" через роки ув'язнення на рідній Лемківщині, 1956 р.

 

У вересні 1946 р. відбулася реорганізації надрайону "Бескид" і на місці сьомого району який обіймав Лемківщину, постав новий надрайон - "Верховина", де "Христя" отримала посаду господарчого референта.

Втім вже у лютому 1947 р. лемківський провід через каральні акції польського війська перестав існувати. Аби втримати район "Орлан" вирішив залишити "Христю" на Лемківщині і надати їй обов'язки провідниці надройну "Верховина" – найвища посада серед жінок на Закерзонні.

Настав час розгортання операції "Вісла" – масової переселенської акції українського населення з земель східної Польщі. Терен не знав, що далі робити у таких умовах і всі чекали інструкцій, які не приходили. Сотні УПА тримали за всяку ціну свій район, адже тут були їхні домівки, партизанські стежки.

У час переселенських акцій польського війська "Христя" разом із сотнею "Бродича" перебувала у рейді чехословацькими кордонами. У червні 1947 р. підпільниця взяла участь у бою під Перункою.

Сотня "Бродича" відійшла у села, а провідниця із чотирма стрільцями залишилися у лісі. Через неувагу того, хто стояв на стійці, польські відділи майже впритул підійшли до підпільників.

Залунав кулемет стрільця "Орлика", але невдовзі стих. Його сердечний друг "Залізо" кинувся на поміч, але і його автомат замовк. Залишилася "Христя" з стрільцем "Вишнею", де подівся четвертий – невідомо.

"Вишня" був поранений, тому "Христя" вихопила його ППШ для оборони. Але зброя була несправна: диск не подавав куль, лише гучно "сіяв". "Христя" скористалася цим і почала накривати ворогів невидимими кулями.

Використавши момент переляку польський солдатів, дівчина із товаришем сховалися у лісі. Про цей бій згадають "Христі" у ряшівській тюрмі - "Хочемо бачити ту дівчину, що стріляє як сатана, а кулі її минають".

 Вояки сотні УПА "Бродича". Зліва: інтендант сотні "Човен", чотовий Петро Гнатюк "Дорош", сидить бунчужни сотні Теодор Лазар "Кодияр" і невідомий кулеметник

Після операції "Вісла" дійсність поставила перед підпільниками того краю питання: що далі? Як діяти у нових умовах, коли відсутнє українське населення, заради добробуту якого існував рух.

За інструкцією подальших дій "Христя" поїхала до "Орлана" і у кінці 1947 р. на плечі підпільниці був покладений прикрий обов'язок повідомити членів організації про згортання боротьби.

Провід визнав, що після повної депортації населення існування на терені Лемківщини цивільної і військової мережі у дотеперішньому організаційному кшталті не має сенсу.

Уже на допиті "Христя" згадає про ці події так: "Переселенська кампанія і дії Війська Польського змінили в основному структуру і стиль роботи організації ОУН. Перш за все ОУН втратила основну силу – УПА, яка зазнала великих втрат – втратила економічну та інформаційну базу. Організація була змушена ліквідувати організаційну мережу".

"Христя" згідно з новими інструкціями була призначена зв'язковою для спеціальних доручень. Вона мала найняти квартиру у Перемишлі, зробити для себе нові документи і продовжувати підпільну роботу.

Втім невдовзі Ірину Тимочко "Христю" арештували у Перемишлі внаслідок зради підпільника Ярослава Гамівки "Вишинського", який з травня 1947 р. працював на боці польської спецслужби.

Колишній член ОУН, фінансовий референт І округи ОУН, був таємним співробітником під псевдонімом "Ураган". Від нього було отримано багато матеріалу, за якими польські спецслужби відтворили кадрову і керівну структуру ОУН у Польщі.

Саме за допомоги "Вишинського" у Перемишлі, у квартирі підпільниці "Святослави" був створений "котел" (підпільники, що приходили на коспіративну квартиру ОУН не знали, що там засідка польської спецслужби – М.М.), у який потрапила Ірина Тимочко "Христя".

Кам'яниця по вул. Францішканській 1. Тут у помешканні на першому поверсі УБ влаштувало "котел", у який потрапила Ірина.

 

"О 5 годині вечора, повинна була йти на зустріч. З закупленим папером і калькою я увійшла в будинок "Святослави", щоб залишити пачку і зробити інші закупки, але мене затримали співробітники УБП.

У сінях я помітила військового, який затримав якусь жінку. Тоді я опустила пачку на тротуар, а сама зайшла до "Святослави". Мене затримали. Під час обшуку у мене знайдені: паспорт на прізвище Ковальчук Марії і талон для прописки на прізвище Камінської Ірени.

Я пояснила, що талон належить одній жінці, з якою повинна зустрітися на "рибній площі". Один поручик пішов зі мною на "площу", щоб знайти цю жінку. Все це було мною придумано, щоб мати змогу втекти. Втеча не вдалася, мене затримали" - з протоколу допиту Ірини Тимочко, від 15 листопада 1947 р.

Підпільниця рік часу перебувала під слідством. І хоча під час допитів кат українських жінок Міхал Байовський, покалічив її фізично на все життя, "Христя" не зломилася і не піддалася. Не пішла на співпрацю із ворогом.

На волю вийшла 15 листопада 1955 р., після 8 років ув'язнення. Через рік відвідала рідну Лемківщину, згадала партизанські стежки. Тоді ж Ірина Тимочко отримала лист від родини, яка була вивезена в Сибір і невдовзі їх навідала.

У 1967 р. закінчила філософсько-історичний факультет Вроцлавського університету і взяла шлюб із Мироном Камінським "Доном", який теж був у підпіллі у надройні "Верховина".

 Вінчання Ірини Тимочко та Мирона Камінського. 1967 р.

У 1981 р. Ірина Тимочко виїхала до Сполучених Штатів Америки. Її чоловік залишився у Польщі через постійний нагляд спецслужб. Пара більше не побачилися: Мирон скоро помер від хвороби.

 Ірина Тимочко та її чоловік мандрують Лемківщиною, 1972 р.

"Одисеєві" мандри "Христі" закінчилися її поверненням до незалежної України. Саме тут 21 травня 2010 року серце підпільниці перестало битися. Ірина Тимочко померла на землі, за яку віддала свою молодість.

Дивіться також: 

"Не знаю, в чому моя вина. Може, в тому, що я була військовополоненою..."

Анастасія Гулей: Дорога у Освенцим

Жіноче обличчя Норильського повстання

Зв'язкова генерала Шухевича. Доля і чин Галини Дидик

Монета, Лада, Христя та інші. Українки - Лицарі орденів УПА

Добро в найстрашніший час. Історія Олени Вітер

Донька неба. Крилата доля Марії Доліної

"…На радість не було сил". Спогади про голод, війну, концтабори та визволення

"Взвод, слухай мою команду!". Воєнна доля і пам'ять про війну Євдокії Завалій

"Нарадість не було сил". Спогади про голод, війну, концтабори та визволення

Забуті жертви війни. Радянські військовополонені 1941-1943 рр. ФОТО 

Сила материнської любові. Десять синів Євдокії Лисенко

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.