Спецпроект

Найкращий час для примирення минув. Що далі?

Найкращий час для примирення минув. Після Майдану здавалося, що поляки і українці мають шанс швидко розрахуватися із складними сторінками спільного минулого. Проте хвилі ентузіазму і взаємної довіри швидко відхлинули від берега порозуміння.

Через чотири роки після Майдану багато хто оцінює польсько-українські стосунки як найгірші за всі роки від проголошення Незалежності. Польсько-український конфлікт пам’яті є унікальним: з роками він не затухає, а тільки розгоряється. Що можна зробити, щоб минуле не заважало, а допомагало будувати полякам і українцям майбутнє?

Напередодні візиту Президента Польщі Анджея Дуди в Україну публікуємо післямову до видання "Війна двох правд. Поляки та українці у кривавому ХХ столітті", що вийшло друком у "Бібліотеці "Історичної правди" навесні 2017 року (Видавництво "Vivat"). 

Асиметрія пам’ятей

У польському фокусі цього конфлікту пам’яті – травматичний досвід польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни з десятками тисяч жертв.

З українського боку можна говорити про певну асиметрію. Польсько-український конфлікт пам’ятей треба називати радше польсько-галицько-волинським конфліктом.

7-ма книжка з "Бібліотеки "Історичної правди"

У моєму рідному Харкові польською спадщиною радше прийнято пишатися.

Поет, пророк, символ – Адам Міцкевич – тут навідував свого брата Олександра, професора Харківського університету. Засновник новітньої польської держави Юзеф Пілсудський студіював медицину у цьому університеті.

Подейкують (скоріш за все дарма), що у Харкові народився Збіґнєв Бжезінський, батько якого був тут консулом Польщі у міжвоєнний час.

А ще можна згадати не останніх у польський історії художників Генрика Семирадського та Яна Станіславського, які народилися на Харківщині, важливого для Харкова архітектора Олександра Ржепішевського, або фотохудожника Альфреда Федецького.

Цей останній – поляк за походженням, харків’янин за мешканням, піданний Російської імперії – зняв у Харкові перші метри кіноплівки і так увійшов в історію як перший кінематографіст відразу трьох країн: України, Польщі та Росії.

Для більшості східняків і наддніпрянців історія польської трансформації після 1989 року та її результати – основа для позитивних стереотипів та певної заздрості: як це їм так добре вдалося, і чому нам – не аж так добре?!

Територія конфліктної пам’яті маркована пам’ятниками Степану Бандері. Їх можна побачити виключно в тих областях, що у міжвоєнний період знаходилися під польським суверенітетом.

 Пам'ятники Бандері на момент цієї публікації встановлені у 4 областях з 25, і тілько у тих областях, які знаходилися у міжвоєнний час під польським суверенітетом. Цікаво, що у Волинській області пам'ятників провідникові ОУН нема. Джерело: dyvys.info

Більше про це - в публікації "Лікнеп для Качинского: "культ Бандери" у цифрах"

Ані Буковина із Закарпаттям, ані Поділля з Поліссям чомусь досі не "бандеризувалися" попри усі переконання деяких польських політиків про суцільну бандерізацію України.

Зрештою, соціологічні дослідження показують, що Степан Бандера (12,2%) у загальнонаціональному заліку симпатій досі програє у популярності Леоніду Брежнєву (13,2%). Так це виглядає за даними Інституту соціології НАНУ (липень 2015 року).

Протягом 2014-2016 років "культ Бандери" у цифрах виглядав досить непереконливо. 

Коммеморативні укази Президента (43 протягом червня 2014 – січня 2017 років) не містять жодної  згадки Бандери, чи формацій, які спричиняють стільки контраверсій в Польщі. У цей час у постановах Верховної Ради щодо відзначення пам’ятних і ювілейних дат Бандера також не згадується жодного разу, а згадок дат, пов’язаних із ОУН або УПА –  3,5% від загалу. За цей час не вийшло жодної монети або марки, які б були пов’язані із Бандерою, УПА чи ОУН.

Український інститут національної пам’яті під головуванням "головного бандерізатора" Володимира В’ятровича за три постмайданні роки не опублікував жодної книжки про українських націоналістів або Бандеру персонально. Згадок ОУН та УПА в новинах на сайті УІНП – 4,9% від загальної кількості.

На рівні місцевого самоврядування "культ Бандери" - це 0, 07% від кількості  перейменованих вулиць: 34 з майже 51,5 тисячі перейменувань. За три постмайданних роки встановили 4 нових пам’ятники Степанові Бандері замість 2389 демонтованих пам’ятників Леніну та іншим діячам комуністичного режиму. Зрештою, найбільше пам’ятників Бандері (5 протягом року) встановили в Україні у 2012 році, за часів Януковича. Тоді чомусь ніхто в Польщі не обурювався посиленою "бандерізацією" Януковичем України.

Тому можна сказати, що "культ Бандери" існує тільки в переляканій уяві деяких маніпуляторів.

У цьому контексті фраза з інтерв’ю Ярослава Качинського тижневику Do Rzyeczy звучить доволі курйозно: 

Ярослав Качинський

"Ми не можемо роками погоджуватися, щоб в Україні будували культ людей, які здійснили геноцид щодо поляків, до того ж такий, що хоч і важко перевершити в жорстокості німців, але вони їх перевершили.

Коротко кажучи, то справа певного вибору України.

Я чітко сказав пану президенту Порошенку, що з Бандерою вони в Європу не увійдуть.

Для мене це ясна справа, бо ми демонстрували величезне терпіння, але є його межі."

Складно зрозуміти як Україна має відмовитися від того, чого в Україні нема, щоб увійти до Європи.

Мова шантажу навряд чи має звучати в дружніх розмовах. Тим більш дивно звучить перша частина згаданої фрази:

"Ми не можемо роками погоджуватися, щоб в Україні будували культ людей, які здійснили геноцид щодо поляків, до того ж такий, що хоч і важко перевершити в жорстокості німців, але вони їх перевершили."

Щоб усвідомити глибину цієї фрази – її варто розмістити на фоні фото з таборів Аушвіц і Майданек.

 Взуття жертв табору Аушвіц. Там нацистський режим знищив більше мільйона людей

Для більшості українців подібні випади польських політиків залишаються незрозумілими: що ми такого зробили у Польщі, що перевершили звірства нацистського режиму.

Один мій варшавський знайомий почувався доволі незатишно у поїзді Харків-Київ влітку 2016 року, коли якийсь ветеринар з-під Черкас запитав його: "А коли це ми встигли вам геноцид влаштувати?"  

Для ветеринара з Золотоноші однаково дивно чути від Качинського та його однопартійців як звинувачення в будуванні "культу Бандери", так і звинувачення українців у геноциді поляків. Ані він, ані його предки стосунку до польсько-українського конфлікту не мали. Той ветеринар  був щиро здивований.

Для жителя Харкова, Черкас або Маріуполя події на Волині чи в Галичині — це конфлікт між колишніми польськими громадянами на руїнах Другої Речі Посполитої під час Другої світової. Чи справедливо виставляти рахунки людям за провини, до яких вони не мали стосунку?

Як слова Качинського звучать на тлі російської пропаганди про "бендервіців, хунту і розп’ятих хлопчиків"? З перспективи ветеринара з Золотоноші – практично в унісон путінської пропаганди.

Ясна річ, що Качинський не замислювався, як його слова звучатимуть у цьому контексті і з цієї перспективи. Навряд чи він прагнув бути підспівувачем Путіна.

Слова Ярослава Качинського про "культ Бандери" виглядала як незграбна маніпуляція і досить добре лягають у парадигму цієї нової реальності – світу пост-правди. Водночас для більшості українців це звучить образливо: мало того, що жодного "культу Бандери" в Україні нема, так іще і звинувачують у тому, що злочини українців є більшими за німецькі!

Для тих, хто знає історію трохи ліпше, це все звучить дуже дивно на тлі фактів. Протягом цілої Другої світової у боротьбі із агресором і його союзниками загинуло 240 тисяч солдат і офіцерів війська польського.

У 1944-45 роках, за інформацією Музею історії України у Другій світовій війні, у боях з німцями на теренах сучасної Польщі загинуло до 700 тисяч українців і вихідців з України. Але більшість польських політиків не хоче пам’ятати, що поляки самі по собі виявилися безпорадними, щоб звільнитися від окупанта.

Дуже погана резолюція

У цьому ж контексті прозвучала і резолюція Сейму 22 липня 2016 року, яка оголосила польських жертв польсько-українського конфлікту – жертвами геноциду.

У 2014 році Росія своєю агресією проти України порушила не тільки Будапештський меморандум, але й Заключний Гельсинський акт 1975 року. І питання не в тому, що Європа не зрозуміла, що цей фундаментальний безпековий документ перестав діяти, а в тому, що Сеймова резолюція 22 липня 2016 року на тлі цих подій також прозвучала як спроба односторонньої ревізії усталених домовленостей щодо оцінок складних сторінок спільного минулого.

З української перспективи це виглядало як спроба "під шумок" російської агресії скористатися тимчасовою слабкістю союзника, щоб вирішити свої внутрішньополітичні задачі.

У 2003 році парламенти обох країн спільно і синхронно проголосували іншу ухвалу, яка вже давала оцінки цим подіям. Чи означає це, що цей документ втратив чинність? 

Якщо так – то чого варті інші домовленості з Польщею? Чи не трапиться так, що у момент, що видається слушним, будуть порушені інші зобов’язання і угоди? – такі питання задавали українці у публікаціях та дискусіях в соціальних мережах влітку 2016 року.

Сеймова резолюція 22 липня 2016 року має ще кілька вад.

По-перше. Політики не мають голосуванням установлювати наукові факти.

Заявлена в резолюції Сейму кількість жертв конфлікту — "понад 100 тисяч". У супровідній записці до неї ідеться про 140 тис. польських жертв. Під час дискусії в Сеймі 6 липня 2016 р. казали про 220. Поза сесійною залою від політиків можна було почути і про 500 тис. жертв.

 Ґжеґож Мотика

Професор Ґжеґож Мотика, визнаний авторитет і автор книжки "Від Волинської різанини до операції "Вісла" (2011), пише:

"…внаслідок операцій УПА польські втрати сягнули, ймовірно, близько 100 тисяч осіб (причому, мабуть, усе ж менше, а не понад 100 тисяч). Усі інші гіпотези, які припускають загибель 150, або навіть 200 тисяч жертв, не знаходять підтвердження в жодних серйозних дослідженнях, а їх часте озвучення в ЗМІ можна пояснити, мабуть, тільки прагненням сенсаційності".

Встановлення історичних фактів голосуванням у парламенті, а не науковими методами — не тільки підважує сенс наукових досліджень, а й запроваджує елементи цензури, торує шлях до авторитарних політичних моделей. Такі рішення обмежують академічні свободи і сприяють самоцензурі дослідників через елементарне побоювання втратити роботу, якщо твої висновки не збігаються з визначеними владою.

По-друге. Політична інфляція кількості жертв є проявом неповаги до тих, хто насправді загинув у протистоянні.

Окрім того, коли Сейм не згадує в резолюції кількості українських жертв цього конфлікту — він ділить громадян Другої Речі Посполитої на ліпші й гірші сорти.

З погляду міжнародного права, увесь цей конфлікт відбувався між громадянами однієї держави, яка від вересня 1939 р. перебувала під іноземною окупацією.

Коли польські громадяни польського етнічного походження з Армії Крайової, Батальйонів хлопських, Національних сил збройних убивали польських громадян українського походження у Сагрині, Павлокомі або Верховинах — то це означає, що одні польські громадяни вбивали інших польських громадян.

У жодному з виступів у Сеймі не прозвучали слова засудження дій польського підпілля, коли його діячі масово винищували польських громадян українського походження.

В остаточній редакції резолюції для пам'яті про польських громадян українського походження знайшлося лише кілька слів. І їх точно недостатньо, щоб утамувати біль втрати й відчуття гіршосортності українських нащадків жертв цього конфлікту.

По-третє. У резолюції застосовано подвійні стандарти щодо тих, хто чинив злочини проти цивільного населення, — залежно від того, кого вбивали: українців, чи поляків.

Резолюція Сейму містить визначення цих подій як геноциду поляків. Але знищені польським підпіллям Сагринь, Павлокома, Верховини, інші українські села, якщо міряти такою міркою, нічим не відрізняються від убитих українським підпіллям мешканців Порицька чи Волі Островецької.

Резолюція робить те, в чому деякі польські політики весь час звинувачують українських, — героїзує вбивць цивільного населення:

"Сейм висловлює найвище визнання і вдячність солдатам Армії Крайової, Самооборони Кресів і Батальйонів хлопських, які вступили в героїчну боротьбу заради захисту цивільного польського населення, а також закликає президента Польщі відзначити цих осіб державними нагородами".

Що ж до відповідальних за злочини проти польських громадян польського походження, то резолюція містить визначення на кшталт "українські націоналісти", тобто йдеться про відповідальність не конкретних злочинців, а колективну.

Нація з комплексом жертви

Нещодавно у популярному тижневику Do Rzeczy досить відомий ґданський історик Славомир Ценцкевич закликав:

"…мусимо чітко — так само як Ізраїль — репрезентувати власну національну точку зору. Інакше програємо боротьбу за місце поляків як жертв двох тоталітаризмів".

Не так важливо, з ким і як відбуватиметься боротьба за місце жертви. Важливо те, що вона є відображенням комплексу жертви. Частина польського суспільства прагне плекати, пестити, культивувати цей комплекс.

Відповідаючи на запитання "Як ви оцінюєте рівень жертв і страждань різних народів у Другій світовій війні?" під час дослідження, проведеного компанією Pentor Research International, польські респонденти в 2009 р. ставили на перше місце поляків, на друге — євреїв, на третє — росіян, на четверте — німців, на п'яте — циган, на шосте — японців, і лише на сьоме — українців.

Поляки - найбільші жертви Другої світової. Як поляки оцінюють втрати, яких зазнали інші народи в результаті Другої світової війни. Позначення таблиці: синім – дуже високі, блакитним – високі, жовтим – середні, ані високі, ані малі, рожевим – малі, червоним – жодних, сірим – складно відповісти.

Джерело: www.muzeum1939.pl

Більше про це - в публікації "Що поляки насправді думають про українців у Другій світовій війні"

 

Китайців, які зазнали найбільших втрат у Другій світовій війні, взагалі не було згадано в цьому переліку. Так само польська громадська думка не завважила й того, що українські й російські жертви значно переважають польські у цій війні. Польські жертви оцінюються в 5,3 млн, українські — від 7,5 до 8–10.

Навіть деякі польські історики і соціологи вказують, що польська пам’ять про минуле так влаштована, що чужої болі, жертв і героїв не помічає. А питання "польських провин" для помітної частини польського суспільства і теперішньої польської влади є дражливим.

17 листопада 2015 року у Варшаві відбулася зустріч президента Польщі Анджея Дуди з істориками, публіцистами, керівниками закладів науки і культури, де він заявив про необхідність інтенсифікувати "історичну політику" держави. На цій самій зустрічі з боку деяких істориків лунали заклики "відмовитися від педагогіки сорому".

 Ярослав Шарек

Новий голова Інституту національної пам'яті Польщі Ярослав Шарек, виступаючи в липні 2016 року у польському Сеймі, відповів на запитання опозиційного депутата Міхала Щерби щодо винуватців масового вбивства євреїв у Єдвабному:

"Виконавцями цього злочину були німці, які використали у механізмі власного терору під примусом групку поляків".

Проте у 2003 році той-таки Інститут національної пам'яті Польщі провів слідство і з'ясував, що в стодолі живими було спалено 300 осіб, а 40 — убито раніше:

"Встановлено однозначно, що безпосередніми виконавцями злочину 10 липня 1941 року в Єдвабному була група місцевих чоловіків. Це сталося внаслідок німецького підбурювання, на що вказують незаперечні докази. Але відомо, що німці у безпосередніх діях убивства участі не брали".

Тобто ті, хто сьогодні стернують політику Польщі, прагнуть плекати комплекс жертви, віру в унікальність польських страждань, схильність до некритичного ставлення до власної історії. Проте водночас – підважують здатність українців до критичного осмислення минулого.

 Ян Жарин

Восени 2015 року сенатор Ян Жарин в інтерв'ю порталу Prawy.pl поставив під сумнів українську суб'єктність у діалозі:

"Українська нація не здатна до саморефлексії без допомоги Польщі і поляків — такої допомоги, в якій Польща і поляки говорять, що на Волині і Східній Малопольщі відбувся геноцид".

Діалог не є можливим, коли тебе не чують. Значна частина польського суспільства зараз знаходиться в стані політичного аутизму: вони виявилися не здатними чути інших навіть у внутрішніх дискусіях. Польща переживає найбільший світоглядний розкол за весь повоєнний період. І тому – допоки Польща не вийде з цієї внутрішньої турбуленції усі спроби інтенсифікувати польсько-український діалог навколо минулого ризикують закінчитися нічим.

Після тієї кількості неправди та маніпуляцій, яку українці почули від польських політиків і змі, не варто сподіватися простого розв’язання цього конфлікту пам’яті навколо подій часів Другої світової. Політики розбудили усіх сплячих демонів минулого. Дискусії перейшли до режиму "згадати все". 

Тепер українцям і полякам прийдеться проговорити значно ширше коло питань, ніж польсько-український конфлікт часів Другої світової війни.

Давайте поговоримо про те, чому Польща двічі вставала на дорозі української незалежності, а Україна – тричі допомагала Польщі на її шляху до свободи.

Давайте поговоримо про те, як Пілсудський у 1921 році в Ризі розрахувався за те, що українці ціною своєї незалежності допомогли врятувати назалежність Польщі у 1920-му.

Давайте спробуємо зрозуміти, чому так сталося, що за час цілої Другої світової війни загинуло 240 тисяч солдат і офіцерів Війська польського,  а тільки за 1944-45 роки у боях з німецькими окупантами на території Польщі полягло до 700 тисяч українців, які були мобілізовані до Червоної армії.

Давайте подумаємо про те, що польський Круглий стіл у 1989 році був неможливий без боїв УПА з НКВД у 1944-53 роках. І про те, що 153 259 українців з антикомуністичного підпілля, які загинули у боротьбі із тим режимом – загинули також і за польську незалежність.

Давайте поговоримо, що обидва найбільші тоталітарні режими зламали свої зуби об Україну.

На початку осені 1941 року Гітлер виграв битву за Київ, але саме під Києвом (на думку британського дослідника Девіда Стахеля) програв бліц-криг і цілу Другу Світову.

У 1991 році в Віскулях Єльцин не хотів розвалу СРСР: він хотів стати Горбачовим в новому СРСР. Але українці розвалили СРСР: вони абсолютною більшістю підтвердили голосуванням на референдумі Акт про Незалежність – і перший президент України встав у жорстку позицію: я не маю мандату на створення нового СРСР. І СРСР перестав існувати. Українці розвалили СРСР.

Українці – лейкоцити свободи. Коли тоталітарна зараза намагається проковтнути Україну – рано чи пізно її руйнує ця сила свободи.

У цій боротьбі з вірусом диктатури українці масово гинуть, але в довшій перспективі – перемагають хворобу.

Польща має можливість спостерігати це просто зараз. Польщу зараз захищає не НАТО, а українська армія.

І завдяки тому, що українці гинуть за свободу західного світу, російські танки стоять не під Любліном, а під Донецьком. Українці зупинили путінську диктатура на тій відстані, як від Варшави до Атлантичного океану.

Україна – це східний щит Європи. 

Якщо в нових умовах, що утворилися після 22 липня 2016 року, польський дискурс навколо спільного минулого з Україною буде обмежуватися виключно тематикою польсько-українського конфлікту – на всіх спробах порозумітися навколо минулого можна буде поставити хрест. Ситуація змінилася.

Принципи і перспективи діалогу

Найбільша проблема польсько-українського діалогу – відсутність бачення по обох сторонах, що треба зробити, щоб можна було сказати, що конфлікт пам’яті вичерпаний, а обидві сторони почуваються задоволеними цим розв’язанням і вважають це розв’язання справедливим.

До цього моменту будь-які дії і жести не будуть сприйматися із належною довірою.

Приклад – жест Президента України Петра Порошенка, який напередодні дня пам’яті жертв польсько-українського конфлікту в липні 2016 року, став на коліно перед Волинським хрестом на варшавському Жолібожу.

Президент України Петро Порошенко. Фото Euromaidan-Warszawa, 8 липня 2016 року.  

Більше про це - в публікації "ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ СТАВ НА КОЛІНА ПЕРЕД ПАМ’ЯТНИКОМ ЖЕРТВАМ ВОЛИНІ"

Попри високу оцінку жесту українського президента польським колегою, більшість поляків цей жест просто не помітила. Медіа проігнорували подію. А дехто коментував у такому стилю: чого став на одно коліно, а не на два, чого хрестом не ліг?  

Дуже складно досягти порозуміння у питанні, коли якась з сторін не може чітко сформулювати свої вимоги. Або висуває такі, як вже у цитованій заяві Ярослава Качинського з вимогою відмовитися від "культу Бандери": Україні дуже складно виконати цю вимогу, бо неможливо відмовитися від того, чого нема.

Як вийти з світу пост-правди, маніпуляцій, упереджень і подвійних стандартів? 

Цей конфлікт пам'яті вже не вдасться розв'язати без подолання асиметрії пам’яті та асиметрії знання про минуле.

Шкода, що польські політики відмовилися від ідеї спільного із українцями опрацювання минулого.

Український інститут національної пам'яті у 2014 році запропоновав уряду концепцію. Для подолання цього конфлікту пам'яті необхідні:

спільне вшанування жертв конфлікту,

спільне засудження злочинців,

спільний майданчик для діалогу істориків,

спільне усвідомлення, що "всі жертви конфлікту — наші: не українські чи польські, а людські",

спільна Декларація пам'яті і примирення на рівні президентів,

спільний День ушанування пам'яті жертв конфлікту і спільний пам'ятник жертвам — "Тут поховано взаємну ненависть".

Сім разів згадане слово "спільний" — це не від браку синонімів, а від розуміння, що трансформувати конфлікт пам'яті можна тільки спільними діями в чесному діалозі.

Щоб інтенсифікувати діалог, Інститути національної пам'яті обох країн відновили безпосередні зустрічі у форматі Україно-польського форуму істориків. Вочевидь, потрібно було ще кілька років і значно більше зусиль: спільних досліджень, науково-популярних публікацій, виставок, публічних дискусій.

Вже нині ясно, що робота форуму є необхідною, але не достатньою. Для того щоб усі злочинці були засуджені й названі поіменно, для того, щоб були знайдені місця масових поховань жертв конфлікту, необхідно створити постійну спільну групу істориків, яка провела б додаткові польові й архівні дослідження.

Необхідно зібрати усну історію, відшукати місця поховань, створити кодекс архівних документів з усіх мислимих і немислимих українських, польських, німецьких, британських, американських, колишніх радянських архівів. Роботи є на кілька років для кількох десятків дослідників.

Але якісний результат буде можливий лише за умови невтручання політиків у роботу науковців.

В істориків є шанс вивести діалог з глухого кута. Але сума монологів не є діалогом. 

Діалог відрізняється від дискусії. Будь-яка дискусія — це змагання аргументів, під тиском яких опонент має капітулювати. Будь-яка дискусія породжує ситуацію нерівності: завжди є переможець і переможений.

Діалог передбачає, що жоден з його учасників не може опинитися в ролі переможеного. Для діалогу важливо не перетягнути іншого на свою позицію, а почути, зрозуміти і прийняти позицію іншого.

Тобто почути і зрозуміти думку іншого — це ситуація, коли всі сторони діалогу опиняються в позиції переможця. 

Діалог — це можливість почути і зрозуміти іншу сторону.

Ми потребуємо 7-8 років інтенсивної роботи. Мало розібратися із пам’яттю про польсько-український конфлікт часів Другої світової війни: для того щоб зрозуміти одне одного – ми маємо настільки добре знати історію одне одного, щоб у колективній пам’яті обох народів залишилося якнайменше місця для упереджень, фальшивих міфів, негативних стереотипів і кліше.

Знання про минуле має бути максимально відчищене. Для цього потрібні сотні історичних книжок та фільмів, тисячі публікацій в інтернеті про Україну – польською мовою, а про Польщу - українською.

Проте найбільшою проблемою буде не популяризація історії в обох країнах, а вміння вибачати. Адже польсько-українське примирення можливо за умови дотримання формули – "усе пробачити, нічого не забувати". А цього дуже складно досягти, бо вимагає від кожного внутрішньої сили, яку не всі мають.    

ІНШЕ ЗА ТЕМОЮ "Волинська трагедія":

Гордіїв вузол. Українська проблема в ІІ Республіці Польській

Геноцидні ігри. Текст Володимира В'ятровича

Історик Богдан Гудь: "Суперечки про геноцид на Волині вигідні Росії"

Історик Норман Дейвіс: "Іде вибірковість: поляки - жертви геноциду, а інші - ні"

Депутат Сейму Мирон Сич: "Зараз не 1943-ій, ми заслужили примирення"

Історія у політиці. Навіщо польським депутатам "геноцид" на Волині

"Терору не цуралися й поляки" - екс-президент Польщі

УПА і АК: не треба їх ані звеличувати, ані паплюжити

Волинська трагедія: пошук між польською та українською правдами

Примирення по-польськи: УПА - злочинці, АК - герої

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.