Причинки до історії протестантського книгодрукування та преси

Реформація "перемогла завдяки книгодрукуванню" [1, с. 40], ставши "першою в історії світу інформаційною кампанією" [5, с. 37]. У ній знаходимо всі ознаки пражурналістики: швидкість розповсюдження інформації, популярну стилістику творів, прагнення формувати громадську думку, великі наклади: "виданий у Віттенберзі в друкарні Мельхіора Лоттера накладом 5 тис. примірників, памфлет розійшовся за п'ять днів. Спеціалісти вважають, що це був найбільший на той час тираж одного видання" [1, с. 38].

"Біблія", переклад якої було здійснено Мартином Лютером

Завдяки книговиданню протестантські осередки почали змагати до насичення інформаційної сфери друкованими примірниками Біблії; сприйняття (слухання й пізніше читання) біблійного тексту індивідуалізувалося, ставши, кінець кінцем, особистою практикою.

Друкарство як провідний засіб комунікації пояснює спільні риси строкатої картини протестантських рухів на українських землях: тяжіння до раціоналізму, "сектантського" типу церковного устрою, індивідуалістичну свідомість послідовників цієї течії. Намагання створити розлогі богословські концепції сполучалося з нахилом до простоти християнського життя аж до його примітивізації.

Активістів розмаїтих течій на цих теренах, що їх зараховуємо до протестантів, об'єднує свідомо обрана релігійність, яка неминуче ставила її носіїв у опозицію до панівної колективної, спадкової віри. Пошук ідеологічного підґрунтя для релігійної меншини тією мірою, якою він відбувався в контексті вияву витоків християнської ортодоксії, включав намагання основувати віровчення на біблійному тексті на противагу церковному переданню.

На світанку модерної Європи: причини та передумови німецької Реформації

Історію протестантської комунікації відлічуємо з XVI століття, коли виник сам термін "протестантизм". Цей часовий відрізок включав два основні періоди: друкарська комунікація раннього протестантизму тривала з XVI до кінця XVII століття; друкарська комунікація пізнього протестантизму припадала на другу половину XIX - кінець ХХ століття.

Ранній протестантизм був епохою пражурналістики, коли відбувався випуск виключно книжок. Пізній протестантизм у XIX столітті використовував брошури й трактати, в тому числі православних видавництв, у XX столітті повністю домінували журнали.

Науковців не повинна бентежити та обставина, що ідентичність більшості українських протестантів доби державної незалежності не пов'язана, принаймні, із першим з цих періодів – пізні протестанти переважно не можуть співвіднести характер своєї віри та церковного устрою з тодішнім станом справ.

Для них "усе це більше схоже на Атлантиду, - підкреслює Вікторія Любащенко. - Вони вважають це більше легендою, ніж історією, що зрозуміло, бо події середини XVII століття унеможливили спроби протестантів закріпити свою присутність у східній Україні, та й західній Україні вони були лише переміжно присутні до середини ХІХ століття. ХІХ сторіччя, отже, не відкрило нову сторінку у хроніці українського протестантства: тоді громади баптистів, адвентистів, лютеран і реформатів розпочинали діяльність фактично з нуля як толеровані чи переслідувані релігійні меншини" [2, с. 267].

Мартин Лютер на марці ФРН

Книжкове видання Біблії тут постає взірцем, метою й засобом церковного спілкування. Особливо для протестантів Священна Книга є еталоном релігійної комунікації; трактат, брошура, журнал - спробами пояснити Книгу або вести до Книги, наблизити до неї, її пропагувати.

Навіть неграмотні селяни-розкольники у ХІХ столітті виражали свою віру за допомогою метафор кшталту релігійний феномен як книга.

"Животною книгою" називали свої псальми неписьменні духоборці. Заперечуючи богонатхненність біблійних текстів, вони твердили, що віруюча людина є нерукотворною, живою книгою. Дух Святий вписує життя Христа в серце (розум) вірянина. Усне оповіщення, що йде від серця, себто ознаки нової, вдосконаленої людини вони вважали "книгою життя", природною, "живою книгою".

Примітною є реакція духоборців, яким довелося (деяким з них уперше) почути читання євангельського тексту: "Це нам усе відомо, це все у нас є у псальмах[,] і книгу цю (себто Євангеліє) від нас узято" [3, с. 49].

"Живою Книгою Нового Завіту" називали послідовники Кіндрата Мальованого – харизматичного лідера шалапутської течії, яка отримала назву мальованців. Вони "поклонялися йому від моменту його "Перетворення"... як "утіленню Слова Божого, яке дало [їм] духовне життя" [4, с. 244].

Лідер духовних християн Кіндрат Мальований

Можна виділити два періоди – магістерської чи "високої" й народної або радикальної Реформації. Комунікацію магістерської Реформації характеризували широта поглядів, нахил до екуменізму, терпимість (діячі Відродження висловлювали зневагу до конфесійних розбіжностей [5, с. 27]), використання передових технологій, європейська орієнтація, союз з православними проти католиків, спорадичний захист протестантами прав православного населення Речі Посполитої.

Другий період відмітний нижчим інтелектуальним рівнем інформаційного продукту, консерватизмом, нетерпимістю, почерговим зближенням церков із соціалізмом проти державного православ'я, а пізніше навпаки; технологічним відставанням – розпочати мовлення через електронні ЗМІ українські протестанти змогли лише з 1990-х років.

Винятки лише підтверджували правило: під час Першої світової війни у ходу були грамофонні платівки з піснями євангельських християн [6, с. 216], у 1980-і роки розповсюджувалися проповіді й пісні на любительських магнітофонних записах.

"Вестник Истины" - один з найпоширеніших журналів євангельских християн-баптистів у Радянському Союзі

Перебуваючи в меншості, протестанти на українських землях традиційно вступали поборниками незалежного сумління, особливо у світоглядних питаннях. Відповідно, нетривалі прецеденти законодавчого забезпечення свободи совісті поставали каталізатором діяльності протестантських комунікантів – письменників, видавців і пізніше журналістів.

Книговидання, а "в другій половині XVI столітті протестантська література в Речі Посполитій кількісно переважала католицьку" [7, с. 85], була частиною ширшої культурної програми, котра включала шкільництво, перекладацтво, літературу й науку.

Протестанти відкривали школи майже при кожній громаді. Це була інша стратегія в гуманітарній сфері: їх навчальні заклади були світоглядно ширшими від шкіл інших церков у Речі Посполитій, характеризувалися "присутністю світського начала" [7, с. 130], давали вищий розумовий розвиток, ніж католицькі школи, готуючи не тільки священиків, а й діячів політичної й культурної сфери.

Важливу роль відіграли кальвіністи в підготовці польської – Радзивіллової – Біблії (1563), яка спонукала заходи щодо випуску Острозької Біблії (1581). Социніанин Василь Тяпинський здійснив переклад Євангелія слов'яно-руською мовою.

У середині ХІХ століття традиції активного мирянства заклали основи євангельського пробудження серед селян півдня Російської імперії, їх пошуку святості в православному контексті й volens nolens виходу цих активістів за межі православної традиції.

Невдовзі вони почали відрізнятися від решти селян найвищим рівнем грамотності; "після своїх зібрань штундисти зазвичай приходили додому й проводили усе свято, читаючи та обговорюючи релігійні книжки" [4, с. 196].

Селяни-розкольники "підтримували наявні початкові школи та засновували власні школи. Українські штундисти були першими селянами, котрі створили власну систему релігійної освіти на півдні Російської імперії. Їхні школи були першими в українському селі, що належали самим селянам" [4, с. 223]. Розкольники нерідко виражали невдоволення непрактичністю навчальної програми парафіяльних шкіл, спрямованої на релігійну індоктринацію без набуття навичок, необхідних у селянському житті.

Німецькі й голландські колоністи, меноніти за віровизнанням, учили грамоті селян, що працювали на них. Хоча видавнича діяльність менонітів реально розгорнулася лише на початку ХХ століття [8, c. 227-228], вони представили православним селянам життєздатний приклад протестантської культури: трудову етику й навички общинного життя – взаємодопомогу й філантропію.

Протягом ХІХ століття зростав доступ селян до релігійної літератури. Діяльність Російського біблійного товариства (РБТ, 1813-1826) стала прецедентом масового релігійного просвітництва. Відділення РБТ були створені в Кам'янець-Подільському (1814), в Харкові, Сімферополі та Одесі (1816), у Києві та Володимир-Волинському (1817), в Чернігові та Полтаві (1818). Продавалися окремі видання книг з Єлизаветинської Біблії (1751).

У 1858-1876 роках тривала робота Синодальної комісії над знаменитим перекладом Біблії, якому судилося для наступних поколінь російськомовних християн, а протестантів і поготів, набути статус "канонічного".

У 1860-х роках Пантелеймон Куліш розпочав роботу над перекладом Біблії українською мовою. У 1874-1878 роках у Санкт-Петербурзі проповідував протестантський місіонер барон Редсток, що дало початок євангельському пробудженню серед російської аристократії. Редсток створював тексти для "літучих листків для народу", які перекладали його російські послідовники – редстокісти (пізніше їх називали пашковцями, згодом євангельськими християнами).

Товариство заохочення духовно-морального читання (1876-1884) – один з проектів активних редстокістів – випустило більше 200 популярних брошур при середньому накладі кожної 10.000 примірників [9, с. 93].

Український учень Лютера: Станіслав Оріховський-Роксолан

Дешева релігійна література популярного характеру ("Євангеліє для народу. Ціна 1 копійка") продавалася в храмах, монастирях, на ярмарках. Книгоноші привозили духовні видання у віддалені регіони імперії, проникали з нею у незвичні місця (ті ж шинки). Про обсяги поширеної ними книжкової продукції свідчать такі цифри: один книгоноша розповсюдив 58 тис. євангелій, інша активістка – 17 тис. [10].

На початку ХХ століття на українських землях виникла протестантська журналістика. Усе століття вона була представлена журналами. До середини 1920-х років регулярний вихід часопису було налагодити складно, редакції боролися із цензурою, лихоліттям і злиднями, тому чимало пересувалися в межах царської, пізніше радянської імперії та за її межі. До 1905 року журнали або ввозилися із-за кордону (нерідко контрабандою), або виходили нелегально.

На території Російської імперії першим протестантським часописом була "Беседа", видавана євангельськими християнами у Владикавказі (1889-1892) і Санкт-Петербурзі (1892-1893), згодом у Стокгольмі (1894-1895) й Лондоні (1896-1898).

В Україні журналістська діяльність протестантів почалася з вільнодумної Одеси; тут у 1910-1911 роках виходив "Баптист", заснований 1907 року в Ростові-на-Дону, у 1913-1914 роках баптистський часопис "Слово истины", 1918 року євреї-євангелісти випускали журнал "Голос истины". Однойменний часопис у 1918-1920 роках адвентисти публікували в Києві.

Із середини 1920-х років протестантські журнали виходили на заході й сході України.

Журнал "Баптист Украины"

Редакції містилися у Станіславові ("Віра і наука" 1925-1939, переїжджала до Коломиї, "Новий світ" і "Прозри" 1931-1939, "Стяг" 1932-1939) Києві ("Благовестник" 1926-1928), Харкові ("Баптист Украины" 1926-1928, "Евангелист" 1927-1928), Раві-Руській ("Післанець правди" 1927-1939, переїжджав до Львова), Одесі ("Евангелист" 1928), Львові ("Українська Реформація" 1928-1932, переїжджала до Коломиї, "Євангеліст" 1929-1932, "Маяк" 1934, "Дорога життя" 1935), Крем'янці ("Примиритель" 1929-1939, "Будівничий церкви Божої" 1935-1939, "Євангельський голос" 1936-1939), Коломиї ("Сіяч" 1932-1933), Тернополі ("Ознаки часу" 1933-1935).

У міжвоєнний період декілька часописів для українців-протестантів функціювало в Польщі. Вихід журналів на території Радянської України було насильницьки обірвано 1928 року, на Правобережжі ця преса протрималася до 1939 року.

Тільки в західній Україні були можливі такі "довгожителі", як "Віра і наука" (14 років виходу), "Післанець правди" (12 років), "Примиритель" (10 років).

У Радянській Україні середній час виходу протестантського часопису становив 2 роки (часто неповні). За цей проміжок далеко не завжди редакція встигала випустити заплановані 24 номери (а серед цих журналів були й квартальники та піврічники).

Джерела:

1. Михайлин І. Історія української журналістики. Період становлення: від журналістики в Україні до української журналістики / І. Михайлин. – Х. : Прапор, 2005. – 320 с.

2. Lyubashchenko V. Protestantism in Ukraine: achievements and losses / V. Lyubashchenko // Religion, State and Society. - 2010. - Vol. 38, No. 3. - Pp. 265-289.

3. Бонч-Бруевич В. Животная книга духоборцев / В. Бонч-Бруевич. - С.-Петербург: Типография Б.М. Вольфа, 1909. – 326 с.

4. Zhuk S. Russia’s lost Reformation. Peasants, millennialism, and radical sects in Southern Russia and Ukraine, 1830–1917 / S. Zhuk. – Washington: Woodrow Wilson Center Press – Baltimore and London: The John Hopkins University Press, 2004. – 457 pp.

5. Історія релігій в Україні: у 10-и т. Редколегія: А. Колодний (голова) та ін. Протестантизм в Україні. Т. 5./ За ред. П. Яроцького. – К.: Світ знань, 2002. – 424 с.

6. Решетников Ю. История евангельско-баптистского движения на Украине (первые результаты исследования) / Ю. Решетников // Богомыслие. - 1997. - № 6. - С. 203-233.

7. Любащенко В. Істория протестантизму в Україні / В. Любащенко. – Львів: Видавнича спілка "Просвіта", 1995. – 350 с.

8. Reimer A. The print culture of the Russian Mennonites 1870-1930 / A. Reimer // Mennonites in Russia 1788-1988. Essays in honour of Gerhard Lohrenz. Ed. by John Friesen. - Winnipeg, Manitoba: CMBC Publications, 1989. - Pp. 221-238.

9. Сарычев В. Особенности сектантской религиозной пропаганды среди молодежи / В. Сарычев // Актуальные проблемы научно-атеистического воспитания молодежи. - М.: Молодая гвардия, 1963. - С. 91-97.

10. Каретникова М. Книгоноши / М. Каретникова // Мирт. – 2000. – № 2.

Ця публікація є продовженням циклу статей, присвячених історії Реформації, а також постанню українського протестантизму. Проект "500 років Реформації".