Спецпроект

Якою має бути стратегія музею. На прикладі Львівського природничого

Ще одне важливе завдання – стати найбільш відвідуваним та популярним науковим музеєм країни. У 1980-х Природознавчий музей НАНУ був найбільш відвідуваним музейним закладом міста. І це у Львові, де суцільні музеї.

Викопний мамонт у Львівському природничому - символ музею, разом із викопним носорогом. Фото: Роман БАЛУК, zik.ua

Третій колоквіум Державного природознавчого музею НАНУ у Львові, проведений у рамках проекту "Природничий музей: від теорії еволюції до практики живого музею", що відбувається за підтримки Фонду Ріната Ахметова "Розвиток України", став для музею особливим.

По-перше, йшлося про підбиття підсумків першого етапу і першого року доволі амбітного проекту. По-друге, тема, що інтригує: "Стратегія сталого розвитку: чи потрібна вона музеям?". По-третє - непересічні учасники і доповідачі, поміж яких був і засновник консалтингової компанії "pro.mova" Євген Глібовицький.

Відповідним став й інтерес до події: понад сотню відвідувачів, переважно музейні працівники (зі Львова, Києва та інших міст), представники академічного середовища та громадських організацій, студенти, плюс онлайн аудиторія музею, яка завдяки офіційному блогу музею, сторінкам у соціальних мережах вимірюється тисячами зацікавлених.

Зважаючи на те, що досягнення музею за останній рік докладно висвітлювалися у попередніх дописах, зосереджуся на темі третього колоквіуму. Найголовніше – цей колоквіум продемонстрував, яким класним може бути музей, коли він вводить в обіг свій інтелектуальний капітал, відкривається для дискусій і пошуків нестандартних рішень.

Отже: стратегувати чи не стратегувати?

З цієї гамлетівської дилеми почав свою лекцію Глібовицький. Попри те, що розмови про стратегії стають модним трендом, користь самих стратегій є наразі неочевидною, особливо для неприбуткового, зокрема - культурного сектору. Тут звикли покладатися на удачу і діяти спонтанно.

Наразі це допомогало – принаймні виживати. Тим більше, що й у так званому "прибутковому" секторі або на політичних аренах стратегічною риторикою дуже часто прикривають пострадянський волюнтаризм, за яким не менш часто криється неготовність дотримуватися правил у процесі ухвалення рішень.

Може, стратегія - це інструмент, що ним не кожен може скористатися? У відповідь Глібовицький наголосив, що стратегії є мистецтвом керувати своїм майбутнім, яке не можна розглядати у відриві від здатності сміливо мислити і… мріяти.

Останнє, як на мене, є контраверсійним моментом концепції знаного аналітика і медіа-експерта, який покликається на відсутність в Україні достовірних даних щодо стану економіки, соціальної сфери тощо. Навіть якщо взяти до уваги химерність і симулятивність структур, на які спирається "друга республіка", винайдення чи моделювання "третьої" з "чистого аркуша" можливе хіба що в комп’ютерній грі. А в аналоговій версії маємо таку підступну річ, як бекграунд і пам’ять.

Разом із тим як метафора ідея повного "перезаснування" держави має свій евристичний потенціал. Головне лише вчасно перемикатися з "дальнього" світла на "ближнє" - якщо скористатися ще однією метафорою пана Глібовицького, де стратегія порівнюється із фарами автівки, яка простує нічною дорогою.

Зі світлом, звісно, надійніше і швидше, але - перш ніж вирушати у дорогу - варто поцікавитися прогнозом погоди і через надійні джерела перевірити, чи не залишилися від нанесених на мапи доріг самі лише напрямки.

Аспекти і виміри, які порушив у своїй музейній лекції Євген Глібовицький, вийшли далеко за межі музейної чи інституційної проблематики. Але разом із тим усе, про що мовилося, напряму стосується музеїв і є дуже своєчасним.

На думку Глібовицького, події останніх місяців засвідчили, що дедалі потрібнішими стають організації, які орієнтовані на горизонтальну співпрацю, які контролюються і утримуються спільнотами, а не вузьким колом власників чи засновників. Відповідно, служіння своїй аудиторії має стати пріоритетом для музеїв.

Успішний музей починається з усмішки охоронця й доглядача і продовжується в компетентності команди і адекватній системі ухвалення управлінських рішень. "Менше директорських крісел, більше круглих столів і просторів для співпраці", – зазначив експерт. І з цим важко не погодитися.

До речі, саме такий підхід і демонструє Природознавчий музей у Львові. Якщо за попередніх візитів до брами "під носорогом" кілька разів доводилося із віконця охорони чути щось на зразок: "Стій, хто іде?", то тепер дядечко у формі привітно скеровує: "Ви до Андрія Андрійовича, будь ласка ліворуч і на другий поверх".

З приємністю також хочу відзначити роботу команди волонтерів, які забезпечили колоквіум роздатковими матеріалами, логістикою і зримо і незримо створювали комфортом для гостей (тут особливий респект керівнику проекту Наталі Дзюбенко).

Отже, стратегія для команди Львівського природничого з теоретичної площини вже переходить у вимір практичних установок. Це дає підстави для оптимізму, хоча попереду чимало складних завдань.

Музей опинився перед викликом суттєвої структурної та функціональної трансформації - оскільки довгий час [понад 20 років, з початку 1990-х] був вилучений із публічного простору і зосереджував свою діяльність виключно на науково-фондовій роботі.

Але відтепер амбіція львів’ян сягає значно далі створення і відкриття експозиції. Відтепер музей орендуватиме на роль одного з кращих у країні. До речі, наважитися на таку стратегічну візію науковцям допомогла керівник аналітичного центру pro.mov'и Вікторія Бриндза, яка модерувала процес формування стратегії.

Молодечий драйв, із яким поважна наукова команда ДМП організовує свої заходи (приміром, лекція Андрія Бокотея для переможців олімпіад із біології "Як допомогти птахам взимку?"), сигналізує про зрілість цієї команди і готовність до складних системних завдань.

Стратегія ж, зрештою, крім всього іншого, вимагає від акторів, які наважилися на цю гру, передусім психологічної зрілості. Адже головний бонус, що його отримає гравець на цьому полі – це перехід зі стану об’єкту (тобто зі стану підпорядкованості) у стан суб’єкту, тобто самодостатності і спроможності давати собі раду.

Фірмовим стилем роботи команди pro.mova, є пріорітетна увага до цінностей. Адже цінності - тобто те, у що вірить організація - є найтривкішим компонентом корпоративної культури.

В результаті активних внутрішніх дискусій і самосмислення у ДПМ вималювалася така архітектура цінностей:

- Розвиток із урахуванням традицій. Зберігаючи кращі традиції, ми морально готові і здатні до цілеспрямованого розвитку – стверджує команда музею. Традиції інституції спираються на етичну єдність зі світом природи та простором Усесвіту в поєднанні з регіональною ідентичністю.

- Цілісність та системність. Поєднуючи просвітницьку та наукову діяльність, музей використовує свій науковий потенціал для формування суспільних цінностей та втілення ідеї сталого розвитку.

- Інтелектуальна вимогливість та творча свобода. Творча свобода передбачає конкурентоздатність інтелектуальних здібностей. Відтак працівник музею може вільно розробляти та втілювати ідеї, працюючи в межах високих наукових стандартів та постійного професійного вдосконалення та відповідальності.

- Відповідальність за довкілля. Музей формує і поширює критерії екологічної етики.

- Пізнання. Музей створює та поширює наукові знання. Наукове пізнання є засадничою складовою формування сучасного суспільного світогляду.

- Відкритість. Діяльність музею є відкритою як для експертного середовища, так і для публічних запитів, для науковців та широкої публіки.

Представлена система цінностей дозволяє музею та його команді забезпечувати синергію музейної, освітньої та наукової діяльностей та поводитися відповідно до правил суспільства із постійним онлайн-доступом.

Серед стратегічних цілей на 2014-2015 роки - відкриття оновленої експозиції, розвиток міжмузейної співпраці (з українськими й зарубіжними колегами), оптимізація структури наукових відділів та трансформація наукових тем та забезпечення успішної роботи управлінської комісії, котра стежитиме за за ефективною реалізацією стратегії.

На перспективу до 2017 року ДПМ музей поставив перед собою завдання завершити побудову основної експозиції на додаткових площах, створити проект нового депозитарію. запровадити необхідне облаштування для людей з особливими потребами, систематизувати роботу з музейної педагогіки (і це далеко не вичерпний перелік забов’язань).

Ще одне важливе завдання (стратегія розрахована на 10 років) – стати найбільш відвідуваним та популярним науковим музеєм країни. У 1980-х Природознавчий музей був найбільш відвідуваним музейним закладом міста. І це у Львові, де суцільні музеї. Однак тепер конкуренція лише посилюватиметься - з огляду на появу нових гравців у приватному секторі.

В результаті реалізації пріоритетів ДПМ бачить себе у наступному десятиріччі одним із провідних центрів Європи у галузі природничої музеології, лідером та новатором національної музеології. Музей хоче стати "інноваційною культурно-науковою установою регіону та країни з відкритим депозитарієм, де дослідницькі лабораторії поєднуватимуться з майстернями".

Амбітні цілі потребують солідних і стабільних фінансових ресурсів. Основними джерелами відповідно до прогнозу, зробленого у стратегії стануть поруч з державним бюджетом: вхідні квитки на регулярні виставки та спеціальні події, гранти благодійників. наукові гранти, кошти спонсорів.

Обґрунтованість прогнозованої структури надходжень, як і витрат наразі викликає найбільше запитань у тих, хто долучився до обговорення запропонованого проекту стратегії. Не виключено, що команді проекту спільно з партнерами доведеться зробити ще низку додаткових аналітичних досліджень, які стосуватимуться економічної, соціально-політичної ситуації і дадуть змогу деталізувати й уточнити окремі кроки на етапі планування.

Стратегія, за підсумками обговорення, що відбулося у рамках колоквіуму, ще проходитиме обговорення в колективі музею. Лише після цього вона буде затверджена і стане офіційним документом музею.

Проте вже тепер можна стверджувати, що третій колоквіум Львівського природознавчого не лише підбив підсумки першого етапу проекту у рамках програми "Динамічний музей".

По суті, ця подія підвела риску під довгим етапом розвитку музейної справи в Україні, який триває з 1991 року. Приблизно тоді ж ДПМ припинив виставкову діяльність через капремонт. І ось саме Державний природознавчий у Львові став першим з українських музеїв, який зумів сформувати власну комплексну стратегію.

Дивіться також:

Стратегія музею. Що це таке і навіщо

Ця командна гра "музей". На прикладі Львова

Природничий музей: репетиція оркестру. Колоквіум 2

Екскурсія фондами Львівського природознавчого. ФОТО

10 млн на модернізацію музеїв. Як будуть витрачені ці кошти

Колективний портрет українців, які відвідують музеї. СОЦІОЛОГІЯ

Для чого нам музеї? Про українську музейну галузь

Інші матеріали на тему "Музеї"

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.