Рік 2023, або В пошуках втрачених черепів

Судячи з ефективності сучасних політтехнологій польських політиків і з результатів опитувань пересічних поляків, в Третій Речі Посполитій активізувалася суміш з традиційного шляхетського шовінізму та націоналістичного апетиту щодо "кресових територій".

29 жовтня 2013

Науковий співробітник Віденського університету (Австрія)

Фото з "реконструкції Волинської трагедії" - шоу влаштували у Радимно, де в 1944-47 роках масово убивали українців

gazeta.pl

В Україні не відбулася вагома реакція суспільства, в першу чергу науковців, на польський спосіб опрацювання спільного минулого. Ми забули й про те, що рівно 83 роки тому восени відбувалася перша "пацифікація" цивільного населення України польською владою.

Чи зміниться щось до 2023 року – 80-тої річниці Волинських подій? Чому саме вчить наc погляд з висоти польського сейму?

Недавно в розмові з польським колегою культурологом запитала його думку про те, чому польські науковці й політики так впевнено й заідеологізовано ведуть політику звинувачення українців, ігноруючи масу українських жертв польського насильства. Його відповідь змусила мене замислитися:

"В Польщі відомо, що, на відміну від поляків, в українців не розвинена культура інтелектуальної, а, вірніше, наукової відповіді. У кожного своя правда, але ваша правда, на відміну від польської, не має голосу.

Замість вас говорять і говоритимуть церковники і 148 представників ідеології, яка вбила мільйони поляків та українців. Відповідь і перших, і других не є вагомою, бо вона не є науковою".

Протягом того, як українцям інкримінують ультранаціоналізм, фашизм, антисемітизм i ксенофобію, з глузуванням нагадуючи їм з екранів, як вправно комуністи сікли їхніх батьків, вони продовжують думати про те, що вважають більш актуальним – як заробити на прожиття.

Польська нація вже "виросла" з таких проблем. Судячи з ефективності сучасних політтехнологій польських політиків і з результатів опитувань пересічних поляків, в Третій Речі Посполитій активізувалася суміш з традиційного шляхетського шовінізму та націоналістичного апетиту щодо кресових територій.

Завдяки роботі польських науковців маємо тепер (майже) статус організаторів геноциду – це чи не перший крок польської сторони до створення саме польських геноцид-студій, де українці займуть, а, власне, вже зайняли одне з "призових" місць "ворогів" польського народу.

Однак чи є це для нас несподіванкою? Чи виник польський політичний психоз раптом і нізвідки? Чи є такий однобокий підхід до проблематики українсько-польських стосунків чимось новим?

Дефект політичного дзеркала Польщі

2008 року польська літературознавець Данута Сосновська в своїй книзі "Inna Galicja" ("Інша Галичина") неприховано користується подвійними стандартами в підході до націєтворення поляків і українців.

До польської нації вона застосовує теорію відвічної національної тяглості, а до української – теорію, згідно якої нація є продуктом модернізму, тобто творення нації починається пізніше – з подачі Французької революції.

Отже, до поляків застосовується академічно застаріле гердерівське поняття "історична нація", а до українців – сучасна теорія націєтворення Мірослава Гроха, де відлік націєтворення початий з другої половини вісімнадцятого сторіччя.

Така методологічна непослідовність є симптоматичною в польському академічному підході до України – України, яка в традиції польського шляхетства, а згодом і з точки зору демократичних польських революціонерів дев’ятнадцятого сторіччя, а ще пізніше – так званих "демократів" Другої Речі Посполитої, мала би бути польською, але нею не є.

Якщо перефразувати Ліну Костенко, то маємо дефект політичного дзеркала у Польщі, яке висвітлює полякам криву картину: історично спотворену Польщу, її території та історію, невід’ємною складовою якої є ексклюзивність польської мартирології.

Це є плакативним прикладом бачення поляками самих себе – польської нації як якогось однозначного континууму і, відповідно, "своїх", "автохтонних" польських територій – на жаль, не тільки серед політиків, але й в академічних колах. На таких засадах виховується польське суспільство, а особливо молодь.

Отака-от надумана "вічність" буцімто безгрішної нації-жертви і нації-месії грає практичну роль для сучасних поляків в питанні кресів.

Те ж саме стосується і маніпуляцій поляками терміну "мультикультурність" щодо "польських кресів", яку має намір вивчати створена в Сеймі парламентська група. Звісна річ, з допомогою польських науковців.

Як поляки вивчатимуть мультикультурність?

Виглядає так, що в рамках "мультикультурності" розглядається лише польськість. До уваги не беруться релігійні та мовні утиски українців, заборона їхнього політично-громадського життя і преси, переслідування українського жіночого руху і, загалом, придушення української культури та історичної пам’яті хоча би за період Другої Речі Посполитої.

Таке ж ігнорування з боку польських політиків, науковців та інтелігенції спостерігається і в питаннях злочинів польського режиму щодо цивільного населення Західної України в рамках "пацифікацій", в яких поляки застосовували принцип колективної відповідальності.

Маю на увазі найбільш відомі: "пацифікацію" українців 1930 року, яку засудила Ліга Націй, а також "пацифікації" 1935 і 1938 років.

Замовчуються українські жертви польських концтаборів. Закриваються очі на розстріляних членів Карпатської Січі – інтелігенцію і селян – переданих полякам угорцями, які очищували Карпатську Україну від "чужих елементів". (Групу українських дівчат з Жіночої Січі розстріляли самі угорці без допомоги поляків).

Те ж стосується злочинної діяльності озброєних польських загонів (т. зв. "крокусів") на Холмщині в Другій Речі Посполитій, злочинів польської сторони в проведенні етнічної чистки – акції "Вісла", масові звірячі вбивства цивільних жертв польського підпілля та загалом польського терору, геноцид над українцями з боку Армії Крайової.

Те ж саме стосується діяльності Корпусу охорони прикордоння (КОП) на Волині і напіввійськової організації "Стшельци".

Крізь систему польських тюрем та концтаборів у 1919-1920 pоках пройшло біля 70 тисяч українців – чи врахує це польська сторона? Чи братимуть до уваги польські науковці "волинську політику" воєводи Генрика Юзевського? Чи проаналізують дії щодо українців свого "героя" Едварда Ридз-Сміґли?

Чи згадають, що 1938 року поляками було висаджено в повітря близько 300 православних церков? Чи дадуть належну оцінку політичної програми волинського воєводи Александра Гауке-Новака, згідно якої польська культура отримала статус виняткової, а такі слова як "українець" та "український" були заборонені?

Вивчаючи так звану "мультикультурність" так званих "польських кресів", чи порахують вони вчинений ними злочин над Ольгою Басараб, на захист якої безуспішно став весь світ? Чи звернуть увагу на вбивство священика, композитора і диригента Остапа Нижанківського?

Чи згадають репресії над такими, як родина Антіна Крушельницького, яка, тікаючи від польського режиму Другої Речі Посполитої, попала під тотальне знищення від рук комуністичних злочинців? Чи знайдуться слова покаяння за роки концтаборів Арсена Річинського і за смерть дітей Іванни Блажкевич?

Чи, згідно з польською правдою, ці всі чоловіки, жінки і їхні діти – це "zbójcy" i "mordercy", як польські науковці люблять називати учасників всіх українських національно-визвольних i соціальних рухів, починаючи з часів феодальної Польщі?

Наведу приклади, які свідчать про традиційне відношення як поляків, так і українців до питання пам’яті саме українських жертв, починаючи з феодальної Польщі і закінчуючи Польською народною республікою.

Приклад перший. 1648 року повстання проти польської шляхти на Калущині (Івано-Франківська область) очолив священик Іван Грабівський. Після придушення повстання польськими землевласниками було вбито 200 селян, а священика Івана Грабовського посаджено на палю.

М. Грушевський у своїх "Джерелах до історії України-Руси" подає архівний матеріал з поіменним переліком закатованих, четвертованих і розстріляних селян та священиків після тієї кривавої події. На диво, в Калуші немає навіть меморіальної дошки, яка би нагадувала про ці жертви.

Приклад другий стосується періоду після першого поділу Польщі 1772 року. Поляки встановили пам’ятник повішеному в 1847 році за вироком австрійського суду революціонеру-терористу Т. Вішньовському і його колезі вбивці Ю. Капусціньському на Гицлівській горі в Львові.

Однак там досі немає пам’ятника тисячам українських селян, закатованих і страчених польськими землевласниками на цій же ж горі протягом сторіч. Саме тому цю гору називають горою Страт.

Третій приклад стосується Польської народної республіки. 1947 року Польська робітнича партія переоблаштувала нацистський концтабір в польському місті Явожно на концтабір для українців. Ними були переважно селяни і священики (4 тисячі осіб, включно жінок і дітей в період 1947-49 роки).

Чомусь польська влада не вважає за потрібне засудити злочини польських комуністів щодо українців, хоча "Інститут національної пам’яті Польщі" займається питанням комуністичних злочинів.

Ці приклади репрезентативні: з точки зору польських науковців польська шляхта – то були "пани" на "своїй" землі, а український селянин чи священик, що відмовлявся на них робити і повставав, то був "бандит" на "чужій" землі. Українcька сторона мовчки погоджується з цією логікою.

Такий підхід до трактування польсько-українських стосунків характерний для сучасних польських істориків, хоча він, як правило, завуальовується в академічний стиль.

Врешті, фундаментальне питання: чи отримає критичну оцінку так звана "демократичність" Другої Речі Посполитої, яка досі в наукових колах, в першу чергу країн Західної Європи, є в більшості випадків аксіоматичною і як така не ставиться під сумнів?

Чи поставлять польські історики питання про виконання декларативної по відношенню до українців (і білорусів) Конституції 1921 року, закони якої попри всю їхню "модерність" не запобігли перетворенню Другої Речі Посполитої в поліцейський режим з терором як методом контролю і нищення непольських національностей?

Як польські науковці і політики обґрунтують той факт, що Польща не виконала статті 4 Ризького мирного договору 1921 року щодо зобов’язання польської сторони надати українцям і білорусам можливість вільно розвивати свою культуру і мову?

Польська сторона з апломбом проігнорувала це зобов’язання 1922 року, коли сейм відхилив проект територіальної автономії Східної Галичини.

Нагадаю, що з 1919 року згідно Сен-Жерменського договору, Польща, за згодою Антанти, стала тимчасовим окупантом Східної Галичини, функцією якого був захист від терору більшовиків.

Але Польща "тимчасовим" статусом не задовільнилася. "Суверенне право" на Східну Галичину Рада послів Антанти за пропозицією фашистського диктатора Беніто Мусоліні схвалила 14 березня 1923 року. Однак і в цьому випадку Польща повторно зобов’язалася - і знову не виконала - умову надання автономії Східній Галичині.

То ж про яку "мультикультурність" "польських кресів" ведуть мову польські політики і науковці в цьому випадку?

Польський націоналізм на державному рівні під прикриттям науковості, "прагненням відродження кресових територій" і буцімто в рамках демократичних принципів, виявляється, і досі є стрижнем польської політики щодо "втрачених" "власних" територій.

Польські історики, ідучи на повідку в польських націоналістів, забувають про академічну об’єктивність i уникають висвітлення коріння польсько-українських конфліктів, в тому числі і в рамках Другої Світової війни.

Забувають польські історики і про те, що польська сторона після українсько-польської війни 1918-1919 рр. та після проголошення Другої Речі Посполитої використовувала терор і репресії як важелі державної політики щодо інших національностей.

Тобто йде мова про офіційний державний репресивний механізм щодо українського населення на окупованій Польщею території. Це є злочином польської держави проти свого, нехай непольського населення.

На відміну від поляків, українці були бездержавними, а, відповідно, їхні дії мали характер самооборонний і були запрограмованими саме діями та ідеологіями польських еліт набагато раніше, ніж це подають польські науковці.

Навіть протягом 146 років поділу Польщі, будучи "нацією без держави", як вони себе називали, польські замлевласники та інтелігенція згуртовано провадили антиукраїнську політику по обидва боки Збруча, маючи "мікроколоніальну" владу і нещадно користуючись нею.

Врешті, польську сторону можна зрозуміти – їхній, завжди вкрай нетерпимий до українців патріотизм, був пригнічений довгим перебуванням під Прусією, імперією Габсбургів і Російським царатом, а згодом, в 20 сторіччі, – під контролем Москви.

Поляки, незважаючи на численні спроби революції на всіх територіях і у всі часи, стримували неабияку агресію, яка зараз помалу починає виливатися назовні, ігноруючи насильство, вчинене ними самими по відношенню до інших.

Чи маємо час забути?

Напрошуються питання, хто рахує черепи полеглих і закатованих українців на території України? Хто і коли офіційно вибачився перед державою Україна за них і що самі українці зробили для того, щоб почути таке вибачення?

Поляки наші черепи не рахують. Росіяни теж не рахують. Угорці і румуни не рахують. Австрійці і німці не рахують. Вони всі рахують свої черепи в Україні. І правильно роблять.

А українці не мають часу порахувати українські жертви ні в Україні, ні за її межами. А тим часом поляки з допомогою науковців проголосили власну монополію на біль.

Отож, заклик пана Адама Міхніка не викопувати мертвих дуже "вчасний" для українців, але запізнілий для поляків, бо ж поляки близько десяти років збирали науковий матеріал і готували череп за черепом для презентації академічним колам Європи і світу, готуючись до річниці Волинських подій.

Маємо вкотре типовий приклад застосування поляками подвійних стандартів до власної та української історії: ми, поляки, уже завершили, а ви, українці, і не починайте. Проте, якщо наукова спільнота Польщі відкрила одне – польське око – на польсько-українські конфлікти, то чи не варто би відкрити на них і друге, українське?

Однак чи хочуть цього самі українці та їхні інтелектуальні еліти? Судячи по реакції, а вірніше, її відсутності, – то ні. На разі окреслюється вкрай нецивілізований підхід до важливого історичного, а, власне, політичного питання як з боку українців, так і з боку поляків.

Забуття і витіснення кривди, заподіяної власній спільноті є ледарством. Проте ігнорування потреби створення канону пам’яті власних жертв, знаходження, систематизації і опублікування архівних даних, написання oral history і обробки life writing є ознакою колективної деградації українців.

Проблемною українського суспільства є відсутність скоординованого, об’єктивного і всестороннього наукового дослідження геноциду над українцями як з історичної, так і з міждисциплінарної точки зору. На жаль, байдужість українських науковців до даної теми очевидна. Декілька винятків тільки підтверджують правило.

В поляків нам є чому повчитися. По-перше, рахувати тих, хто лежить в землі і розуміти, що вони – визнаємо ми це чи не визнаємо – є результатом відношення нас до нас самих і відношення до нас тих, хто вбивав.

Тому примирення повинно відбуватися тоді, коли учасники – в першу чергу науковці і політики – бачать на два ока, а не на одне. Це можливо тоді, коли українські історики почнуть рахувати черепи і українських жертв, розсипаних на території України і Польщі.

Сприймати таку роботу треба не як тактику "око за око", а як фундаментальну інтелектуальну і політичну потребу українського суспільства.

По-друге, треба би навчитися в поляків сприймати територію як цінність у всіх відношеннях – і як складову держави, і як носія історичних змістів, в тому числі і таких, як черепи.

Завершу словами Івана Франка з його статті "Наш погляд на польське питання" (1883). Вона була написана ще до того, коли Франко остаточно зневірився в ефективності співпраці з поляками, до того, як його зневажливо і демонстративно викинули з редакції польської газети "Kurjer Lwowski", незважаючи на плідні десять років його роботи там і "забувши" про його неабиякий вклад в польську науку, історію та літературу, і, врешті, ще дo замаху на його життя з боку польського студента 1897 року:

"От чому тепер, у тяжку для нас пору шарпаючих нутро наше польсько-шовіністичних агітацій, нам дуже на часі всесторонньо вияснити собі своє становище, свої цілі і дороги не тільки взглядом себе самих, але і взглядом наших найближчих сусідів.

Заглядаючи на підставі пізнання теперішності і минувшості дальше в будучність, аніж можуть заглянути вони, засліплені своєю партійною вузькоглядністю, ми сміліше зможемо боротися з противностями, наберемо тої певності і того політичного такту, шо пливе з ясного зрозуміння ситуації і всіх її консеквенцій".

Саме історикам, принаймні тим, хто бачить і на українське око, треба би сьогодні пригадати ці слова.

Дивіться також:

Польська окупація 1918-39 років. Як це було

Що Бандера, що Пілсудський - державники і водночас терористи

Нема могили - не було українців. Як знищують кладовища у Польщі

Третина поляків готова забути образи на українців. СОЦІОЛОГІЯ

Як польське підпілля убивало українців і поляків

Після "геноциду" в Польщі напали на українську церкву

Злочини польських націоналістів в Україні - текст з Інституту нацпам'яті

Примирення по-польськи: УПА - злочинці, АК - герої

У Польщі нищаться пам'ятники воїнам УПА

"Терору не цуралися й поляки" - екс-президент Польщі