Депутат Сейму Мирон Сич: "Зараз не 1943-ій, ми заслужили на примирення"

"...Для багатьох українців УПА є тим, чим для поляків - Армія Крайова. Армія, яка боролася за незалежність своєї держави... Коли поляк із українцем сваряться, хтось інший потирає руки. І Москва зараз уважно за цим спостерігає..."

Мирон СИЧ

Мирон Сич - депутат польського Сейму, за походженням українець. Від урядової "Громадянської платформи" його вже удруге проводить у парламент округ, заселений значної мірою українцями, депортованими владою соціалістичної Польщі з околиць Перемишля на землі колишньої Східної Прусії у 1940-х роках.

Часопис "Тиґоднік Повшехни" взяв у депутата інтерв'ю, в якому Мирон Сич розповідає польським читачам про український погляд на Волинську трагедію, УПА, операцію "Вісла" та інші трагічні сторони Другої світової війни. І про перспективи примирення двох сусідніх народів.

ІП вирішила перекласти це інтерв'ю депутата, оскільки в Україні зараз багато спекулюють новинами з Польщі, де з нагоди 70-річчя Волинської трагедії звучить чимало політичних заяв.

З Мироном СИЧЕМ розмовляє Павел Решка.

П.Р.: Хто ви?

М.С.: Польський українець.

- А ким був ваш батько?

- Українцем із села Ляшки Ярославського повіту. В 1937 р. потрапив до Війська Польського у Кельцях, де застала його війна.

- Воював?

- Так. У польському мундирі боронив Річ Посполиту [в польській традиції прийнято нерідко називати міжвоєнну Польщу Другою Річчю Посполитою – ІП] від гітлерівської навали. Повернувся додому, але мусив ховатися в лісі, бо потрапив би до Катині чи іншого табору, в якому вбивали польських солдатів.

Совєти відійшли, прийшли німці, і знов переховувався. Врешті став комендантом пожежної охорони в Ляшках. Це було змішане польсько-українське село.

- Ваш батько був також в УПА, про це власне питаю.

- Так, був в УПА.

- Довго?

- Від 1944-го, може 1945-го року.

- І в ОУН, Організації Українських Націоналістів, з 1938-го року, так?

- Ні, від 1938-го року був польським вояком.

- Що ваш батько робив в УПА? 

- Маю на руках батьків вирок, знаю перебіг слідства. Закидали йому, що мав автомат із 30 набоями, що брав участь у нападах на Військо Польське, що бав участь у спалюванні будинків.

- І що ви про це думаєте?

- Засудили його до смертної кари, хоч нічого не було доведено.

- Але чи стріляв у польську армію, чи палив будинки?

- Батько небагато про це говорив. Ніколи не хотів поїхати зі мною до рідного села. Його оповідь була така: партизанство було приховуванням в лісах. Із його слів виникає, що співпрацював із польськими [національно-визвольного характеру] відділами, охороняли село, яке було змішаним. Так говорив.

- Чи був батько українським патріотом, котрий вважав, що де лежить його село, має бути Україна?

- Не думаю, що мотивації були такими. Люди в Ляшках жили поміж собою у згоді. Колись мама теперішнього війта ґміни [волості] Ляшки, вже покійна, сказала мені: "Сину, хто знав і одну мову, і другу, той вижив".

 Мирон Сич на засіданні Сейму. Фото: polskieradio.pl

Батько не хотів, аби його забрали в радянську армію, оскільки хотів залишитися, боронити свій дім. Деякі залишалися, як батько, у лісі, інші йшли на Берлін. Доля сміялася і з одних, і з інших.

- Як?

- Кілька хлопців із села поверталося з-під Берліна, деякі поранені, але їх хапали як партизан з УПА та відправляли до табору в Явожні [пол. Jaworzno - філія Аушвіц-Біркенау, котру комуністична Польща використала після війни для засудження пов’язаних із українским визвольним рухом осіб, в тому числі священиків. Існував з 1947 по 1949 рік, через табір пройшло біля 4 тис. українців щонайменше 161 загинув – ІП].

Батько завжди підкреслював, що не хотів служити ані гітлерівській Німеччині, ані радянському війську. Пішов в УПА.

- Розумієте в цьому батька?

- Так.

- Пишаєтеся його життям?

- Так, оскільки він навчив мене поваги до людей. Не був ображений на поляків. Чимало зрозумів, коли сидів у камері смертників з вояками АК [Армії Крайової]. Убеки [назва працівників польських комуністичних спецслужб, від „Urząd Bezpieczeństwa", "Управління Безпеки" - ІП] катували як одних, так і інших, а своїх – тих із АК – навіть більше.

- Батька впіймали в 1947-му…

- Так, українське підпілля [в межах Польщі] було вже розбите. Виходили з лісу, здавали зброю і виявлялося, що їх амністія не стосується [стосувалася вона польського національно-визвольного підпілля – ІП]. Але деталей того, як саме він попався, не знаю.

Отримав смертну кару, чекав на виконання в Кракові. Вранці, о 5-й чи 6-й читали прізвище одного із в’язнів на виконання смертного вироку. Батько казав, що то було найстрашніше – чекання на ранок.

- Вироку так і не здійснено.

Смертну кару змінено по життєвим ув’язненням, а згодом на 15 років тюрми. В 1953 р. вийшов із в’язниці в Ґоленеві під Щецином та поїхав на Вармію [частина Східної Пруссії, що відійшла до Польщі, куди, зокрема депортовано українців під час акції "Вісла" в 1947 р., майже третину зі 152 тис. – ІП] шукати родину.

Знайшов собі дружину – мою маму. Мама родом з Хотинця [село Ярославського повіту Підкарпатського воєводства Польщі – ІП], була переселена під час акції "Вісла". Мама тримала образу на поляків…

- За що?

- Поляки асоціювалися їй із солдатом в кашкеті з гербом-орлом, котрий прийшов до їхньої хати і сказав: "У вас півтори години на спакування речей".

Вони цього не розуміли. У чому їх вина? Чому мають покинути власний дім? Куди їх везуть?

- Ви виросли в таких розповідях?

- Слухав ціле дитинство. Мама, тітка, ціле село Остре Бардо [нім. Klingenberg, с. в Бартошицькому повіті Вармінсько-Мазурського воєводства Польщі, на самому кордоні з Калінінградською обл. Росії - ІП] про це говорило: "Польський вояк, орел на кашкеті, півтори години". Не виховували мене, м’яко кажучи, у любові до поляків.

- Лише у ненависті?

- Так, у ненависті. З часом почав запитувати: "Чому аж так їх ненавидите?".

- І що?

- Тітка: "А за що маю їх любити? За те що вигнали мене з дому? Що не можемо один одного віднайти на цілому світі? За те що мене били?" Це розповідь тітки, яка не була в партизанці, в ОУН чи УПА. Була звичайною жінкою, яка не знала навіть, де знаходиться Волинь.

- Що ще говорила?

- "Совєти та гітлерівці не вчинили нам того, що поляки".

- Уфф…

- Коли була Помаранчева революція, мама увесь час дивилася телевізор. Входжу до хати. На екрані Майдан, помаранчеві прапори, а серед них біло-червоні. Мама плаче: "Аби тим полякам Бог дав здоров’я".

А я до неї покірно: "Мамо, про що ти говориш? Адже ти ж на дух їх не переносиш. Ти забула?" - "Але подивися, як вони поводяться…"

- Ви хочете сказати, що тоді вперше почули від мами щось хороше про поляків?

- Так. Плакала і в подяці до поляків молилася Богу. Чому так пізно це прийшло? Батьки практично не бували поза цим сільцем. Мало хто виїздив. Українців контролювали, особливо після оселення. Батька багато разів викликали на допити.

- Був "непевним елементом"?

- Як всі, хто якимось чином був пов’язаний із партизанкою. Люди зустрічалися зрідка, найчастіше у неділю після служби. Стояли довго перед церквою та розмовляли. Це було місце обміну інформацією. Так віднаходилися після депортації. 

- Остре Бардо складалося з переселенців?

- Так, звідти походить, для прикладу, мій приятель, професор Ягеллонського університету Володимир Мокрий, депутат Сейму від "Солідарності" з 1989 року. Була лише одна польська родина, - також переселенці з-під Гродна. Їм не позаздриш – мали навчитися української, бо ніхто їх не розумів.

 Нижня червона цятка - Ляшки, звідки батьки Мирона Сича були виселені. Верхня червона цятка - Остре Бардо

Утім, мова, яка "витворилася" в Острому Барді, була специфічна. Це була мішанина простих людей, які прибули з різних сторін. Кожен говорив своєю говіркою, і звідси "постав" новий варіант української мови, досить сильно відмінний від літературної.

Хоча, звісно, вірші Тараса Шевченка всі діти знали напам’ять. У неділю я ходив в українській вишиваній сорочці, що роблю й донині.

- Правда, що ви до сьомого року життя не говорили польською?

- Правда. У селі всі говорили "по своєму".

- Коли ви вперше поїхали в Україну, були здивовані, що говорять інакше, ніж ви?

- Так. Я поїхав під кінець 1980-х років, але щось було важливішим, навіть вражаючим.

- Що?

- Вони нас називали поляками: "Приїхали поляки". У Польщі ми українські бандити, а там поляки.

 Мирон Сич у селі Ґурово Ілавецьке, квітень 2013 року. Фото: Наталя Сич

- Не говорили ви по-польськи, а от пішли до школи і що?

- Школа була в селі. Усі дуже хочемо до неї піти. Приходимо до класу, а пані вчителька говорить до нас чужою мовою. Не знаємо, чого від нас хоче. Швидко охота до науки в нас минулася – і учнів треба було шукати по лісах.

- Ви втікали?

- Так. Польської я вже вчився у початковій школі. У селі не було телевізорів, мало хто мав радіо. Польську мову і раніше чув зрідка.

- Ви жили як на якомусь острові?

- Абсолютно вірно. Таких островів на Вармії було багато.

- Коли ви вперше зустріли ровесника-поляка?

- Поляки на Вармії теж були переселенцями, бідні, часто подібно до українців малоосвічені. Знали, що ми є з акції "Вісла", тобто українці, кожен з яких може тримати сокиру за пазухою. Українець ототожнювався із чимось дуже поганим.

- З бандитом і різуном.

- Так, само слово українець було образою. Коли вже закінчувалися слова у сварці, то говорили: "Ти, українцю!". До пізніх 1980-х було так, що сусід-поляк з сусідом-українцем майже не розмовляв. Шкоди один одному не робили, але дотримувалися дистанції.

- Коли ви відчули, що вас побоюються?

- Коли пішов до 5-го класу, бо ж перші чотири роки ми ходили до школи в моєму селі. А згодом треба було доїздити до більшої школи, а там товариство вже було змішане.

- І що?

- Там зустрів поляків і ми билися. Це були бійки національного характеру.

- Ображали вас?

- Вони нас, ми їх. Важливо, що сьогодні ми товаришуємо. Деякі друзі з середньої школи допомагали мені у виборчій кампанії.

- Коли ви вперше нормально поговорили із ровесником-поляком?

- Вочевидь уже на студіях. Коли я потрапив на навчання до Вищої педагогічної школи в Ольштині, я досить виразно декларував свою українськість. Не лише я – були також інші приятелі. Ми трималися разом. Але я дуже здивувався, оскільки поляки прийняли мене позитивно.

- Тобто як?

- Оцінили, що я не боявся сказати: "Я українець". Просили, щоб їм заспівали пісню, а потім щоб їх навчили. Вперше в житті я зустрівся із тим, що поляк з цікавістю слухав розповідь про те, хто я такий. Про батька, про родину, про історію. Це змінило моє життя.

- Тобто на студіях ви вперше подружилися із поляком?

- У ліцеї не було напруженості, але була обережність: "Ми знаємо, що вони знають". Себто коли говорити про дружбу, то дійсно радше вже на студіях. Повторю: то був перелом в житті.

- Чому?

Вперше я не почувався як "інший гірший", а як "інший цікавий". Поляки нас мобілізували, щоб ми відкрито про себе говорили: про мову, про культуру. "Приходьте на студентське радіо, розкажете про це все". І ми говорили.

Цілий час навчання я не мав прикростей з боку [польських] друзів. Я відчував гордість, почував пошану. Чимало українців тоді власне так себе почало відчувати. При осередку Союзу польських студентів [СПС - легальна академічна структура, альтернатива тодішньому "комсомолу", Союзу польської молоді - ІП] ми створили Українську культурну секцію.

Потім ми намагалися зареєструвати Об’єднання українських студентів, фактично перед воєнним станом. Це був привід до зацікавлення нами СБ [служби безпеки соціалістичної Польщі - ІП]. Мене допитували багато разів.

- Нещодавно ви склали люстраційне освідчення…

- …у якому відповідно до правди написав, що не співпрацював з СБ.

- Але вам закидали співпрацю з СБ?

- Мої опоненти. Вийшов текст, за яким Інститут національної пам’яті [має в своєму складі слідчий відділ] викликав мене на досить довгу розмову.

Мені показали записи офіцерів СБ щодо моєї персони. Прокурор ІНП дослідив документи і не знайшов підстав, аби моє освідчення піддати сумніву. Усе це офіційне, висить на сайті ІНП. 

- Воєнний стан, ви в СПС, а потім – до самого кінця – в Польській об’єднаній робітничій партії [ПОРП, польський аналог компартії – ІП]. Чому саме так ви вирішили?

- Під час свободи "Солідарності" 1980-1981 року разом із українською молоддю з інших студентських міст ми заснували незалежний союз українських студентів. Влада відмовила нам у реєстрації. Залишався вибір: або творити підпільні структури, або намагатися використати легальну організацію, щоб поширювати сферу нашої діяльності.

Завдяки СПС ми могли функціонувати офіційно: мали доступ до студентських ЗМІ, фестивалів, гумористичних програм. Врешті шанс на реєстрацію організації українських студентів існував.

Також варто не забувати, що в підсовєтській Україні тоді провадилася тотальна русифікація. І це луною відбивалося в Польській народній республіці. Заборонено публікацію навіть деяких віршів Шевченка, не кажучи про спадщину інших видних постатей національної культури.

Із NZS (Незалежний союз студентів) ми мали непогані стосунки. Мацєй Куронь засновував в університетах його структури.

- А чому ви не долучилися?

- Бо хотіли заснувати власну структуру.

- І от повертаєтеся ви на канікули додому. Родина не мала враження, що Мирон ополячився?

- Передовсім пишалися, що вчуся. Амбіції подібного роду були в кожній родині – аби принаймні одна дитина була на студіях: "Ми прості, невивчені, але нехай хоч одному буде легше в житті". Тільки не не подобалося їм, що "йду в політику". 

- Чому ж?

- Коли почався військовий стан [13 грудня 1981 року – ІП], а я повернувся додому лише в околицях [католицького] Різдва, в родині всі були в шоці. Вони думали, що мене закрили, як колись батька.

- Але ви зробили кар’єру.

- В Гурові Ілавецькому ми почали створення ліцею з українською мовою навчання. Я там став директором. Усі боялися, що ліцей спричиниться до ізоляції українців. Але ні: навпаки, ми відкрилися. Ліцей став важливим місцем у цій 5-тисячній місцині. Восени 1998 року мені запропонували балотуватися до сеймику [ради воєводства, аналогу нашої обласної ради – ІП].

- За списками Унії Свободи [право-центристська партія, у 2001 році влилася до нинішньої "партії влади" Громадянська Платформа - ІП].

- Так. Сеймик обрав мене головою. Таємним голосуванням. Це було незмірно важливе для українців.

- Чому?

- Наша людина очолила сеймик. Може нарешті не мусимо стидатися тотожності? Може, ми не гірші? Коли громада починає вірити, що вона гірша, починається трагедія. Люди пояснюють саме цим власні невдачі. Я боявся, що така доля очікує українців Вармії.

 Передвичборчий плакат Мирона Сича

Aле ми зробити щось добре: 57 тисяч депортованих вважалися потенційною загрозою для Вармінсько-Мазурського воєводства. Тепер разом із поляками ми є господарями малої батьківщини.  

Українців важко було в тому переконати.

- У чому?

- Що тут є їхня батьківщина. Так як поляки, українці та євреї в США, говорять про себе: "Ми американці", не забуваючи про коріння.

- Ви раді факту, що українці відчули себе поляками?

- Господарями, громадянами Польщі українського кореня. Нині говорять: "Я звідси". Це був довгий та важкий процес, але він настав.

- Чи зустрічали ви нащадків жертв Волині?

- Як голова Сеймику почав з ними зустрічатися. Часто мене попрікали Волинню. Тому я почав організовувати поїздки на Волинь для наших депутатів Сеймику: шукати села, місця поховання.

- І що?

- Вони гадали, що їх чекають погані речі. Побоювалися реакції українців. А українці допомагали. Показували місця, пам’ятали прізвища. Потім нащадки жертв Волині почали говорити зі мною іншим тоном: "Допоможи, може пошукай, може поїдемо…" Я подумав, що може в цьому є моя місія.

- Що українці зробили із поляками на Волині?

- Поляки називають це геноцидом, різаниною. Українці трагедією.

- А ви? Говорите – геноцид?

- Ні. Говорю – трагедія, бо це була різанина, велика жорстокість. З польського боку загинуло набагато більше, ніж з українського. Але витинали під корінь теж цілі українські села.

Я згадую про це не тому, аби зменшити вагу польських жертв. Хочу наголосити, що українці мають власну пам’ять про те, що сталося на Волині в 1943 р.

- Поляки відчувають біль, сім’ї жертв Волині надалі живуть тим злочином…

- Я це розумію. І розумію українців Холмщини чи Перемищини, які теж живуть пам’яттю про жахи від поляків.

- Можливо, через пам’ять про Волинь в Польщі називали вас бандитами?

- В ПНР українським націоналістом був кожен, хто говорив по-українськи. Це приклад колективної відповідальності: ти називаєш себе українцем, значить - ти бандит. Польським українцям болісно чути, коли їх називають відповідальними за вбивства на Волині.

Часом чую: "Добре, що вас вивезли, добре, що була акція "Вісла", бо ви вбивали на Волині…" Не ми вбивали. Що моя родина має з тим спільного? Що мали спільного із Волинню лемки, бойки? Були вивезені з хиж та відповідають за злочини, з якими не мали нічого спільного. Цих людей ображають подвійно.

- Що ви думаєте про Волинь?

- Там стався злочин, який треба засудити, оскільки усправедливити його неможливо.

- А що думають українці з України? Яких ви знаєте.

- Там переконані, що злочин потребує засудження. Але вони не починають історії убивств від 1943 р. Говорять про польських осадників, про намагання асиміляції, знищення церков. Тримають це в пам’яті. Дивляться на це з такої перспективи.

- Чи не гадаєте, що тим самим шукають обґрунтування?

- Ні, не може бути раціонального пояснення там, де вбивають цивільне населення, жінок, дітей. Без огляду на те, хто це робить.

- А тим часом ставлять пам’ятники Степанові Бандері та командирові УПА Роману Шухевичу. Що ви думаєте?

- Я думаю, що цього процесу не затримаємо. Для багатьох українців УПА є тим, чим для поляків…

- …Армія Крайова?

- Так, для них це армія, яка боролася за незалежність своєї держави. Хлопець, який ішов до лісу стріляти в ворогів, головним чином зрештою в совєтів, є для українців патріотом, героєм. Боровся за свободу вітчизни.

Якби сказали, що УПА - то фашисти і зрадники, на кого в історії мали би покликатися? На Сталіна та НКВД? Але ці творили СРСР, а не вільну Україну. "УПА - це наша Армія Крайова", - чую це часто.

- Шокуюче.

- Але на Західній Україні так є. Можу, звісно, вдавати, що не чую, але це нічого не змінить.

- Українці можуть вибачитися за Волинь?

- Немає питання, чи засудити злочин щодо волинських поляків, але як то зробити гідно. Щоб це служило загоюванню ран, а не їх роз’ятрюванню.

- Де той кордон, на вашу думку, який українці не перейдуть?

- Засудять зло, але не засудять ОУН та УПА вцілому. Цього, на мою думку, не зроблять. Говорять: "Вибачаємо та просимо вибачити". Синод єпископів УГКЦ звернувся зі спеціальним зверненням до вірних в "неділю пробачення", що відзначається перед початком Великого посту.

Ксьондз Тадеуш Ісакович-Залеський [римо-католицький священик, пов’язаний з середовищами радикально настроєних нащадків виселених з України поляків – "кресов’яків" - ІП] прокоментував його так: "Греко-католицькі єпископи вживають слів, котрі ображають жертви. Вони говорять про братовбивчу війну в 1942-1943 роках. Це неправда, бо не було війни, а був геноцид".

Ксьондз Ісакович-Залеський веде погану політику. Я нерідко боюся, що ми змарнуємо потенціал порозуміння. Замість того, щоб рахувати успіхи, щоб не довелося за мить оцінювати збитки. Бо врешті-решт хтось в Україні скаже: "Ок, ні то ні, прощавайте", і повернемося на роки назад.

- Поляки забагато хочуть?

- Є два сценарії: можемо в 70-ту річницю видати спільну декларацію і зробити крок назустріч. Інший сценарій - це, власне, "Ні, то ні". Я вірю в перший, хоч, приміром, ініціативи на кшталт "історичної реконструкції волинської різанини" - то дивна пропозиція.

Завжди є так: коли поляк із українцем сваряться, хтось інший потирає руки. Наша історія така, що коли на Україну падає біда, то невдовзі те саме починає стосуватися й Польщі.

- Хто потирає руки? Москва?

- Москва уважно за цим спостерігає і не є до того байдужа. Це видається зрозумілим.

- Треба домовлятися?

- Це розсудливо. Філарет, глава УПЦ КП написав послання до 70-ї річниці трагедії на Волині. Від імені своєї спільноти просив про вибачення.

Постав також громадський комітет відзначення 70-ї річниці волинської трагедії. Головою є свідок тих подій, колишній президент України Леонід Кравчук, а в складі поміж іншими кардинал УГКЦ Любомир Гузар та патріарх УПЦ КП Філарет.

В українському парламенті я говорив із представниками різних партій про спробу спільної заяви із Сеймом Польщі.

- Що мали би зробити поляки?

- І одні, і інші мають зробити все, аби дійшло до поєднання. Переважна більшість у суспільствах цього хоче, - думаю, більше 90%. Сподіваюся, що нам це вдасться. Та насправді це поєднання вже існує.

- Дійсність випереджує сварки політиків та істориків?

- Дійсність є новою. Сотні тисяч українців працюють у Польщі. Їх цінують, вони добре заробляють, збагачують власні родини. Обидві країни підтримують одна одну.

Польща є найбільшим другом України, підтримує як ніхто її в рухові на Захід, до цивілізованої Європи. Я не уявляю, щоб Польща покинула Україну.

- Як має виглядати вшанування 70-ї річниці різанини на Волині?

- В ідеалі обидва парламенти приймають заяву, найкраще - одну й ту саму. Сейм мав би засудити акцію "Вісла", що зробив уже Сенат в 1990-му р.

- 10 років тому парламенти вже прийняли спільну заяву щодо Волині, і що з того?

- Можна вважати ту заяву за початок поєднання.

- І після 10 років знов почнемо єднатися?

- Якщо вдасться прийняти спільну декларацію. Під кінець червня очікуємо на приїзд глави УГКЦ до Варшави. Буде служба за жертви трагедії з участю представників влади, це був би поважний жест.

Пам’ятаймо: державна влада із президентом Польщі та ієрархи католицької церкви вже в це заангажовані. Властиво, процес поєднання почався ще в 1978 році, коли папою став Іван Павло ІІ.

- Ви оптиміст, але коли ви очолювали Комісію щодо нацменшин у Сеймі, чи чули ви: "Сидіть тихо, ваш батько був в УПА"?

- Проект заяви, котра засуджує акцію "Вісла", яку я хочу провести, ніколи не викликав таких негативних емоцій, як зараз. Це правда, що в цьому контексті нерідко чую, що йдеться мені передусім про реабілітацію батька.

- Прикро?

- Не є це приємним, але чимало колег-депутатів стає за мною. Гадаю, що ми заслужили на примирення. Минуло вже 70 років, ми не в стані війни, не перебуваємо в 1943 році. Варто про це пам’ятати.

- Чи буде колись таке поєднання поміж нами, як між поляками та німціми?

- Недалекий час, коли говоритимемо про таке порівняння. Побачите.

-----------------

Мирон СИЧ (нар. 1960 р.) - депутат Сейму (вже друга каденція) від партії "Громадянська платформа" [правоцентристська партія, при владі (парламентська й урядова більшість, прем'єр-міністр, президент) - ІП]. Єдиний етнічний українець у Сеймі.

Голова парламентської комісії з питань національних та етнічних меншин. Учитель, випускник математичного факультету Вищої педагогічної школи в Ольштині, діяч української меншини в Польщі. Його родину було вивезено на північний схід під час операції "Вісла".

Джерело: Тиґоднік Повшехни

Розмовляв: Павел РЕШКА

Переклад і примітки: Роман КАБАЧІЙ

Дивіться також:

Інші матеріали за темою "Волинська трагедія"

Інші матеріали за темою "Польща"

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.