Спецпроект

Я живу в музеї майбутнього

Мені не треба більше ходити у музей, як не треба було в нього ходити Ван Гогу. Але я знаю одну художницю, українку Ольгу Приймак, яка тут живе і малює те, що я щодня бачу. Одного дня це все опиниться в музеї, який розповідатиме комусь про сьогодення, про цей Вавилон, який переплавляється на наших очах у щось досі незвідане.

Як мені в юності хотілося ходити по музеях. Просто мати доступ, можливість, простір у житті ходити по тих далеких, оміфологізованих моєю уявою місцях, де пахне пилом віків, лежать мумії і висять старі майстри. Тобто не вони самі, а їхні натюрморти.

Як може жити на світі і називатися освіченою людиною особа, яка ніколи не була в Сикстинській капелі, в галереї Уффіці чи в Британському музеї? Неможливо. Неможливо.

А оскільки я хотіла вважати себе урбанною, освіченою особою, то я побудувала своє життя наступним чином: отримала роботу в Лондоні, звідки так зручно ходити і літати в європейські музеї. Чи ж не в тому взагалі сенс життя і цивілізації, щоб мати до них доступ?

Про існування всіляких Луврів та Британських музеїв я замислювалася ще в школі, і навіть мала з ними певні стосунки. Блукаючи музеєм Полтавської битви чи Полтавським же краєзнавчим музеєм, роздивляючись пощерблені мечі й зразки мінералів, що ховаються у багатій полтавській землі, я тицяла Луврові уявну дулю щоразу, як мені подобався якийсь взірець.

Робити це було легко і приємно, адже навколо мене не було жодної людини, яка відвідувала б той Британський музей, і нікого, хто б поіронізував над таким патріотизмом. (Щоправда, все-таки було заздрісно перед Львовом, де були безумовно крутіші музеї, з якими я була знайома).

Близьке зарубіжжя для мене так і не стало музейною Меккою. У 15 років я поїхала з групою в Ленінград, щоб походити там у морально близький і дозволений суспільною думкою Ермітаж.

Але якраз почався путч, замість Ермітажу я пішла на демонстрації із вдало захопленим із собою синьо-жовтим прапорцем (який тоді ще не викликав люті в російських демократів, і мені раділи). Повернулася до Полтави політично прозрілою, але культурно незбагаченою.

Ще ми пару разів їздили в Москву на день-два, раз із мамою, раз із батьком. Але щоразу поки відстоїш чергу за ковбасою – бо більше тоді її ніде не продавали, а тільки в Москві, – то вже жодного музею тобі не треба. З батьком ми ще збиралися в Мавзолей, але ліберальні московські друзі висміяли за бажання йти дивитися на "копченого", і ми не пішли.

Після школи я поїхала вчитися в Київ, і закордонні зборища шедеврів стали ближчими, і думки про них навколишнього суспільства – більш опуклими.  

Переломний момент настав, коли я працювала в журналі "ЄВА" – першому і єдиному серйозному україномовному журналі мод. Зараз він уже не виходить. На початку 90-х він робив серйозну спробу показати українців як модну, освічену, відкриту до світу націю.

І одна з модних тіток в інтерв’ю сказала, що любить собі злітати до Парижа і сходити там в музей Д’Орсе. Такий у неї релакс. І мені страшенно захотілося теж такого життя – одягатися від Лілії Пустовіт, літати в Париж, ходити там у музей Д’Орсе, бо це необхідно для нормального функціонування витонченої душі.

Але прірва між реаліями – малою зарплатою, общагою, однокурсницями в стоптаних капцях і однокурсниками з ватрою в зубах – і цим матеріальним вираженням малоймовірної свободи – полетіти в Париж, щоб сходити в музей, - здавалася не просто великою, а смішною.

Переїхавши в Лондон у 2001 році, заради роботи на ВВС, я все згадувала про той музей Д’Орсе. Це домівка постійної колекції французьких та інших імпресіоністів, і там висить багато мого улюбленого Ренуара. (Так, у мене банальні смаки).

Ольга Приймак, "Monocle shop"

І якось одного дня я згадала, що потрібно все-таки злітати у Францію, яка видала мені шенгенську візу, щоб поставити на ній штамп. (Візу я отримала, щоб поїхати в Італію в галерею Уффіці: італійську візу українській людині, яка позірно підходила в нелегальні прибиральниці, тоді отримати було важко.

Там, в Італії, знайома справжня нелегальна прибиральниця допомогла з дешевим нічлігом. "Хай і наші люди по музеях походять", - сказала про мене).

Так ось, подивилася я на цю візу і згадала музей Д’Орсе. Тоді купила авіаквитки від Лондона до Парижа  (це тепер я знаю, що поїздом швидше і дешевше) і полетіла.

Прилетівши рано-вранці одного осіннього дня 2002 року, я довго блукала дощовими паризькими набережними, поки не дійшла до Д’Орсе, задовго до відкриття. Відчуття моменту сповняло мене, в голові крутилися "Шербурзькі парасольки".

Ольга Приймак "Leila's, quinces"

Врешті двері відчинилися і запустили мене всередину. Було багато картин і незадоволені паризькі музейні наглядачки, які уважно пантрують, аби жоден виснажений любитель мистецтва не заснув на лавицях перед картинами.

Що я можу сказати про сам музей? Його колеція насправді визначна. Там є всі імпресіоністи, яких тільки хоче душа. Але головне було інше: що зайшла я в музей Д’Орсе вчорашньою селючкою, а вийшла – хоч мене й безцеремонно зігнали з лавки, де я хотіла подрімати, - освіченою, цивілізованою людиною.  

З того часу я побувала в купі всяких музеїв. В іспанське Більбао літала спеціально для походу в Гуггенхайм. Була в славетному музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку, в усіх основних італійських зборищах, в лондонських закладах.

Але чим більше ходила по них, тим більше усвідомлювала, скільки ще потрібно над собою працювати – вичавлювати по краплі рабиню і ксенофоба зі своєї, куди правди діти, радянської свідомості, вчитися і всотувати постійно знання, аби справді належати до світу вільних, цивілізованих людей. Одним музеєм тут не обійдешся.  

Зараз я майже не ходжу в музеї. Інколи забігаю у два місцеві, на сході Лондона: галерею сучасного мистецтва у Вайтчапелі та музей дитинства у Бетнал Грін. На минуле я надивилася, і тепер у мене нове хобі: живі сучасники.

Що ховається за цим калейдоскопом націй, рас, кольорів, за цим людським мурашником Східного Лондона, через який за останні сто років пройшли мільйони мігрантів, у тому числі наших? Що думає про вуличного рибника його дружина, яку напевно засватали всліпу з його бангладешського села? Ненавидить мовчки його рибний дух чи з любов’ю відпирає луску від його фартуха?

Чи живе ще тут хоч одна пара, яка колись вечеряла в останньому кошерному ресторані, закритому десять років тому? Ввечері я чую сміх своїх трьох сусідок-полячок, студенток, до яких часто ходять гості, а вранці – спів півня, що невідомо звідки взявся в цьому багатоповерховому гетто.

 Ольга Приймак, "LS no.8, location study four"

По один бік від мене – річка з престижними квартирами для новобагатьків, по інший – темні паби, де допивають пиво і доживають життя останні кілька білих англійців у районі. І у всьому цьому – невимовна краса.

Мені не треба більше ходити у музей, як не треба було в нього ходити Ван Гогу. Але я знаю одну художницю, українку Ольгу Приймак, яка тут живе і малює те, що я щодня бачу.

Одного дня це все опиниться в музеї, який розповідатиме комусь про сьогодення, про цей Вавилон, який переплавляється на наших очах у щось досі незвідане.

Дивіться також інші матеріалі за темою "Музеї"

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.