Спецпроект

Я живу в музеї майбутнього

Мені не треба більше ходити у музей, як не треба було в нього ходити Ван Гогу. Але я знаю одну художницю, українку Ольгу Приймак, яка тут живе і малює те, що я щодня бачу. Одного дня це все опиниться в музеї, який розповідатиме комусь про сьогодення, про цей Вавилон, який переплавляється на наших очах у щось досі незвідане.

Як мені в юності хотілося ходити по музеях. Просто мати доступ, можливість, простір у житті ходити по тих далеких, оміфологізованих моєю уявою місцях, де пахне пилом віків, лежать мумії і висять старі майстри. Тобто не вони самі, а їхні натюрморти.

Як може жити на світі і називатися освіченою людиною особа, яка ніколи не була в Сикстинській капелі, в галереї Уффіці чи в Британському музеї? Неможливо. Неможливо.

А оскільки я хотіла вважати себе урбанною, освіченою особою, то я побудувала своє життя наступним чином: отримала роботу в Лондоні, звідки так зручно ходити і літати в європейські музеї. Чи ж не в тому взагалі сенс життя і цивілізації, щоб мати до них доступ?

Про існування всіляких Луврів та Британських музеїв я замислювалася ще в школі, і навіть мала з ними певні стосунки. Блукаючи музеєм Полтавської битви чи Полтавським же краєзнавчим музеєм, роздивляючись пощерблені мечі й зразки мінералів, що ховаються у багатій полтавській землі, я тицяла Луврові уявну дулю щоразу, як мені подобався якийсь взірець.

Робити це було легко і приємно, адже навколо мене не було жодної людини, яка відвідувала б той Британський музей, і нікого, хто б поіронізував над таким патріотизмом. (Щоправда, все-таки було заздрісно перед Львовом, де були безумовно крутіші музеї, з якими я була знайома).

Близьке зарубіжжя для мене так і не стало музейною Меккою. У 15 років я поїхала з групою в Ленінград, щоб походити там у морально близький і дозволений суспільною думкою Ермітаж.

Але якраз почався путч, замість Ермітажу я пішла на демонстрації із вдало захопленим із собою синьо-жовтим прапорцем (який тоді ще не викликав люті в російських демократів, і мені раділи). Повернулася до Полтави політично прозрілою, але культурно незбагаченою.

Ще ми пару разів їздили в Москву на день-два, раз із мамою, раз із батьком. Але щоразу поки відстоїш чергу за ковбасою – бо більше тоді її ніде не продавали, а тільки в Москві, – то вже жодного музею тобі не треба. З батьком ми ще збиралися в Мавзолей, але ліберальні московські друзі висміяли за бажання йти дивитися на "копченого", і ми не пішли.

Після школи я поїхала вчитися в Київ, і закордонні зборища шедеврів стали ближчими, і думки про них навколишнього суспільства – більш опуклими.  

Переломний момент настав, коли я працювала в журналі "ЄВА" – першому і єдиному серйозному україномовному журналі мод. Зараз він уже не виходить. На початку 90-х він робив серйозну спробу показати українців як модну, освічену, відкриту до світу націю.

І одна з модних тіток в інтерв’ю сказала, що любить собі злітати до Парижа і сходити там в музей Д’Орсе. Такий у неї релакс. І мені страшенно захотілося теж такого життя – одягатися від Лілії Пустовіт, літати в Париж, ходити там у музей Д’Орсе, бо це необхідно для нормального функціонування витонченої душі.

Але прірва між реаліями – малою зарплатою, общагою, однокурсницями в стоптаних капцях і однокурсниками з ватрою в зубах – і цим матеріальним вираженням малоймовірної свободи – полетіти в Париж, щоб сходити в музей, - здавалася не просто великою, а смішною.

Переїхавши в Лондон у 2001 році, заради роботи на ВВС, я все згадувала про той музей Д’Орсе. Це домівка постійної колекції французьких та інших імпресіоністів, і там висить багато мого улюбленого Ренуара. (Так, у мене банальні смаки).

Ольга Приймак, "Monocle shop"

І якось одного дня я згадала, що потрібно все-таки злітати у Францію, яка видала мені шенгенську візу, щоб поставити на ній штамп. (Візу я отримала, щоб поїхати в Італію в галерею Уффіці: італійську візу українській людині, яка позірно підходила в нелегальні прибиральниці, тоді отримати було важко.

Там, в Італії, знайома справжня нелегальна прибиральниця допомогла з дешевим нічлігом. "Хай і наші люди по музеях походять", - сказала про мене).

Так ось, подивилася я на цю візу і згадала музей Д’Орсе. Тоді купила авіаквитки від Лондона до Парижа  (це тепер я знаю, що поїздом швидше і дешевше) і полетіла.

Прилетівши рано-вранці одного осіннього дня 2002 року, я довго блукала дощовими паризькими набережними, поки не дійшла до Д’Орсе, задовго до відкриття. Відчуття моменту сповняло мене, в голові крутилися "Шербурзькі парасольки".

Ольга Приймак "Leila's, quinces"

Врешті двері відчинилися і запустили мене всередину. Було багато картин і незадоволені паризькі музейні наглядачки, які уважно пантрують, аби жоден виснажений любитель мистецтва не заснув на лавицях перед картинами.

Що я можу сказати про сам музей? Його колеція насправді визначна. Там є всі імпресіоністи, яких тільки хоче душа. Але головне було інше: що зайшла я в музей Д’Орсе вчорашньою селючкою, а вийшла – хоч мене й безцеремонно зігнали з лавки, де я хотіла подрімати, - освіченою, цивілізованою людиною.  

З того часу я побувала в купі всяких музеїв. В іспанське Більбао літала спеціально для походу в Гуггенхайм. Була в славетному музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку, в усіх основних італійських зборищах, в лондонських закладах.

Але чим більше ходила по них, тим більше усвідомлювала, скільки ще потрібно над собою працювати – вичавлювати по краплі рабиню і ксенофоба зі своєї, куди правди діти, радянської свідомості, вчитися і всотувати постійно знання, аби справді належати до світу вільних, цивілізованих людей. Одним музеєм тут не обійдешся.  

Зараз я майже не ходжу в музеї. Інколи забігаю у два місцеві, на сході Лондона: галерею сучасного мистецтва у Вайтчапелі та музей дитинства у Бетнал Грін. На минуле я надивилася, і тепер у мене нове хобі: живі сучасники.

Що ховається за цим калейдоскопом націй, рас, кольорів, за цим людським мурашником Східного Лондона, через який за останні сто років пройшли мільйони мігрантів, у тому числі наших? Що думає про вуличного рибника його дружина, яку напевно засватали всліпу з його бангладешського села? Ненавидить мовчки його рибний дух чи з любов’ю відпирає луску від його фартуха?

Чи живе ще тут хоч одна пара, яка колись вечеряла в останньому кошерному ресторані, закритому десять років тому? Ввечері я чую сміх своїх трьох сусідок-полячок, студенток, до яких часто ходять гості, а вранці – спів півня, що невідомо звідки взявся в цьому багатоповерховому гетто.

 Ольга Приймак, "LS no.8, location study four"

По один бік від мене – річка з престижними квартирами для новобагатьків, по інший – темні паби, де допивають пиво і доживають життя останні кілька білих англійців у районі. І у всьому цьому – невимовна краса.

Мені не треба більше ходити у музей, як не треба було в нього ходити Ван Гогу. Але я знаю одну художницю, українку Ольгу Приймак, яка тут живе і малює те, що я щодня бачу.

Одного дня це все опиниться в музеї, який розповідатиме комусь про сьогодення, про цей Вавилон, який переплавляється на наших очах у щось досі незвідане.

Дивіться також інші матеріалі за темою "Музеї"

Платоніда Хоткевич. «Щоб нічого не надрукувала про чоловіка»

В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України знайдено тоненьку справу на Платоніду Хоткевич – дружину визначного українського діяча Гната Хоткевича, який був репресований сталінським режимом і розстріляний 8 жовтня 1938 року за "участь у контрреволюційній діяльності і шпигунство на користь Німеччини". Дружину ж органи СМЕРШ вистежили після Другої світової війни у Празі і заарештували, "щоб нічого не надрукувала про чоловіка".

"Моя війна". Уривок із книги Валерія Залужного

"Моя війна" — це особиста розповідь генерала Валерія Залужного про шлях від хлопчака до Головнокомандувача Збройних Сил України, а водночас це історія країни, яка прямує до війни: спершу примарної, у можливість якої ніхто не вірив, а згодом великої, ґлобальної, повномасштабної.

Волинь’43: Що замовчує польська історіографія?

Документи польської конспірації, зокрема Делегатури уряду на Край і командування Армії Крайової, свідчать про те, що ситуація на цих теренах у роки Другої світової війни була дуже неоднозначною, а інспіраторами процесу "очищення" Волині від її польського населення виступали не лише українські націоналісти різних відламів, але й совєти, німці та кримінальні елементи.

Клим Семенюк мав з Василем Стусом одного слідчого та Медведчука за адвоката, але не були особисто знайомі

Ми боремось за нашу незалежність сьогодні, оскільки попередні покоління боролися за неї та зрештою її здобули. Із загальної кількості репресованих українців багато абсолютно невинних людей, які навіть і не думали про вільну Україну. Про ту, яку думав Клим Семенюк. Саме завдяки йому і таким, як він, ми маємо за що боротися зараз.