Столипін - реформатор тюрми народів. Чи треба йому пам'ятник?

У зв'язку з раптовим спалахом активності щодо просування в маси світлого образу імперського урядовця, якому ми завдячуємо словосполученням "столипінська краватка" (петля на шибениці), варто подивитися, чи заслуговує Столипін на пам'ятник у Києві.

Українські політики, що не приховують своєї симпатії до сусідньої Росії, люблять висловлювати захоплення російським прем’єр-міністром і міністром внутрішніх справ Петром Столипіним.

Вшановувати його пам'ять регулярно не забуває прем’єр-міністр Микола Азаров. Відкрити пам’ятник Столипіну у Харкові давно обіцяє мер міста Геннадій Кернес. Очевидно, це робиться в погоні за Путіним, який пообіцяв пам'ятник Столипіну біля будинку уряду РФ.

Нарешті голова правління фонду "Единый мир", член Партії Регіонів Едуард Прутник та голова Держархіву, член КПУ Ольга Гінзбург заявили про співпрацю з популяризації діяльності і відновлення пам’ятника Петру Столипіну в Києві.

"Единый мир" останнім часом розгорнув активну діяльність з відновлення пам'ятника "великому реформатору". Таке враження, що більшість "регіоналів" із фонду, які так і не змогли стати депутатами в новій ВР, зосередилися на піарі Столипіна. Вони проводять заходи, аж до "урочистих молебенів", суть яких зводиться до одного - "відбудуємо пам'ятник у Києві".

Нікіта Міхалков повісив Столипіна на офіс Народного Руху. ФОТО

Як відомо, пам'ятник Столипіну три з лишнім роки (1913-1917) стояв на нинішньому Майдані, навпроти міської думи. Прес-секретар фонду "Единый мир" повідомила ІП, що відбудувати пам'ятник хочуть біля Оперного театру (де Столипіна було смертельно поранено есером-терористом), на Володимирській.

При цьому прихильники Столипіна, розповідаючи про "повагу до нашої сторії", не забувають полити брудом інших персонажів нашої історії - приміром, історик Володимир Корнілов розповідає про антисемітизм Петлюри (який стосунок має він до уряду вмираючої імперії?), забуваючи про антисемітизм самого Столипіна.

У зв'язку з раптовим спалахом активності щодо просування в маси світлого образу імперського урядовця, якому українська і російська мова завдячують словосполученням "столипінський вагон" (для переселенців, а потім ув'язнених) і "столипінська краватка" (петля на шибениці), варто подивитися, чи заслуговує Пьотр Столипін на пам'ятник у Києві.

Столипінська краватка для чиновниці-комуністки

Коли своє захоплення Петром Столипіним висловлює представник олігархічної партії – це іще можна якось зрозуміти. Але коли те саме роблять комуністи – виникає підозра, що шанувальники ідеології Троцького-Леніна масово похворіли на склероз. Інакше їхню любов до Петра Аркадійовича – не пояснити.

"Погромник Столипін підготував себе до міністерської посади саме так, як тільки й могли готуватися царські губернатори: катуванням селян, влаштуванням погромів, умінням прикривати цю азійську "практику" - лоском і фразою, позою й жестами, під лаштованими під "європейські"", – так охарактеризував діяльність прем’єра-реформатора вождь світового пролетаріату Володимир Ульянов-Ленін.

Доречне питання, голова Держархіву Ольга Гінзбург не поважає думки Леніна чи вона її просто не читала?

Гінзбург хоче закрити половину архівів

Виникають й інші запитання до чиновниці-комуністки. 16 червня 1907 року відбувся розгін ІІ-ої Державної Думи, позаяк та категорично не бажала співпрацювати з урядом імперії, який очолював саме Пьотр Столипін.

Співпрацювати ж Дума не хотіла через те, що в її складі перебували 104 депутати Трудової групи, 37 депутатів від партії соціалістів-революціонерів та 65 членів РСДРП, більшовицьке крило якої згодом стало Всеросійською Комуністичною партією.

Водночас із розгоном ІІ-ої Думи було заарештовано 37 депутатів думи – членів соціал-демократичної партії. З них 17 були приречені до каторжних робіт, а 10 – до заслання.

Крім того, відбувалися арешти рядових членів партії – серед них до в’язниці потрапив майбутній відомий радянський функціонер Ємєл’ян Ярославський. Троє однопартійців Леніна (Джапарідзе С., Ломтатідзе В., Джугелі С.) за ґратами померли і один – Махарадзе Г. – збожеволів.

Для однопартійців голови Держархіву період 1907-1911 рр., завжди в першу чергу асоціювався зі "столипінською краваткою" - катівським зашморгом. Більшовики добряче посмакували методами, якими прем’єр Столипін душив "першу російську революцію" 1905-1907 рр.

Червоний Терор як інструмент знищення ворожих соціальних груп

19 серпня 1906 р. як "захід надзвичайної охорони державного порядку" був прийнятий "Закон про військово-польові суди" з офіцерів, які займалися тільки справами, де злочин був очевидним (грабіж, розбій, напад на військових, поліцейських та чиновників).

Ці суди протягом 1906-1909 років покарали на смерть (через розстріл або повішання) 3796 осіб. В тому числі – чимало однопартійців нинішнього голови Держархіву України. Щоправда, в порівнянні з 17 тисяч осіб убитих та поранених революціонерами протягом того самого періоду, ця цифра навіть не виглядає загрозливо.

Певно, саме за це сучасні комуністи так люблять Петра Столипіна. Не зрозуміло тільки, які претензії у них тоді до Петлюри, Бандери та Шухевича?

Недореформа

Не варто уподібнюватися бездумним огудникам всього, що походить з Москви. В питанні Столипінської аграрної реформи (а саме як "реформатора" Столипіна пристрасно любить недореформатор Азаров) потрібно розібратися об’єктивно.

На 1907 рік перед російським урядом у весь зріст встало питання – на кого опертися всередині країни? Було очевидно, стара опора влади – дворянство – свою колишню силу втратило назавжди. Онуки кріпаків та діти робочих уже робили успішну кар’єру не гірше за дворян.

Столипін, який 13 років був предводителем дворянства та мировим суддею в Ковенській губернії (м. Ковно – сучасний Каунас), був знайомий з хуторською системою землеволодіння у Прибалтиці і бачив її очевидні переваги.

Іван Паскевич, який підкорив Кавказ і Польщу - один з українців, що створили імперію

Рішення просилося саме собою – російського селянина треба було зробити власником своєї землі, і опертися саме на нього. На перешкоді задумів міністра стояла всього лише довічна традиція до общинного землеволодіння, що існувала у більшій частині Російської імперії. Але Столипіна це не зупинило.

Протягом 1907-1911 років була прийнята низка законів, які руйнували общину і створювали умови для виходу з неї селян із власною землею. Як наслідок, на 1 січня 1916 року з 13500 селянських господарств виділилися з общини та отримали землю 1436 тис (10,6%).

У власність селян були передані 25,2 млн (21,2%) зі 119 млн десятин надільної землі. І що цікаво – забезпечували ці показники у значній мірі селяни Білорусі та України (козацькі землі Кубані під реформу не потрапляли – не було потреби).

Очевидці реформи в Центральній Росії тим часом змальовували апокаліптичні картини. "Безодня, що відділяє державну владу від країни, все зростає, і в населенні виховують почуття злоби й ненависті… Столипін не бачить або, швидше, не хоче бачити помилковості взятого ним напрямку і вже не може з нього зійти" - писав земський ліберал Д. Шилов.

А от як гетьман Павло Скоропадський описав наслідки тої самої реформи в Україні: "Це були хуторяни столипінської реформи. Рано вранці я обійшов з ним весь їхній хутір і був у захваті від побаченого. Такого ладу і добробуту у селянському господарстві я ще не бачив, хоча їздив і жив подовгу серед селян, особливо під час війни… Господар весь час до своїх пояснень додавав: "Правда, тепер можна працювати, нічого не пропаде, нікому не треба давати пояснення"".

Таке становище було цілком природним. У Росії, де община існувала протягом сторіч, доводилося ламати вкорінену систему. В Україні, де приватне землеволодіння існувало від роду-віку, варто було тільки кинути заклик – селяни з радістю поставали хай дрібними, але власниками. 

В руках селян в Україні на 1916 рік опинилося близько 65% всієї орної землі.

Існували й інші позитивні боки столипінського прем’єрства. Було відмінено правило, коли община мала видавати звільняючий вирок особам, які хотіли здобути освіту або піти на державну службу.

 

 Ось цей пам'ятник Столипіну, встановлений у вересні 1913-го року, хочуть відбудувати "регіонали". Напис ліворуч: "Петру Аркадьевичу Столыпину - русскie люди". Напис над фігурою вітязя: "Вамъ нужны великiя потрясенiя, - намъ нужна великая Россiя". Напис з протилежного боку пам'ятника: "Твердо верю, что затеплившiйся на западе Россiи светъ русской нацiональной идеи не погаснетъ и вскоре озаритъ всю Россiю"

Ще один корисний крок – закони, спрямовані на забезпечення розвитку кооперації. В Україні на 1905 рік існувало 480 споживчих кооперативів, у 1912 р. – 2500 установ, а вже у 1917 р. – 4873 кооперативи.

Варто згадати, що вихідцями з кооперативного руху були перший генеральний секретар фінансових справ УНР Х. Барановський, голова Ради міністрів УНР Б. Мартос,  міністр закордонних справ УНР К. Мациєвич, тощо.

Сучасним урядовцям до таких результатів ще далеко. Проте є одна риса, яка з Петром Столипіним їх серйозно ріднить. Справа в тому, що клас куркулів прем’єр Столипін намагався створити… коштом самих же селян.

Реформа передбачала продаж селянам частини державних земель та руйнування общини. Проте вона й близько не торкнулася головного каменя спотикання – панської землі. Для довідки – самими панами оброблялися лише 10% відсотків землі їхніх маєтків (до речі, саме ці економії давали в країні найбільші врожаї). Селяни ж обробляли 89,3% від усієї землі. Переважно – орендованої у тих самих панів.

Суспільство кріпаків. До 150-річчя "звільнення селян" в Російській імперії

В умовах, коли негайно треба було створювати клас-опору режиму, а дворяни повільно перетворювалися на анахронізм, таке сприяння праву власності панів на свою землю можна пояснити тільки одним – Пьотр Столипін й сам був значним землевласником, і аж ніяк не поспішав підривати доходи своєї родини.

Тож після ознайомлення зі змістом нинішньої земельної реформи (про яку тільки ледачий ще не сказав, що впроваджується вона в інтересах агрохолдингів), стають зрозумілі ніжні почуття нинішніх реформаторів до своїх попередників імперського зразка.

Все єдиніше! Все неділиміше!

Проте, мабуть, найбільш теплі почуття у політиків проросійського табору (як комуністичного, так і олігархічного) викликає ставлення прем’єра Столипіна до українського питання.

Російський прем’єр був переконаний прибічник єдиної й неділимої Російської Імперії, й тому будь-яке національне відродження він сприймав виключно як прояв сепаратизму.

На 1905 рік ситуація з українською мовою в Росії регулювалася Емським указом царя Олександра ІІ від 1876 року.

Як боролися з українською мовою. Хроніка заборон за 400 років

"Малоруською мовою можуть бути дозволені цензурою тільки оригінальні белетристичні твори ти історичні документи, та й те не інакше як з дозволу тамтешнього цензора,… тобто мусять проходити два рівні цензурного контролю.

Усі інші твори, переважно ж змісту релігійного, педагогічного, книжки для народного читання, для дитячого віку, твори учбового змісту, а також переклади белетристичниних творів з інших літератур безумовно були заборонені.

Очевидно, об’єктом заборони слугував не зміст книжок, в якому неможливо було передбачити небажаного напрямку, а сама мова, якою написані ці книжки", - характеризував ситуацію у 1905 р. професор Володимир Антонович.

 16 березня 1917 року. В рамках підготовки до Свята свободи пам'ятник Столипіну було знесено як символ імперської політики царату

У 1905 р. під час революції міністр внутрішніх справ Сєрґєй Вітте доручив Петербурзькій Академії наук розглянути питання щодо цензурних обмежень української мови і викласти з цього приводу свої міркування. Відповідні доручення дістали Київський і Харківський університети.

Сєрґєй Вітте і катастрофа царського поїзду під Харковом. ФОТО

Як наслідок комісія Академії наук схвалила записку "Про відміну утисків малоруського друкованого слова". Емський указ офіційно відмінений не був, проте діяти перестав.

Прихід на посаду прем’єр-міністра Петра Столипіна швидко виправив усі послаблення щодо української мови. Сотник армії УНР Нікіфор Авраменко згадував: "Зміцнивши поліцію, уряд розпочав ліквідовувати здобутки революції… Заборонено цілковито українське друковане слово… Замикалися "просвіти". Виїхали за кордон або сховалися в підпілля значні діячі освіти, культури".

Місцева влада відверто затягувала гайки. Коли у жовтні 1908 р. студенти Харківського університету звернулися за дозволом на проведення вечірки на користь бідних студентів-українців, генерал-губернатор відмовив, мотивуючи це тим, що українців як таких не існує, а є декілька губерній де живуть "хохли".

Але не місцевою владою єдиною… 20 січня 1910 року з’явилося розпорядження Столипіна, який забороняв реєстрацію товариств та видавництв "інородців". До останніх були віднесені й українці.

"Жидо-мазепинцы". Чорносотенна преса про український рух

Наступного року урядом була опублікована декларація, яка доповнювала циркуляр від 20.01.10: "історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішні часи прозваним українським, що містить в собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних основах". Здається – більш ніж відверто.

Проте не варто бути несправедливим – великодержавно-шовіністичні почуття прем’єр Столипін спрямовував не на одних лише українців.

Столипін і антисемітизм

Національної політики від Столипіна посмакували фіни – саме за його прем’єрства був розпущений фінський парламент, російська мова стала офіційною для адміністративних установ, а військова повинність, освіта, порядок друкування видань та встановлення митних тарифів були відібрані на користь Петербурга.

Набагато більшу загрозу для Імперії складало національне відродження другого за чисельністю народу Росії – татар. Боротися з татарським сепаратизмом Столипін вирішив просто – кожну етнічну групу татар було об’явлено окремим народом, з власною мовою.

Цей план залюбки підхопили і реалізували більшовики. Як наслідок – татари були розділені на казанських, астраханських, башкир, азербайджанців тощо.

Сучасні татари згадали, як Іван Грозний брав Казань. ФОТО

Проте найцікавішим є ставлення прем’єра Столипіна до євреїв. Чи організовував прем’єр єврейські погроми – питання украй дискусійне. Але й без погромів йому було чим похвалитися.

Російська імперія була країною офіційного антисемітизму – проживання євреїв обмежувалося межею осілості, а в учбових закладах для євреїв існувала квота – не більше 10% у межі осілості, 3% - у столиці, 5% - в інших місцевостях.

У 1905-1906 рр. після царського маніфесту цих норм перестали дотримуватися, але прем’єр Столипін швидко виправив цей негаразд. Євреїв привітали нормами у 15% в межі осілості, 5% - для столиць і 10% - для інших місцин.

Крім того, був прийнятий закон про відсотковий допуск євреїв до іспитів в учбові установи в якості екстернів, яким для євреїв фактично була знищена можливість здавати іспити до вишів екстерном.

У попередні роки утиски проводилися виключно за релігійною ознакою (на євреїв-вихрестів вони не розповсюджувалися), проте за Столипіна утиски були переведені у національну площину. "Синів та онуків осіб, що народилися в іудейській вірі не допускати до прийняття у кадетські корпуси", - наголошувала збірка законів Російської Імперії від 1912 р.

Цікаво, чому про цей бік діяльності Петра Столипіна воліють не згадувати Ольга Гінзбург і Геннадій Кернес?

"Евреи и русская революция". Чечетову читати обов'язково!

Всі ці обмеження за національною ознакою впроваджувалися аж ніяк не з метою зміцнення дружби народів. "Він звик з повагою ставитися до прав інородців, але вогонь національної самосвідомості запалав у ньому яскравим полум’ям", - пискав син російського прем’єра.

"Полум’ям національної самосвідомості" Столипін-молодший лагідно назвав звичайний великодержавний російський шовінізм, який сповідував прем’єр імперії. Відома його власна фраза: "Народи забувають інколи про свої національні задачі; але такі народи гинуть, вони перетворюються в гній, в добриво, на якому виростають і зміцнюються інші, більш сильні народи".

Навіщо йому пам'ятник?

До прем’єра Столипіна питань нема – він був діячем іншої держави, для якої України "нєт, нє било, і нє будєт". Забагато питань існує до українських політиків.

В Україні немає пам’ятника гетьманському міністру фінансів Антону Ржепецькому, який фактично створив Український державний банк і впровадив українську валюту – гривню.

Немає пам’ятника міністру внутрішніх справ Ігорові Кістяковському, який розвинув перші українські спецслужби.

1945: племінник Кістяковського Георгій підриває першу атомну бомбу. ВІДЕО

Немає пам’ятника міністру шляхів сполучення УД Борису Бутенко, який підняв українське залізничне господарство з руїни після більшовицької навали і провів його українізацію.

Немає пам’ятника гетьманському міністру освіти Миколі Василенку, який відкрив два українські університети та біля 150 українських гімназій протягом 9 місяців гетьманату.

Немає, нарешті, й пам’ятника гетьману Скоропадському, який керував діяльністю всіх цих міністрів.

Немає пам’ятників ще багатьом діячам, які зробили важливий внесок в розбудову українських державних інституцій. Натомість – окремі українські політики зі шкіри рвуться, аби встановлювати пам’ятники імперським керманичам з дуже неоднозначною репутацією.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.

Перед відходом у вічність. До 60-ї річниці смерті Андрія Мельника

Остання зустріч з полковником відбулася у неділю 1 листопада 1964 року. Маковецький увійшов до кімнати, де лежав Андрій Мельник, а біля нього сиділа дружина Софія. У сусідній кімнаті перебували лікар і медсестра готові надати хворому допомогу на кожен його поклик. Стан хворого гіршав з кожною хвилиною.

Пожежа. Уривок із книжки Максима Беспалова "У пошуках Єви"

Випадково натрапивши на могилу Єви та Марії Ориняк у пенсильванських лісах, Максим Беспалов прийшов до головного пошуку свого життя — історії власної родини. Автор пише про еміграцію, епідемію та війну. Про те, як понад 100 років тому карпатські бойки ставали шахтарями в далекій Централії та помирали там від силікозу. Як під час Першої світової мобілізовані до австрійської армії галичани мали зв’язок з Америкою, проте не мали його з родичами по інший бік Карпат.