Для чого нам музеї?

Останнім часом в центрі уваги опинились українські музеї. Та чи може така увага потішити професійні амбіції музейників i прихильників такої форми культурно-освітньої роботи? Бо знов причина цього "музейного буму" - інтриги, скандали.

Якось розповідав мені блаженної пам'яті Возницький Борис Григорович, що батько запитував його: “Ну що ти там робиш в тому музеї? Що то за робота така?! Розвішали картини по стінах – а далі що робите?” Таке уявлення про музей, видається мені, зараз домінує у багатьох, і навіть у політиків та й керівників культури.

Чим приваблюють музеї - а особливо керівні посади у них - людей, які не є музейниками ні за фахом, ні за освітою, ні за покликанням? Престижністю, якимись матеріальними вигодами?

Модно мати галерею, а музей – це круто! Особливо якщо це престижні національного статусу музеї, які фінансуються з державного бюджету. Особливо цінні речі у колекціях, привабливі для нових колекціонерів.

Бо справжній музейний працівник – це якийсь не зовсім нормальний, готовий без належної винагороди на щодень сидіти за книгами, архівними документами, вивчати, досліджувати старовину, а ще вирішувати масу незручних, марудних проблем, якось навіть і уникає  слави.

Співробітників "Софії Київської" змушують писати заяви

Сучасний музей – це дуже складний організм, де зберігаються різноманітні предмети, свідчення ставлення людини до світу, твори мистецтв. Щоб музей ефективно працював, потрібні різносторонні знання, великий досвід, узгодженість працівників, сприяння громади й зацікавлення партнерів.

Сучасний музей як інституція має не таку вже й давню історію - десь з початку XVIII ст. - але пов’язаний із давнім антропологічним феноменом збирати і зберігати особливі предмети, які є знаками часу, культури, важливими для певних соціальних груп, і поширювати це значення у різних контекстах.

Прототипом музею чеський музеолог Збинек Странскі вважав Ноїв ковчег, де Ной зібрав усе важливе для продовження життя:

"Ковчег повстав з екзистенційної потреби виокремити щось із реального ходу речей та протиставити у такий спосіб природному процесу і щезанню себе, щоб репрезентувати і передавати вартості пам’яті. Ковчег – це часовий і позачасовий культурний феномен."

Колекції в різні часи виконували містичне, сакральне, політичне значення. Колись це були пінакотеки, санктуарії, які підтверджували силу і святість богів, згодом - кунст- і вундеркамери, які свідчили про могутність Творця, а також і колекції можновладців, які переконували посполитих підданих у могутності і непроминальності влади.

Словом, соціальна функція завжди була дуже важлива і для її виконання вимагала відповідних кваліфікацій керівників і працівників музею.

Сучасний музей за останні роки пройшов складну трансформацію від скарбниці до парку освітніх розваг. Він допомагає поширювати знання і через емоційні переживання засвоювати їх кожному відвідувачу, розширюючи горизонти свідомості, викликаючи запитання "Хто я, звідки прийшов і куди йду?", формуючи критичне ставлення до минулого й сучасного.

Музейні колекції – важливий модернізаційний ресурс. Годі й уявити собі сучасне місто без музею.

Українські музеї пережили складні часи формування і розвитку. Колекції формувалися завдяки подвижництву окремих колекціонерів, науковців. У 1930-х кращих музейників репресивна ідеологічна машина перемолола.

Музеям призначили важливе ідеологічне завдання - підтверджувати марксистсько-ленінську концепцію розвитку історії.

До речі, саме десь у ті ж роки у Львові музеї розвивалися з урахуванням тогочасної наукової музеологічної концепції. І свідченням цього може бути думка фундатора Національного музею у Львові, який зараз носить його ім’я, - Андрея Шептицького:

"…рятувати від знищення, се далеко ще не та задача, яку самі собі ставимо за мету в праці. Не хочемо бути сторожами гробів; хочемо радше бути свідками відродження".

Незважаючи на ідеологічний тиск, музейні працівники зуміли зібрати і зберегти унікальні національні культурні цінності - навіть ризикуючи своєю науковою кар’єрою, щонайменше.

Борис Возницький: "За 30 років ми зібрали артефактів на 17 млрд євро"

Пригадую, як для виставки “Гетьман Іван Мазепа. Погляд крізь віки” у Львівській галереї мистецтв позичали музейні предмети з київських музеїв. Бачив сльози на очах хранителів фондів, коли запаковували предмети, пов’язані з Мазепою. Щоб їх зберегти і дочекатись експонування, треба було багато пережити.

Радянська влада знала, для чого їй потрібні музеї. Сформувалась навіть сильна радянська музеєзнавча школа, яка розвивається й далі, але в Росії. Була система професіоналізації, розроблені наукові методи зберігання й обліку музейних предметів, які, до речі, в Росії удосконалюються, а у нас так і залишились з 1980-х.

Виглядає так, що наша влада не знає, для чого музеї і що з ними робити. Часта зміна керівників на різних рівнях, відсутність спадковості влади руйнує хоч якусь системну послідовність в музейній політиці, що гальмує розвиток музейництва на сучасній науковій основі.

Чомусь виникають дивні ідеї про український Лувр чи Ермітаж, поверхневе намагання повторити, радше змавпувати щось з Європи. Мовляв, і ми, Химко, люди!

А скільки дивних рекомендацій з інструкціями від реального центру української музейної політики – Мінфіну. Заробляти, скорочуватись, згортати, не утворювати нових музеїв.

Малюнок: Ігор Лук'янченко, для музейного проекту ІП

Посилаючись на європейські музеї, треба розуміти, що в Європі зовсім інші культуро-істричні передумови формування і соціально-політичні умови функціонування музеїв. Там організація управління інша, і свободи разом з відповідальністю делеговано музеям більше. Однак музеї й там не прибуткові - власними коштами покривається приблизно третина витрат.

У кілька разів доповненому Законі України “Про музеї і музейну справу” - акцент на соціальному захисті. Там прописані положення, доцільність яких у законодавчому акті сумнівна (перелік профілів музеїв), зате нічого про кваліфікаційні вимоги до директора музею (наукової установи!), про процедуру призначення, про засади управління, про вимоги з дотримання професійної етики, про відповідальність засновників музеїв тощо.

Управління музеями не позбавлене загроз волюнтаризму й авторитаризму. Адже музеї залежні від розподілу бюджетних коштів і доля директора залежить від керівника, міністра чи начальника управління культури. Вертикаль влади в дії - і жодних противаг.

Музейний заколот. Чому було змінено керівництво провідних музеїв країни?

Ієрархічна структура повторюється і в музеях. Тому такі дивні призначення на посаду директорів. Знаю, що у багатьох музейних працівників останні події в музеях викликають почуття сорому й розпач від безсилля вплинути на ситуацію.

Але ж наша держава демократична. Впроваджуємо європейські стандарти. Ось і при міністерстві культури створили музейну раду. Однак це радше виглядає на створення демократичних атрибутів при збереженні авторитарного стилю керівництва.

З іншого ж боку, це дає хоч якусь надію і може - навіть повинно! - стимулювати активність професійного музейного середовища. Питання – чи музейна професійна спільнота достатньо організована і спроможна взяти на себе частину повноважень разом із відповідальністю у формуванні і реалізації музейної політики?

За останні роки в музейному професійному середовищі зросло розуміння, що змін не варто очікувати, а самим активно брати участь. Бо хто може краще знати, як змінювати музейну політику, які є пріоритети і як це робити?

За час українсько-нідерландського проекту МАТРА наші нідерландські колеги дивувалися творчою активністю учасників семінарів, багатством наших музеїв з одного боку, й нудними та статичними експозиціями - з іншого.

Ось якраз у ці дні як експерт проекту Фонду Ахметова "Динамічний музей" ознайомився з поданими заявками. Переважна більшість - це ідеї, оформлені у вигляді повноцінних проектів з розрахунками ресурсів, етапів виконання, які слід реалізовувати.

Чому цей творчий потенціал не втілюється? Багато перешкод і обмежень на різних рівнях: нормативної бази, вертикалі управління, фінансових ресурсів, умов для залучення додаткових ресурсів, розвитку партнерів і зацікавлених інституцій: науки, освіти, туризму тощо, і, звичайно ж, ефективного музейного менеджменту.

Мінкульт хоче змінити керівництво всіх заповідників

На заваді стоять ієрархічна організаційна структура, брак музеологічних знань, забюрократизованість, зайнятість рутиною, відсутність стратегічного планування (яке стратегічне планування, коли невідомо, що чекати на наступний рік і які цифри спустять з гори і як їх підганяти під поточні потреби).  

Тільки емпіричного досвіду для роботи в сучасних конкурентних умовах - замало. Потрібні нові знання зі сфери і філософії, і культури, і музейної педагогіки, і комунікології, треба мати хоча б уявлення про культуру пам’яті, семіотику музейного предмета як знака - щоб німі предмети змогли цікаво розповісти щось відвідувачу, поставити перед ним питання: хто я, де я, що я можу зробити, щоб змінитись самому і змінити на краще світ навколо.  

Музейні колекції – важливий культурний ресурс, який сьогодні треба вміло використовувати, щоб критично осмислити наше минуле і зрозуміти, чому тут відбувалось все це, що привело до нинішнього стану. Тоді зможемо зрозуміти, що треба робити, щоб цей стан змінити, чому ми такі різні, що ці культурні, релігійні відмінності є різними формами вияву наших цінностей, на основі яких ми разом будуємо наше майбутнє.

Бо, як справедливо вважає Роберт Патнем, куди ми прийдемо, залежить від того, звідки ми вирушаємо - тобто критичного осмислення нашого минулого, нашого шляху.

І якщо ми вирушаємо з туманної трипільської культури, з міфологізоваго, сакралізованого, романтизованого минулого, минулого, поділеного різними ідеологічними ярликами, чим вміло маніпулюють наші політики, то куди ж ми можемо прийти? Хіба тупцювати на місці, чи ходити колом.

Як реформувати музейну галузь України?

Модернізаційний розвиток нашого суспільства у великій мірі залежить від критичного осмислення нашого минулого. А музеї при цьому мають визначальне значення як інституції культури пам’яті.

Щоб музеї могли виконувати таку важливу соціальну місію, потрібна відповідна музейна політика, яка забезпечує сприятливі рамкові умови, визначає стандарти, критерії і нормативи з одного боку, і використання сучасного ефективного інструментарію - з іншого.

Матеріал створено в рамках спільного музейного проекту "Історичної Правди" і Фонду Ріната Ахметова "Розвиток України"