"Година папуги": усвідомлення матриці тоталітаризму

Історія визначила українським містам – Харкову, Старобільську й Шепетівці бути місцем "Голгофи" офіцерів і солдат Речі Посполитої. Осташків, Козельськ, Перм, безкрайні простори Сибірської тайги – географія таборів і смертей губилася далеко на Сході...

Свого часу український письменник і політик Володимир Винниченко писав, що нашу історію не можна читати без брому. Історик і журналіст Олександр Зінченко в своїй художньо-публіцистичній і, водночас, науково-популярній книзі "Година папуги" [видана в серії "Бібліотека Історичної правди" видавництвом "Дух і літера"] доводить, що історію прочитати неможливо. Її треба усвідомити, осмислити, відчути в собі.

Сюжетну лінію для неї написало саме життя – життя 25 421 людини в передвоєнному СРСР.

Злочин, який спочатку був таємницею, згодом – предметом політичної дипломатії.

Сьогодні – це загальнонаціональна історична трагедія поляків, яка висвітлює суперечливий хронометр подій Другої світової війни. До міждержавних порахунків додається особиста ненависть, підозрілість і упередженість. І тоді життя людей – полонених офіцерів Польської держави стає "іграшкою" і елементом змови.  

На подіях осені 1939 – весни 1940 рр., пов’язаних з трагічною смертю польських військовополонених на території Східної України і засновує свій авторський задум Олександр Зінченко.

Ярослав Грицак про "Годину папуги"

Автор книги свого часу готував матеріали для стрічки про Катинь, провів десятки інтерв’ю і декілька архівних розвідок у Польщі, Росії, Україні й Великій Британії. Отже, книга про Українську Катинь стає логічним продовженням творчості автора і його дослідницького покликання [1, c. 4–5].  

Як пише хорватський дослідник Гал Кірн: "Одним з результатів дискусії щодо "незавершеної історії" було й витворення дискурсу невинних жертв і і викриття злочинців з лав прихильників тоталітарного режиму» [2].

Олександр Зінченко у ненав’язливій формі показує співчуття і співпереживання, біль і смерть, втрати і здобутки польських вояків, яким судилося загинути в радянських концентраційних таборах.

Історія визначила українським містам – столичному Харкову і повітовим Старобільську й Шепетівці бути місцем "Голгофи" офіцерів і солдат Речі Посполитої. Осташків, Козельськ, Пермь, безкрайні простори Сибірської тайги – географія таборів і смертей губилася далеко на Сході.

Автор, обравши за стилем жанр історичного детективу, не полишив властивого науці елемента – постановки проблеми і висування гіпотези. В споминах родичів загиблих на Східному фронті офіцерів – Анджея Вайди, Зоф’ї Бартницької, Ніни Ріґер автор шукає пояснення злочину.

Поруч з наративною складовою книги постає апріорна психологічна мотивація. Чи можна приховати злочин? Як виправдати його? Або, принаймні, надати йому іншого забарвлення?

"Катинь: хроніка неоголошеної війни". Архівні документи

До цих міркувань автор іде від назви – "Година Папуги". Час смерті й мить провокації. В послідовному психологічному річищі Олександр Зінченко подає послідовність розправи з ув’язненими поляками – полишити ілюзію порятунку, посіяти чутки й навіть деяку ейфорію, при цьому маючи "своїх" інформаторів, зовні – "ідейних" і "відданих" вояків Армії Речі Посполитої. І згодом – майстерно заплутати карти.

"Папуга" стає проблиском надії, водночас, загадкою для майже деморалізованих в’язнів. Коли настане порятунок і чи настане він узагалі? "А тоді – кожен крикам "папуг" надавав своє значення і чув у них те, що хотів почути" [1, c. 234].

На цьому тлі опис полону, дипломатичних маневрів, що їх застосував СРСР, аби обманути польське офіцерство і уряд, відходять на другий план. На першому лишається динаміка тоталітарної системи в умовах війни. Фільми про щасливу радянську дійсність і привабливу будучність як спроба експерименту [1, c. 210]. Екранізація примарних почуттів мала на меті приховати неприємну буденність:

Над страной весенний ветер веет,

С каждым днём всё радостнее жить.

И никто на свете не умеет,

Лучше нас смеяться и любить… [1, c. 209].

Кінематограф і пісня стали заручниками каральної системи.

За мурами таборів Шепетівки, Харкова, Старобільська, Козельська і Осташкова була інша дійсність – відірваність від родин, неможливість листування і зв’язку з рідними, потроху зростаюча недовіра між військовими, що їй сприяли звістки про поінформованість табірного керівництва і вивезення частини в’язнів у невідомому напрямку.

СРСР проти Польщі. Боротьба за Львів у 1940-их

В цих умовах автор показує і документально підважує повсякдення польських солдат і офіцерів у таборах, їх віру, відданість, самоорганізацію і кмітливість. Зрештою, їхнє намагання вчитися у своїх ворогів і провадити культурно-просвітницьку і пропагандистську працю [1, c. 150–154]. І тверезістю оцінок.

Як приклад наведемо міркування поручика Свяневича: "Все, на чому там зараз Польща стоїть, буде знищено. Свого часу Юзеф Пілсудський намагався відродити давню могутність держави, але, на жаль, невдало: дуже зашкодив націоналізм. І зараз, перед буревієм, рвуться останні зв’язки з епохою нашої слави" [1, c. 83–84].

Стихія прийшла восени 1939 року. Автор книги описує фрагменти суперечливого політичного процесу на тлі життів простих людей, що надає їм переконливості й аргументованості. Обман на рівні міждержавних взаємин перетворив Річ Посполиту в жертву двох тоталітарних імперій.

В умовах табірних поневірянь лишалося місце для святих речей [1, c. 193–196]. Опис солдатського святкування Різдва, як виявилось, останнього в своєму житті, молитов і сподівань привносить до оповіді про механіку політичних помст дещицю людського і безпосереднього.

У вуста майора держбезпеки Василя Зарубіна автор вкладає нотки сентименту: "Знаєте, ми належимо до різних політичних таборів, маємо протилежні світогляди, але я люблю інколи подискутувати із представниками іншого табору" [1, c. 202].

Як НКВД убивало поляків під Харковом. Розслідування Олександра Зінченка

Так автор показує, що апологетам радянського устрою були притаманні поміркованість, певна вихованість і, вкрай обмежена повсякденними ідеологічними приписами й уставом, схильність до діалогу.

Автор не дотримується строго хронологічного опису подій. Адже, сам жанр покликаний до розважливої і детальної нарації, до показу сутності тоталітарного табірного повсякдення в умовах війни.

Зазначимо, що Олександр Зінченко посилив публіцистичну і художню складові книги фрагментами про родини польських офіцерів, їх батьків, дружин, дітей, братів і сестер. Лист дітей до "товариша Сталіна", написаний навесні 1940 року, коли табори вже були зачинені, а левова частка їх жертв розстріляна, показує тривкість надій і родинну згуртованість.

Багатьом родичам загиблих загрожували грати НКВД, проте доля посміхнулася лише декільком. Як свідчать листи, що їх наводить автор надія і віра жевріли до останнього моменту. Адже, завіса мовчання і загадковості вже розділила польські родини від їх загиблих чоловіків [1, c. 221–225].

Доля професора Свяневича, генерала майора Домоня, подовжили історії недописаних щоденників. Близький Схід став для декількох десятків місцем переховування і рятунку. Для когось табірний щоденник лишався дзеркалом його життя й потім десятиліттями був у забутті [1, c. 278–279]. Але цим людям пощастило і вони змушені були очікувати. Передусім – закінчення війни і повернення на Батьківщину.

"Человек в кожаном фартуке". Про головного ката НКВД Василя Блохіна

Ще одним аспектом, на який звертає увагу читача автор, є механізм засудження і вбивства. З матеріалів допиту офіцерів НКВД Дмитра Токарєва і Митрофана Сиромятнікова переконуємося у масштабах злочину і злагодженості його виконавців [1, c. 319–320, 324–328].

Образ майора НКВД Василя Блохіна і його смертельної "бригади", яка ліквідовувала близько 50 тис. чоловік від наркомів до рядових слугує ілюстрацією ставлення до людського життя і побуту в комуністичних реаліях [1, c. 322].

Факт вбивства польських солдат і офіцерів має своє негативне продовження. Адже, 11 квітня 2010 року в околиці Смоленська, неподалік від місця розстрілів 1939–1940 рр., загинула в авіакатастрофі польська урядова делегація на чолі з президентом Качинським.

І зловісний "катинський список" збільшився на 70 жертв. На 70-ті роковини трагедії. Катинь стала фатумом світової історії.

"Нельзя его здесь сажать..." Про що говорили диспетчери перед катастрофою

Польська трагедія не поодинока. Розстріли 12 тисяч інтернованих словенських партизан – домобранців (націоналістів) у Кочевському Розі навесні 1945 року за наказом Йосипа Броз Тіто – ще один приклад незагоєної "травми" в сприйнятті свого минулого [Див. напр.: 3, c. 27].

За рік до того, після перемоги Словацького Народного Повстання 1944 р., було "ліквідовано" декілька тисяч борців за суверенність Братислави, які не скорилися комуністичному режимові [4].

Сценарій братовбивчих війн і каральних таборів у Польщі, СРСР, Югославії спільний. Спільною є і трагедія тисяч людей, що заплатили своїм життям за відданість Вітчизні.

Ці "спільноти болю" є важливим свідком і пересторогою майбутнім поколінням, ланкою історичної пам’яті, яка спонукає до міждержавного осмислення і примирення.

ФСБ відмовляється реабілітувати розстріляних у Катині

Німецький соціолог Гарольд Вельцер називає їх "актуальним минулим" і наголошує на добі Другої Світової війни як на "екстремальному історичному досвіді, "період напіврозпаду" якого в біографіях одного чи декількох поколінь поки що неможливо обчислити" [5].

Таким чином, видання книги О. Зінченка "Година Папуги" сприятиме усвідомленню культурної матриці комуністичного тоталітаризму і його ставленню до особистості і людини в цілому.

Перед нами надалі поставатиме маленький есхатологічний образ – зів’ялий лист ясеня. Лист з того світу – кавалочок Любові й свідок нетривкості Життя.

ЛІТЕРАТУРА

1. Зінченко О. Година папуги. Українські сторінки Катині. – Видання друге. – К: Дух і Літера, 2011. – 400 с.

2. Kirn G. Sjećanje na partizane ili misao o partizanstvu?

3.Šavli J. Slovenska državna misel. – Bilje: Studio RO – Humar, 2010. – 94 st.

4. Kuruc B. Ďurčanského socha nepatrí na námestie

5. Вельцер Г. История, память и современность прошлого. Память как арена политической борьбы

Автор - аспірант відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАНУ

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.