Спецпроект

Небезпечні родичі академіка Олександра Богомольця

Двоюрідний брат президента АН УРСР був генерал-хорунжим Української Держави. Інший далекий родич Олександра Богомольця командував бронедивізіоном у отамана Семенова, а відтак працював на славетному бульварі Голлівуд...

Всесвітньовідомий український вчений, президент Академії Наук Української РСР Олександр Олександрович Богомолець організував близько десятка науково-дослідних закладів в Україні і Росії, котрі діють і досі.

Він започаткував українську школу патофізіології і геронтології. Він розробив методику консервації донорської крові і винайшов антиретикулярну цитотоксичну сиворотку - ці винаходи дозволили в роки радянсько-німецької війни повернути до бойових лав сотні тисяч поранених бійців Червоної Армії. Він висунув і науково обґрунтував ідею про можливість подовження людського життя до ста і більше років.

Сфера наукових інтересів академіка Богомольця обіймала ендокринологію, імунологію, онкологію, вищу нервову діяльність.

 Олександр Олександрович Богомолець – Президент Академії Наук Української РСР. Знімок зроблений близько 1944 р. З архіву НАН України

За радянських часів Олександр Богомолець досяг найбільших почестей (лауреат Сталінської премії, Герой Соціалістичної праці, віце-президент АН СРСР), хоча й не був членом більшовицької партії жодного дня.

Політичний імунітет давав йому можливість рятувати від сталінських репресій багатьох учених. Демограф Михайло Птуха, основоположник української економічної географії Костянтин Воблий, фізик-ядерник Олександр Лейпунський, філолог Володимир Лазурський - усі вони завдячували академіку Богомольцю не лише волею, але й життям.

Цей громадянський подвиг Олександра Богомольця стає зрозумілішим, якщо врахувати його явно не пролетарське походження (Богомольці - давній литовсько-руський шляхетський рід, що простежується в письмових джерелах до середини XV століття). А найголовніше - близьких і далеких родичів, котрі опинилися у ворожих до радянської влади таборах...

Помічник прокурора севастопольского військово-морського суду підполковник Вадим Михайлович Богомолець. Серпень 1914 р., Севастополь. З особистого архіву Ольги Богомолець

Вадим Михайлович Богомолець був двоюрідним братом академіка Олександра Олександровича Богомольця. Народився він 22 жовтня 1878 року в Петербурзі в родині акцизного чиновника, дійсного статського радника Михайла Михайловича Богомольця і його дружини, Юлії Ісаківни Мироненко. Пізніше Михайло Михайлович із сім'єю переїхав до Кишинева.

Вадим, так само, як і пізніше його двоюрідний брат Олександр, навчався у Кишинівській гімназії. Юридичну освіту отримав у Харківському університеті, де був залишений на викладацьку роботу - читати студентам римське право. Та потім вирішив зайнятися юридичною практикою. Його першим місцем роботи став Полтавський окружний суд.

Але, пробувши там кілька місяців "молодшим кандидатом на судові посади", Вадим Богомолець у 1904 році переїздить до Севастополя і йде служити в судові органи Чорноморського флоту. За майже тринадцять років він пройшов шлях від слідчого до помічника прокурора Севастопольського військово-морського суду і начальника Головної військово-морської судової управи Чорноморського флоту. Мав штатський ранг надвірного радника і військове звання підполковника. Був нагороджений орденами Св. Станіслава ІІ ст. та Св. Анни ІІ ст.

Кузени Вадим і Олександр Богомольці були одружені на рідних сестрах: Вадим - на Софії Георгіївні Тихоцькій, Олександр - на її молодшій сестрі Ользі.

Вадим Богомолець і Софія Георгіївна Тихоцька-Богомолець с донькою Ніною. 1911 р. З особистого архіву Ольги Богомолець

З весіллям Вадима і Софії пов'язана романтична історія. Мати нареченої, Ніна Олександрівна Беклемішева-Тихоцька, була проти шлюбу її доньки з "молодшим кандидатом на судові посади". Тому весілля проходило в таємниці, без участі родичів. Сталося це в Одесі, і Софії Тихоцькій доводилося добиратися туди з Харкова, де вона тоді жила, а її нареченому - з Полтави.

Олександр Богомолець, тоді ще студент медичного факультету одеського Новоросійського університету, особисто домовлявся про попа для вінчання Вадима і Софії. У подружжя народилася єдина донька Ніна.

В другому ряду сидять поруч на стільцях: Олександр Богомолець (зліва) з сином Олегом на руках; майбутній генерал-хорунжий Української Держави Вадим Богомолець з донькою Ніною на руках. У верхньому ряду перша справа – Софія Тихоцька-Богомолець. Поруч з нею – її сестра Ольга. Знімок зроблений, не раніше 1913 рр. З особистого архіву Ольги Богомолець

Між сім'ями Вадима і Олександра Богомольців існувала міцна і щира дружба, яка перенеслася і на їхніх дітей - Ніну та Олега. Чи підтримували обидві сім'ї спілкування між собою після 1917 року - наразі невідомо. На той момент Вадим Богомолець служив у Севастополі, а Олександр Богомолець завідував кафедрою загальної патології медичного факультету Саратовського університету.    

Після лютого 1917 року підполковник Вадим Богомолець став на бік Української Народної Республіки. Це, зрештою, не було дивним.

Вадим Богомолець, людина в побуті російськомовна (про що свідчать його власноручні підписи на фото, адресовані Софії Тихоцькій), входив до українського конспіративного гуртка "Кобзар" у Севастополі. Його молодша сестра Наталя грала в театрі Садовського на одній сцені з Марією Заньковецькою, а заміж вийшла за філолога і літературознавця Володимира Лазурського, члена одеської "Просвіти".

Навесні 1917 року Вадим Богомолець увійшов до Української чорноморської громади Севастополя, де займався агітаційно-пропагандистською роботою серед українізованих військових частин. Маючи певний викладацький досвід, він навчав солдатів і матросів історії України.

Дата нон грата. До чого ж приурочено День флоту України?

Зберігся лист Вадима Богомольця від 12 травня 1917 року до одеського градоначальника Сергія Шелушина: "Дуже прохаю Вас, чи не можна добути в Одесі "Історію України" Аркаса, бо у нас нема, а вона мені дуже потрібна для лекцій... Дуже нам цікаво було б знати точно малюнки прапорів Запорожських".

Вадим Богомолець увійшов також до Українського генерального військового комітету, на базі якого потім формуватиметься українське оборонне відомство - Генеральне секретарство військових справ. Як юрисконсульт він брав участь у створенні окремого військово-морського міністерства - Генерального секретарства морських справ.

Прапор флоту УНР, затверджений в січні 1918 р.

Разом з ним у Секретарстві працювали директор канцелярії підполковник Володимир Савченко-Більський і завідувач відділом контролю лейтенант Михайло Білинський. У такому складі це відомство розробило "Тимчасовий закон про флот Української Народної Республіки", а також прапор військового флоту УНР. Вадим Богомолець єдиний з трьох мав юридичну освіту, тому фактично саме він і був основним автором цього закону.

"Тимчасовий закон про флот УНР" був затверджений Центральною Радою. Він оголошував весь військовий і торговий флот на Чорному морі флотом УНР. Закон цей потім визначав основи військово-морської політики Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. Послужив він Україні й набагато пізніше, коли самого його творця вже не було в живих.

Холодна війна за Крим. Як ділили флот

На початку 1990-х років, спираючись на нього, як на історичний прецедент, Київ зажадав собі частину Чорноморського флоту у Росії, що оголосила себе в односторонньому порядку правонаступницею СРСР.

При Павлові Скоропадському підполковник Богомолець обіймав посаду Головного військово-морського прокурора, а також очолював Головне військово-морське управління при морському міністерстві у Києві. Отримав з рук гетьмана звання генерал-хорунжого.

1918: гетьман Скоропадський у черкесці, з кинжалом і в автомобілі

Ситуація змінилася в 1919 році, коли на зміну гетьманській владі прийшла Директорія, очолювана Головним отаманом УНР Симоном Петлюрою. Генерал-хорунжий Вадим Богомолець був направлений у "почесне заслання" - військово-морським аташе України в Румунії. Симон Петлюра усував з керівних постів тих, кого підозрював у прихильності до них свого попередника, і взагалі, як видається, не любив людей розумніших і талановитіших, ніж він сам.

Приблизно в січні 1922 році після поразки УНР Вадим Богомолець емігрував до Туреччини, де приєднався до організації "Комітет спасіння України"; в лютому того ж року, після смерті голови комітету інженер-полковника Олександра Авдіясевича, сам очолив комітет. Організація займалася розповсюдженням у Туреччині інформації про Україну і видавничою діяльністю. З квітня 1922 року комітет встиг випустити шість номерів журналу "Вільна Україна" французькою мовою.

Помер Вадим Михайлович Богомолець 19 квітня 1936 року. Похований на кладовищі в містечку Візен-Шалетт-сюр-Луан під Парижем.  

 Микола Богомолець – Георгіївський кавалер. Знімок виконано не раніше грудня 1915 р. З особистого архіву Дмитра Олеговича Соболєва-Богомольця – правнука генерала

Генерал Микола Федорович Богомолець - єдиний георгіївський кавалер серед усіх Богомольців, що служили в російській імператорській армії. Народився 6 грудня 1871 року в Ризі в родині бойового офіцера, учасника російсько-турецької війни, штабс-капітана Федора Борисовича Богомольця (1835-1881) і доньки поштмейстера з Козельця Катерини Іванівни Горбань. Микола Федорович за прикладом батька обрав військову кар'єру, у 1890 році закінчив кадетський корпус.

Першим місцем служби Миколи Богомольця стала 21-а кінно-артилерійська батарея, трохи пізніше він був переведений у 14-й кінно-артилерійський дивізіон, а після російсько-японської війни - в 52-у артилерійську бригаду. Старанність молодого офіцера була відзначена орденом Св. Станіслава ІІІ і ІІ ст., а також орденом Св. Анни ІІ ст.

В 1909 році Микола Федорович Богомолець був призначений командиром 1-ї батареї 1-го кінно-гірничо-артилерійського дивізіону Уссурійської кінної бригади. Бригада була укомплектована також козачими частинами і згодом "переформатована" в козацьку дивізію. У складі цієї бригади він брав участь у "брусиловському прориві" влітку 1916 року.

Георгіївська стрічка: поваги - нуль, максимум пропаганди

Найголовнішу свою нагороду - Георгіївський хрест IV ст. - Микола Богомолець отримав 9 грудня 1915 року за бій, що мав місце в червні того ж року. При переслідуванні вибитого з сіл Ржавець та Баламутівка противника він вів свою батарею безпосередньо за ланцюгами пластунів і, як далі йдеться у нагородних документах, "сміливо займаючи низку послідовних позицій на близьких від противника дистанціях, під сильним його рушничним і артилерійським вогнем, своєю влучною стрільбою зробив істотне сприяння успіху нашої піхоті для відтискування супротивника, який наполегливо тримався".

У тому ж 1915 році до його "мирного" ордену Св. Станіслава були додані мечі, а в 1916 році - ще й до "мирного" ордену Св. Анни. Крім того, в 1915 році М.Ф. Богомолець був нагороджений орденом Св. Володимира IV ступеня з мечами і бантом. Цим же орденом - III ступеня з мечами - в 1917 році.

Почесна Георгіївська зброя – шабля з Георгіївським темляком. Такою шаблею був нагороджений Микола Богомолець за бій біля села Ржавенці

8 серпня 1916 року Микола Федорович Богомолець, на той час уже підполковник артилерії, був нагороджений Георгіївською зброєю за бій, який мав місце більш ніж за рік до того.

26 квітня 1915 року біля села Ржавенці його батарея зайняла спостережний пункт у передових окопах під сильним рушничним і артилерійським вогнем неприятеля. Це дозволило російським військам успішно підготувати атаку на ворожі позиції. Наступного дня підполковник Богомолець вивів батарею на відкриту позицію поблизу меблевої фабрики і, попри сильний вогонь супротивника, вогнем своєї батареї допоміг російським військам зайняти цей важливий пункт позиції і закріпитися в ньому.

Микола Богомолець не прийняв більшовицьку революцію. Спершу приєднався до армії адмірала Колчака, у якого воював у чині генерал-майора (чин присвоєний 20 квітня 1919 р.). У 1919 році служив у Далекосхідній армії отамана Григорія Семенова. Там він командував бронедивізіоном з чотирьох бронепоїздів, одним із яких, легким бронепоїздом "Семеновець", командував особисто.

20 січня 1920 року стався інцидент: люди з екіпажу "Семеновця" на станції Посольська обстріляли американський лінійний патруль. Обстріл став проявом опору, який чинив генерал Богомолець спробі чеських частин, що знаходилися на той час у Забайкаллі, роззброїти семенівців за підтримки американців.

Чеські батальйони були сформовані ще на початку першої світової війни аби воювати на боці Російської імперії, сподіваючись за її підтримки відновити чеську державність. Але в подальшому змушені були політично маневрувати між червоними і білими. Роззброюючи семенівців, чехи, очевидно, хотіли налагодити стосунки с Політцентром - тимчасовим есеро-меньшовистським урядом Східного Сибіру, який резидував у Іркутську і згодом передав владу більшовикам.

У боях з червоними військами бронепоїзд "Семеновець" захищав підступи до Читі з боку станції Інгода (Транссибірська дорога). Двічі наступ червоних був відбитий, але зрештою їм вдалося зайняти Читу з півночі, де не було залізничної колії.

Бронепоїзд "Семеновець", яким командував генерал-лейтенант Микола Федорович Богомолець. Чита, вересень 1919 р. З книги І. Г. Дроговоза "Крепости на колесах: История бронепоездов". - Мн.: Харвест, 2002

Вцілілі залишки армії отамана Семенова та бронепоїзд прорвалися до Маньчжурії. На "Семеновця" було покладено завдання евакуювати золотий запас Читинського військового училища ім. Семенова. Все золото, що зберігалося в училищі, було доставлене в 10 ящиках у супроводі 7 юнкерів і завантажене вночі в багажний вагон, причеплений всередині бронепоїзда.

У відставку Микола Федорович Богомолець вийшов 20 жовтня 1920 року із званням  генерал-лейтенанта. Емігрувавши спочатку до Харбіну (Маньчжурія), Микола Богомолець перебирається потім до Сіетлу, США. В 1929 році він отримує американське громадянство.

Однак, у 1938 році генерал був заарештований - не без допомоги представників американських Збройних Сил, які не забули інциденту на станції Посольська. На момент арешту Микола Богомолець жив у Лос-Анджелесі на бульварі Голлівуд і промишляв шевським ремеслом. Його вже готували до депортації в СРСР, але за генерала заступилися представники білої еміграції в США. Тоді влада вирішила депортувати його до Латвії, яка на той момент ще не була в складі Радянського Союзу. Однак справа не набула подальшого розвитку.

Крім шевського ремесла Микола Богомолець спробував себе один раз в акторському. У 1926 році він знявся в епізодичній ролі російського офіцера в німому фільмі "До її королівства" (Into Her Kingdom). Фільм був знятий датським режисером Свендом Гаде - до речі, першим, хто екранізував "Гамлета" (1921 р.), а, крім того - чоловіком великої датської актриси німого кіно Асти Нільсен. У фільмі також знімався Федір Федорович Шаляпін - син великого російського співака.

 Один із представників славної родини опинився в Канаді. Так виглядає місцина Bohomolec Ranch в провінції Альберта

В США генерал Микола Богомолець брав участь у білоемігрантському громадському житті. Був членом "Товариства російських поранених ветеранів 1-ї Великої війни в Лос-Анджелесі". Вів активну переписку з колишніми учасниками білого руху. Це листування зараз зберігається в архіві інституту Гувера Стенфордського університету.

Один з його синів від першого шлюбу, Борис Миколайович Богомолець (1901-1937), навчався в кадетському корпусі. Потім служив у білих (в армії генерала Дітеріхса), згодом перейшов на бік червоних, проте у 1937 році був розстріляний як син "ворога народу". Його дружина, Анна Соболєва, дала їхнім дітям своє дівоче прізвище.

Генерал Микола Федорович Богомолець помер у Лос-Анджелесі 6 червня 1951 року.

При підготовці матеріалу використовувались матеріали та фотографії з родинного архіву, люб'язно надані доктором Ольгою Богомолець.

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.