Спецпроект

Українці, які створили імперію - 3. Кочубей: реформатор без реформ

Правнук генерального судді Василя Кочубея, який втратив голову через донос на Мазепу, Віктор - найбільший європеєць серед сучасників. Масон і ліберал, він разом з Олександром І задумує змінити Російську імперію.

"Історична Правда" продовжує трилогію про українців, які стояли біля керма Російської імперії. Наш сьогоднішній герой - дипломат, віце-канцлер, міністр внутрішніх справ, граф Віктор Кочубей, який вірно служив імперії при чотирьох монархах.

Українці, які створили імперію. Частина 1 - імперський ідеолог Прокопович

Українці, які створили імперію. Частина 2 - універсальний бюрократ Безбородько

На початку ХІХ ст. новий цар Олександр і його команда отримують неабиякий кредит довіри суспільства. Час іде, а реформ немає. У Кочубея в руках величезні повноваження, але слідом за царем він боїться зламати неповоротку та корупційну управлінсько-господарську машину.

Замість реформ країна отримує муштру Аракчеєва, військові поселення та повстання декабристів. Під кінець життя ідеаліст-ліберал перетворюється на поважного сановника - опору консервативного режиму Миколи І.

Життя Кочубея - віддзеркалення трагедії імперії. В пік своєї могутності вона так і не зуміла реформуватись, за що довелось розплачуватись майбутнім поколінням.

Перспективний племінник

Він народився 11 листопада 1768 р. в родині провінційного чиновника Павла Кочубея. Блиск славного козацького роду вже суттєво побляк. Батько майбутнього віце-канцлера служить полтавським підкоморієм (вищим судовим урядником в повіті) а потім очолює Цивільну палату Катеринославського намісництва.

Здається, що його сини - Аполлон та Віктор - приречені животіти в провінції. Але допомагає впливовий родич - дядько Олександр Безбородько, перший секретар імператриці Катерини ІІ. Мати Віктора Уляна безнадійно хвора, тож Безбородько бере восьмирічного Віктора під особисту опіку.

Народження бюрократії. Як еліта Гетьманщини стала імперськими чиновниками

В 1776 р. хлопчик переїжджає до столичного Петербургу. За тодішньою традицією він одразу записаний капралом у гвардію, скоро стає унтер-офіцером, а потім сержантом. Безбородько не поскупився на найкращий пансіон для навчання племінника. Його власник де Вільнев навчав колись шведського короля Густава ІІІ.

Перший секретар імператриці грає першу скрипку в дипломатичній грі Російської імперії. В молодому Кочубеї він бачить свого наступника, людину, яка продовжить його справу. Не гаючи часу, відсилає племінника до Стокгольма на практику в тамтешню російську місію.

Тодішні російсько-шведські стосунки сповнені інтриг. Імперія хоче максимально послабити владу короля, симпатизує місцевим аристократам. Європейські гранди - Англія та Франція - бояться, що Швеція може повторити долю Польщі, тому дають шведам щедрі субсидії. Неминуча війна вибухає в 1788 р.

 Портрет Віктора Кочубея французького майстра Франсуа Жерара

У Стокгольмі Кочубей спостерігає за ескалацією конфлікту. Паралельно слухає лекції в Уппсальському університеті, отримує доступ до найважливіших справ посольства, виступає зв'язковим між місією та Безбородьком.

На півночі молодий дипломат довго не затримується. В 1786 р. помирає його батько. Кочубей їде до свого маєтку - села Диканьки, щоб залагодити сімейні справи. В цей час Катерина ІІ вирушає в подорож до Криму. Безбородько, звичайно, при ній. Він бере до свити цариці й племінника.

Для Кочубея ця мандрівка дуже корисна. По-перше, він постійно на виду у височайшої особи. По-друге, проїздом в Москві вступає до масонської ложі Мінерви. Московське масонство переживає тоді вплив розенкрейцерства. Ключова його фігура в першій столиці - публіцист Микола Новіков. Він надає масонським ложам просвітницьке спрямування.

Дух вільнодумства витає в середовищі вільних каменярів і залишає свій слід у свідомості Кочубея. Масонська підтримка йому ще знадобиться. При Олександрі І його найближчі соратники Адам Чарторийський та Микола Новосильцев - теж масони. Але за іронією долі в 1822 р. саме масону Кочубею (на той час міністру внутрішніх справ) цар доручить ліквідувати мережу масонських організацій, які з того часу занепадають більше ніж на півстоліття.

В 1788 р. Кочубей їде в наступний закордонний вояж. На цей раз до Лондона.

Російський посол в туманному Альбіоні Семен Воронцов - близький друг Безбородька. Поряд з дядьком він другий за значенням наставник Кочубея. Англійське виховання дається взнаки на все життя. Пізніше при дворі говорили що Віктор Павлович краще всіх знає склад англійського парламенту, він прочитав твори всіх англійських публіцистів, англійські порядки для нього стали зразком. За ним надовго закріплюється репутація англофіла.

 Герб Кочубея. Девіз дослівно з латини: "Коли споживаюся, знищуюся" (очевидно, мається на увазі щось на кшталт "Живу згораючи")

Користуючись нагодою, Кочубей подорожує Європою. В його маршрутному листі - Голландія, Швейцарія і, нарешті, Франція. Тут він вперше йде проти волі дядька. Безбородько застерігає його, що подорож до революційного Парижу може дорого коштувати. Йде 1792 р. Росія - опора європейської контрреволюції.

"У Францію ви їхати не можете і не повинні, - твердо наказує Безбородько. - І думати не смію, що ви хоч трохи заразились духом розбещення французького". Але Кочубей діє йому наперекір. В охопленому соціальними катаклізмами Парижі він студіює літературу, вивчає твори Вольтера та Монтеск'є. Того ж року збирається далі на захід - в Мадрид та Лісабон але отримує терміновий виклик від дядечка і повертається до Петербургу.

Місія на Босфорі

Безбородько нарешті знаходить для нього серйозну роботу. Він хоче призначити Кочубея послом у Стамбул. Ця місія - особливо делікатна. Щойно відгриміла російсько-турецька війна. Османська імперія, обкраяна і принижена, пестить дур реваншизму. Російський посол для них - фігура відверта ворожа. Того й дивися, може опинитись у турецькій в'язниці.

Катерина ІІ вважає, що на Босфорі Росії потрібен досвідчений дипломат, а не молодик-початківець. Вона жартує, що мовляв Безбородько навмисне хоче запроторити свого племінника в турецьку буцегарню, щоб потім отримати від цариці для нього великі земельні пожалування.

Безбородько пускає в хід важку артилерію. Його племінник заручається підтримкою царського фаворита Платона Зубова та спадкоємця престолу Павла Петровича. Він навіть гостює в цесаревича в Гатчині. Принагідно знайомиться із старшим сином спадкоємця - Олександром.

 Імператор Олександр І

Ця зустріч - доленосна. Їх довгий час поєднує справжня дружба. Для Олександра Кочубей - один із небагатьох, перед ким не треба лукавити, кому можна довірити будь-які таємниці, з ким можна бути щирим. Коли в 1792 р. Кочубей в якості посла відбуває до Стамбулу, вони продовжують листуватись.

В Туреччині молодий дипломат бере на себе тяжкий вантаж відповідальності. В Стамбулі балансують на межі війни. Революційна Франція підштовхує турків до конфлікту з Австрією. Тоді Росія змушена буде вступитись за союзницю.

В 1795 р. Османська імперія визнає Французьку республіку, але одночасно обіцяє зберігати мир в регіоні. Кочубей зі свого боку успішно "гасить" численні прикордонні конфлікти і навіть домагається зміни на імперську користь турецького торгового тарифу.

Козаки проти турків - разом із засновником ВМФ США

Але європеєць Кочубей важко адаптується до східного менталітету. Він не любить турецьких міністрів, які, на його думку, надто повільні, вперті та непостійні. Він не хоче встрявати в торгові справи між Росією і Туреччиною. Вважає, що вірмени та греки, які ведуть торгові операції, не дуже чисті на руку. Та й здоров'я змушує бажати кращого.

Загалом служба його не радує. Він вже готовий подати у відставку і тільки смерть імператриці Катерини ІІ змушує відкласти це рішення.

Віце-канцлер

З 1796 р. новий імператор Павло І звеличує Безбородька, який стає другою людиною в імперії. За дядьком прямує і племінник. Наступного року Кочубей - дійсний таємний радник та кавалер ордену св. Олександра Невського. Ще через рік збувається його мрія: він залишає Стамбул.

В Петербурзі для нього готове тепле місце в Колегії іноземних справ під керівництвом дядька. В таких "тепличних" умовах Безбородько готує собі зміну. Цар призначає Кочубея віце-канцлером і дарує чин дійсного таємного радника.

Але в імператора Павла І далеко не янгольський характер, він важко уживається з підлеглими. Молодому Кочубею теж час від часу дістається "на горіхи". Віце-канцлер насмілюється подати царю записку про недоліки управління південними губерніями імперії та отримує наганяй.

Будинок Кочубея на набережній Фонтанки в Петербурзі

Але запальний цар швидко "відходить". Він дуже позитивно ставиться до дружби Віктора та Олександра. Каже, що хоче аби Кочубей для цесаревича був тим самим, хто для нього Безбородько. Тому почесті на віце-канцлера сиплються одна за одною - орден св. Іоанна Єрусалимського, подарунок в 50 тис. рублів і нарешті - графське достоїнство.

Але справжню вартість цих милостей Кочубей пізнає після смерті Безбородька в 1799 р. Імператор, не вагаючись, підписує його подання про відставку. Надії покійного канцлера на продовження службової династії розсипаються.

Пізньої осені граф виїжджає до Диканьки, де святкує весілля з Марією Васильчиковою - представницею древнього дворянського роду. "Медовий місяць" вони проводять в Європі. В кінці березня 1801 р. в Дрездені він дізнається про смерть Павла І та воцаріння свого друга Олександра.

Дещо збентежений, але окрилений Кочубей повертається до Петербургу, щоб привітати старого товариша.

"Дней Александровых прекрасное начало"

Олександр І стає імператором завдяки царевбивству. Насильницька смерть батька завжди терзатиме його сумління. Тим більше що молодий цар ніколи не був владолюбним. "Мій план полягає в тому, щоб після відречення від цього неприглядного поприща поселитися з дружиною на берегах Рейну", - писав романтик Олександр Кочубею в Стамбул. Натомість йому доводиться отримувати корону з рук убивць рідного батька.

Графа Кочубея тепло зустрічають при дворі. Йому пропонують стати російським послом в Парижі. Він відмовляється. Каже, що дипломатична служба його більше не вабить. Мабуть, англофілу Кочубею не дуже комфортно почувалось би в Парижі в умовах війни Англії та Франції.

Олександр радо залишає поруч із собою надійну людину. Навколо молодого царя формується гурток реформаторів, який оформлюється в так званий Негласний комітет. Туди входять Кочубей, дійсні камергери Павло Строганов і Микола Новосильцев, а також князь Адам Чарторийський. Їхня мета - "систематична робота над реформою безформної будівлі управління імперією". Поважні сановники за лібералізм величають цю групу "якобінською зграєю".

Один із "реформаторів" - Микола Новосильцев

Коли високі чиновники залишають царський палац, чотири реформатори збираються в невеликій кімнатці, де до них приєднується імператор. "Можна було подумати, що ця кімната була масонською ложею, після виходу з якої люди повертались до свого звичайного мирського життя", - згадує Чарторийський.

Комітет активно працює в 1801-1803 рр. Обговорюють безліч реформаторських проектів. Там відразу складається так званий тріумвірат - Строганов, Чарторийський і Новосильцев. Вони не лише однодумці, але й особисті друзі. Кочубей стоїть ніби осторонь цієї групи. В дискусіях він найбільш обережний та розсудливий. На деякі речі дивиться більш тверезо, ніж його соратники-мрійники.

Вище суспільство Петербурга граф підкорює своєю красою, ввічливістю, європейськими манерами, Ще не зробивши нічого суттєвого для імперії, він уже вважається видатним державним діячем. Щоправда, є в нього великий недолік - зверхність та марнославство. Цим часто викликає на себе вогонь конкурентів.

"Розум у нього був точний, але неглибокий, він відрізнявся м'якістю характеру, добротою, щирістю", - згадує Чарторийський.

Національна система

В Негласному комітеті Кочубей - експерт з зовнішньої політики. Олександр І доручає йому напрацювати стратегічний план дій в цій сфері. Граф стверджує - треба "діяти так, щоб усі дорожили нашою дружбою, але не зв'язувати себе ніякими зобов'язаннями". Окремо підкреслює, що слід бути в згоді з Англією, бо англійці "наші природні друзі".

В спеціальній записці Кочубей розвиває думку. Туреччина і Швеція - природні вороги Росії - стверджує дипломат. Вони зараз досить слабкі, але за ними необхідно пильно стежити. У випадку поділу Туреччини Молдавія та Валахія в жодному разі не повинні дістатись Австрії. У протистоянні Австрії та Пруссії Росія має залишитись нейтральною і стати на чийсь бік тільки у випадку крайньої необхідності.

Росія надто часто втручається в справи, які прямо її не стосуються. Це дорого їй коштує. Люди гинуть у війнах, зростають податки. Настає час підтримати мир, виступити з позиції миролюбного арбітра. Користуючись миром, слід сконцентруватися на внутрішніх реформах. Ці погляди Кочубей називає національною системою. Імператор Олександр І з ним цілком солідарний.

У 1801 р. граф отримує шанс випробувати свою теорію на практиці. У квітні йде у відставку віце-канцлер Микита Панін. Кочубей займає його місце. Він не раз каже царю, що більше хоче займатися внутрішніми справами, але не сміє відмовитись.

Стосунки з Англією відразу налагоджуються. Підписана англо-російська морська конвенція. Англія обіцяє не втягувати імперію в чергову антифранцузьку коаліцію. В жовтні 1801 р. Росія та наполеонівська Франція підписують двосторонній договір, за яким Росія де-факто визнає республіканський лад і домовляється спільно вирішувати проблеми в Італії та Німеччині.

Як далі співіснувати з наполеонівською Францією? З цього приводу в Негласному комітеті дискусії. Кочубей визнає, що амбіції Наполеона загрожують Європі. Але Росія має втрутитись лише за умови загрози нової загальної війни.

Олександр вважає, що французького монстра слід оплутати договірними відносинами (як варіант, союз Росія-Франція-Прусія). Мета - заблокувати Наполеону розширення кордонів на схід. Кочубей йому опонує. Мовляв, Англія та Австрія цього не зрозуміють.

"Канонічний" портрет Кочубея

Прологом такого союзу може стати побачення Олександра І та прусського короля Фрідріха-Вільгельма ІІІ в Мемелі. Кочубей категорично проти. Але монархи зустрічаються в червні 1802 р.

В Мемелі Олександр І знайомиться з дружиною Фрідріха-Вільгельма ІІІ королевою Луїзою. Між ними виникає щось на зразок платонічного кохання. Після цього симпатії російського монарха до прусського правлячого дому визначені на роки вперед.

При Кочубеї відбувається знакова подія - інкорпорація Грузії до складу імперії. Граф категоричний противник цього процесу. Вважає, що можливі вигоди не переважать ризиків та проблем. Але й тут імператор його не слухає. В таких умовах керівництво зовнішньою політикою втрачає будь-який сенс. Кочубей розуміє - йому навряд чи вдасться реалізувати свою національну систему.

"Тепер у горах можна зустріти медведя, але не горця"

Прогнози Віктора Павловича збуваються в довгостроковій перспективі. Інтеграція Грузії обертається багаторічною Кавказькою війною (наслідки її Росія переживає й сьогодні). Наполеонівські війни для імперії означали консервацію суспільного устрою. Про системні реформи знову забули.

На європейській арені Росія стає домінантою. Але це колос на глиняних ногах. У середині ХІХ-го століття він похитнувся, спровокувавши справжні реформи, на які виявились нездатними ні Олександр І, ні Віктор Кочубей.

Міністр внутрішніх справ

Ще в липні 1801 р. імператор призначає Кочубея сенатором. Він дає йому повну свободу участі в поточних справах цієї установи. Навзаєм граф допомагає організувати візит до Петербурга Фредеріка Лагарпа - колишнього імператорського наставника. Останнього російські сановники вважають стовідсотковим якобінцем.

З перших днів існування Негласний комітет обговорює адміністративну реформу. Цар вважає її основою основ. В підсумку ж нею й обмежиться.

Зароджується ідея заміни віджилих своє колегій новими установами - міністерствами. Всього їх створюють вісім: Військово-сухопутне, Морське, Іноземних справ, Фінансів, Юстиції, Комерції, Народної освіти і, нарешті, міністерство Внутрішніх справ.

Останнє очолює Віктор Кочубей. Для нього це спосіб зайнятися улюбленою справою та залишити таки дипломатичний фронт. З усіх наближених Олександра І лише Кочубей стає міністром. Решта (Строганов, Новосильцев та Чарторийський) задовольняються дрібнішими посадами в різних міністерствах.

Тодішнє міністерство внутрішніх справ зовсім не тотожне сучасному МВС. Каральні повноваження - лише частина його функцій. Воно опікується постачанням продовольства, благоустроєм усіх казенних приміщень, земською та міською поліцією, веденням сільського господарства, добуванням корисних копалин, переселеннями селян та іноземних колоністів, фабриками, заводами, ремеслами та промислами, медичним забезпеченням, соціальною політикою.

 Наталя Кочубей - одна з доньок Віктора

Міністр контролює всі органи дворянського станового управління та всіх губернаторів. Вся вертикаль влади на місцях - в його руках. При дворі графа навіть величають першим міністром.

Кочубей розгортає полювання на таланти. Перш за все переманює до себе здібного бюрократа Михайла Сперанського. Останній - помічник держсекретаря Дмитра Трощинського, виконує за нього всю роботу. Природно, що вельможа не хоче його втрачати. Але Сперанському більше імпонує молодий європеєць Кочубей, ніж підстаркуватий чиновник єкатерининських часів.

Він прикидається хворим, а тим часом готує відкриття майбутнього МВС. Пізніше стає головою експедиції благоустрою, але фактично виконує всю чорнову роботу в міністерстві. Сперанський - alter ego Кочубея, його права рука. З 1806 р., коли граф хворіє, Сперанський особисто доповідає імператору про хід справ у міністерстві. Вони знаходять спільну мову і дещо відсувають в тінь самого Кочубея.

Маючи колосальний адміністративний ресурс, Віктор Кочубей намагається змінити Росію. Впорядковує торгівлю сіллю, яка до того часу приносить лише збитки. Проводить одночасний тендер на перевезення солі для усіх губерній. З'являється більше конкуренції, держава отримує прибуток. В деяких місцевостях видобуток солі, яким раніше керував уряд, міністр віддає під контроль місцевих громад.

Особлива увага Кочубея до промисловості. Він вважає, що приватні підприємства працюють набагато ефективніше, ніж державні. Одночасно радить підтримувати вітчизняного виробника. Пропонує створити особливий грошовий фонд для підтримки фабрик і заводів.

Кочубей протегує іноземним колоністам, надає їм фінансові пільги. Одночасно обмежує адміністративні переселення державних селян, які часто практикують губернатори.

З 1805 р. Росія вступає до чергової антифранцузької коаліції. Тепер головне завдання МВС - рекрутська мобілізація, скликання ополчення, постачання військ та максимально швидке їхнє пересування до театру бойових дій. Щоб забезпечити армію і тил, Кочубей на деякий час забороняє експорт зерна, а всі припаси торговців намагається скупити в держрезерв.

Не забув Віктор Павлович і про свою малу батьківщину. Особливо балує він увагою Полтавську губернію. Відкриває лікарні, будинки пристарілих та притулки для бідняків. Сприяє активному видобутку торфу в різних куточках Лівобережжя.

Але все це навіть з натяжкою не тягне на реформаторство. Кочубей просто наносить точкові удари і пробує таким чином покращити роботу адміністрації. На даному етапі це ще допомагає. Відчуття повного паралічу прийде пізніше.

25 червня 1807 р. Олександр І та Наполеон укладають Тільзитський мир. Фактично це трактат про поділ Європи двома імперіями. Франція та Росія тепер мають спільний кордон. Остання приєднується до континентальної блокади Англії. Англофіл Кочубей не може пробачити цього імператору. Крісло міністра починає під ним хитатись.

Підписання Тільзитського миру

Царю постійно нашіптують про підозріле походження багатств Кочубея. Він дійсно людина не бідна. На кінець життя в нього 16,5 тис. душ кріпосних в різних губерніях Російської імперії. На відміну від колег, він не має боргів, не просить допомоги у держави, власним господарством особисто майже не займається. Але з кожним роком багатіє.

Заздрісники стверджують - Кочубей тісно пов'язаний з євреями-мільйонерами Абрамом Перетцом та Людвігом фон Штігліцем. Кажуть, що губернатори найбагатших губерній платять йому "данину". Особливо намагається очорнити Кочубея губернатор Малоросії князь Олексій Куракін (прототип Василя Курагіна у "Війні та мирі" Толстого). Його старання не даремні. В листопаді 1807 р. Кочубей пише заяву про відставку, посилаючись на поганий петербурзький клімат. Святе місце пустим не буває і вже скоро міністерство очолює сам Куракін.

Так закінчується "медовий місяць" між Віктором Кочубеєм та його другом імператором Олександром І. Їхні стосунки охололи не назавжди. Але колишнього градусу теплоти не набудуть вже ніколи.

Після відставки

Для графа Кочубея відставка з поста міністра не означає відхід від державних справ. Він і далі приятелює зі Сперанським, а государ час від часу залучає його до різних реформаторських проектів. В 1809 р. Сперанський пропонує масштабний план управлінських реформ - створення двопалатного парламенту, відповідальність міністрів перед законодавчою владою, створення системи місцевого самоуправління на основі поділу гілок влади і залучення виборних представників.

Але з усього цього пакету реформ цар наважується провести лише одну - створити Державну Раду, яку Сперанський спочатку задумує як своєрідну палату лордів двопалатних законодавчих зборів.

Проект Сперанського може викликати такий непередбачуваний резонанс, що цар спочатку оприлюднює його лише чотирьом особам. Серед них - Кочубей. Його ж одного з перших призначають членом новоствореної Держради в департамент державної економії. Там він допомагає реалізувати план фінансових реформ, ініційованих Сперанським та розглядає проект поділу Сенату на урядову та судову частини, який так і не втілять у життя.

На початку 1812 р. відбувається падіння Сперанського. Його звинувачують в державній зраді, відправляють спочатку в заслання, а потім на службу до Сибіру. Кочубей мовчить і не захищає колишнього протеже. Пізніше кається в цьому і вибачається перед опальним Сперанським. "Я чекав у мовчанні, щоб віра Його Величності була просвітлена і звичайна його схильність до благодійності звернулась на вас", - виправдовується граф.

Опала Сперанського - кінець гри в реформаторство з боку Олександра І. В його оточенні поступова вивищується зловісна фігура графа Аракчеєва. Пік могутності цієї особи настає після війни 1812 року.

Граф Олексій Аракчєєв

Вторгнення Наполеона в Росію Віктор Кочубей зустрічає в складі імператорської свити. Російська армія постійно відступає, а командуючі - Петро Багратіон та Михайло Барклай-де-Толлі - з'ясовують між собою стосунки. Армію має очолити людина, яка б користувалась довірою мас.

Щоб знайти таку людину, в серпні 1812 р. збирається спеціальний надзвичайний комітет з шести осіб. Кочубей серед них. Вони голосують одноголосно і передають армію та долю країни генералу Михайлу Кутузову. Час показав, що це був правильний вибір.

Графу пропонують повернутись до Лондона в якості російського посла. Але він у черговий раз відмовляється знову ступати на дипломатичну стезю. Каже, що в час, коли батьківщина в небезпеці, не може її залишити.

Після ганебного відступу французів Кочубей разом із царем перебуває на відбитих у Наполеона німецьких землях. Там замість профранцузького Рейнського союзу прусаки та росіяни ненадовго створюють так звану Центральну раду. Інтереси імперії в цій установі представляє Віктор Кочубей. За ці та інші заслуги отримує орден св. Володимира першого ступеня.

Друге міністерство

Після війни граф Кочубей займається державними справами. Але тепер він актор другого плану. Очолює департамент цивільних та духовних справ Державної ради, потім досить довго перебуває за кордоном переважно в Парижі.

В 1819 р. на прохання царя повертається у міністерство внутрішніх справ. Але вплив керівника МВС катастрофічно падає. В 1811 р. міністерства реорганізують, збільшують їхню кількість до дванадцяти, перерозподіляють повноваження.

Мінфін забрав торгівлю сіллю, міські та земські повинності і збори. Медицину перепідпорядкували міністерству освіти. МВС втрачає контроль над промисловістю та шляхами сполучення. Натомість йому знову передають поліцейські функції, які деякий час були в окремому міністерстві поліції.

Це дуже не подобається Кочубею. Він не вважає себе поліціантом і навіть цурається такої роботи. За іронією долі, після смерті графа в його пітерському особняку на Фонтанці розташується Третє відділення його імператорської величності канцелярії, тобто політична поліція.

Доступ до тіла і душі імператора тепер закритий графом Аракчеєвим. Усі важливі справи проходять крізь його руки. Він ревниво оберігає царя від впливу інших вельмож. Кочубей з графом Аракчеєвим завжди підкреслено ввічливий, не соромиться зайвий раз з ним порадитися, відвідує маєток нового фаворита, захоплюється організацією тамтешнього господарства.

Коли Аракчеєв переймається створенням військових поселень, Кочубей гаряче вітає таку ініціативу. "Без таких чи інших допоміжних розпоряджень немає жодної можливості утримувати від 700 до 900 тисяч війська", - пише він Аракчеєву. Радить такі поселення заснувати між Бугом та Дністром, на кавказькій лінії, в Оренбурзькій губернії та в Сибіру.

В час другого міністерства Кочубея немає й натяку на реформи. Міністр обмежується поточними справами. Усі спроби графа повернути власному відомству колишній вплив зазнають краху. Імператор йому вже не довіряє, а грати другу (а то й третю) скрипку Кочубей не хоче.

Додаються сімейні проблеми - важко хворіє його тринадцятирічна дочка. Лікарі радять лікуватися в Криму, але подорож в кареті по російським дорогам їй протипоказана. Тому в лютому 1823 р. граф Кочубей подає у відставку. Потім каналами, Волгою, Доном дістається до Криму і зимує в Одесі. Врешті-решт він знову їде за кордон, де дочка графа помирає.

Але біда не ходить одна. Майже одночасно в листопаді 1825 р. в інший світ відходить імператор Олександр І. Для Кочубея це подвійний удар. Весною 1826 р. пригнічений і морально надломлений він повертається до Росії де його чекає зустріч з новим монархом - імператором Миколою І.

Ліберал чи кріпосник?

На початку ХІХ ст. Росія - європейська держава, де на офіційному рівні толерується рабство. Імперія стає наймогутнішою в Європі, звільняє континент від наполеонівської окупації, але поступово гниє із середини. Неефективне поміщицько-кріпацьке господарство не дає економіці розвиватися.

Від самого початку царствування від Олександра І чекають звільнення селян. Він та його команда береться за справу з ентузіазмом.

Віктор Кочубей - великий поміщик, але розуміє, що в діючому вигляді система себе віджила. В Негласному комітеті він пропонує заборонити продаж селян без землі. Дворових людей граф хоче викупити в казну, а кріпакам дозволити купувати землю общиною, щоб мінімізувати їхню залежність від поміщиків. Кочубей каже, що ці ідеї належать не лише йому, але й покійному Безбородьку.

Імператор Микола І - той самий, що його Тарас Шевченко називав "неудобозабываемым тормозом"

Віктор Кочубей часто говорить про реформу кріпосної системи. У своїх пропозиціях він не доходить до повної його ліквідації, мова йде скоріше про модернізацію, створення умов, за яких землевласникам стало б вигідно звільняти своїх селян. Але навіть щодо такої реформи він налаштований скептично. Каже - на місцях немає гідних людей, аби її реалізувати.

Суперечки в Негласному комітеті закінчуються тим, що гора породжує мишу - указ Миколи І-го про вільних хліборобів (1803 р.). Поміщики тепер мають право звільняти селян поодинці і цілими поселеннями з обов'язковим наділенням їх землею. За час дії указу тільки 1,5% кріпаків імперії таким чином отримують свободу.

Міністр внутрішніх справ Кочубей переживає, щоб селяни по-своєму не трактували цей закон. У спеціальному циркулярі пише, що вони "мають залишитися в тій же точно залежності і безмовному підкорені до панів своїх, як досі були".

Боротьба між лібералом та поміщиком у свідомості Кочубея не припиняється. Коли в 1803 році в Петербурзі створюють особливий комітет для пом'якшення кріпацтва в Ліфляндії, його очолює саме міністр внутрішніх справ. З його ініціативи місцевих кріпаків забороняють відривати від землі, продавати та закладати, переводити в розряд дворових. Скасовують архаїчне право пана видавати дозвіл на шлюб свого селянина.

Тим не менше в своє перше міністерство граф майже нічого не робить для ліквідації кріпацтва. Сперанський радикальніший за свого патрона, але останній його постійно стримує.

Микола І як рятівник українства від декабристських прожектів

Кочубей справедливо вважає - особисте звільнення селян - лише половина справи. Треба не допустити тотального обезземелення колишніх кріпаків. Інакше на державу чекають безглузді та нещадні бунти.

В 1820 р. смоленський поміщик (пізніше декабрист) Іван Якушкін пропонує міністру звільняти селян без землі, лише із садибною ділянкою. Мовляв, для них головною цінністю є не земля, а дворове майно. Граф категорично заперечує та кладе цей проект під сукно.

В 1820 р. селянське питання вдруге дебатується на вищому рівні в Державній раді. Цар не задоволений практикою тотальної торгівлі людьми. Спеціальна комісія готує проект закону з цього приводу. В Держраді між лібералами та консерваторами розгоряється жорстка перепалка.

Кочубей тоді - друга особа в Державній раді, його голос вирішальний. Але замість підтримки антикріпосницького проекту він направляє його на повторний розгляд в МВС. Там документ назавжди застрягає в хитросплетіннях бюрократичної павутини. В царствування Олександра І до цього питання вже не повертаються.

Кожна нова влада починає правління із щедрих обіцянок реформ. Традиція ця збереглася й понині. Новий російський імператор Микола І не був виключенням. Він негайно створює секретний комітет для цілої низки суспільних перетворень.

На порядок денний знову ставлять селянську реформу. І знову багато що залежить від Кочубея, який стає головою цього комітету. І знову він нічого не робить, діяльність цієї установи завершується нічим. Поміщик в ньому врешті-решт перемагає ліберала.

Кінець кар'єри

Імператор Микола І високо оцінює знання та здібності Кочубея. Якщо Аракчеєва новий цар відразу віддаляє, то колишнього міністра знову наближує. В 1827 р. Кочубей очолює Державну раду та Комітет міністрів. Паралельно працює в різних комітетах, які вирішують господарські питання.

Тепер для багатьох він моральний авторитет. Серед сановників - людина впливова і поважна. Третє відділення в таємному звіті відносить його до групи вищих бюрократів, які задоволені власним місцем в системі. Він "опора всіх розумних та талановитих людей середнього класу". "Він нетовариський, але його вплив на громадську думку дуже благодійний", - наголошують поліцейські.

Кочубей стає важливим гвинтиком консервативного миколаївського режиму. Іноді він дозволяє собі покритикувати владу. Наприклад, вважає неправильною активність Росії в рамках Священного союзу, який створили переможці Наполеона. Каже, що самій імперії від цього користі мало, а плодами користуються її партнери.

Авторитет графа "підмочений" в 1830 р. через скандал в його відомстві. За наказом царя арештований управляючий справами Комітету міністрів Гежелінський. Його звинувачують в халатному ставленні до обов'язків. Кочубей намагається заступитись за підлеглого, але Микола І невмолимий. У підсумку Гежелінський позбавлений дворянства і засланий в солдати.

В кінці життя Кочубей купається в променях імператорської милості. Отримує орден св. Андрія Первозванного та князівський титул. Він почесний член Російської академії, Московського та Петербурзького університетів, Санкт-Петербурзької духовної академії.

Голод 1833 року в Україні - порівняйте з тим, що було через 100 років

У квітні 1834 р. імператор влаштовує торжества на честь присяги наступника престолу Олександра. Кочубей один із почесних гостей. Микола І нагороджує свого вірного сановника посадою канцлера по внутрішнім справам. По чинам та посадам він зрівнюється зі своїм дядьком Олександром Безбородьком.

Але цей злет для Віктора Павловича останній. Після свята він виїжджає до Диканьки. В ніч на 3 червня 1834 р. по дорозі в Москві помирає від приступу стенокардії на руках у дружини.

"Государ був невтішний, нові міністри повісили голови", - записує Олександр Пушкін враження про смерть Кочубея. Великого поета та колишнього міністра внутрішніх справ поєднує дочка графа - красуня Наталія. Деякий час Пушкін в неї закоханий. Наталія слугує йому живою натурою для зображення характеру Тетяни в "Євгенії Онєгіні".

Між тим тіло покійного графа Віктора Кочубея перевозять до Петербургу і ховають в Олександро-Невській лаврі.

Тріумфальна арка в Диканьці, збудована Кочубеєм на честь приїзду імператора Олександра І-го

Чому цей ліберальний чиновник, європеєць по духу так і не зумів реалізувати жодної із задуманих реформ? Чому імперія, могутня та непереможна зовні, втратила шанс змінитися зсередини еволюційним шляхом? Чому Олександр, а разом з ним і Кочубей в історії залишились реформаторами без реформ?

Відповідь дає Чарторийський. "Він легко піддавався поширеним думкам і завжди був готовий слідувати тій точці зору, яка вказувалась вищою владою або оточенням. Перед нами він висловлював ліберальні погляди, але завжди з якоюсь недомовкою, так, як ці погляди могли не співпадати з його власними переконаннями", - говорить князь.

Коли лібералізм у моді, Кочубей щиросердно ним захоплюється. Але боїться йти наперекір багатьом сильним світу цього, інтереси яких реформи б неодмінно зачепили. А коли гра в реформи припиняється Кочубей безболісно переходить на інші рейки.

Історія Російської імперії могла б піти іншим шляхом, якби системні реформи здійснив не Олександр ІІ а його тезка під номером І. Тому з ім'ям Віктора Кочубея, з його епохою пов'язують не тільки досягнення, але й утрачені можливості.

Імперія в черговий раз жертвує внутрішніми змінами заради зовнішньої могутності. Але цей моноліт не проходить перевірку часом і навіть запізнілі так звані Великі реформи вже не можуть його врятувати від назріваючого соціального вибуху початку XX сторіччя.

Українці, які створили імперію. Частина 1 - імперський ідеолог Прокопович

Українці, які створили імперію. Частина 2 - універсальний бюрократ Безбородько

P.S.

Прокопович, Безбородько, Кочубей. Три особи - три епохи. Усі ці українці були людьми свого часу, але кожен поклав свій камінь у підмурок Російської імперії.

Феофан формує і популяризує ідеологію абсолютної монаршої влади та створює своєрідний гібрид церкви та бюрократії. Святійший Синод стає символом симбіозу світської та духовної влади.

Безбородько майже двадцять років уміло керує імперською дипломатією, розширює кордони імперії на Південь та Захід. Росія набуває величезного авторитету в Європі. Вона готова до потенційного лідерства в майбутніх антинаполеонівських війнах.

Останнє припадає на час діяльності Кочубея. Але, захопившись зовнішньою могутністю, Росія втрачає шанс на своєчасні системні реформи. В цьому є доля провини й самого Кочубея.

Віктор Кочубей на пам'ятнику "1000 років Хрещенню Русі". Неподалік від нього зображені і Прокопович, і Безбородько

Прокопович, Безбородько та Кочубей символізують рух імперії по висхідній лінії. Територія та населення держави постійно зростає. Якщо в 1719 р. в Росії живе 15,6 млн., то в 1815 р. вже 46,3 млн. В середині ХІХ ст. на імперію припадає 27% населення всієї Європи. Це час, коли достатньо як зовнішнього, так і внутрішнього потенціалу.

Але вже останні роки імператора Олександра І та довге правління його брата Миколи І - це початок занепаду імперії. Її механізм потребує модернізації.

Кримська війна (1853-1856 рр.), попри героїзм солдат, показує неспівставність сил патріархальної імперії та модерних європейських держав. Це провокує Великі реформи Олександра ІІ. Але їхня логічна незавершеність та несвоєчасність дається взнаки.

Казан соціальних, національних та політичних протиріч починає закипати. Символом цього стає народовольство, різні відтінки радикального соціалізму, сепаратистські рухи, терор.

Логічним завершенням стають дві революції початку ХХ ст. та подальша 70-річна історія імперії. Але вже зовсім іншої імперії - радянської "імперії зла".

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.