Спецпроект

Безсонна ніч лауреатки Нобеля. "Ніч Музеїв" у Варшаві

Насправді у цю ніч були відкриті не тільки музеї. Кожний бажаючий міг посидіти за робочим столом польського прем’єра Дональда Туска або зайти у парламент. А черга до президентського палацу сягнула 400 метрів завдовжки.

На варшавському Палаці науки і культури тиждень тому з'явився величезний портрет Марії Склодовської-Кюрі. Нобелівська лауреатка широко позіхала. Спробую обмежитися евфемізмом:  можна було зрозуміти, що коїться у неї в голові. Вона рекламувала чергову "Ніч музеїв".

Позіхання всесвітньовідомої варшав'янки не мало значити, що всі ті "нудні" музеї навівають тільки сон. Просто після того, як відвідуєш всі 230 майданчиків, відкритих у "Ніч музеїв" у Польщі - будеш почуватися дещо втомленим. Що і вирішили показати автори плаката.

Насправді у цю ніч були відкриті не тільки музеї.

Кожний бажаючий міг зайти до кабінету мера Варшави Ганни Ґронкевич-Вальс в уряді "мяста столєчнеґо" або посидіти за робочим столом польського прем'єра Дональда Туска.

Свої двері відкрили також сейм із сенатом (палати парламенту Польщі) та президентський палац. Черга до резиденції голови держави сягнула 400 метрів завдовжки.

До Королівського замку (там триває показ "Дами з горностаєм" великого Леонардо) вишикувалася не набагато менша черга. Так само складно було потрапити, наприклад, до Етнографічного музею, де цього вечора відбувався концерт музики Анд. 

Нічна черга до Леонардо

Найцікавіші імпрези анонсували також музей Варшавського повстання та музей Палацу на воді в королівських Лазенках.

У Лазенковському парку чекали на концерт гітариста групи Genesis Стіва Гакетта, а також на явлення тіні короля Стася у підсвітлених спеціальними лампами алеях парку. 

Музей етнографії, як і багато інших майданчиків "Ночі музеїв", був святково освітлений

У музеї Варшавського повстання показували стрічку "Місто руїн", в якій за допомогою найсучасніших технологій відтворена Варшава після звільнення від нацистів.

Цей фільм - 3D симуляція прольоту літака (чи птаха) над зруйнованим містом - позаяк не має жодного сюжету і дикторського тексту,  сприймається неймовірно емоційно. Тільки музика і руїни.

Між іншим, про нацистів. Їх я теж зустрів.

З метро "Свєнтокшистська" ескалатор вивозив просто до майданчику... між двох барикад, поміж якими відбувалася жвава перестрілка: повстанці оборонялися проти нацистів.

Українці і росіяни у Варшавському повстанні

Але то було потім: я потрапив до цього майданчику саме під час приготувань, коли "повстанці" дружньо обнімалися і тисли руки "нацистам" - своїм колегам з інших клубів історичної реконструкції.

Якийсь хлопчик років 7 вимагав, щоб батько йому купив такий саме "правдивий карабін машинови".

Реконструктори готуються відтворити події Варшавського повстання 1944 року

Наступна імпреза зустріла мене на світлофорі: переді мною зупинився "огірок" - автобус часів соціалістичної Польської народної республіки.

В цей день на деяких маршрутах працювали "антикварнi" автобуси і трамваї. І ніхто з польських патріотів не скаржився про "ностальгію за тоталітарним минулим" - бо це просто ностальгія за минулим. Навпаки, варшав'яки шкодували, що в столиці досі немає музею транспорту.

У кількох місцях можна було побачити різноманітні проекційні шоу: наприклад, на будинку, де народилася Марія Склодовська-Кюрі, або просто на мурах Старого Міста. Там відбувалася презентація віртуального "Музею втраченого".

Ідея музею - показати всі ті скарби, які Польща втратила у 1939-1945 роках - під час ІІ світової війни. Хтось із промовців рекомендував глядачам: "Ось прийшов ти до якогось музею у Німеччині - упізнав картину з польського музею - написав на сайті: "Знайшов!" А далі ми вже якось тому зарадимо..."

Кілька шедеврів, вивезених під час війни, Міністерству культури вже вдалося повернути до зібрань музеїв Польщі.

Проекційне шоу на мурах Старого Міста. Хаос сплутаних ліній поступово пертворюється на втрачені шедеври

Всю ніч варшав'яки кружляли від музею до музею. Такого скупчення людей у центрі міста я не бачив ані на День незалежності, ані на Великдень.

Вся Варшава дійсно пішла у музей. І ніхто не спав. Правда, то й не дивно - спати було просто неможливо: звідусіль було чути музику і... не тільки музику! Від метро "Свентокшистська" було чути вибухи та кулеметні черги. Реконструктори почали свою імпрезу.

Київ ігнорує світову "Ніч Музеїв". Бо нема охорони

З вежі Палацу культури позіхала втомлена Склодовська-Кюрі. Як на мене, трохи завчасно - "Ніч музеїв" тільки починалася.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.