Спецпроект

"Де нема рицаря - приходить бандит". Як влада відмовилася від 600-річчя Грюнвальду

"Яке має відношення ця перемога до перемоги української зброї? Ну, я не бачу перемоги української зброї і це неподобство", - сказав Вадим Колесніченко. А Чечетов додав: "Это абсолютно третьестепенные вопросы".

600-та річниця Грюнвальдської битви, яку святкували держави колишньої Речі Посполитої, залишилося поза увагою Української держави. Вона відзначалася або на суто регіональному рівні, або у "виїзному" режимі. Натомість офіційний Київ захопився реанімацією трупу радянського історичного тоталітаризму.

Для тих, хто не знає, про що йтиметься, нагадаємо: 15 липня 1410 року біля містечка Грюнвальд (на території сучасної Польщі) відбулася одна з найкрупніших битв часів середньовіччя.

В ній війська Польщі під командуванням короля Ягайла-Владислава Ольгердовича і війська Великого князівства Литовського (Литовсько-руської держави) під командуванням великого князя Вітовта Кейстутовича розгромили військо Тевтонського ордену.

В результаті битви було зупинене просування Ордену на слов'янські землі, він почав слабшати, а через кілька років визнав залежність від короля польського і великого князя литовського.

Одна з реконструкцій битви під Грюнвальдом. Це, очевидно, король польський Ягайло (у короні і з гербовими жовто-синіми кольорами) і князь литовський Вітовт

В битві на боці польсько-литовсько-руському брали участь війська з нинішніх українських земель, а також підрозділи з Чехії (є версія, що саме під Грюнвальдом Ян Жижка втратив своє перше око), Моравії, Молдавії і Кримського ханату.

Велика Грюнвальдська імпреза з нагоди 600-ої річниці відбувалася в Польщі. Тривала шість днів - з 13 по 18 липня. Розповідати про неї можна багато, тому зарази економії часу рекомендую всім спеціально створений з нагоди ювілею сайт.

У святкуванні взяли участь президенти Польщі і Литви - Броніслав Коморовський і Даля Грібаускайте. Навіть президент Молдавії Міхай Гімпу був на полі Грюнвальдської битви - це при тому, що 600 років тому там був лише невеличкий молдавський загін.

Був і нинішній великий магістр Тевтонського ордену єпископ Бруно Пляттер. Були офіційні церемонії вшанування героїв із покладанням вінків, були наукові конференції, рицарські поєдинки і, звичайно, інсценізація самої битви.

А це представники німецького католицького ордену

Представництво України було більш ніж скромним. Рідний Мінкульт фінансував поїздку українських реконструкторів на грюнвальдські урочистості. Там вони "воювали" як у складі тевтонів, так і "ягеллонських сил".

Участь у грюнвальдських торжествах у Польщі брала делегація Меджлісу кримсько-татарського народу на чолі з керівником відділу зовнішніх зв'язків Алі Хамзіним.

В самому ж Криму, як повідомила історик Гульнара Абдулаєва, справа обмежилася епізодичними публікаціями в місцевій пресі.

Не можна сказати, щоб про відзначення цієї дати в Україні взагалі не йшлося.

В останній рік президентства Віктора Ющенка - а саме 22 листопада 2009 року - міністри закордонних справ земель колишнього Великого князівства Литовського, а нині незалежних держав України, Литви і Білорусії обговорювали питання про створення спільної робочої групи на рівні профільних відомств з питань спільної історико-культурної спадщини.

Бойова хоругва військового підрозділу з руського Холму. Цей та інші малюнки хоругов: ЖЖ joanerges

За повідомленням прес-служби Міністерства закордонних справ, яке тоді очолював Петро Порошенко, міністри "погодились вивчити можливість спільного відзначення 600-ї річниці Грюнвальдської битви".

Через три дні пан Порошенко обговорював це ж питання зі своїм польським колегою Радославом Сікорським. Сторони, повідомляла прес-служба українського МЗС, "домовились розробити спільні заходи з метою відзначення у 2010 році 600-ї річниці Грюнвальдської битви та 90-ї річниці Варшавської битви".

Дещо раніше - 4 червня 2009 року - в посольстві Україні в Республіці Білорусь між українськими дипломатами і представниками білоруської інтелігенції відбулася розмова про те, як було би добре разом вшанувати пам'ять героїв Грюнвальду.

На полі Грюнвальду - хоругва з Галича

А іще перед тим, 18 березня 2009 року посол України в Литві Ігор Прокопчук обговорював питання грюнвальдських урочистостей з литовським міністром культури Ремігіюсом Вілкайтісом.

Посол висловив "зацікавленість та готовність української сторони долучитися до спільних литовсько-польських заходів з відзначення 600-річчя Грюнвальдської битви".

Але "зацікавленість та готовність" з боку офіційного Києва згинула, як роса на сонці, після зміни влади.

Два законопроекти "Про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2010 році", розроблені депутатом Володимиром Яворівським (№ №5413 і 6124) були дружно завалені парламентом в лютому і червні 2010 р.

Львівська хоругва

"Яке має відношення спільна перемога (Королівства Польського і литовсько-руської держави Великого князівства Литовського. - Ю.Р.) до перемоги української зброї, коли під час Грюнвальдської битви були війська польські, литовські і, в тому числі, мабуть, деякі українські полки? Ну, я не бачу перемоги української зброї і це неподобство", - заявив з парламентської трибуни представник парламентської більшості, "регіонал" Вадим Колесніченко. 

Про те, як Вадим Колесніченко вимагав увести в українську мову слово "руський", читайте в розділі "Коротко"

А для його колеги по фракції, Михайла Чечетова, це взагалі "абсолютно третьестепенные вопросы". І даремно їхній опонент Михайло Косів з БЮТ переконував, що "в Грюнвальдській битві брали участь 40 українських полків з усіх тодішніх територій України".

Вадим Колесниченко правий: те, що він не бачить у Грюнвальдській битві "перемоги української зброї", це справді "неподобство" (правда, з нього такий історик, як із Януковича балерина, про що засвідчила його бродяча виставка на тему ОУН-УПА).

Хоругва з Перемишля

Нардепа можна вибачити хіба що тому, що на той момент України як державного утворення ще не існувало.

Однак мало хто з українських фахових істориків зараз заперечує, що і Велике князівство Литовське, і Річ Посполита - це теж витоки нашої державності.

Від себе додамо метафору: литовсько-руська держава - історична, так би мовити, бабуся України (якщо матір'ю вважати Річ Посполиту; Київська Русь тоді виходить прабабусею).

Що ж до пана Косіва, то, на жаль, його сентенція про "сорок полків" страждає неточністю.

Найкращим джерелом тут залишається "Історія Польщі" Яна Длугоша, історика скрупульозного, хоча й небездоганного. В ній подається перелік хоругов (саме хоругов, а не полків!), які брали участь у Грюнвальдській битві.

Серед них - хоругви із земель, які зараз входять до складу України, а також тих, що століттями, іще з часів Володимира Великого, були спірними між Польщею і Руссю, але входять зараз до складу Польщі.

Хоругви з Поділля. Хто був у Кам'янці, впізнає його сучасний герб

Отже, далі подаємо за Длугошем:

"Дванадцята - землі леопольської (львівської; тут і далі виділене мною. - Ю.Р.), мала на знамені жовтого лева, який ніби збирається на скелю, на лазурному полі...

Чотирнадцята хоругва, землі перемишльської, мала на знамені жовтого орла з двома головами, повернутими рівномірно в різні боки, на лазурному полі...

Шістнадцята хоругва, землі холмської, мала на знамені білого ведмедя, який стоїть між двома зеленими деревами, на червоному полі.

Сімнадцята, вісімнадцята і дев'ятнадцята - землі подільської, котра мала три знамена через багаточисельність свого населення; кожне з них мало сонячний лик на червоному полі.

Хоругва Корибута (його родовий герб "Погоня")

Двадцята - землі галицької, мала на знамені чорну галку з короною на голові на білому полі...

Тридцять дев'ята - Спитка з Ярослава, мала на знамені серп Місяця з зіркою посередині на лазурному полі.

П'ятдесят перша - Сигізмунда Корибута, литовського князя (оспіваний Анджеєм Сапковським як дещо неадекватний король чеських гуситів, уродженець Новгорода-Сіверського Корибут володів на той час землями на території сучасної Чернігівщини), мала знамено коня з вершником в обладунку на червоному полі".

Длугош також згадує про три хоругви з нинішніх українських земель в складі військ великого князя Вітовта - київську, кременецьку і стародубську.

Якщо порахувати разом - виходить дванадцять хоругов. А якщо врахувати загін кінних татар кримського хана Джелаладдіна - який, до речі, "завалив" великого магістра Тевтонського ордену Ульріха фон Юнгінгена (про що сором'язливо промовчав той же Длугош) - то і всі тринадцять.

Аж ніяк не "сорок полків" і не "мабуть, деякі українські полки".

Але цього цілком досить, аби нинішні нащадки руських рицарів і татарських вершників, які билися як у складі коронних і литовських підрозділів, мали всі підстави вважати цю перемогу своєю.

Білоруси поставилися до власної історичної перемоги з належним пієтетом. До речі, про Гольшанських "Історична Правда" ще згадає цього тижня, чекайте

Однак українські парламентарі вирішили інакше.

Тим часом сусіди і відзначали, і святкували.

Приємно здивувала Білорусія. Керівництво цієї країни донедавна важко було запідозрити у симпатіях до литовсько-руського і річпосполитського періодів білоруської національної історії.

Кліп на білоруську народну пісню про князя Вітовта дивіться у розділі "Відео" 

Це лише тепер білоруський лідер Олександр Лукашенко, коли у нього зіпсувалися стосунки з Москвою, стверджує, що білоруської державності не було би не лише без радянщини, але й без Речі Посполитої і Великого Князівства Литовського.

Перемогу під Грюнвальдом у ті дні там іменували не інакше як "Великою перемогою" (це вам, до речі, нічого не нагадує?).

З нагоди грюнвальдського ювілею вийшло кілька присвячених йому книжок. Усі вони різної якості і змісту, але чесне слово, на полиці білоруських книжкових магазинів цього літа було приємно дивитися.

Білоруська книгарня цього літа

Найкращою, мабуть, можна вважати роботу "Ваяры Грунвальдскай бітві" доктора історії Юрія Бохана - мабуть, найцікавішого зараз білоруського історика. Багатий фактаж викладений просто і популярно; крім того, в книзі є чимало ілюстрацій.

Білоруське міністерство інформації (є в них таке) навіть внесло книгу Юрія Бохана до свого реєстру соціально значущої літератури.

Кілька місяців по всій Білорусії проходили фестивалі історичної реконструкції і фольклору, присвячені грюнвальдській перемозі. Були спеціально розроблені туристичні маршрути. По білоруському телеканалу "Лад" демонструвався фільм "Два нашестя".

Дещо наївний, як на мій погляд - особливо у не дуже вдалій спробі провести паралелі між напівлегендарним грюнвальдським епізодом, коли хлопи польсько-литовського обозу нібито зупинили важкоозброєних (!) тевтонів, і війною в німецькому тилу червоних білоруських партизанів.

Але в цілому виглядало непогано - особливо на українському порожньому тлі.



В Білорусі культ Великого князівства Литовського формують і ентузіасти - ось, приміром, колектив середньовічної музики "Стары Ольса" виконує криваву баладу про Грюнвальд:

Прускіх дзесяць комтураў там важнейшых легла
Кроў струменем ліецца, немчура пабегла.

Нашы колюць, рэжуць, б'юць, волю зброі даўшы
Ды палоняць комтураў, рукі ім звязаўшы

Дзідамі там немцаў у хрыбты калолі
Ды вантробы люта ім з жыватоў паролі

Нашы моцна, смела гуф нямецкі білі
Як ваўкі пад кустам, кнехты галасілі.

До речі, ще за три місяці до початку ювілею, 7 квітня, білоруський Нацбанк ввів пам'ятні монети "Грюнвальдська битва. 600 років". А білоруська пошта якраз 15 липня випустила марку, присвячену ювілею.

Отже, за Білорусію, де на пост-радянському тлі (сказати б - усупереч йому) поволі формується культ князів Острозьких і Радзивіллів, можна лише порадіти. І навіть випити за них келих ювілейного шампанського "Князь Вітовт", випущеного Мінським заводом ігристих вин - знову ж таки "з нагоди".

На тлі суцільної "стидобушки", спричиненої нашими парламентарями, престиж держави рятували хіба що ентузіасти.

Якісь урочистості проходили в Івано-Франківську (де, до речі, є навіть вулиця Грюнвальдська). Але, відверто кажучи, на рівні художньої самодіяльності - доплели для чогось туди козаків, котрих на початку XV ст. взагалі ще не існувало.

А поляки на державні кошти взагалі зробили пафосну голівудщину

Доречно згадати і вихід у видавництві "Наш час" книги "Грюнвальд. Хоругви зі сходу" українського історика і реконструктора, кандидата історичних наук Михайла Відейка (між іншим, одного з кращих фахівців з трипільської культури).

Книга яскраво ілюстрована відтвореними зразками одягу, обладунків і озброєння воїнів, що билися у складі хоругов з українських земель - Київщини, Львівщини, Поділля, Волині.

Ото власне й усе.

Замість резюме

Замість долучитися до європейського свята рицарства, офіційна Україна віддала перевагу іншим речам.

З легкої руки влади чергова річниця з дня закінчення радянсько-німецької війни 1941-1945 гг. перетворилася на непристойний кітч часів "застою". Кітч, підсилений "георгіївськими стрічками" на одязі нардепів, блондинок і п'яних шмаркачів.

Більшої наруги над пам'яттю переможців годі було придумати: суворий бойовий декор, котрий у тій же Радянській Армії за просто так не давався, похабно перетворили на гламурну "фєньку".

Чудово ілюстроване видання про наших під Грюнвальдом. Без усілякої допомоги держави - може, це й непогано

І це можна списати на що завгодно - на невігластво державних чиновників, на загальний низький рівень їхньої гуманітарної освіти чи бодай ерудиції, на відсутність, зрештою, елементів рицарської культури в українській політичній традиції. На пролетарське походження тощо.

В підсумку країна залишилася на узбіччі чужого свята життя. Свята, яке українці з повним правом можуть вважати своїм.

Кобзар Тарас Компаніченко колись сказав у одному з інтерв'ю: "Там де немає рицаря, приходить бандит". Відмовившись від Грюнвальду, влада зробила черговий крок у культивуванні бандита.

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.