Спілка Української Молоді. Як 100 років тому у Києві було створено, а потім знищено студентське підпілля

І українська гімназія/школа ім. Т. Шевченка

Ця історія тісно пов'язана з українським національним відродженням та І Визвольними змаганнями. Отож, навесні 1917 року, випереджаючи появу Української Народної Республіки (УНР), активні українці загорілися ідеєю українізації освіти. Та виявилося, що для цього немає підручників, професорів чи вчителів. То ж вирішили розпочати бодай з однієї гімназії. Так у березні 1917-го в Києві з'явився перший український навчальний заклад – І українська гімназія ім. Т. Шевченка.

Гімназію очолив Петро Холодний, який незабаром став міністром освіти УНР, а його директорське крісло зайняв вчитель української мови та літератури Володимир Дурдуківський.

На відкритті закладу місцеву владу представляв Сергій Єфремов. "Я прибув до будинку гімназії Жекуліної, і там на верхньому поверсі, десь у закутку, зібралась купка українців – педагогів, просто свідомих українців, і трохи дітей з притулків, сиріт та біженців. Привітавши ініціяторів, я тоді, пам'ятаю, пригадав зібраним євангельську метафору про горчищне дерево і побажав, і висловив тверду надію, що з "цього малого зерна, яке сіється сьогодні, виросте могутнє дерево української школи, що своїми вітами вкриє всю рідну землю", – пригадував через десять років.

В цьому місці варто зупинитися на кількох іменах, що тут з'явилися. А саме – директора гімназії – Володимира Дурдуківського та заст. голови Центральної Ради, академіка Сергія Єфремова. За однією з версій поміж собою вони були далекі родичі. Коли юний Єфремов приїхав на навчання до Київської духовної семінарії, то зупинився мешкати у свого дядька Федора Дурдуківського – духівника семінарії, та його дружини Ольги з Черняхівських.

Їхнє помешкання знаходилося на Гоголівській, 27. Тут Єфремов не лише заприятелював з сином Федора – Володимиром, але й закохався в доньку – Онисю. Вона стала цивільною дружиною Єфремова – казали, що шлюб їм не дали через родинний зв'язок. За іншою версією їм відмовили в шлюбі, оскільки сестра Єфремова була заміжня за ще одного брата Онисії.

Інша донька Федора Дурдуківського – Серафима вийшла заміж за Петра Павлушкова. Той був сиротою, і по розподілу поїхав вчителювати в російську Тулу. Пізніше він прийняв духовний сан і неодноразово зазнавав переслідувань, а їхніх двох молодших дітей – Миколу та Наталку відправили на виховання до родичів у Київ.

Тож тут, на Гоголівській, 27, було родинне гніздо Дурдуківських-Черняхівських, де мешкав Володимир Дурдуківський, його сестра Онися разом з Сергієм Єфремовим та їхні племінники – Микола й Наталка Павлушкові.

Зрештою, не лише вони. До прикладу, коли Україну покинув міністр закордонних справ УНР Андрій Ніковський, то його дітей теж виховували Єфремові. Були й інші мешканці цього будинку...

Повертаючись до гімназії, варто згадати, що серед викладачів були знакові для українського відродження постаті – В'ячеслав Прокопович, Василь Липківський, Левко Чикаленко, Софія Русова, Освальд-Еккард Бургардт (Юрій Клен), Мар'яна Лисенко (донька Миколи Лисенка) та інші.

Гімназія кілька разів змінював приміщення, ділячи його з приватною школою, чи навіть Покровським монастирем. В 1921 році більшовики перетворили гімназію на семирічну школу та перейменували в І трудову школу імені Т. Шевченка.

Та які б не були зміни, заклад очолював Володимир Дурдуківський, якого називали "душею школи", і який зберіг педагогічний колектив. До того ж – в УРСР проголосили політику "українізації" і багато хто повірив у можливе відродження українства.

ТЄЗ, "газомотор" та інші гуртки

В історію трудової школи ввійшов випуск 1923-го року. Власне це був перший повноцінний випуск – школу покидали діти, що прийшли до неї в 1917-у. Бажаючи зберегти виховне середовище та товариські стосунки, на випускному вечорі, 11 червня 1923-го, з'явилася ідея заснувати товариство.

За кілька днів після того випускники зібралися й створили "Товариство, Єдність і Згода" (ТЄЗ, також зустрічається назва "Товариство єдності і згоди"). До нього належали й директор та окремі вчителі. Секретарем обрали Миколу Павлушкова (сучасники згадували форму прізвища "Павлушко"). Випускники домовилися зустрічатися щомісяця 11-го числа. Перші зустрічі були навчальні – вчителі готували учнів до вступу й для зручності створили два гуртка – математичний та історико-політичний. Останній очолив Йосип Гермайзе – вчитель історії, зять Михайла Грушевського.

Павлушков стверджував, що після Єфремова та Дурдуківського – це була третя постать, що вплинула на його формування. "Він подобався мені гострим розумом, багатою ерудицією. Хоч я зі своїми поглядами саме тоді формованими під впливом Єфремова, рідко коли погоджувався з висновками марксиста Гермайзе, ще в школі дістав й від нього наймення "вічного опонента"", – згадував Павлушков. Гурток Гермайзе щонеділі збирався в нього вдома, а згодом з нього утворилася ще вужча група, що була частиною історично-архівного семінару при Центральному історичному архіві Антоновича.

ТЄЗ готував кілька шкільних імпрез, зокрема святкування нового року. Наступного випускного до Товариства влилося, ще близько 30 учнів. І хоча це була неофіційна структура, про нелегальну діяльність не йшлося.

В той час творилося багато гуртків. Один із них згадували під різними назвами. Павлушков називав його "Квінтою", що перетворилася в "Кварту" – від кількості учасників – спершу п'ять, а потім чотири. Так його пам'ятав й інший учасник – Борис Матушевський. В записах Сергія Єфремова, та переказах Гелія Снєгірьова (син учасниці гуртка Наталки Собко) він фігурує у тому ж складі, але вже як "газомотор". Ймовірно, що це та сама "Кварта", що на один із виступів стала "газомотором".

Їх публічний виступ відбувся 3 березня 1924-го. Домовилися, що в словнику чужомовних слів виберуть перше, що трапиться слово й так назвуться. Випало "газомотор". "Склали кілька тріскучих віршів і навмисне безглуздої прози, написали якісь "тезиси", ніби програму – і мали повний успіх! Містифікація вдалася як не можна краще. Серйозно слухали і серйозно обмірковували видиму "чепуху" (реніксу)", – записав у щоденнику Єфремов.

Він консультував юних поетів і згадував, як вони не могли стримати сміху, коли після виступу намагалися прочитати свої твори, за які отримали визнання. "Досить взяти якийсь тріскучий трафарет, присмажити його колективізмом та згадками про робітництво та ще до того вилаяти за одсталість і індивідуалізм – і слава готова!, – резюмував академік.

Снєгірьов писав, що в назві гуртка літери О, замінили на А, й жартома розшифровували: "Готуємо Артистів Залізної Армії Майбутніх Атлянтид Тобі, о, Робітництво!".

Десь з того часу датоване спільне фото "Кварти" чи "газомотора". На ньому Борис Матушевський, Наталка Собко, Гандзя Луговенко та Микола Павлушков. Воно зроблене в кімнаті Миколи, з бандурою на стіні.

Ще інший гурток, фактично з тих самих осіб, але значно ширший, збирався що 16-го числа в домі Володимира Чехівського – в минулому прем'єр-міністра УНР, а тепер активного діяча УАПЦ. А справа в тім, що 16 жовтня 1923 померла його донька, школярка тієї ж І трудової. ТЄЗ організував вечір пам'яті подруги, а зворушені родичі запропонували раз на місяць, збиратися в них, ділячись спогадами. З часом спогади про подругу перейшли на спогади батька, що згадував свої гімназійні роки, підпільні групи та період УНР. Поміж іншого, Павлушков пригадував, що Чехівський приходився йому далеким родичем по матері.

Отже, таких груп було кілька і всіх їх об'єднувала І трудова школа, чи середовище випускників, педагогів та їх приятелів. Серед активістів варто звернути увагу на Бориса Матушевського – Єфремов у щоденнику називає його "Буся", так як кликали найближчі та друзі. Зрештою, це й не дивно – батько Бориса – Федір Матушевський належав до найближчих приятелів Єфремова та Дурдуківського. На світлині початку ХХ століття українського видавництва "Вік", він знаходиться з Єфремовим та Дурудківським. У 1919-му на пропозицію Симона Петлюри Федір Матушевський виїхав до Афін, щоб очолити дипломатичну місію УНР, але несподівано цього ж року там помер. Його син Борис навчався в тій же І трудовій школі й належав до першого її повноцінного випуску. В ТЄЗ Борис Матушевський став скарбником.

"Чистки" та інші небезпеки

1920-і характеризувалися не лише стихійним виникненням різних груп, здебільшого науково-мистецько спрямування, але й неабияким хаосом в українському житті. На хвилі "українізації" в УРСР з еміграції повернулися Михайло Грушевський та Андрій Ніковський. Зате у вузах починаються "чистки" – студентів звільняють на підставі лише походження. Так, вигнали Бориса Матушевського.

З Павлушковим, який навчався у ветеринарному інституті, трапилася інша історія. "На Миколу один з його товаришів, підглянуши, що цей носить хрестика, подав доноса. Робиться слідство. Можуть за хреста вигнати (тепер кажуть "вичистити") з Інститута...", – записав у щоденнику за 3 жовтня 1924-го Сергій Єфремов.

За кілька днів в щоденнику з'явився новий запис: "А Миколу таки "вичищено" з Інститу за хрестика, – офіційно за те, що бере малу участь у житті школи. Перше виганяли за політику, тепер за неполітику. А суть одна, тільки цинізму стократ більше".

Щоб поновитися Микола пройшов комісію в Харкові, та продовжив навчання на історичному відділі Інституту народної освіти (ІНО). Тут йому допоміг шкільний вчитель, а тепер проректор ІНО Йосип Гермайзе. В цьому ж інституті поновився й Матушевський.

Та якщо "чистка" могла зачепити будь-кого, то хлопці відчували небезпеку через ТЄЗ. Дві пригоди змусили бути обережнішими та взагалі припинити зібрання. Спершу, в Інституті, їх подрузі Віті Мазуренко закинули членство в нелегальному ТЄЗ. А незабаром Наталка Собко, що переїхала до Харкова, надіслала листа друзям, звинувативши їх і директора Дурдуківського, що вони стоять на ретроградних позиціях... Цей лист показав, що радянська дійсність і пропаганда впливали навіть на найближче оточення. То ж ТЄЗ поступово занепав та припинив діяльність.

Те, що легальним групам вже було душно в межах трудової школи свідчить запис Єфермова від 13 лютого 1925 року: "Володимир [Дурдуківський] вернувсь з школи мов з хреста знятий: змучений, знервований. Комсомольці до комітету шкільного обрали самих комсомольців з лозунгом – геть буржуїв! А буржуї – діти вчителів, професорів, лікарів... Очевидно, пропаде школа. Стара школа хоч почуття товариства виховувала, а теперішня навіть це занедбала і розтоптала. Нещасні діти, нещасне покоління! Дорого заплатить воно за ті експерименти, що тепер над ними відбуваються...".

СУМ

В 1925-у було неспокійно через постійні розмови про майбутню війну. Не лише на вулиці обговорювали можливі події, але й по офіційній лінії пішов наказ розробити план евакуації культурно-наукових установ.

Активніші хлопці, що зналися по школі та ТЄЗ, а саме Микола Павлушков, Борис Матушевський та Діодор Бобир вирішують створити негальну групу. Її назвуть "Спілка Української Молоді" (СУМ). Згодом, у документах буде версія, що вже тоді, навесні 1925-го вони обирали з двох назв: Спілка Визволення України (СВУ), чи СУМ. Але пристали на останній. Зі слів Павлушкова до ідеї підпільної організації його підштовхнув Єфремов. Мовляв у розмовах він не раз дивувався, що молодь, зокрема студентство немає політичних гуртків. Усе ж його особистий досвід за царату – був інший.

Хлопці кілька раз зібралися та обговорили структуру й програму Спілки. Зійшлися на "п'ятірковій" системі, коли кожен член центрального бюро, формував свої п'ятірки. А ще розвідували можливість придбати пістолет типу "монтекрісто", та склограф, щоб друкувати та тиражувати матеріали. І хоч це не вдалося, та того ж року Павлушков дістав друкарську машинку. Хлопці розширювали середовище, а Данило Кокот (знайомий Матушевського по Боярці) взявся організувати сільську молодь. Діодор Бобир запропонував зробити печатку, та від цієї ідеї його відмовили.

СУМ заявив про себе в травні 1926-го. В Парижі загинув Симон Петлюра і юнаки вирішили про це розголосити. Ввечері 30 травня в Софійському Соборі відправляли панахиду на пошану 10-ліття смерті Івана Франка. Микола роздрукував близько 100 листівок, розміром 5 х 15 см, зі словами: "Люди, Укранці! Знову пролилася невинна кров кращого сина України. Доки-ж терпіти. Схаменіться, будьте люди...". В акції взяло участь дев'ять осіб. На кінець відправи Павлушков, Матушевський та Бобир кинули з хорів листівки у натовп. Інші сумівці створили масовку, щоб приятелі спокійно покинули собор.

"Кажуть, що вчора в Софії, на панахиді по Франкові розкидано прокламації з приводу замаху на Петлюру", – записав у щоденнику за 31 травня Сергій Єфремов.

Та той випадок показав, що й вужча група не гарантує конспірації. По дорозі до Собору хлопці зустріли ще одного товариша – Федора Дурдуківського (ймовірно племінник директора трудшколи). Той різко та злобливо засудив акцію. І хоча й сам, через "попівський рід" став жертвою "чистки", та все ж виправдовував комуністів.

Інцидент в Софії здається не потрапив у поле зору ГПУ, а може подібних випадків було багато, адже Єфремов регулярно записував факти суспільного збурення. А в ті дні академік й сам зібрав невелику групку, що в малому колі пом'янути Петлюру. Як написав в щоденнику: "Одного козака із мільйона свинопасів".

Ще кілька десятків листівок хлопці порозкидали по коридорах ІНО. Вони не лише передруковували різні матеріали, а й самі складали поезії. Зокрема вірші з присвятою Петлюрі написали Матушевський і Павлушков. Вірш останнього згодом виявлять у щоденнику Єфремова:

...Я кажу, що прокинеться приспаний люд,

Слово скаже – й в громах прогуркоче –

Дня нового потужний прелюд...

По полях здичавілих розіллються співом,

Сходячи зерном Валькир – мітральєз,

Зрошені кров'ю, піднесені гнівом,

Заграви вічні ясних марсельєз...

Влітку, разом з інститутськими друзями, Павлушков мандрував Кавказом. А новий навчальний рік почався з конфлікту з однокурсниками – ті бойкотували викладача, а Микола підтримав його.

Все ж, українське коло ще існувало. Хлопці збирали та передруковували матеріали про Петлюру – хотіли видати збірку. Зокрема, брали статті з Літературно-Наукового Вісника, що виходив у Львові. А чергового 16-го числа, стаття Донцова про Петлюру, передрукована Палушковим, викликала гарячий спір на зібранні у Чехівських. Іншого разу Матушевський згадував, як святкуючи новий 1927 рік, вони з Миколою піднесли тост "За самостійну Україну!". Це був викличний жарт в компанії знайомих, але який свідчив, що ще існували студентські середовища, де можна було на подібні теми жартувати.

Влітку 1927-го Матушевський, із приятелем Миколою Левицьким подорожували на Далекий Схід. У той сам час Павлушков відпочивав у Дзвінковій (тепер с. Дзвінкове, Боярської громади), на р. Ірпінь, на дачі Єфремова. Серед прочитаних книг, які Микола взяв у Єфремова, був "Націоналізм" Донцова. Сам Єфремов згадував, що не подужав й відклав книгу. Академік не любив Донцова й не раз заявляв про це... В Дзвінковій Микола провів й наступне літо, 1928-го. Зокрема, багато спілкувався з Єфремовим й від нього почув думку, що в теперішній час надто небезпечно творити нелегальні організації. Слід просто формувати коло однодумців та підтримувати його.

Та 1928-й виявився важким роком. В записі за 2 квітня 1928-го Єфремов зазначив: "Викликано до ГПУ Володимира [Дурдуківського] й ще одного вчителя. З Володимиром не церемонились і тільки вимучили безконечно довгими і безконечними дурними розмовами, а на того бідолаху просто накинулись, щоб ставав за їхнього шпига. Коли він одмовивсь, загрожували і арештом, і револьвером; кричали, стукотіли, лаявлись. ГПУ виявляє всі інтенсивнішу діяльність, особливо щодо умовляння собі секретних співробітників".

Ще того ж квітня Єфремову принесли одну з антирадянських прокламацій, що їх розкидали по вузах Києва. "Примітив. Але характерно, що навіть серед сучасного студенства, на густе сито перевіяного, заляканого, затупленого знаходяться протестанти. Каміння вопіє", – записав він у щоденнику.

Час та радянська дійсність впливали на середовище. Хлопці зауважили зміни з Бобирем, який почав друкуватися в офіційній пресі. Зрештою, одного разу він сказав Матушевському, що з них трьох Павлушков знаходиться справа, Матушевський – по центру, а він – Бобир, зліва. Забігаючи далеко наперед варто згадати, що Діодор Бобир в майбутньому стане радянським письменником та перекладачем (лауреатр премії ім. М.Рильського).

Це була одних з тих причин, що спонукала розпустити чутку, що через арешти "Центру" хлопцям наказано припинити діяльність. Всі ці конспіративні недомовки не викликали підозрінь. Та того ж 1928 року до політичних дискусій їх знову поверне Данило Кокот – єдиний, хто мав зв'язок з селом. Тепер він відбув курс допризовної підготовки та якось побував у клубі Червоної армії. Звідтіля приніс вістку, що серед вояків є багато невдоволених радянською владою. Та сказав, що має зацікавлене середовище, що потребує "гасла" – програми.

Матушевський та Павлушков взялися допомогти. Коли ж принесли програми, то зауважили, що вони різняться – на початковому етапі Микола виступав за диктатуру гетьмана, а Борис – одразу за побудову демократичних інститутів. Зате спільним був погляд на територію майбутньої української держави. Вона не лише передбачала приєднання західноукраїнських земель (в той час ті перебували в складі трьох інших держав), але й Кубань, Крим та колонію на Далекому Сході – так званий "Зелений Клин", заселений українцями – літня подорож Матушевського в ті околиці дала про себе знати.

Арешти

Дотепер невідомо, що стало поштовхом до арештів. Фактом є те, що 6 жовтня 1928-го, на зібранні з нагоди початку навчального року, ректор ІНО на вступній лекції осудив Єфремова. З того дня розпочалося переслідування академіка. Навчальні заклади й робітники заводів приймали заяву за заявою стосовно його ворожої діяльності.

Всередині листопада Єфремов поштою отримав чергового патріотичного листа-заяву. Як літератор він скептично ставився до подібної творчості: "Якась дитяча прокламація – безбарвна і беззмістовна. Нагадує таку саму продукцію 90-х років, що ширилась серед студенства. Тільки що тоді вже виробився був свій стиль прокламаційний, а тут видко цілком невправну руку". Чи це була справа хлопців? – не відомо.

Через кілька десятиліть, рідний брат Наталки Собко, відомий радянський письменник Вадим Собко (лауреат Сталінської та Шевченківської премій) скаже її сину Гелію Снєгірьову: "У ранній юності вона [Наталка] дружила з багатьма членами цієї антирадянської контрреволюційної зграї – ​училася разом ще в школі, в 1‐й київській трудшколі імені Шевченка… І потім, коли вона зрозуміла, куди ведуть, до чого прагнуть ці її, з дозволу сказати, друзі, – ​вона спершу переконувала одного з них, з молодих ватажків "СВУ" (Павлушков був такий, Микола Павлушков). А потім, коли побачила, що добрим словом їх не зупиниш, Наталя написала листа до ЦК комсомолу. Так, так, про все написала. Можеш назвати це доносом, вона вважала за потрібне донести! На ворогів! На ворогів соціалістичного ладу – ​і своїх. І цей лист її до ЦК комсомолу, щоб ти знав, Гелюшко, став тим головним та основним документом, який викрив криваву змову й дав до рук ГПУ найважливіший матеріал". 

Чи дійсно так було – ми не знаємо, але перший арешт на Гоголівській, 27, відбувся 3 квітня 1929 року. Посеред дня, йдучи до подруги, зникла сестра Миколи – Наталка Павлушкова. Кілька днів її шукали по київських парках і задвірках з міліцією та собаками. І лише коли оголошення про зникнення подали в газети, ГПУ призналося про арешт. За деталі стало відомо аж за півтора місяця – 17 травня. Тоді йшлося про 54-у статтю, що загрожувало розстрілом. А вже наступного дня затримали Миколу.

"Виясняється, що вчора вдень була ціла низка трусів та арештів між Миколиними знайомими студентами. Отже, це не випадкове, а організоване "дітозгубництво". Забрано між іншим обох Матушевських", – написав у щоденнику за 19 травня Сергій Єфремов. В наступні дні він звернув увагу на повсюдну паніку серед знайомих та нищення щоденників. Але академік й надалі фіксував новини від в'язнів та щодня носив до в'язниці їжу.

З 1 червня 1929-го почала надходити інформація від Наталки та Миколи – її передавала співробітниця – Наталія Полонська-Василенко. В тюрмі сидів, а водночас працював фельдшером її близький родич. Так Єфремов дізнався про побиття, тягання за волосся та тримання в підвалі по 4 доби без їжі. За тиждень отримав звістку від Миколи, що до справи намагаються притягнути й академіка. Допити тривали по 12 годин, і хлопців морили безсонням.

Пізніше Наталка Павлушкова пригадувала: "Миколу Павлушкова кілька разів водили вночі до гаражу, у внутрішньому дворі ГПУ, де розстрілювали в'язнів. Там заводили авто й примушували Павлушкова переживати удаваний процес його розстрілу. Після кількох хвилин очікування кулі, йому казали, що цього разу розстріл відкладають, і після цього його або вели на допит, або радили, щоб він у камері "ще подумав"".

В 1970-х Гелій Снєгірьов відшукає у Києві Бориса Матушевського. На запитання про допити, той відповість, що не давали спати і слідчі змінювали один одного. А ще згадає "гарчання мотора в гаражі і постріли". І попри сумніви, скаже, що там тоді й розстрілювали.

Ті, що були на волі, були по-суті паралізовані страхом очікування. Володимир Дурдуківський в розпуці здійснив спробу самогубства – кинувся з моста в Дніпро, та директора врятували рибалки. Його заарештували 5 липня, а 21-го надійшла черга Сергія Єфремова.

Слідство, суд, епілог

Досі не відомо чи арешти Наталки Павлушкової, а далі Миколи та хлопців були пов'язані з цькуванням на Єфремова, чи за цим дійсно був лист Наталки Собко чи когось іншого, хто видав Спілку. Та як відомо – насамкінець це привело до оперного театру у Харкові з показовим судом. Молодь, з якої розпочалися арешти, тут уже не відігравала головної ролі.

У рамках арештів, у справі СУМу затримали 13 осіб – більшість з тих, хто так чи інакше перетиналися та знали про існування організації. З них, після слідства, 12-ох рекомендували на публічний суд. Та в Харкові на сцені опинилося лише двоє – Павлушков та Матушевський.

Їхні слідчі справи збереглися і з них можна приблизно уявити як розкрили організацію. Перші допити Павлушкова нічого не дали. Ба більше – навіть серед кола знайомих та друзів, що вимагалося назвати – він не згадав Матушевського. Зате в останнього виявилася нелегальна література, друкована Павлушковим, в тому числі й поезія присвячена Петлюрі, та особистий щоденник. В документах також згадано свідчення, надані Бобирем. А ще була очна ставка Матушевського з Слободяником, у якого вдома збиралися сумівці. Поза тим, що Матушевський все спростовував, товариш таки виклав в очі багато зайвої інформації.

Зрештою, все, що хлопцям могли закинути – різна поезія й листівки антирадянського змісту, та ще акція в Софійському соборі. ГПУ не мала проблем відтворити їхню діяльність.

Подальшою ціллю слідчих стало ширше, "доросле" середовище. Методи допитів ГПУ вже в червні 1929-го були відомі Єфремову та іншим. То ж не дивно, що весь захист хлопців посипався. Микола Павлушков почав надавати більшу інформацію починаючи з 27 червня. Втім, сьогодні встановити, що є правдою, а що вигадкою – важко, а то й неможливо. Бо серед свідчень, що піддаються серйозному сумніву, тут легко зустрічаються дані, які знаходять підтвердження в щоденниках Єфремова. Вони опинилися в руках ГПУ пізніше.

Врешті, багато з того, чого не було в дійсності – прозвучало зі сцени харківського театру в березні-квітні 1930-го року. Дослідники не раз ставили питання – чому Єфремов, якого кликали "совістю нації", чи інші поважні люди давали свідчення, що часом мало вигляд фарсу.

Є кілька версій того, що сталося. Одна з них – що підсудних попередили, що якщо вони відмовляться "належно виконувати" свої ролі – то достатньо "трійки" (ОСО), яка засудить на страту не лише їх, а сотні арештованих у цій справі. Як відомо з пізніших документів лише в серпні-вересні 1929 року було заарештовано 700 осіб. І слід сказати, що більшість з них таки відбула свої ув'язнення. Щодо Єфремова, то є згадка, що його шантажували долею дружини Онисі. В цьому контексті пригадується запис з щоденника академіка за 22 січня 1925 року. У вузькому колі слухали твір Старицької-Черняхівської "Перемога", в якому герой покінчує життя самогубством. На це Єфремов записав: "Герой, щоб урятувати наймилішу людину, згоджується на провокацію, а щоб її не робити - завдає собі смерть... але в даному разі герой не перемагає, або як і перемагає, то себе тільки самого, бо ж дружину й дитину лишає все одно під ударом...".

І, насамкінець, є версія, що її озвучила Наталка Павлушкова – учасниця тих подій, яка відбула в арештах 11 місяців, та отримала 3 роки "умовно". Отже ж, за її версією: "Лава підсудних ставала тоді трибуною, з якої лунали ідейні принципи і гасла боротьби з окупантом".

Чи подібна версія має сенс? На це відповів український науковець Юрій Шевельов, якого, як студента харківського педагогічного інституту, водили на суд: "Процесом я тоді був здивований і спантеличений. Я міг собі уявити, що підсудні справді утворили підпільну організацію. Це навіть викликало в мене невиразне відчуття гордості – значить, не все українське на Україні радянське і комуністичне...".

Пропагандивні матеріали з процесу тиражувалися і поширювалися радянською владою, та несподівано отримували інший ефект. Ще в 1930-х було створено СУМ в Харбіні, Манджурія, а в 1940-х на Тернопільщині. Показово, що ті хлопці отримали по 25 років ув'язнення та 5 років заслання. В 1972-у СУМ створено на Франківщині – цього разу терміни від – п'яти до семи років ув'язнення. Та найбільше СУМ розцвів в еміграції, ставши найчисельнішою українською молодіжною організацією, розбудувавши клітини в понад двадцяти країн Західного світу. В 1989-у, спершу як СНУМ, а одразу після 1-грудневого референдуму як СУМ, організація діє в Україні.

Як відомо, головні герої цієї історії – Сергій Єфремов, Володимир Дурдуківський та Микола Павлушков отримали різні терміни, та загинули в 1937-1938 роках. Подібною була доля й інших підсудних. А все ж, пригадуються слова, що їх у 1917 році, на відкритті першого українського освітнього закладу – гімназії імені Шевченка, сказав Сергій Єфремов: "з цього малого зерна, яке сіється сьогодні, виросте могутнє дерево...".