Чернівці-1989. За лаштунками першої "Червоної Рути"
35 років тому у Чернівцях відбулася подія, що змінила культурний ландшафт нашої країни. Незалежність України почалася із співочої революції на стадіоні "Буковина" та виверження нової непідцензурної музики – музики протесту.
Для мене події першої "Червоної рути" розпочалися задовго до початку фестивалю. Пригадую, десь на початку літа 1989 року до мене зателефонував Кирило Стеценко. З Кирилом ми потоваришували ще до часів Чорнобиля. Я часто бував у Києві у відрядженнях в Інституті напівпровідників, а пізніше –Інституті проблем матеріалознавства Академії наук УРСР та часом ночував у гостинній родині Стеценків, коли не було місць в готелях.
Кирило поінформував мене про майбутній фестиваль і попросив допомоги в його організації.
Напередодні фестивалю мені – старшому науковому співробітникові, кандидату фіз.-мат. наук, керівникові лабораторії Чернівецького відділення напівпровідникового матеріалознавства Інституту проблем матеріалознавства АН УРСР – надали творчу відпустку тривалістю шість місяців для завершення докторської дисертації в галузі фізики напівпровідників.
На той час я вже завершив всі заплановані експерименти і потрібно було тільки доопрацювати рукопис дисертації. Отже, у мене було достатньо часу, щоб активно долучитися до організації фестивалю. І на пропозицію Кирила Стеценка я погодився бути резидентом Дирекції фестивалю в Чернівцях.
Перше засідання робочої групи, створеної за вказівкою згори для сприяння проведення фестивалю, відбулося в Облвиконкомі Чернівецької області.
Мені доручили представляти Дирекцію фестивалю на цьому засіданні. Як тоді було заведено, вказівка з Києва навіть якщо вона виходила від ЦК Комсомолу УРСР – вимагала виконання. Адже інакше можна було потрапити у немилість партійних бонзів.
Отож, під час цієї наради всі чиновники Облвиконкому уважно нотували, що там потрібно для успішного виконання тієї вказівки з Києва. Але так було тільки на початку.
Очевидно в апаратників було сподівання, що має відбутися чергове формальне дійство, яке вкотре підтвердить "керівну роль Комуністичної партії і її підростаючої зміни Ленінського комсомолу в розвитку національної культури".
Хоча в ті часи насправді робилося все, щоб звести українську культуру, мову і пісню на маргінес. Це ми – ті, хто багато часу і зусиль доклали до організації першого фестивалю "Червона рута", – зрозуміли вже незабаром.
Перше питання, яке потребувало вирішення – вибір майданчиків для проведення заходів фестивалю.
За задумом авторів концепції фестивалю планувалося проводити виступи учасників відразу на кількох майданчиках у різних жанрах: популярної музики, змагання рок-гуртів, виконання авторської пісні, тобто виступи бардів.
Першим з Києва до Чернівців для вибору майбутніх майданчиків прибув один з ініціаторів, натхненників і організаторів фестивалю Тарас Мельник. Я показав йому всі можливі варіанти.
Ми відвідали і парк Шиллера, і парк ім. Т. Шевченка (тепер парк ім. Ю. Федьковича), перейшлися по центральному парку культури і відпочинку ім. Калініна (тепер парк ім. Т. Шевченка), завітали навіть на великі зелені галявини на березі річки Прут, побували на галявинах біля водойми, що напроти готелю Черемош, інших майданчиках Чернівців.
Після огляду і обговорення дійшли висновку, що найбільш прийнятними для проведення фестивальних заходів – є кілька локація. Перша – літній театр (для змагань виконавців популярної музики). Друга – малометражний футбольний майданчик у парку ім. Калініна (для змагань рок-гуртів). І іще одна – галявина неподалік готелю "Черемош" (для змагань виконавців авторської пісні). А завершення фестивалю було б добре, щоб відбулося на стадіоні "Буковина".
Мені дали ознайомитися з сценарієм пісенного конкурсу, що був розрахований на цілий тиждень.
Авторка сценарію – відома поетеса і письменниця Софія Майданська – запланувала відкриття криниці ім. В. Івасюка. І за початковим варіантом сценарію, це дійство мало відбутися у парку культури і відпочинку ім. Калініна.
Цей фрагмент сценарію викликав у моїй душі потужний дисонанс. Бо я особисто був знайомий з Володею Івасюком.
Він у вересні 1969 року приніс до нашого університетського естрадного ансамблю щойно написану ним на слова чернівецького поета Володимира Вознюка свою нову пісню "Відлуння твоїх кроків".
Я – тоді студент 3-го курсу фізфаку – грав у ансамблі на саксофоні і кларнеті. Володя надав нам партитури та аранжування для всіх інструментів. Він кілька разів приходив на наші репетиції, що відбувалися у виділеній для ансамблю кімнаті на 3-му поверсі Актового залу ЧДУ. Слухав наше виконання, сам виконував деякі фрагменти пісні на тоніці, з якою був нерозлучний. Поводив себе дуже толерантно, стримано і скромно, давав професійні поради і підказки, був дуже уважний, тактовний і зосереджений.
Перше виконання цієї пісні Володі відбулося на загально університетському вечорі в Актовому залі ЧДУ, що знаходився на перетині вул. Л. Українки та Шиллера (нині це Палац Академічний) восени 1969 року. Сольну партію виконувала Раїса Кольца (Гульпе). Володя був на концерті, чув виконання і бурхливі овації слухачів, але тихенько, непомітно пішов з концертної зали. Таким я запам'ятав його назавжди.
У мене не було жодного сумніву про причетність до смерті Володимира Івасюка агентів КДБ. А тому – у мене викликало відразу поєднання імені Володі з іменем Калініна, одного з фундаторів більшовицької хунти, що створила ту потвору під назвою "Советский Союз".
Кілька днів це не давало мені спокою. На думку прийшла ідея запропонувати зміни до сценарію.
Мені було відомо, що майже у центрі Чернівців, неподалік від Турецького моста – так називали кам'яний віадук на перехресті вулиць Боженка і Коларова (тепер – Шкільна і Турецька), – на площі, яка у давні часи називалася Турецькою (пл. Пресвятої Марії), існувала стара криниця.
Я півроку у студентські часи винаймав з товаришами кімнату в будинку поруч. Надземна частина цієї криниці на той час була зруйнована. На її місці можна було побачити тільки залишки бетонної конструкції на рівні землі, що були прикриті металевим листом, замкненим на колодку.
Мені стрільнула ідея – ми повертаємося до наших джерел, ми чистимо наші замулені джерела… І всі дійства з народними фольклорними колективами, що були заплановані на передостанній день фестивалю, варто було провести на цій площі під гаслом: "Повертаємося до наших джерел, очищуємо наші замулені джерела". І відродити давню криницю.
Ідея сподобалася і Сергієві Проскурні, і Кирилові Стеценку, і Анатолію Калініченку, і Тарасу Мельнику, не заперечила проти цього і Софія Майданська. Тому відповідні корективи були внесені до сценарію.
Для реалізації цього задуму потрібно було добитися до криниці, вичистити її, облаштувати місце для встановлення надземної частини і роздобути "цембриня" – так на Буковині та в Галичині називається надземна частина криниці, дашок на криницю.
Найважче питання, а саме, роздобути цембриня допоміг вирішити доцент факультету іноземних мов ЧДУ Тарас Кияк (в подальшому проф. Київського національного університету іноземних мов).
Батько студентки кафедри німецької філології ЧДУ був головою колгоспу в Заставнівському районі Чернівецької області. І на прохання Тараса Кияка він погодився допомогти фестивалю. На своїх "Жигулях" мені лиш залишилося поїхати в район, розшукати голову колгоспу і домовитися про дату, час і місце куди потрібно привезти цембриня. Цей благородний чоловік, не зважаючи на можливі ризики для своєї родини, безкоштовно надав готову конструкцію. Крім цього, мені вдалося домовитися позичити двох коней. А це стало однією з родзинок фестивальних заходів.
Як тільки було домовлено про цембриня, а я вже знав його розміри – ми взялися до роботи. Найбільше допомагав мені в цьому мій давній товариш і однокурсник, фізик Володимир Маслянчук. Найперше ми збили колодку та відкрили доступ до криниці. Вона була жахливо захаращена всяким непотребом та гіллям, яке ми повитягували.
Мешканці довколишніх будинків спочатку підозріло спостерігали за роботою кількох ентузіастів. А потім, коли довідались, що ми робимо, почали активно нам допомагати. Вже за кілька днів до початку "Червоної рути" криниця була відновлена і новеньке цембриня привертало увагу перехожих.
З тими кіньми теж сталася пригода. За день до початку фестивалю в Літньому театрі парку відпочинку ім. Калініна проходили останні приготування сцени, налаштування музичної апаратури, світла, проб учасників. У якихось справах я розшукував членів Дирекції фестивалю, які в той час знаходилися у центрі глядацької зали. Поряд на лавках сиділи незнайомі мені люди, які спостерігали за тим, що діється…
Узгодивши необхідні питання, я вже відходив, коли головний режисер фестивалю Сергій Проскурня, навздогін мені задав питання: "Оресте, а як там з кіньми?" І я досить голосно відповів йому: "Коней привезуть завтра". Цього було достатньо, щоб інформація про коней потрапила у вуха агентів КДБ або їх стукачів. Вантажівку з кіньми наступного дня міліція зупинила на в'їзді до Чернівців з боку с. Мамаївці і тримала майже півдня, поки нам не вдалося через представників ЦК комсомолу України та втручання поета Дмитра Павличка добитися, щоб вантажівку впустили до міста.
Козаки-вершники у яскравих козацьких одностроях та при шаблях, одним з яких був тодішній артист місцевого драматично театру Василь Вовкун, (його за кілька днів до початку фестивалю долучили, як і ще багатьох осіб, в якості асистента головного режисера С. Проскурні для виконання різних дрібних доручень), повільно і ґраціозно просувалися головною пішохідною вулицею Чернівців (вул. О. Кобилянської) і гучно закликали жителів та численних гостей міста на фестивальні заходи. Козаки верхи при повному обладунку на баских конях були окрасою і родзинкою фестивалю.
Найпершим дзвіночком, що партійні бонзи дали команду блокувати проведення фестивалю, були перешкоди, які почали чинити під час облаштування майданчиків для конкурсних виступів.
До нас дійшли вказівки першого секретаря обкому компартії "товаріща" М. М. Нівалова, про те, що він не допустить використання малого футбольного поля у центральному парку відпочинку Чернівців для проведення змагання рок-колективів.
Адже поруч із цим полем знаходився тенісний корт, на якому тов. Нівалов проводив дозвілля після "тяжкої" партійної роботи. І це підтвердилося. Бо коли підійшла пора монтувати сцену на цьому майданчику, вздовж футбольного поля патрулювало кілька міліціонерів. Вони не дали дозволу проїхати вантажному довгоміру з елементами сцени по одній з алей парку.
Тоді ми знайшли боковий під'їзд до потрібного місця з боку вул. Ю. Федьковича уздовж паркана ботанічного саду університету. Довгомір туди в'їхав, але щоб його розвантажити, підйомному кранові треба було заїхати на поле.
Розвантаженню заважала електрична опора, що бовваніла посеред місця, де мала стояти сцена. На наше щастя, стовп був від'єднаний від електричної мережі. До нього були під'єднані лише телефонні дроти, що вели до колишньої занедбаної роздягальні, яка знаходилась неподалік.
Від'єднати телефонні дроти, які просто забули відчепити від роздягальні, було не складно. А от щоб нейтралізувати "ментів" мені довелося піти на зухвалу провокацію.
Підійшовши до них я представився як керівник господарсько-розпорядчої групи Дирекції фестивалю, який діє від імені ЦК комсомолу України. Мої повноваження члена Дирекції підтверджувала барвиста "ксіва", що бовталася на яскравому шнурку на моїх грудях. Я рішуче заявив "ментам", що якщо вони не припинять блокувати роботи по встановленню сцени – я звернуся до представників ЦК комсомолу, а також негайно закличу до майданчика іноземних журналістів, наслідком чого буде великий міжнародний скандал.
У ті дні до Чернівців вже насправді прибуло багато людей з діаспори і більшість з них були озброєні фотоапаратами і фотокамерами. Вони знімали все і всюди. А міліція була попереджена, щоб не допустити жодного скандалу з іноземцями.
Налякані таким поворотом подій "менти" моментально побігли шукати телефон-автомат, щоб отримати інструктажі від начальства. Тоді ще мобілок і рацій вони не мали.
Кранівник, який з "повагою" відносився до представників влади у погонах, бо ті могли у будь-який момент забрати у нього права, вагався і не хотів розпочинати розвантаження. Йому заважав отой електричний стовп. Але коли кранівник побачив, що після розмови зі мною міліціонери накивали п'ятами, він трохи зм'як…
Часу на роздуми не було, я зачепив тросом стовпа і зробив вигляд, що лізу в кабіну крана, щоб самостійно його витягати. Кранівник плюнув на долоні. Ще раз запитав мене, чи несу я відповідальність за вирваного стовпа? Ще раз глянув на моє посвідчення члена Дирекції. І почав працювати. За мить – стовп вже лежав на землі, кран під'їхав до огорожі майданчика, за якою чекав довгомір з обладнанням. Ми дружно встановили підпори для стабілізації крана і почалося розвантаження.
Охоронців "правопорядку" не було десь хвилин 20-25. Цієї паузи виявилося достатньо, щоб розвантажити основні елементи конструкцій сцени. А коли "менти" вже прибігли назад із вказівками не допустити розвантаження – більша частина елементів сцени вже були на полі і почався її монтаж. Підібгавши хвости, вони розвернулися і більше не з'являлися в полі зору.
За кілька днів до початку фестивалю з'ясувалося, що обіцяних місцевою владою місць у чернівецьких готелях не заброньовано. Швидше за все керівництву готелів заборонили надавати місця для учасників і гостей фестивалю. Тому нам не було де розселяти навіть учасників і конкурсантів фестивалю.
Мабуть, КДБ і партійне керівництво області вже почало відчувати загрозу, яку для режиму може становити фестиваль. І якщо на початках вони хоч і не допомагали, але й не заважали нашим зусиллям – то тепер почали блокувати його по всіх напрямах.
Проблему розселення учасників фестивалю ми почали вирішувати самотужки.
У квартирі мого тестя, професора Корнія Денисовича Товстюка протягом всього фестивального тижня ночувало двадцять членів Товариства "Лева" зі Львова. У мого товариша фізика Василя Бойчука квартирувало 50 гостей фестивалю. А в родині хіміка Петра Фейчука – знайшли притулок батьки Тараса Мельника та студенти-львів'яни. Конкурсантів фестивалю Василя Жданкіна, Едуарда Драча я розмістив на ночівлю у приватному секторі в будинку моїх друзів Івана та Слави Баланів. Стосовно Марії Бурмаки домовився про нічліг у викладача філфаку університету Юрія Климюка. І так – сотні свідомих чернівчан взяли до себе на нічліг чи не всіх гостей і учасників фестивалю.
Пригадую ті незабутні вечори, коли після важкого дня роботи по підготовці фестивалю, а потім і під час самого фестивалю пізніми вечорами ми з Василем Жданкіним, Едуардом Драчем і Марійкою Бурмакою збиралися у привітній домівці художника Івана Балана і, фізично потомлені, але надзвичайно наснажені атмосферою фестивальних заходів, ділилися тими незабутніми враженнями, слухали пісні у виконанні Едуарда, Василя, Марійки.
Вісник фестивалю №1
Як зараз пам'ятаю те величезне емоційне задоволення від Едуардового "Небо України", від "Чорна рілля ізорана" у виконанні Василя, від пісень Марійки. І це надавало наснаги до боротьби наступного дня.
Партократія чинила перешкоди друку матеріалів про перебіг фестивалю. Доводилося використовувати свої зв'язки з місцевими патріотами, які працювали у обласній друкарні і долати владні перепони. Тут нам дуже допомагав працівник ЦК ЛКСМУ Володимир Черненко та тодішній гол. інженер Обласної друкарні Вергун І. П. Тому вісник фестивалю "Червона рута" виходив щоденно і вчасно.
Велику групу львів'ян, що прибули на залізничний вокзал потягом Перемишль-Чернівці затримали разом з козацькою атрибутикою (прапорами, списами, шаблями, невеличкою козацькою мортиркою). Всі ці театральні атрибути влада кваліфікувала як вогнепальну зброю. Тільки після тривалих переговорів та втручання Дмитра Павличка, який був членом Оргкомітету, львів'ян вдалося звільнити з-під міліцейської варти.
Особливо жорстке протистояння з тогочасною владою настало в передостанні дні фестивалю, коли партійним босам стало очевидно, що фестивальні заходи виходять за рамки дозволені номенклатурою, збурюють спільноту всієї України, будять приспану національну свідомість і здіймають хвилю національного відродження.
У передостанній день вранці відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки Володимиру Івасюку на будинку на розі вул. Шевченка і Маяковського, де родина Івасюків тоді мешкала в Чернівцях.
Представники Дирекції фестивалю по завершенню урочистостей запросили учасників цього мітингу до Турецької площі, де мало відбутися освячення оновленої криниці та дійства за участю фольклорних колективів з різних куточків України.
Ще коли я ішов з центру міста до місця встановлення меморіальної дошки, то помітив на кількох сусідніх вулицях незвичну концентрацію міліцейських підрозділів, набиті міліціонерами автобуси, а ближче до місця встановлення дошки – людей у цивільному, які час від час перемовлялися по раціях.
Після відкриття меморіальної таблиці учасники урочистостей дружно рушили в напрямку до Турецького мосту. Але дорогу колоні перегородив загін міліції.
Ми закликали людей звільнити проїжджу частину вулиці і рухатися виключно тротуарами.
Люди, серед яких було багато чернівчан, які добре знали різні бічні проходи дворами, розділилися на кілька струмків, обійшли міліцейські кордони і з'явилися у них за спинами.
Найбільшого апогею протистояння досягло вже біля Турецького моста.
Колона вже була неподалік нього, вже було чути співи народних колективів, що заздалегідь розташувалися на Турецькій площі – аж тут люди побачили, що вулиця Боженка (нині вул. Шкільна) перед Турецьким мостом була повністю заблокована кількома рядами озброєних гумовими кийками міліціонерів.
Чернівчани і тут знайшли вихід – і дворами та через під'їзди прилеглих будинків обійшли кордон. Вже через 10-15 хвилин міліцейський кордон був оточений людьми з обох боків, які гнівно скандували "ганьба!"
Журналісти знімали цю картину протистояння на фото і кінокамери. Так тривало недовго. Вочевидь, партійне керівництво дало команду "відбій". Міліцейський кордон розступився і дав решті колони долучитися до дійства, що вже розпочалося на площі біля криниці.
Криниця була урочисто освячена, у цьому ритуалі брав участь відомий карпатський мольфар Михайло Нечай, запрошений на фестиваль "тримати погоду". І погода насправді була пречудовою!
Останні дні фестивалю влада протидіяла організаторам на всіх напрямах: обмежувалася кількість глядачів на заключних виступах переможців конкурсів, на чернівецьку телестудію з Києва прибула особа із спеціальними повноваженнями, щоб не допустити виходу в ефір крамольних пісень та інтерв'ю із учасниками фестивалю, у місто нагнали величезну кількість міліції.
І ось нарешті – заключний концерт переможців і лауреатів першої "Червоної рути" на стадіоні "Буковина"!
Кругом – міліцейські кордони, які намагаються не пропустити на стадіон людей. Біля вхідних турнікетів – величезні натовпи людей, які мають запрошення і не можуть потрапити на трибуни, хоча вільних місць ще було достатньо!
Як член Оргкомітету, я мав заброньоване місце на трибуні, що знаходилася зліва від сцени. Під час першої частини концерту я перебував там. Неподалік активно підтримували виконавців львів'яни з Товариства "Лева". Після одного номера хлопці розгорнули жовто-блакитний стяг і почали ним розмахувати. Моментально з різних кінців трибуни до них почали пробиратися люди в цивільному.
За кілька метрів від мене з місця зірвався один молодик у цивільному і теж почав, розштовхуючи глядачів, пробиратися до прапора. Коли він порівнявся зі мною, я підвівся і перегородив йому прохід.
"Ви куди поспішаєте, шановний?" – запитав я. Ми вчепилися один одному руками за барки і він зупинився. "А вам яка справа, Орест Данилевич?!" – відповів кадебіст, прочитавши моє ім'я та прізвище на посвідченні члена Дирекції фестивалю. "Я відповідаю за порядок на трибуні, а ви його порушуєте" – була моя відповідь.
Так ми простояли кілька хвилин. А за кілька метрів від нас вже точилася боротьба: кадебісти в цивільному намагалися вирвати з рук патріотів українські стяги. Тоді через кілька хвилин кадебісти перемогли і забрали кілька прапорів. Але боротьба за наші символи тільки починалася.
Другу половину заключного концерту я провів біля сцени, підтримуючи лауреатів фестивалю, з якими вже встиг подружитися. До мене підійшов Едуард Драч, який мав невдовзі виступати і не міг приховати хвилювання.
– Що співати? – було його питання.
– Співай про мову! – відповів я.
– Але ж я вже співав!
– Співай ще! Бо це дуже важливо і потрібно!
І він заспівав пісню "Про мову". Стадіон аплодував стоячи.
Потім був виступ Василя Жданкіна, який отримав Гран-прі фестивалю. Після завершення свого виступу Жданкін, несподівано для всіх почав співати "Ще не вмерла Україна".
До нього тут же приєдналися Віктор Морозов і Едуард Драч. Весь стадіон підвівся і почав співати майбутній Гімн незалежної України. То була щемлива мить, у багатьох на очах заблищали сльози. Це був справжній апогей фестивалю. Вперше в Радянській Україні звучав наш гімн у виконанні десятків тисяч громадян.
Кадебісти прорахувалися. Вони передбачали, що спроба заспівати український гімн на завершенні фестивалю буде. Але керівництво чернівецького КДБ вважало, що це буде останнім завершальним акордом фестивальних заходів і тому дали вказівку звукооператорам стадіону відключити трансляцію під час останнього номера.
А останнім номером був запланований виступ танцювальних колективів і в їх числі найменших – дітей. І коли найменші танцюристи, дитячі колективи висипали на поле і почали танець – раптом пропав музичний супровід.
Над стадіоном, який щойно в єдиному духовному пориві співав гімн, зависла гнітюча тиша. Тиша тривала недовго, люди почали обурюватися та скандувати "ганьба", усвідомлюючи причину вимкнення трансляції. Музичний супровід через кілька хвилин знову поновили і фестивальне дійство вдалося завершити.
Але завдяки тому, як заворушилися на трибунах люди в цивільному, як забігали біля трибун міліцейські чини та почали збиратися загони міліції – завдяки усій цій метушні нам стало зрозуміло, що наслідки можуть бути непередбачувані.
Я негайно підійшов до Василя Жданкіна, Едуарда Драча та Марійки Бурмаки, які квартирували у моїх друзів і попросив їх без зволікань разом зі мною покинути сцену та розбурханий стадіон.
Ми безперешкодно вийшли, бо рухались поряд з канадійською громадянкою, в руках якої була відеокамера, і яких менти за вказівкою згори не рухали.
Своє авто я завбачливо залишив на бічній вулиці поряд зі стадіоном. Ми хутенько в натовпі проминули кордони міліції, вскочили до машини і бічними вулиця вислизнули з небезпечної зони.
А боротьба за душі українців, яку розпочав фестиваль на концертних майданчиках, продовжувалася в нетрях чернівецької телестудії.
Як мені потім розповіли мої друзі-телевізійники, їм вдалося добряче напоїти київську наглядачку, яка мала цензурувати те, що йшло в телевізійний ефір на всю Україну.
Усю ніч вони монтували передачу про заключний концерт першої "Червоної рути", а вранці запустили на всю державу не покастровану телепередачу, яка надовго запам'яталася всім свідомим громадянам.
І досі згадуються ті вечори і безсонні ночі, проведені в колі конкурсантів і майбутніх лауреатів фестивалю, дні напруженої роботи без хвилі відпочинку по організації фестивальних заходів.
Згадую, як дружно та самовіддано пліч опліч на благо фестивалю працювали мої колеги фізики Василь Бойчук, Іван Будзуляк, Іван Марчук, Володимир Маслянчук, Віктор Павлюк, Володимир Старик, Василь Фотій, хіміки Олег Панчук, Віктор Бабинецький, Лариса Щербак, Петро Фейчук, біолог Леонтій Сандуляк, філолог Тарас Кияк, художники, що забезпечували оформлення заходів фестивалю Ігор Муринець, Василь Василенко, автор оригінального логотипу фестивалю та великої кількості чудових фото, музиканти Олександр Горностай, Олег Репецький, Кирило Стеценко, музикознавці Анатолій Калініченко та Тарас Мельник, хімік Луція Забава, координатор із закордонних в'язків у складі дирекції фестивалю, головний режисер Сергій Проскурня, режисер-постановник Сергій Архипчук, звукорежисери Олександр Мельник, Ігор Критович, Богдан Стефура, Володимир Критович, працівник ЦК комсомолу з Києва Володимир Черненко та багато інших патріотів.
Найбільшим спонсором фестивалю було Українсько-канадське спільне підприємство "Кобза" засноване фірмою "Ластівка" канадського бізнесмена українського походження Миколи Мороза та Українським фондом культури, який тоді очолював Борис Олійник.
СП "Кобза" надало найсучаснішу звукову апаратуру для потреб фестивалю. А яку колосальну роботу при підготовці та під час фестивалю провели представники агрофірми "Прут" та скільки особистих заощаджень спонсорували для фестивальних заходів, зокрема, Ганна Бурлак та її чоловік Дмитро Ласійчук і як згодом постраждали за це. Про це потрібна окрема розповідь.
На жаль, у мене не зберіглася інформація про того голову колгоспу, який подарував цембриня і надав коней для фестивальних заходів. Коли я почав писати ці спогади проф. Тарас Кияк, який вивів мене на цю людину, вже відійшов у засвіти. І всі мої намагання віднайти того голову колгоспу або його дочку не увінчалися успіхом. Але маю надію, що після цієї публікації хтось таки згадає і допоможе знайти того патріота!
Тому відразу прошу вибачення у тих учасників організації першої "Червоної рути", кого я не зміг, або забув згадати, а таких патріотів було кілька десятків, які в єдиному пориві створили цей дивовижний фестиваль.
"Червона рута" –1989 мала величезний вплив на всю Україну. Кардинально змінилися долі більшості учасників і лауреатів фестивалю, а також тих хто брав активну участь в його підготовці.
Ми можемо дуже багато, коли ми разом, коли ми об'єднані в один народ!
