Останні дні і смерть Міхновського
Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"
У кінці лютого 1924 року Микола Міхновський нелегально повернувся в Київ. Приїхав з Північного Кавказу – з міста Грозного. Замешкав на квартирі свого давнього приятеля Володимира Шемета у його домі на вулиці Жилянській, 76 (будинок не зберігся, його знесено у квітні 1979 року). Міхновський користувався вигаданим прізвищем під яким побратими оформили його лектором з українознавства в Академію Наук. Однак московські окупанти виявили прибульця і взяли його в розробку…
Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"[1]. Зафіксовано кілька варіантів тексту цього останнього повідомлення Міхновського. Цей, який запам'ятав Ждан – найкоротший.
Лідер Спілки визволення України (СВУ) Сергій Єфремов, якого через кілька років засудять комуністи, у своєму щоденнику 5 травня залишив запис про цю трагедію. Ще тоді Єфремов одразу зафіксував причетність чекістів до смерті основоположника української самостійності. "Повісився Мик. Міхновський. Тижнів зо два тому його арештовано на вулиці, подержано добу й випущено. З того часу він усе нервувався й нарешті не видержав. Лишив записку, що краще самому померти, аніж під вічним обухом жити"[2].
За твердженням дружини засновника Спілки української молоді – тогочасної киянки Наталі Павлушкової – в українському підпіллі Міхновський "брав участь до самої своєї трагічної смерти" як "палкий український патріот, що став близькою до Єфремова людиною". І далі: "смерть цього палкого українського націоналіста й визначного громадського діяча тяжко переживав С. Єфремов та інші члени проводу СВУ". Також Павлушкова ствердила подібну до запису Єфремова причину смерті Міхновського: "після одного з чергових викликів до ҐПУ покінчив самогубством"[3].
Про смерть Міхновського написала й тогочасна київська комуністична преса. Відповідні публікації відшукав історику Федір Турченко. Було два повідомлення. Газета "Більшовик" у рубриці "Кримінальна хроніка" написала 6 травня, що Міхновський "повісився" уночі проти 4 травня. А наступного дня вийшла "Пролетарская правда", яка в рубриці "Происшествия" повідомила також: "Причина самогубства невідома"[4]. Тобто чекісти ніяк не могли написати про посмертну записку, оскільки в містян виник би інтерес до її змісту.
Зберігся лист Петра Чикаленка з Києва до свого батька Євгена. Упорядник листування Михайло Антонович вважав, що укладений він 5 травня 1924 року[5]. Петро писав: "Вчора повісився Міхновський, лишив лист – ліпше сам себе, ніж жиди мене", він не так давно сюди пробрався з Кавказу, жив під чужим прізвищем".
У цьому листі також прояснено, де саме переховувався Міхновський перед прибуттям: "мусів там перебиватись в нелегальному становищі. Чув я, що він десь учителював з Хріном на Кубані". Хрін це давній приятель Міхновського – колишній січеславський меценат Володимир Хрінінков, якого убили чекісти у 1935 році в Кисловодську.
Далі Петро Чикаленко згадав, як звістку про смерть Міхновського сприйняв Грушевський, який лише приїхав з-за кордону – але цілком легально – і теж працював в Академії Наук: "Мих[айло] Сер[гійович] ходить приголомшений, він все ж не сподівався таке побачити, а тому покищо веде себе смирненько". Кінець листа батькові Петро присвятив цілком Міхновському, зокрема пояснивши кого мав той на увазі в свій останній записці (московську окупаційну владу):
"Не виходить у мене з голови Міхновський! …це людина не щоденна: дужа духом, талановита, безперечно ідейний український діяч, що був вже самостійником тоді, коли ми всі ще були тільки автономистами-федералістами, а я грішним ділом, більше української школи ні про що й не мріяв… вабила мене до себе його безперечно оригінальна індівідуальність. Не пережив він, не зміг приспособитись до пролетарського, власне жидівського, режіму"[6].
Українці поза межами московської окупації дізнались про загибель Міхновського приблизно через два тижні. Основна інформація у вільній українській пресі поширювалась без посилань на першоджерело. Але таким, очевидно, був великий некролог на передовиці щоденного львівського часопису "Діло" від 21 травня 1924 року.
Головним редактором цієї газети у той час був колишній посол УНР в Копенгагені Дмитро Левицький. Згодом він стане лідером УНДО у польському парламенті, а в своєму домі у Берліні гоститиме штаб-квартиру ОУН (на цьому будинку досі є відзнака ОУН).
Некролог в "Ділі" був редакторським, адже опублікований без зазначення авторства. Починався він тезою, що з Києва прийшла сумна лаконічна звістка: "Повісився М. І. Міхновський, залишивши цидулку, в якій написано: "Ліпше я сам, ніж мають мене жиди повісити".
Далі зазначалось, що увесь останній час покійний "жив нелєгально на Кавказі, а недавно добився Київа"[7]. Скоріш за все джерелом інформації для "Діла" була лист Петра Чикаленка, з якого батько передав пресі повідомлення про смерть[8]. Зокрема з цим листом збігається зміст останньої записки Міхновського і згадка про його життя на Кавказі.
У перші місяці дата смерті для багатьох поза московською окупацією ще була невідомою. Але стали відомі (чи були вигадані) деталі втручання чекістів, хоч і з перебільшенням щодо смерті в ув'язненні. Календар "Просвіти" на 1925 рік написав: "В кінці 1923 р. повісився в київській Чека (sic!) відомий український діяч Микола Міхновський, широко знаний не лише на Великій Україні, але й у нас, у Галичині".
Щодо останніх років життя Міхновського просвітяни відзначили: "В останнім часі проживав на Кавказі, але туга за рідним краєм потягла його до Київа, де й схопила його Чека, обвинувачуючи в заговорі проти радянської влади. Не діждавшися вирішення справи, Покійний наложив на себе руки сам не бажаючи гинути з рук ворогів".
Одним із перших за кордоном дату смерті Міхновського поширив лідер української громади в Румунії професор Кость Мацієвич. У 44-му "Бюлетені Дипломатичної Місії УНР" за 12 червня 1924 року він вказав відповідну дату: 3 травня[9]. Авторка інтимних спогадів про Міхновського Катерина Антонович у той час мешкала в Празі. Із туманного листа від сестри свого чоловіка дізналась, що Міхновських заходив на її київське помешкання.
"Хотів мене бачити, думаючи, що я ще в Києві". Катерина картала себе, що не змогла допомогти виїхати йому за кордон, як це вже зробила для багатьох. І теж зафіксувала, що інформація про смерть прийшла із змістом останньої записки: "Ліпше я сам повішуся, як мають мене большевики повісити"[10].
Вперше на еміграції більше деталей про останні дні Міхновського оприлюднив його давній побратим Сергій Шемет (брат Володимира біля буднику якого сталась трагедія). У квітні 1925 року він опублікував розгорнуту посмертну згадку в часописі "Хліборобська Україна", який видавався у Відні. Шемет писав: "На початку 1924 року Міхновський повернув до Києва з наміром виїхати за кордон. Він почував себе вкрай перетомленим і хотів тільки відпочинку".
В лютому 1924 року Сергій Шемет отримав у Берліні від Міхновського коротеньку записку з Києва. Побратим писав, що хоче виїхати за кордон і потребуватиме там заробітку. "Я хоч і старий, а їсти хочу" – жартував Міхновський. Просив допомогти порадою і надати інформації про еміграційне життя.
Шемет твердив, що "поспішив вислати дозвіл на візу, подав свою думку про те, як можна було б за кордоном улаштуватися". Але водночас описав загальний стан української еміграції так, як сам його уявляв. "Це була моя помилка. Картина життя еміграції вийшла досить похмура. Його надії на закордон впали, сили його покинули" – публічно картав себе Шемет.
В останній короткій записці до Сергія Шемета було наступне повідомлення Міхновського: "Ваш лист – цінний по свому основному мотиву. Не бренить в ньому надія на краще. Оттак і в мене. І сюди круть і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання усім, хто мене пам'ятає. Ваш Микола". У наступних своїх листах Шемет намагався "оживити надію на краще, але цього осягнути не вдалося". Міхновський "остаточно вже загубив віру в життя, в свої сили...". А 3 травня 1924 року, як твердив Шемет, побратима не стало. "Він позбавив себе життя..."[11].
День смерті 3 травня, який вперше оприлюднив Кость Мацієвич, на довго увійшов в українську історичну літературу та публіцистику (насправді смерть відбулась наступного дня вранці). Так, наприклад, на 10-ту річницю смерті в українські пресі можна було прочитати, що "3-го травня 1924 р. відібрав собі життя в Києві Микола Міхновський. Безпосередніх спонук і причин того траґічного кроку не відаємо. Знаємо тільки, що не вважав для себе можливим іти на еміґрацію і там животіти й повільно завмирати, хоч хворів, голодував і безупину йому погрожувала смерть з рук московських чекістів"[12].
Так написала щоденна українська газета у США "Свобода", передруковуючи відповідну публікацію "Вістей". Вже тоді відзначалось "ми святкуємо його пам'ять". Із таким доповненим поясненням: "видвигаємо його постать із забуття минулого і ставимо йому тривкий пам'ятник у серцях молодого покоління, українських націоналістів, що хочуть здійснити ідеї й заповіді Миколи Міхновського".
Так творився культ Міхновського серед української молоді. А через рік колишній член Директорії УНР від самостійників Опанас Андрієвський у своїй популярній книжечці про український націоналізм нагадує останні слова Міхновського: "як мають знищити мене жиди, то зроблю це я сам" (формулювання подібне до газети "Діло" та все ж відмінне)[13].
Попри те, що основні причини і спосіб смерті вже були відомі, публіцисти не перевіряли своїх тверджень і продовжувати породжували фейки. Які починали жити своїм життям. Так, наприклад, у 1936 році колишній сотник УГА Василь Бачинський у популярному львівському українському часописі "Новий Час" дещо "відкоригував" версію Календаря "Просвіти" на 1925 рік, що Міхновських повісився "у київській чека". Бачинський прямо в першому реченні написав: "Дванацять літ тому з золотоверхого Києва наспіла страшна вістка: большевики розстріляли (sic!) Миколу Міхновського"[14].
Цю вигадку Бачинського щодо обставин смерті Міхновського прочитали тисячі українців по всьому світу. Його статтю передрукувала цілком найбільша українська газета в США – "Свобода". Така вигадана версія набула популярності і використовувалась й після Другої світової війни.
Вона отримала таке поширення, що колишній член РУП Андрій Жук мусів звернути на це увагу у листі до Зиновія Книша від 15 квітня 1957 року. Жук писав: "Часто можна читати, що Міхновського в большевицькій катівні закатовано. Це неправда". І далі пояснив, що це було самогубство "перед тим, як [Міхновський] мав попасти в руки ГПУ"[15]. Тобто в руки чекістів.
До 20-ліття смерті Міхновського у газеті "Голос", яка виходила у Берліні, з'явився спогад Івана Павелка. Брата одного з найближчих соратників Міхновського – Віктора Павелка – із якими вони разом творили українські військові підрозділи весною 1917 року. Спогад Івана називався "Останні роки життя і смерть М. І. Міхновського". Багатий на деталі. Павелко відзначає, що ізбратом зустріли Міхновського у Києві в квітні 1924 року. Що за сприяння побратимів Міхновський був зарахований до складу лекторів-українізаторів при Академії Наук.
Іван Павелко двічі зустрічався із Міхновським у Києві – 29 квітня і в переддень смерті. "Перший раз на третій день Великодня у мого старшого брата Василя, куди пан Микола завітав на запрошення і вдруге увечері… за шість годин до його смерти". Перша розмова не склалась, бо господарі у яких винаймав Павелко квартиру були далекі від політики. "Міхновський, як завжди, був дуже дотепний в загальному гурті, галантний і гречний у товаристві пань і панн, тактовно підтримував бесіду на різні теми". Політичних питань не зачіпали і довомивлись про окрему зустріч. З тих гостин у Віктора Павелка його брат Іван запам'ятав:
"Зовнішній образ М. Міхновського за ці роки дуже змінився, і признаюсь, що якби я тоді побачив його десь на вулиці, то може й не пізнав би. Коли я зайшов до брата, в кімнаті стояв огрядний чоловік в якомусь сірувато-невиразного кольору френчі, в штанях на випуск; густа темно-руса борода оповила обличчя; поза, статура, погляд на перший взір нагадали мені обряд тих середньовічних королів, герцогів, що ми їх звикли бачити на гравюрах, картинах і в книжках. Він курив люльку. Я підійшов. Ми привітались. Тільки очі і голос були ті самі"[16].
Друга зустріч відбулась " Хомину неділю", яка за тодішнім календарем припадала на 4 травня. Павелко добре запам'ятав, що в неділю… Але у спогаді написав, що це було 2 травня (опираючись, очевидно, на поширену тоді в еміграції дату смерті Міхновського 3 травня). На основі цього його свідчення можна припустити, що смерть відбулась в ніч з 4 на 5 травня. У такому разі логічним був би запис Єфремова у своєму щоденнику саме 5 травня і публікації про смерть у київській пресі у два наступні дні. Однак, газета "Більшовик" чітко зазначила, що смерть відбулась у ніч на 4 травня.
Павелко зустрівся із Міхновським в будинку Шеметів, звідкіля вирушили в місто. "Ходили ми довго по Києву, вибираючи найтихіші, незалюднені вулиці й розмовляли". Міхновський цікавився політичною ситуацією і студентським рухом, їхнім світоглядом. Отримавши відповідь, що попри засилля євреїв, комуністів і комсомольців у навчальних закладах, багато студентів ховаються із своїми справжніми поглядами, прикриваючись фальшивими документами і прикидаючись незаможними селянами.
"Так значить справа не пропала. Значить українська свідомість живе серед наших українських студентів" – уточнив Міхнвоський. І Павелко двічі це підтвердив. Тоді Міхновський ствердив: "Ви знаєте, як це приємно. Як приємно чути, що наша національна свідомість не мре й не гине…".
Після цього перейшли на літературну тематику. Міхновський переймався твором Іллі Еренбурга "Походження Хуліо Хуреніто", бо бачив у ньому "прагнення розкласти здорову народну свідомість". Пізно ввечері повертались обоє домів. "Увесь час нашої прогулянки він озирався, особливо після якого-будь пожвавлення в процесі бесіди" – згадував Павелко.
За кілька годин до самогубства, за твердженням Павелка, Міхновський "був у бадьорому і доброму настрої.. ще раз підтвердив свою радість, що не вмерла національна свідомість і у нашої молоді, і заповів мені бути твердим і непохитним"... Але виявивлось, що перша спроба самогубства була ще 22 квітня. Так розповіла опісля Павелку дружина Шемета. Що Міхновський вранці того дня зайшов із садка з розірваною мотузкою у руках і сказав, звертаючись до неї: "Отже й виходить, що я довго ще буду жити". Відтворюючи останні дні Міхновського його оточення дійшло до висновку, що він був під непублічним тиском чекістів.
"Шемет і мій брат Василь згадували ті неясні натяки Міхновського... Згадували про те, що якось мляво пан Микола реагував на спроби приділити його десь на посаду, згадували його посилання на навколишні темні сили. Шемет пригадував, як довго інколи не повертався Міхновський додому, приходив знервований, заглиблений у себе, було помітно, що він щось глибоко переживав; інколи підчас бесіди у нього проривалися якісь розпачливі натяки на загибіль" – відзначив у своєму спогаді Іван Павелко.
Подібно написав у своєму щоденнику 7 травня і Сергій Єфремов. "Смерть Міхновського викликала догадки серед близьких йому людей. Вгадують на щось загадкове, що притрапилося з ним в зв'язку з арештом і довело до самогубства. Переказують його натяки на те, що усі ми, мовляв, обплутані з усіх боків, що йому нема виходу, що навіть утопитись він не може, не то втекти, щоб не пошкодити близьким, коли б пропав безвісти. Дехто думає, що його обплутали під час арешту, вимогли з його щось таке, чого він знести не міг. Все може бути"[17].
Після Другої світової війни з'явився ще один дуже докладний спогад про останні дні Міхновського, опублікований побратимом-педагогом Іваном Марченком із яким разом працювали на Кубані. Спершу це була стаття під назвою "Микола Міхновський" часописі "Український літопис" за 1947 рік, який виходив в українському таборі переміщених осіб в місті Авсбурґ (Німечина).
У 1954 році автор їх розширив і надрукував під назвою "Останні роки життя і смерть Миколи Міхновського" у гетьманському часописі "Ранок", який виходив в Англії. А у 1961 році цей же спогад опублікував бандерівський "Гомін України" у Канаді та мельниківське "Українське слово" у Парижі.
Марченко писав, що після праці на Кубані Міхновський оселився на теренах сучасної Чеченської республіки. "З Краснодару поїхав до свого знайомого до міста Грозного" (ймовірно до В. Хріннікова). Листами зв'язався з Іваном Марченком у Києві і писав, що "живе добре, в спокійній обстановці, але що його гнітить відірваність від українського оточення". Запитував чи можна переїхати в Київ. Марченко відповів, що приїздити можна, але тяжко буде з працею, щоб для душі, "але тут тепер можна спокійно жити"[18].
У кінці лютого 1924 Міхновський прибув до Києва і до своєї трагічної смерті мешкав тут трохи більше 2-х місяців[19]. В колі близьких Міхновський "був у чудовому настрої, сміявся, жартував". Більше місяця давні побратими з праці на Кубані бачились майже щодня. Міхновський "вільно ходив по місту, часто ходили ми з ним разом"[20]. До Києва в ті дні повернуся і Михайло Грушевський.
Міхновський хотів знайти роботу та його побоювались залучати. Але найбільше гнітила суспільно-політична атмосфера. "Він так прагнув до Києва, до центра українського національного життя, й відчував тепер розчарування. Могутній національний порив, який так відчувався в станиці Полтавській на Кубані, його не помітно було тепер у столиці, в Києві". Вважав, що столицю України треба робити десь в Сквирі чи в Хоролі, бо "великі міста занадто отруєні"[21]. Та коли заходили побратими з революції 1917 року, які "тепер були десь у підпіллі", то "після цього Міхновський знову підбадьорювався".
На Страсну суботу, тобто 24 квітня, Марченко знову зустрівся у будинку Шемета із Міхновським. Тобто два дні після першої спроби самогубства – як розповіла дружина Шемета. "Виглядав, наче хворий, довго мовчав, не казав нічого". А опісля розповів, що йому прислали візу на виїзд закордон (з Німеччини, очевидно від Сергія Шемета). Що, можливо, саме це привернуло до нього увагу чекістів. "Вдень його заарештували на вулиці й запропонували співпрацювати з ЧК, вживати свого впливу до привертання українців тут і закордоном до совєтської влади. Він одмовився, його посадили в підвал"[22].
В іншій версії свого спогаду Марченко подає більш докладний опис цієї відмови: "У той же день його закликали на допит. За столом сиділо багато людей – чоловік дванадцять. "Ми знаємо, що маємо справу з значною політичною постаттю. Ми пропонуємо вам важливе, відповідальне, почесне політичне завдання. Ви користуєтесь великим авторитетом серед українського громадянства і тут і закордоном. Ви мусите допомагати нам, у розмовах, у листах, схиляти українців до підтримки нас, до активного співробітництва з радянською владою..."".
Коли Міхновський відмовився, то його намагались вмовити. Опісля "почулися гострі обвинувачення, брутальні загрози". Далі сказали подумати "й одвели його до ізольованої камери в льох" [23]. Тобто в підвал.
Міхновський розкрився Марченку: "я немолода людина, боявся, що не винесу тортур, і вирішив дати згоду, щоб вийти з в'язниці й покінчити із собою". В іншому варіанті спогадів ця теза звучала інакше по формі, але аналогічно по змісту: "щоб вони випустили мене і я міг би вільно покінчити з собою".
Пропозиції втечі відкидав, бо стверджував постійне стеження за собою. "Ви не уявляєте, як за мною стежать. Дивно, як ще ви змогли прийти до мене. Якби я був зовнішньо менш помітною постаттю, то ще може можна було б спробувати, а так це безнадійна річ..."[24]. Наступного дня, шукаючи Міхновського, Марченко побачив його буквально під конвоєм чекістів, хоч і не помітним для стороннього ока.
Стеження підвередила Марченку опісля й родина Шеметів. Розказавши також, що про переслідування чекістами можна було зрозуміти із деяких висловів Міхновського. А "з однієї розмови незадовго перед його смертю можна було догадуватись, що Че-Ка загрозила репресіями до родини Шеметів, якщо Міхновський утече"…Тим не менше самогубство було несподіваним для близького оточення. "Вранці він не вийшов до чаю – подумали, що він пішов із дому в якійсь справі". І "тільки о 10-й чи 11-й годині хтось випадково побачив його вже похололе тіло на дереві в маленькому садочку в глибині садиби"[25].
Наші герої у визвольній війні неодноразово потрапляли у ситуацію, в якій опинився Міхновський у Києві в 1924 році. Бо московська нелюдська чекістська система добре навчилась ламати людей. Вибивати потрібні свідчення, про побратимів-підпільників. Міхновський, усі наші Герої, які загинули подібним чином – насправді – виявляли найвищу форму християнської любові: віддали своє життя за друзів своїх. Не зрадивши нікого і себе самих.
[1] Коваль Роман, Юзич, Юрій. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи. – Київ, 2021. – С. 50.
[2] Єфремов Сергій. Щоденники (1923‒1929). – Київ, 1997. – С. 118.
[3] Спілка визволення України й Спілка Української Молоді: Спогади, документи й матеріали про діяльність. – Збірник 2. – Нью-Йорк – Мюнхен, 1964. – С. 26, 30.
[4] Турченко Федір. Микола Міхновський: життя і слово. – Київ, 2006. – С. 279.
[5] Міяковський Володимир. Листи С.О. Єфремова до Є.Х. Чикаленка // Український історик. – 1975. – Ч. 1-2. – С. 140.
[6] Чикаленко Євген. Щоденник (1923-1924). – Київ, 2015. – С. 250-251.
[7] Микола Міхновський // Діло. – 1924. – Ч. 110. – 21 травня. – С. 1.
[8] Чикаленко Євген. Щоденник (1923-1924). – Київ, 2015. – С. 359.
[9] Павлушкова Наталя. 45 мінус 1 // Місія України. – 1960. Ч. 2 (9). – С. 10.
[10] Антонович Катерина. З моїх споминів про Миколу Міхновського // Самостійна Україна. – 1957. – Ч. 11. – Листопад. – С. 9.
[11] Шемет Сергій. Микола Міхновський (Посмертна згадка) // Хліборобська Україна. – 1924-1925. – Кн. V. – С. 28.
[12] Миколі Міхновському в десяту річницю його смерти // Свобода. – 1934. – Ч. 118. – 21 травня. – С. 3.
[13] Андрієвський П. Український націоналізм 1917-1919 рр. // Самостійна думка. - 1935. - Кн. 1. - С. 56.
[14] Бачинський Василь. Ідеольоґ української збройної сили (Пам'яті Миколи Міхнвоського) // Свобода. – 1936. – Ч. 146. – 24 червня. – С. 2.
[15] Листування Зиновія Книша і Андрія Жука // Молода нація. Альманах. – 2003. – Ч. 2 (27). – С. 175.
[16] Павелко Іван. Останні роки життя і смерть М. І. Міхновського // Голос. –
1944. – Ч. 55 (202). – 17 грудня. – С. 3.
[17] Єфремов Сергій. Щоденники (1923‒1929). – Київ, 1997. – С. 119-120.
[18] Марченко Іван. Останні роки життя і смерть Миколи Міхновського // Гомін України. – 1961. – Ч. 22. – 27 травня. – С. 10.
[19] Марченко Іван. Микола Міхновський // Український літопис. – 1947. – Ч. 4. – С. 31.
[20] Марченко Іван. Корені мого патріотично-національного самовизначення. – Київ, 2015. – С. 106.
[21] Марченко Іван. Микола Міхновський // Український літопис. – 1947. – Ч. 4. – С. 32.
[22] Марченко Іван. Корені мого патріотично-національного самовизначення. – Київ, 2015. – С. 106-107.
[23] Марченко Іван. Останні роки життя і смерть Миколи Міхновського // Ранок. – 1954. – Ч. 8. – 10 липня. – С. 2
[24] Марченко Іван. Корені мого патріотично-національного самовизначення. – Київ, 2015. – С. 107-108.
[25] Марченко Іван. Останні роки життя і смерть Миколи Міхновського // Гомін України. – 1961. – Ч. 23. – 3 червня. – С. 10.
